Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир СІРЕНКО
Володимир СІРЕНКО
Сіренко
Володимир Іванович народився 7 грудня 1931 р. в с. Новопетрівка
Бердянського району Запорізької області. Закінчив філологічний
факультет Дніпропетровського університету.
Був репресований, а потім реабілітований. Автор книг: “Рождение песни”, “Батькове поле”, “Корінь мого роду”, “Голгофа”, “Навпростець по землі”, “Все було” та ін. БЕРЕЖІТЬ МАТЕРІВ Я до рідної хати натомлено йду. З полустанку мій потяг у далеч полинув. Бачу — мамина хустка біліє в саду. Придивився — не хустка, а квітне калина. Наче мамині очі у хати вікно. Сад матусиним словом мені промовляє. Я не звикну ніколи, що мама давно край села у високій траві спочиває. Я не звикну ніяк, що вона до воріт не біжить із городу мене зустрічати. Спорожнів без матусі мені білий світ і чужою стає наша затишна хата. Не мені вже зозуля майбутнє кує за рікою судьби в голубій оболоні. Кожний з нас безпритульним душею стає, коли мамине серце навік захолоне. Я стою у дворі. Небокрай відгорів, теплий вечір у тишу закутав калину. Люди добрі мої, бережіть матерів, як себе бережіть, як свою Україну. * * * Нас так привчили — дай і поклади у ненажерну пельку — аж за вуха. У нас не вистачало сили й духу добути хліба шмат через труди. І ось ми — усуспільнені раби, які дорогу знають лиш до шинку. Таким сто років привикать до ринку і розпрямляти на спині горби. Нам — щоб упали в одну мить з небес в кисельних берегах молочні ріки. Мільйони нас — свідомості каліки, кастровані воли КПРС. * * * Як довести отим дурним і лютим прихильникам не духу, а жратви, що, як вони, і я сьогодні в скруті, але не раб і не сміття Москви. ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ Роки пливуть, пливуть і тануть. Та, як у всі земні віки, в росі купаються світання і в трави падають зірки; цвітуть вечірні небосхили, степи мовчання обійма. А ти пішов кудись, Василю. Чого тебе давно нема? Вернись. Тебе чекає мати, що посивіла в самоті. Тобі ж іще вірші писати до болю, задиху прості. Тобі іще любити сина і друзям щирі слать листи, за честь і славу Батьківщини у бій на повний ріст іти. Багато справ сьогодні, друже. Тебе чекає вся земля. Ти чуєш як зозуля туже у мрійних біївських полях? Ти чуєш, в Каневі квітучім Кобзар, задумавшись на мить, тебе зове на синю кручу, поки недремна влада спить? Ти — його син, надія й сила. Ти — совість людяна його. В якій мандрівці ти, Василю? Вже стільки літ мовчиш чого? Вертайся в рідну Україну. Вона стоїть, Дніпро тече. Вертайся. Як належить сину, підстав їй, змореній, плече. * * * На жаль, наш білий світ не ідеальний. Гріхи, гріхи. Оглянься навкруги. Виходе нишком із чужої спальні противник сексуальної жаги, і п’є, неначе воду, оковиту той, хто в тверезість іншого гука, і дівчина, невинністю сповита, народжує у муках байстрюка. * * * Радій, де заридати слід, хвали, де треба проклинати. Споживний матимеш обід і не квартиру, а палати. Тебе не кликатиме в путь, в тобі заснуть усі тривоги. Ти й не почуєш як ростуть курдюк баранячий і роги. * * * Як я приїздив, моя нене, в обійми твої і долин, в селі всі казали на мене — “Тетяни Мамківської син...” Пішла ти навіки у тишу, в чебрець за селом, у полин. Та чую й тепер, як раніше, — “Тетяни Мамківської син...” Пишаюся не без причини — скупий на слова селянин. Звучить, наче син Батьківщини, “Тетяни Мамківської син...” І хочу, коли мене люди нестимуть в замрію долин, щоб чулось шанобливе всюди — “Тетяни Мамківської син...” АНТИСЕМІТ Тут не писати треба, а кричати. В засміченій, прокуреній чайній антисеміт, як сто чортів, затятий, не снилось навіть, трапився мені. На шмат свинини маже він гірчицю, жере, і жир стікає з бороди. Киває він на сиву продавщицю: “Вони шкідливі і страшні — жиди”. Він каже так, а світло гасне, гасне, і гомін виростає в стогін, крик. Я бачу гетто, табори вчорашні. Ось жінка йде, а ось іде старик. Роздягнені ідуть на кулемети. Їх тисячі! Ворушиться земля. Тріщать в печах і корчаться скелети, і попелом лягають на поля. Він каже так, а поряд діти плачуть, так плачуть — пропікає душу жах. Я дівчинку вже захололу бачу з матерчатим ведмедиком в руках. Вона в яру, де кров’ю стала глина, під небом вічно лагідним лежить. Якщо страшна і ця мала дитина, тоді вважайте — я найперший жид. БАЛАДА ПРО ЯРЛИКИ Метався і я в перехреснім вогні, й мене кадебісти ганяли. А тому, мабуть, і наснилось мені — іду в есбеушні підвали. Ледь точиться світло крізь шпари вікна. Деінде просвічує цятка. Ось теки горою — на одній одна, у підписах всі і печатках. А ось у кутку, де снують павуки, товстезні поскладані плити. Нагнувся. О, Боже! Та це ж ярлики живих дисидентів і вбитих. За цей ось берусь і за той он берусь. Важкі, сто чортів, із металу. Бувало, повісять на груди комусь, й того мов корова злизала. Затерп. Вже не можу підняти руки. Чи справжні ці плити чи сняться. Пудові лежать в СБУ ярлики. Дивись, може ще пригодяться. КРАЙ МОРЯ Запеклий прибічник Союзу, де квітнуть неробство й розбрат, у Ялті підсмажує пузо найстарший з Московії брат. Наїдки під боком і пляшка (сказать, що води, — не берусь) і сниться йому мила казка, що всюди у Всесвіті — Русь. Ніяких кордонів немає. В московському всі кулаці. Край моря. Братішка дрімає і щастя цвіте на лиці. * * * Десь у горах вростає у небо ялина, десь у воду верба забрела на ставу. Сню тобою з дитинства, моя Україно, доки є ти на світі — живу. У твою голубінь повела мене мати, показала сплетіння стежок і доріг. Ти для мене уся починаєшся з хати, де я вперше ступив за поріг. Не забуду тебе, ні на що не зміняю, бо, повір, ти у мене, як серце, одна. Манить завжди мене за твої небокраї у серпанку, в росі далина. Я іду крізь сади, де цвіте “симиренка”, через луг, де тремтять у воді комиші. Сіє зорі незгасні безсмертний Шевченко у криницю моєї душі. Чорний камінь я в неї ніколи не кину. Хай вона колисає блакить степову. Сню тобою з дитинства, моя Україно, доки є ти на світі — живу. РУЇНА До мене предки йдуть похмурі, не замордовані — живі. Горить в душі моїй Батурин і захлинається в крові. Келеберда, Кодак палають, і дотліває Чигирин. То не туман, — то дим лягає на груди зранених долин. Встають пожежища до неба, від жару тріскає земля. Мені б усе забути треба, та чую — плаче немовля і стогне мати недобита у пилюзі, у бур’яні... Полки крокують, б’ють копита по Україні, по мені. АКВАРІУМ Б. Сотнікову Акваріум — ілюзія свободи. Здається, скла нема і не було. Ось риба тілом прорізає воду і плавником хитає, як веслом. Вона пливе, траву на дні щипає, розвернеться, торкнеться носом скла. Та раптом кисню їй не вистачає й вона летить угору, як стріла. Хапне повітря, знову йде під воду. Навколо простір, сонце — не пітьма. Акваріум — ілюзія свободи. Свобода всюди, а її нема. ЩОБ БУВ ПАПІР (З комуністичного минулого) У видавництво дід Гомер свої поезії припер. Редактор так сказав Гомеру: — Не піде, бо нема паперу. Скипів, образився Гомер і вірші за кордон відпер. Там хтось знайшов рулон паперу і видав книжечку Гомеру. Щоб був папір, старий Гомер в тайзі рубає ліс тепер. * * * Живи хоча у Бога за порогом, купайся в злоті, та настане мить, коли насниться степова дорога і десь під серцем млосно защемить. Насниться хата, як лебідка, біла, матуся сива,сива у дворі. Зоря над гаєм розпростерла крила і стелять дим солодкий димарі, і верби коси розплели на кручі. Стоять, в ставу побачивши себе. А ти ідеш, п’єш запахи жагуче, вбираєш в очі небо голубе. Яка краса! Радієш, мов дитина, душею молодієш і лицем, і чуєш — пахне, пахне Україна пшеницею, любистком, чебрецем. МИ БУДЕМО БОРОТИСЬ Ми знали стільки крові, стільки болю на нашій, Богом посланій землі. Нам обіцяли рай, але неволю несли поляки, турки, москалі. А ми прості й довірливі, як діти, браталися з катами усіма. І добратались. Правди ніде діти — ми наче є і наче нас нема. І все ж ми є. І є у нас держава. Канчук не займе більше наших спин. Як під загрозу стане честь і слава, ми кинемось до зброї, як один. Ми будемо боротись. І чужинець під наше небо рабство приведе, лише коли останній українець, обнявши Україну, упаде. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2268 | Рейтинг: 4.5/2 | |
Всього коментарів: 0 | |