Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Ганна СВІТЛИЧНА
Ганна СВІТЛИЧНА Світлична
Ганна Павлівна народилась 20 квітня 1939 р. в м. Павлограді. З семи
років була прикута до ліжка тяжкою хворобою. Систематичну освіту почала
здобувати лише в 1958 р. за допомогою друзів-учителів. До того ж року
належать і перші поетичні спроби. Автор книг: “Золоте перевесло”, “Сонячні причали”, “Літозбір”, “Кордони серця”, “За хвилину до вересня” та ін. Померла у 1995 році. * * * Тут все не так. Тут все не як тоді. Так, як тоді, уже не буде більше. Рідкого листу кольори бліді, Немов шматки линялої афіші. Скінчилася вистава. Ліс пригас. І свято осені — уже відшумувало. Ми все зробили, милий, щоб у нас Тих свят все менше з року в рік ставало. О, затяжних мовчань отих стіна, Недбалий жест, необережне слово, Життя своє безжально й дріб’язкове Чи ними не труїли ми сповна? І вже душа як обмілілий став, І звичною вже стала напівправда. А ліс чекав: “Ще, може, прийдуть. Завтра...” Терпляче, до останнього, чекав. Для нас палив свічки свої кленові, Беріг разки шипшинових прикрас. Спізнились, милий. Нашої любові Збулося свято, тільки, жаль — без нас... * * * І ось межа — я зупинюсь на ній. Ось аркуш — я на нім поставлю крапку. А те, що сталось, сталося не раптом... Так довго йшла в пустелі я оцій! В мені росла утома спроквола, Свинцем важучим наливала душу. Собі я говорила вкотре: “Мушу!” — Ось і дійшла. І ось-таки дійшла. Десь чути близько тихий плеск води. А хтось проціджує із усміхом зневаги: “Дійти ріки й загинути від спраги — Вона була вигадниця завжди...” * * * Сади цвітуть — вже не мої сади, І місяць сходить — не в моїх зіницях. І де та птиця, та співуча птиця? Її прильоту ждала я завжди. В душі моїй, десь на самому дні Її гніздо, невідь звідколи звите. Було пісень, пісень там, наче цвіту, Аж брався на світанок світ мені. Не повернулась... Вперше... Ах, торік — Рік відчаїв моїх, моїх печалей — Вона такої журної співала, Немов прощалась чи комусь прощала І відлітала... Назавжди?.. Навік?.. Сади — чиї тепер вони, чиї? І місяць сходить — у чиїх зіницях? Не знаю, чи повернеться та птиця, Та й нині бережу гніздо її. * * * По той бік сніги — і по цей бік сніги, По той бік зима — і по цей бік хуртеча, Прийшла, обснувала мої береги, Обвіяла полум’ям білим плечі. Дивлюсь, озираюсь: десь там я ішла, Ім’я дороге промовляла десь там я. Сніги, як розгорнута тінь крила, Як смерку півтінь, замітають пам’ять. І боязко трішки в сум’ятті юги Гукнути — а що як не буде одвіту? Вдяглися у зиму мої береги Посеред чиєїсь розповені літа. * * * Ну що нам січневий цей скипень, Зимова колючість імли? Давайте поїдемо в липень, Ми в ньому колись жили. Хмільні і веселі з нічого, Відверті у захваті віч І трішки закохані. В кого? Ах боже, не в цьому річ! Давайте яскріти зухвало Тим сонцем, що у крові. Втечем од старих печалей, Наскочивши десь на нові. Збираймось! Поїдемо! В липень! Забутий віднайдемо слід. Давайте повіримо сліпо В минущість усіх наших бід! Ми будемо жить легковажно І знати: за кожну мить З нас кожен умів безстрашно До строку іще заплатить. * * * Я вас кохала? У якім столітті? При вас губила геть усі слова. У тім жаркім, у тім пістрявім літі Від сонця аж дзвеніла голова. На вас молилась... В тихім вечорінні Од ніжності — була аж золота. Тепер у слів моїх такі крижинні, Ще й іронічні — боже мій! — уста. До вас — сльозою, голосом — до вас, Зіницями — до вас лиш говорила. Невже? В якім житті було це, милий, І відійшло, й перебуло свій час? Де голос той? Де та сльоза у тиші? Сьогодні час прощатись і прощать. За все вас вибачаю, а найбільше За те, що перестала вас кохать. Вже спомин відболів мені (ах спомин, То наче сплеск пташиного крила). Така стрімка, така сліпуча повінь — Жаль, відійшла, так швидко відійшла. Уже не квітне. Вже не пломеніє. Як легко це — душі без болю жить!.. Прощаю вас... Прощаюсь... І не вмію Самій собі любов свою простить. * * * Через луки й урвища, через переліг, Ех, пущу я коника — свій зухвалий сміх, Золотая гривонька аж на небокрай. Погуляй, мій конику, вволю погуляй! Скинуться від тупоту десь в дуплі сичі. Ти іди, мій конику, лихо потопчи, Щоб аж розсміялася весело біда. Погуляй, мій конику, сонячна вузда. Хто б і посміявся ще нині веселіш? Що ж це ти, мій конику, ти чого стоїш? По остюччі днів моїх мчав оце б навскач. Конику, та годі вже. Сміху мій не плач! * * * Братові Цей перестиглий дух Зів’ялого шалфею — Щось є, напевне, приворотне в нім... Ти плачеш? Плачу й я. Над першою твоєю Сльозою — тихим відчаєм твоїм. Вслухаюсь... Впізнаю (ось зараз потяг скрикне), В твоїй — упізнаю гірку свою печаль. Це ворожба дерев і ліхтаря за вікнами... Це дому ворожба, оманлива, на жаль. А хочеш, хочеш знати, що затим? Що буде потім (я колись те знала) ? Ти надіп’єш вина, і полиском жарким Так душу обпече — ще так не обпікало. І дзвони продзвенять, і болю у душі Воздвиження таким щасливим буде! А я й тепер на цій своїй межі, На цій крутій ніяк його не збуду. Я з ним живу. Його ім’я — любов, Таке сліпуче навіть в сяйві деннім. Ти плачеш? Плачу й я. І гину знов, І воскресаю знов у тому йменні. І келих свій тобі до уст несу — А він і нині повен весь до краю! — І гірко мовкну. І твою сльозу Цілую тихо — і благословляю... НАСТРОЄВЕ Сьогодні у мене весь день утома Й безмов’я... Тягуча безмов’я нить. Так наче пішли всі кудись із дому Й забули ключа лишить. Ні звуку... І клямка дверна холоне, І пилом осів на порозі час. враз — повідключено всі телефони, І друзі про мене забули враз. Присяду на ґанок. Почну розглядати Листок, наче осені жовту печать. Й сама собі схочу листа написати, Та раптом адреси не зможу згадать. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 4121 | Рейтинг: 4.2/4 | |
Всього коментарів: 0 | |