Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
Сокульський
Іван Григорович народився 13 липня 1940 р. в с. Червоноярське
Синельниківського району Дніпропетровської області. Навчався в
Дніпропетровському державному університеті. Був репресований. Реабілітований посмертно. Автор книг “Владар каме- ню”, “Означення волі”.
Помер 1992 року. ОЗНАЧЕННЯ СТЕПУ Степ дорівнює тиші, сонцю й вітрам. Степ на тому узвишші, на якому ти сам. Степ далекий, і близько, степ як вічна гора! Степ піднявся так високо, що сягнув аж Дніпра. Степ дорівнює болю, степ — та відстань, що є. На своєму роздоллі ми із ним — навзаєм. Степ задивлений в небо (двох просторів супій!). Степ тісний на потребу... Степ, він рівня собі. Степ дорівнює крові, що тече крізь віки. На підсилу здоров’ю степ ростить будяки. Степ дорівнює волі — на чотири крила. Степ сьогодні — на поле. Степ сьогодні — на злам! Степ заховує славу, степ відкритий всьому. І з мечем Святослава тут стояти йому! Степ одкрив всі дороги — хай заходить гроза. Степ упав на пороги, І ні кроку назад! 1977 р. ВОЛИ Гей, воли! Воляча кров у нас, волячі у нас жили, воляча вдача, добра і м’яка. У шумі цім — волячі наші сили приковані до чорного гака. Розумні, карі, сиві, сірі — куди ведуть, куди нас гонять — ідемо... А б’ють — воляча у нас шкіра, воляча шия в нас — під будь-яке ярмо! Степами йдем — у спразі, в муці... Погоничів — не наші то дороги. Погоничі і ті вже з нас сміються: “Для чого носять гострі свої роги?” ...Хай щедрі ми талантами, хай здібні, хай щирість знають нашу і красу — в машинний вік ми не потрібні... Нас віддадуть на ковбасу! Ми знаєм це! Хазяїн нами оре. Свистить батіг, бо любить наші боки! Допоки віз — і жити нам допоки? Воляча сила в нас, воляча в нас покора! 1966 р. * * * Стати б знову на передні лапи, завиляти весело хвостом! Щоб мене усі як є сатрапи називали любим своїм псом. Лиш тоді — що їсти і що пити, і, диви, — над головою дах. І тоді, вгодований і ситий, я стеріг би ревно їхній шлях. ...Та живу зацькованим і гнаним, підневільний кожен в мене крок. І несу, мов прапор, свої рани, і на серце зведено курок. Довго ще іти мені степами чи пора вже впасти і конать?.. Так, мене ведуть — до ями! Ще живого! Хочуть поховать. 1968 р. * * * Столице мого світування! На камені міста кришталь. На камені — наше прощання: натягнута туго даль! Столице мого панування! (“Я тут, і довічно я тут!”) На горах Дніпрових — світання, і я до світанку іду. Столице моєї Вітчизни! Твою — без кінця — голубінь, серця свого золотизну — тепер! повернути Тобі. Столице моєї Любові! Твоє непогасне ім’я — вірністю, пам’яттю, кров’ю — все повторятиму я. 1981 р. * * * Як поема — в дощі, як у морі поглиблені води, як світанок у світі, як у небі не в’яне зоря; як у вечорі — сум, як Дніпром — сплески Ольжиних лодій — так розлука в мені! Так любов і розлука твоя. Як горицвіт — на камені, як жита на відкритій степам долині, як смерековий гімн, як порогів дніпрових далека гроза; як глибока в нас кров, як присяга свята Батьківщині — так для мене єдина твоя сльоза! 1981 р. * * * Соромно бути рабами. Невольничий ринок — ганьба. Яка тут діра — рядами!.. Які ще права — в раба! Беруть нас, як все, що — лиш брати: як вугіль, як хліб, як руду... Скільки це нас—на страту, на ґвалт і безчестя ведуть! Ганьба, що на всіх — поколінно! вироки всім виріка... І шлях її, славний і рівний — по наших козацьких кістках. 1980 р. ПІСНЯ ДОРОГИ Присвята Зиновію Красівському Над вами громами гукатиме небо, за вами в непам’ять кануть світи. Кадитиме ладан вам слава хвалебна — ви ж у дорозі наддайте ходи! За вами ридатиме в розпачі мати. (Не буде кому їй подати води). І друзі кидатимуть гнів і прокляття... Ви ж у дорозі наддайте ходи! Покине назавжди фортунонька-доля, обійме печаль розлук-самоти. Відступляться всі!.. І зрадить вас воля... Ви ж у дорозі наддайте ходи! І зрадить вас люба і вірна дружина... Нікого у світі!.. І буде брести у зраді потопній уся Україна... Ви ж у дорозі наддайте ходи! Сплюндрується все. Святині й могили. Все візьме в полон переможний Батий. Погасне наш храм і погаснуть вітрила... Ви ж у дорозі наддайте ходи! 1973 р. Володимирська централь УКРАЇНСЬКИЙ ЧАС Освятімо серця! Через них — буть дорозі. Освятімо чорнозем! — хай родить він нас. Освятімо цей день!.. На тріскучім морозі — наш український час. Так дорога іде — через кожне неспідлене серце, через справжність і біль, через хвилю останню Дніпра... Її ніч, її клич не на камінь схлюпнеться! — вірне братство своє з-поміж нас обира. Так дорога іде — через Лук’яненка крицю... Зупинившись на мить біля могили Івасюка... І втікає з дороги ляк білониций, вся несправжність і дріб’язок тут утіка. Так дорога іде... Хай Сибір, хай морози! Через нову руїну — небачений ґвалт. Тут крик, а не туга! Кров, а не сльози. Тут рабство і розбрат прийма немовлят. Так дорога іде — там, де наші далекі заслання... Через вірність, мов доля, високу! Через пам’яті кров, через слово моє останнє, манівці та вибоїни 1979 року. Прокидаймось од втоми, ляку і ліні! — Корогво моя! — не схолонь. Всі ми ось тут! На Вкраїні побратимів моїх легіон! Освятімо себе! Бережімо свій Дім — кров, що записана в Бога!.. Ім’я збережім! — не зупиниться наша дорога. 1979 р. СКОВОРОДА Панасові Заливасі Відспівано. Звитяги не вернути. Лицарським дням не випаде пора... І хто це там ридає на розпутті? Чиє життя, мов свічка, догора? І хто це йде від хати і до хати? Тягар несе крізь вітер і крізь ніч? Чий труд важкий, без дяки і заплати?.. В очах трагічних — видива сторіч. Тягар ізнять, спочить — не випадає, нема розривки тут, на цій землі. Ще ніч і ніч висить над краєм, і світ дріма у безпросвітній млі... Що дума він і що далеке знає? Яка це дума в нього на чолі?! 1976 р. * * * Святкова, у сорочці вишиваній — молюсь! — прийди, Порадонько моя! Прийди, Вкраїно, через всі розстання — мій чесний рід, мала моя сім’я. Прийдіте, Мамо, сядьте на покутті — нехай дивлюсь, нехай молюсь на Вас. Нехай прийдуть загиблі всі й забуті на цей єдиний час. Хай буде свято! Станьмо перед Богом. Молімося, щоб день наш не погас... Прокинулась, відкрилася дорога — і кличе,кличе, кличе нас! 1973 р. Володимирська централь * * * Вечеря сонце — тишею і літом, вечеря простір — степом за Дніпром. Вечеря далеч — вечоровим світлом, вечеря світ добром. Вечеря дах — вечірньою зорею, зоря вечеря — небовим крилом. Вечеря вечір — тихою землею... З чийого серця виросло село?! 1977 р. ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ ПЕРЕД ПОРОГАМИ Шевченка меч — над тихою водою. Розлуки дзвін порогами упав. Така печаль — Дніпровою ходою!.. Степів полишених журба. Сама собі полишена Вкраїна. Ніхто не син. Ніхто не син... Спинився степ. В молитві, на колінах — він долі просить, як роси! 1978 р. * * * Дай мені, Боже, обличчя, з якого ще біль не вичах. Дай мені, Боже, обличчя, де болю було б — утричі! Дай мені, Боже, обличчя, в якому — просте і звичне... Непозичене дай мені, Боже, обличчя... Своє! 1977 р. ПОЛОВИЦЯ Прозора посестро Дніпра, що й досі ще течеш на мапах! Твій слід я хочу відшукать, твій слід, він тут згубився, в місті. Тебе ж ковтнула прірва забуття, тебе струїла пиха та байдужість, тебе убила рабська блекота... Чи ж ти воскреснеш, Річко? — З’явись, прийди! І хвилею хлюпни... — вуста шепочуть спрагло. Дніпро без тебе пропада, і годі чистої напиться... Немає Річки! Світиться в душі прозора назва — Половиця. 1969 р. * * * Без України ми — раби останні. Без тверді камінь, без русла ріка. Немає нас! І тільки дзвін кайданів... І тільки плач — безмовний — у віках. Без України ми не знаєм, хто ми. Блукаємо — мов більма на очах. Мов жебраки, безвольні та бездомні, вмираємо, не станувши на шлях. Без України — хмари ми даремні. Несем свій прах на світовий смітник... Кому вони, пісні мої тюремні? Що скаже рабський мій язик?! 1980 р. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1567 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |