Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Гаврило ПРОКОПЕНКО
Гаврило ПРОКОПЕНКО
ПрокопенкоГаврило
Никифорович народився 6 червня 1922 р. в селі Жданівці
Магдалинівського району на Дніпропетровщині. Учасник бойових дій
Другої світової війни. Кадровий офіцер берегової артилерії ВМФ.
Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного
університету.
Автор книги “Сонячний вітер”. ЛАМПА НА ПІДВІКОННІ Лампа на підвіконні, Світло в нічному вікні, Наче нетлінна ікона, Мріється-сниться мені. Душу мою вітає Неньчине сяйво святе, Ще ж я у снах літаю, Б’юсь об вікно золоте. Проситься в хату і плаче Зболена пам’ять моя. Доки вікно те бачу, Доти безсмертний я. ЗЕМЛЯКАМ Час реве, як ракетний двигун, Кадри днів мерехтять блискавично. Вже не коло сприймань, а дугу Наша пам’ять фіксує панічно. Рух росте, як торнадо. Відтак Мла ховає минуле й майбутнє. А в сучаснім дрібна суєта Поглинає вагоме і сутнє. Я хотів би спитать земляків, Чи вони пам’ятають сьогодні Рев розжарених мідних биків, Чорне сонце Батурина й Кодні? Чи вони осягнули тепер Сенс офіри, змагання і муки, Чи збагнули, чому шестипер Не добив вінценосну гадюку?.. Час гуде, як потужний літак. Ще не пізно, та вже ж і не рано. Щоб не знищила нас марнота, Треба єдність гострити старанно. Рідні зерна і зав’язь суцвіть Стерегти — й не лише від чужинця. Повернути в серця “Заповіт”, Відродити в собі Українця. БЛИСКАВЦІ ПАМ’ЯТІ Бувають віщі дні, коли думки тугі Завзято рвуть імли кайдани остогидлі, — І з пам’яті нараз сяйнуть рясні луги, За обрій попливуть степи, як сонце, світлі. Високий з сіном віз. На нім — татусь і я. Під голови сіряк, і сіряком укрились. І степ — куди не глянь. І ген сага сія. І в небі — пісня зір. І сну ласкаві крила. Чи теплий вітерець дмухне із-за могил, Чи крикне перепел з високої пшениці — Так добре на душі, так любо навкруги! На обрії тріпочуть блискавиці... Не шепчуть колоски. Німує пізній серп Над славою дідів, що снять отут в могилах. А ніч помалу йде. І так проходить все... І вічна лиш любов до тебе, земле мила! МАТЕРИНСЬКІ РУКИ Мамо! Руки ваші покручені, Як живучий вербовий корінь, Руки мучені й перемучені Пам’ятаю в добрі і в горі. Це вони гордовито й молодо Понесли мене по планеті, Це вони почорніли з голоду, Щоб не вмер я у тридцять третім. Руки зморені, руки жилаві, Голуби мої ніжні, білі! Узголів’я моє хрестили ви, Щоб мене на війні не вбили. Ви дали мені хліба рідного, Зберегли мого серця стукіт, Берегині життя всесвітнього, Пресвяті материнські руки! ГОЛОС ІЗ 1941-го Може, куля свинцева важка Мої груди гарячі проб’є, І здригнеться востаннє рука, І зупиниться серце моє. Як впаду на колючий бур’ян, Вже не боляче буде мені, І до мене крізь срібний туман Посміхнуться лиш зорі сумні. Вже й не страшно. Огорне лиш жаль На хвилину якусь там, на мить, Що юнацької пісні кришталь Я не встиг для людей засвітить. У майбутньому інший співець Проспіває за мене її — І повіє вона, як вітрець, На могилі безвісній моїй. В шумі листя, дзюрчанні струмків, Старовинних піснях бойових Залунає відроджений спів — І прийду я до вас, до живих. А сьогодні в запеклім бою Там, де грізно завмер Інкерман, Буду битись за землю мою — Не злякаюсь ні смерті, ні ран. Запалю мого гніву вогні І катів спопелю тим вогнем, І не спинять мене у борні Ані куля, ні гострий багнет. ВИДІННЯ Степ нашептав кобзарських дум уривки, У серці віщий голос відгукнувся — І я, немовби з довгої мандрівки, До тебе, рідний краю, повернувся. Нараз мені далеко стало чутно, І видно добре, і на серці гарно, Полин-євшан війнув, запах могутньо, І тирса зашуміла легендарно. Не мавзолей, не урна з тлінню-прахом — Пророчо запрозорилась могила, Мов Колізей під кришталевим дахом, Живими голосами забриніла. А біля неї плив бензинний сморід, Бетонно реготала автострада, Дніпро нудився у Каховськім морі І мчав до шлюзів, прагнучи розради. А навкруги — по нескінченних гонах Повзли комбайнів тисячні отари, І з димарів розпечено-червоних Росли брунатні велетенські хмари. Ланцюг життя низався бездоганно, До ланки ланка — міцно і невпинно... Та кожну ланку повнило органно Первинносутнє, вічноукраїнне. ДЖОЛОМІЯ Ручай заграє в срібну джоломію... Ліна Костенко Мов квітка в книзі, слово в словнику Холонуло і снило про життя. Ти воскресила плоть його дзвінку З німотної скарбниці забуття. Грай, Джоломіє, всім світам світи, Лунай крізь обшир всепланетних гін! Даруй, що так звертаюся — на Ти, Як до весталок, мавок і богинь. ВІДСТУПНИКУ Чого ти цураєшся рідного слова? Навіщо потворно ламаєш язик? Навіщо ти кривдиш розковану мову, Ту мову, до котрої змалечку звик? Хіба над твоєю колискою мати В задумі ясній не співала “котка”? Чи батьківський край не рясний, не багатий? Чи застує сонце недоля гірка? Чи, може, народ твій не гідний поваги, Бо скнів у ярмі та годив батогу?.. Так ось імена — як знамена відваги: ЛУК’ЯНЕНКО. СТУС. НАЛИВАЙКО. БОГУН. ШЕВЧЕНКО!.. Над шляхом його многотрудним Палає всесвітньої слави зоря, А ти не спромігся у серці облуднім Сховати десяток рядків “Кобзаря”. Збагни, коли можеш: адже я не кличу, Щоб ти замикався між стіни тісні, Або опинився в минулім сторіччі, Загрузши в обмежено-темному, — ні! Горнись до сусідів (у нас їх багато), Повчись, коли треба, при братній свічі, Та в батькову душу не плюй, ренегате, І неньчине серце у бруд не топчи! УКРАЇНСЬКА МОВА Мово моя чудова, Як тебе не любити! В кожнім твоєму слові Наше буття відбито. Сильна, жагуча, ніжна! Все в тобі, мово, чутно: Луни часів колишніх І голоси майбутні. Є в тебе сни манливі І заповітні мрії, Серця тропічні зливи, Пристрастей чорториї. Не довіряйте, люди, Тим вертунам манірним, Що у модернім бруді Гребують словом рідним. Вуха їм коле шилом, В ніздрі штрика погані Слово народне миле, Мова моя кохана. Мова, що пахне хлібом, Тіл і плодів наливом, Думки людської глибом, Потом гірким, щасливим. Пахне любистком, житом, Подихом трав медовим... Як тебе не любити, Мово моя чудова! УКРАЇНА Химерами й болями славна, Піснями тужаво німа, Моя Україно уявна, Тебе не було — і нема! Є хор молитов і прокльонів, Є назва, як срібна сурма, Є люду півсотні мільйонів, Але України нема. Є впертість, гартована здавна, Є спроби спекатись ярма, Є мрії про долю державну, Є мрії — держави нема! Ген мріють видовища віщі... Коли ж ся народиш? Коли ж? Якщо ти мана, то навіщо У серці нестерпно болиш? Вигоди і блага туземні — Природою дане добро, Багатства наземні й підземні, Земний і небесний Дніпро, Достатку опалова чаша, Лункої краси ручаї — Все є в нас — і все те не наше... Бо сміх: ми й самі не свої! Ой мамо нещасна, невірна!.. Нічого не видно... туман... Моя Україно позірна, Збіговисько фатаморган!.. Вертепи... чужі бойовища... Коли ж ся народиш? Коли ж?! Якщо ти мана, то навіщо У серці нестерпно болиш? ХОХЛАМ-МАЛОРОСАМ Хіба ви українці? Ви хохли, Байдужі та покірні, як воли. Одвіку ви працюєте до поту. А що ви робите? Чужу роботу! Ви царства будували для Петрів, Та жоден цар до вас не подобрів: За нагороду мали ви в’язниці, Ярмо, батіг, обори та різниці. Не українці ви, а малороси, Раби похилі, бидло безголосе! Хто знає вас? На світі є Росія, А ви — ніщо... московські гречкосії... Робив вас українцями Тарас, Горів за вас, у пекло йшов за вас. Якби ви шанували віщу славу, Була б у вас і воля, і держава! Та ви не Морозенки, ви хохли, Покірні та байдужі, як воли, Не Кривоноси ви, а малороси — Раби похилі, бидло безголосе... Земля у вас — це не земля, а рай, Але не ваш багатий щедрий край: Заштурхані чужинськими руками, Ви в рідній хаті стали приймаками. Народе мій! Лиха твоя година: Тебе живцем кладуть у домовину. А ти й не жив!.. Не жив ще, зрозумій, Одурений коханий люде мій! КЛЯТВА Не забуду, не прощу нічого: Ні образи, ні малої кпини, Ні розбою денного й нічного, Ні сльози, ні крові крапелини. Ні хлібини, ані бадилини — Видурених, вкрадених, віднятих, З пожарища — жодної вуглини, Сподівань — потятих, розіп’ятих... Все затямлю: зламану присягу, Небо чорне від німого крику, Злиднями зацьковану відвагу, А відтак — покору без’язику. Думки, що труїлася навмисне Чадом безсоромної облуди, Мученого слова, болю пісні — Доки жити буду, не забуду. Серця невигойної оскоми, Терну, що не п’яти — душу коле, Не забуду, не прощу — нікому! Не забуду, не прощу — ніколи! | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1142 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |