Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ
Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ
Сарма–Cоколовський
Микола Олександрович народився 19 травня 1910 р. в с.Привільне
Солонянського району Дніпропетровської області. Закінчив Київський
художній інститут. Священник Української автокефаль- ної православної
церкви.
.Був репресований. Багаторічний в’язень сталінських концтаборів. Автор книг: “На осонку літа”, “Анафема”, “Коріння пам’яті”. СОБОР Світлій пам’яті Олеся Гончара В місті Новомосковську, в присамарському жовтні — дерева жовті, наче ліплені з воску. З Божої ласки височіє Собор козацький, тамуючи всі болі у серці. Святий, як Афон. Він встояв у часі, мов лицар у герці з навалами всіх заборон. Із чорної пітьми сліпої мсти на нім розстріляно всі хрести. А з його високої дзвіниці зухвальці ниці скидали дзвони в пустирище сонне. Але минає все — час в небуття несе. Спливло й кошмарів сниво. Та раптом диво: як маяки у морі, засяяли на Соборі знов узолочені хрести, але ще гіркоти не випита вся чаша: Собор козацький у журбі, бо в ньому служба служиться не наша — московська, далебі. На жаль, не з нами земляки, що йдуть життям навпомацки, їх спантеличила попівська гра... Безумним невтямки, що вже Собор не тільки Троїцький, а ще й — Олеся Гончара. 24.6.96 р. НА ПЕРОНІ Перон в чеканні гомінкому. Стою на ньому: жду маму і сестру із довгої розлуки — хвилююся на всенькі груди, аж серця стукіт мої троянди будить, щоб не дрімали у чеканні. А на годиннику пероннім хвилиночки останні час ронить. Нараз, немов пащек сталевий гаркіт, — коліс нестримний накіт, що ввесь зненацька скрес, збудивши луну сонну. І електропотяг голубий, без димної габи, досяг перону. Навселиць радість зацвіла солодких стріч: вітаються, цілуються і йдуть з перону пріч із радістю додому. “А де ж мої мама і сестричка?” — уже пойнятий туги стумою, стою і думаю, незримий анікому. Як пустка мої очі: у них — лише вагонів зочіп. Поволі рушив потяг, і знову він — мов бурі протяг, мчить далі, де простір та вітри. А я стою в печалі — ні мами. ні сестри. У ВІКНІ ЗРИМОГО Світлій памяті мого побратима Леоніда Терещенка, українця з Аргентини, матроса, що тікав з ІНТИНСЬКОГО концтабору і, вже у фатальну хвилину, застрілився — його тіло було четвертовано катюгами. Сніг-сніжок не на княжий теремок, а на тесовий дашок табірної вишки, що похилилася трішки. Все глибшають нетрі інтинської ночі, де в сніговерті зводяться білі поторочі, як привиди смерті. Прожектора світло жовте, разюче, — на дроти колючі, що, мов рибацькі сіті, з білим мерехтом злиті. Замети — наче білі намети, по них броду — лиш до колючого дроту, до автоматної черги з недремної вишки, що похилилася трішки. Кряче пурга білою вороною. Якби я раптом опинився десь за зоною, оподаль од вишки, я долав би замети пішки. І, вже до краю зморений, коли ані кроку вперед, — я упав би в замет, все одно не впокорений. 19.12.98 р. НЕ ЗНАЮ ЧОГО Бетховен став глухим. А мене ж на допиті слідчий, вдаривши кулаком у вухо, — приглушив, наче грім! По болеві, як вияв муки, я сприймаю світ звуків дуже глухо. Однак почую голос Бога і відповім за всі мої діла: якщо причетний був до зла, — нехай осудить мене строго. Сприйму Господній Вирок як належний, в покорі відданій, безмежній (нікому Божої не спростувати суті). Проте, наважусь в Бога поспитати: — Чого Народ мій. і досі на розпутті? 29.09.98. ЛИЦЕМ У ЛИСТОПАД Миколі І1лав’юкові Без огляду на вік похилий без огляду що вже безкрилий без огляду на сутність невідому без огляду на втому ще до друкову. останній вірш мої убогі вжинки та щебіт подруги-машинки стає усе тихіш тихіш тихіш Той хто кров’ю власною прапор свій освятив навіки став святий О вірні побратими дорогами крутими крокуйте до мети мене ж лишіть в уявній полонині де похилилися хрести де тиші кам’яні вуста Хай і мого хреста доглянуть горн сині осінь 1998 ДВЕРІ 1 Перед кожним моїм бажанням зачинені двері Щоб нарешті відчинилися треба довго в них стукати Та є в мене такі бажання перед якими двері аніколи не відчиняться бо я вже втратив силу стукати в них 08.04.98. 2. Наша квартира має сім дверей. Коли до них дослухася, чую, як співають тихенько та гоже. А я — в такім стані: якщо Бог не поможе, — двері останні, здмухнувши тиші зграю., мені запівають: “Святий Боже…” 19.08.98. КОЛЬОРИ Якщо дивитися довго аж до втоми очей на червоний колір він справді а не ачей видасться зеленим ще яскравішим аніж весняні клени Україна за сімдесят років совєтської неволі надивилася на разючий червоний колір далебі без надії що він колись позеленіє Та раптом дивовижна зміна на схилку вже буремної доби залопотіла наче крильми Україна цвітінням непов’янним жовто-голубим 25.12.98. ЖУРАВЛІ Світлій пам’яті Богдана Лепкого Жура в імлі — то в небі журавлі геть відлітають в ірій, ледь зримі, сірі. Уже не чути їхніх голосів, однак паде із небес уявне: “Кру! Кру! В чужині умру. Заки море перелечу — крилонька зітру”. А я, зітерши крила соколині, ю, ранні, дивлюсь услід уявній зграї журавлиній і. тамуючи самотності журу, подумки кричу моє останнє: “Кру! Кру!” Жовтень 1990 КОХАННЯ Свідчадо; моєї пам’яті раптом зацвіло давнім юхання Милуючись ним я хотів доторкнутися до нього вустами але не встиг — кохання від мого подиху стуманіло Тримаючи з руках свічадо я намагаюся зітерти туман що обернувся на суху цвинтарну фарбу сріблянку 10. 10. 98 СЛІДИ НАВИЛІТ Коли зрадую друзів-оунівців розстріляних німцями в Полтаві напровесні 1942 року завше уявляю в землі їхні пожовклі черепи з кулевимк слідами навиліт Упізнавши між черепами череп моєї першої дружини я не боячись; гріха дорікаю Богові — чому де не мій череп? 19. 10. 96 | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2774 | Рейтинг: 4.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |