Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Іван РИБИЦЬКИЙ
Іван РИБИЦЬКИЙ
Рибицький
Іван Васильович народився 21 травня 1936 р. в с. Цвітоха Славутського
району на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Львівського
університету.
Автор книг: “Озброєне серце”, “Хвилини і хвилі”, “Вишнева задума”, “Свідок весни”, “Луни близькі і далекі”. * * * Співають треті півні на селі, спросонку у низах гелгочуть гуси. Давно згасив я лямпу на столі, і у вікні — лиш зір холодні буси. Скажи мені: “Пора!” — і я піду. Та ти мовчиш — утомлена і ніжна. А до вікна здивовано в саду схилилася жоржина білосніжна. Чого вона дивується, чому?.. Невже моя любов незрозуміла?.. Її, таку зарошену, візьму і дам тобі жоржину білу, мила. На ній роса бусинами тремтить, і красен місяць променем голубить. Піду — ти будеш довго ворожить, поки пелюстка не підкаже: любить! ОСВІДЧЕННЯ Так ніхто не кохав… В.СОСЮРА Люблю тебе, моя щоденна віро. Люблю тебе — ніхто так не любив. I я відчув настирливо допіро, що з серця повністю тебе одну зліпив. Боюся так нежданої розлуки, бо зрозуміти здавен я зумів: без рук твоїх напевно б став безруким, без губ твоїх напевно б онімів. ЛИПНЕВИЙ СОН Снилось диво: і липень... і лавка та... Гілку росяну я нахилив, і зриваєш медові ти яблука — білий-білий у них налив. Чи рум’янець, чи промінь грає на дівочім твоїм лиці. А за садом — поля безкраї, на комбайнах засмаглі женці. 3-під косинки — і аж по п’яти! — розплелася твоя коса. I п’янить нас трава прим’ята, і згаса на відсонні роса. Снилось диво: і липень... і лавка та... Хмільно в затінку пахнуть меди. I мені простягаєш ти яблука, і шепочеш: — Твоя — назавжди... ГЕНЕАЛОГІЧНА БАЛАДА-УСМ1ШКА На Січ збирались козаки на раду, бо знову турок преться із Царграду, бо знову села рідні у пожарах, бо знову торги людні на базарах: синів козацьких продає паша, а дочок у гарем собі лиша. Мій предок добре вмів човни водити, бо на Горині полюбляв вудити. В морську глибінь з човна сміливо скаче: — Ну, не козак пірна, а риба наче, — братове так здивовані були, як до Царграду битися пливли. Та шаблю защербив мій предок-байда, гукнув: — Пашу за мене зарубайте!.. Його ж у битві турки полонили, бо, видно, добре вибився із сили. Ще й зачепили ребрами за гак і скаляться: — То риба чи козак? Козацьке серце рветься од зажури, та йде на поміч прехоробрий джура. Покраяв голову паші на скиби, щоб не ловив ніколи білыпе Риби — відтоді так прозвали козака... А далі ця історія така: вернувсь козак до рідної Горині, женивсь на вбогій дівчин! Горпині. Коли почув у військові хмельницькім, що син вродивсь, — назвав мале Рибицьким. Не знаю, так воно чи, може, й ні, бо це було іще не при мені. ЩЕДРІСТЬ Колючих соснових віт пучечок беру я в дорогу. Зелена моя Цвітохо, скупа ти на пишний цвіт. На хліб ти також скупа: піски та піски довкола. Не ноги, а серце коле стерня, що дала снопа. Та я на землі не всліп, що кращих країв не знаходив, бо щедрі — бере аж подив!— тут люди на цвіт і хліб. НА НЕЗАБУДЬ По світу широкому вік волочись, де ліпше — там ахай, де гірше — там охай. Та знай, що нема безіменних вітчизн, а є Україна, Поділля, Цвітоха... * * * Папір, папір... Я лиш йому звіряю весь біль і гнів, всю правду і любов. В екстазі я не жду земного раю — його нема. Є боротьба і кров. А мо’, є рай? У храмах комітетів кадило славослов’я носить чад, і ті, що гордо дивляться з портретів, усе те бачать... Бачать і — мовчать. Ну, що ж, мовчіть. На те вже ваша воля. Ви — не з небес, та все ж таки — боги. У без’язиких, що не знали долі, знаходите і тягнете борги. Серця людські, їх мрії та надії у жертву вам приносили жерці. Не кличе правда нині нас до дії, бо кров’ю захлинулась у руці. О, та рука владики і тирана, що стільки літ монаршив у Кремлі! Невже народ свої забуде рани, щоб виродків терпіти на землі таких, як Він?!. А певно, що забуде, бо тюрми вкрили не лише Сибір. Бо кожен третій серед нас — іуда, бо кожен третій серед нас — вампір. 1956—1958 рр. МАНДРІВКА В ОСІННІЙ ДЕНЬ А дощ іде безперестанку, і гасне полум’я руде на лісовому полустанку, де вже мене ніхто не жде. Не ждуть ні ненька, ані батько, ані сестри в селі нема... У цім краю уже безхатько, я йду в дитинство крадькома. Іду навшпиньках тихо-тихо у шепіт жовтого дощу. І ліс в обличчя рідно диха: не відпущу, не відпущу! Тут навмання петляв без толку... До дуба в хащі прихиливсь: ось шрами ті, з яких осколки я виколупував колись. Ось яма та. Кущі калини червону скапують сльозу. (Несли маленькі домовини — велику пам’ять я несу...). А дощ іде безперестанку — вогню не згасить, не примне. ...На лісовому полустанку гукає поїзд. Жде мене. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1397 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |