Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Костянтин ЧЕРНИШОВ
Чернишов
Костянтин Костянтинович народився 25 квітня 1935 р. в с. Голубове
Росонського району Вітебської області. Закінчив філологічний факультет
Дніпропетровського університету.
Автор поетичних книг: “Високий полудень”, “Сонячні мости”, “У майстерні весни”, “Полин-сповідь”, “Вінок сонетів”; повісті “И очарованная даль” та нарисів у збірниках і періодиці. * * * Крізь мідне галуззя кремезного клена Сонячні промені, сонячні промені. Літо зелене минуло й для мене І кленові віти літами натомлені. Він мій одноліт і брат мій по грозах — Нас било вітрами, пекло і сушило. Вже все поза нами! І все те, що поза Роз’ятрилось пам’яттю в мозку і жилах. І думи хмарками восходять у просторі В соборному сяєві вічного неба. А десь — дикі пристрасті, чвари і постріли, Хтось зазіхає на більше, ніж треба. Руйнує міста, мстиво спалює села. Гребе — лиш собі щоб! Куди? В домовину? А істина: хочеш любові до себе — Весь світ полюби, наче рідну дитину. До всього живого дитячу довіру Розкрий, розгорни, як у променях листя. Приборкай в нутрі своїм хижого звіра. Яви у соборі єство своє чисте. Усім би творити нам вдячну молитву За розкіш життя і єднання творцеві, За мудрість його, в чисті помисли влиту, За спокій душі в променистім вінцеві. Схиляю чоло на плече свого брата, Цілую мережану зморшками кору. І з відчуттям небувалого свята В галуззі возношусь по променях вгору. * * * Сиве дерево століть, Незбагненне, кострубате В нетрях всесвіту стоїть, Шати вигнало крислато. Від глибин до верховіть Листям-людом вкрите рясно, Листопадом шелестить І зростає з листя, власне. Кожен лист — одна лиш мить, Хоч гудуть у ньому драми. Хоч роса-сльоза бринить При розлученні з гілками. Та упав — і корінь враз Все всотав у вічну пам’ять. Юне листя в той же час Виростає гінко замість. Ані болю, ні образ — Наших сліз не чує древо. Так із листя — грішних нас — Тче єство своє недремне. Тче і тче. Куди росте? Сенс який У тому рості? От і думаєш про те, Доки ще висиш на брості. КВІТИ ДИТИНСТВА Порцелянові буски конвалій І горицвіт палючий, мов кров, В повоєннім голоднім розваллі З серця сірий зірвали покров. І понині, як бачу їх, слізьми Закипає з тривоги душа. І крізь далі, болючі та грізні, Мчить дитинство, як глупе лоша. А навколо — холодна і гола — В хвилях сонця збудилась весна. Глина стін, — з полинів сіре поле І вдовинна мовчанка сумна. Біля школи блукаю. В зелене Ледь убрався корчистий садок. Тут зненацька вклонився до мене Білих дзвоничків ніжний разок. Із широких листочків, росисті, Позирали квітки неземні І бентегу та позиви чисті Пробудили нараз у мені. Вже і юність наплинула терпко — Та мана все водила мене. І шукав я, блукаючи степом, Світ чарівний, буття неземне. А степи ті, безбарвні по плузі, Розлягались навколо врозліт. Тут ще раз, вже в тернистій ярузі, Світ явив мені свій дивоквіт. То горицвіт, як усміх гарячий, У буденщині блякло-сумній Погукав мою спрагу юначу На поталу любові земній. Та любов і ті мрії — все далі, Мов ховає їх часу покров. І лиш в пам’яті — буски конвалій Та горицвіт гарячий, мов кров. СКІФСЬКА БАБА Матінко, матусю, Не вимовить журу всю: Нема тебе, нема. У запорізькім краї Могилу вже вгортає Завіями зима. Ти склала від розпуки Свої загрублі руки І ковилу сивин. Мов скіфську бабу круки, Твій хрест обсіли згуки Від ринків та машин. Кріпачка і рабиня Скупих колгоспних піль. На серці павутиння — Вдовинний сум та біль. Весь вік багно місила, В осотах, в полинах У праці понад силу Живою скам’яніла. На всі віки сумна, Мов баба крем’яна, Стоїш в душі, допоки Й мене не візьме спокій, Безодня мовчазна. * * * Буває так, що дух Сковороди Мені вручає свій мандрівний посох, Як солодко тоді світами йти і йти, Щоб степ і ти, щоб полини і роси. Дорога й небо, й тихий плин віків, Душа із ними розмовляє радо. У синій тиші дня лиш варта будяків Стоїть на чатах золотих посадок. Ще вільний вітер, наче скіф чи гунн, Петровими гойдає батогами, Й прозорі тіні хмар, мов тарпанів табун, Жене й жене яружними степами. І тут відчуть, що все земне мине, Що суєта мирська — підступні грати. Лукавий світ людський ловив-таки й мене Та вільний дух мій не зумів спіймати. * * * Вже осінь пригасила вроду, Прив’яв барвистий гук низів Лиш на брунатнім тлі городу Горять сузір’я гарбузів. Та ще, під вечір, тиша синя З димів блакитних п’є вогні: Димують листя й картоплиння, Як половецькі курені. В мені сільський осінній вечір Зв’язком світів, зв’язком віків. На мандри зоряні, лелечі Відлунить в серці дзвін підків. * * * Дружині Брови тугої лук здригнувся — і немов Стріла з лукавих віч мене пробила. Краса твоя і знади владна сила Взяли в полон: спасибі за любов! Я з берегів твоїх, як повінь, не зійшов, — Вони моїм незрадним стали руслом. І день за днем, що відлітає буслом, Сурмить в душі: спасибі за любов! Я млу зневіри й сумніву зборов — Твоє ім’я одне в мені святиться. Твоє лице всі затінило лиця — І я кажу: спасибі за любов! * * * Над нами з тобою — все хмари та хмари, Вітрів нам в обличчя — холодні удари. Огортують хмари, вітри — нам в обличчя, Та вічна любов нас і кличе, і кличе. За нею йдемо ми, за нею йдемо ми, І зводить нам душі любов до судоми. Не чуєм, не бачим нічого навколо, Бо так ще, мабуть, не любили ніколи. Немає — ні світу, немає — ні дому, Забули в ході і надію, і втому — Ідем за любов’ю відкриті, мов голі, Лиш сонце над нами — на вічному колі. Не чуєм — сміється там хто, а чи плаче, Не знаєм нічого, нікого не бачим. Забудь все, віддайся любові, диваче, І стануть вбайдуж тобі вдачі й невдачі. * * * Небо сп’яніло — геть синє! — Свіжості так напилось. Від стиглості п’яні маслини — Сиві за п’яним селом. В подертих одежах, хоч з шовку, З тополями клени зійшлись. Хильнули — аж вуха пожовкли, — Згадавши: любились колись. Нивами повзає трактор — П’яно хрипить в борозні. День, захмелівши у травах, Вискалився сонцем мені. Осінь хмільна і хитюча, І п’яна моя голова! Іду, наче падаю з кручі, Й розгублюю листям слова. ПРОМЕТЕЇВНИ А може, не було титана при горі У пазурях орла, в страждання на припоні? А Прометеї — наші матері, Земні жінки, земні, а не іконні?.. Красуні сиві... Їм за сімдесят!.. Їм в тридцять ще покрило коси снігом, Коли вогонь несли до вистуджених хат, Де діти мерзли й жирувало лихо. Полин тугий та бугилу цупку Збирали у степу, аж сизому з морозу, І жар, мов золото, принісши у совку, Р.озпалювали піч й ковтали дим та сльози. І розтавала в закутку вода В цебрі, що закоцюбло на ослоні І відступала за поріг біда, Як сутінь схитували спалахи червоні. Красуні сиві!.. Наші матері!.. В куфайках, в шкарбанах подертих. Понині бачу: на хисткій зорі — Вогонь несуть, вгрузаючи в заметах. Там лютий лютував, там січень шпарко сік. Дістать вогню — як вкрасти в Бога. І це на них звалив жорстокий вік!.. Вони знайшли вогонь. І славна їх дорога! Ні!.. Не було титана при горі! Орлам на втіху там вітри прикуто!.. А Прометеї — наші матері, Серця яких війна довбала люто. Понині бачу: ген у сніжній млі Один за одним — вогники безсонні! То йдуть жінки по вимерзлій землі Крізь заметіль, що б’є у сиві скроні. То вдосвіта, на крижаній зорі, Несуть вогонь до зболеної хати До наших серць безсмертні матері Щоб тим вогнем нас вічно зігрівати. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2174 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |