Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО
Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО
Омельченко
Олеся Олексіївна народилася 19 січня 1952 року в с. Військовому
Солонянського району на Дніпропетровщині. Закінчила філологічний
факультет Дніпропетровського державного університету та
романо-германський факультет Харківського держуніверситету.
"ПРЕЛЮДІЯ АПОКАЛІПСИСУ або ЛАБІРИНТ"Автор книг: “Зачарований обрій”, “Присвячую себе...”, “Скажи на мене: зірочка” (вірші та пісні для дітей). МИТТЄВА НЕПОВТОРНІСТЬ І тісно стане у самій собі: захочеться у небо превисоке. Сміється з мене променистий сокіл, і плачуть неба очі голубі. А я іду між травами, одна, між дзеркалами росяного замку. Розбита на нескінченість уламків, душа спокою тихого не зна. Розп’ята поміж простору й часу, ошукана оманою надії, миттєвій неповторності радію, молюсь на цю божественну красу. Як боляче шукати й не знайти, як боляче знайти і загубити. В глибинностях суттєвості — світити — відшукую краплини чистоти. І плачуть неба очі голубі між дзеркалами росяного замку. Розбита на нескінченість уламків, вигранюю безмежжя у собі. * * * Доле моя, Україно моя, з прадіда-діда велична собою, ось уже й я, пелюстинка твоя, в зорі пливу золотою журбою. З болю плету візерунки чудні, ночі і дні заплітаючи в косу, і стугонять у бурхливій крові з прадіда-діда пісні стоголосі. Ох, ті пісні у дзвенінні мечів, ох, ті пісні із бездонної муки. У віковім нездоланнім плачі я засріблюся струминкою-звуком. І полечу Україною я. І полечу з Україною в серці. Сонячна крапля веселого дня співом озвуся у чистій веселці. * * * І батько мій тут жив, і дід, і прадід ходили по землі цій молоді, і вчились розуміти і прощати, й хотіли таємниці осягти. Минали юність, молодість і зрілість приходила не гостею у дім. Але розгадки суті не з’явились, ніхто їх розгадати не зумів. Та й ми тепер чекаємо на чудо, а чудо в нашій юності цвіло, де помилки змагалися, мов люди, де цілий космос тріпотів у грудях. Спинивсь на мить — а все вже відбулось… Для чого дарма серденько терзати, причин шукать, допитувать жалів. Усе, що відбулося — все крилате: твоя любов, і сором, і твій біль... І батько тут прожив, і дід, і прадід. Любили землю, діток і життя... Відблискотіли радощі й утрати, лягли в скарбницю вічного буття. * * * Коханий мій убитий на війні. Його я стільки років виглядала, не вірила, що вбитий і благала у долі чуда, щоб явивсь мені із зорепаду Місяцем ясним, у співі дня шовковим падолистом, крізь часу лет освідченням вогнистим, і молодим.., назавжди молодим... Я вже стара. Минуло сотні літ мого чекання. Стомленій любові болюче в снах і в приспаному слові... Надворі дощ стіка сльозами з віт... Травневий сад чекає дива знов, і я тремчу в день пам’яті від крику, і нашу ненароджену дитину так міцно пригорта моя любов..! Коханий мій убитий на війні. А я живу, мов додивляюсь казку. О незабутній, згадуйся, будь ласка, навіки юній старості моїй! * * * Витікає життя, мов із кухля вода, і Чорнобильський смерч понад страхом вита. Той посмів, хто боявся за шкуру і славу, обдурити людину, і ось уже кара... Та чому ж не над ним, — понад нами літа, й витікають водою із кухля літа. І малесенький хлопчик не знає причини, де дівається сила з худенького тіла. І маленьке дівчатко, що харкає кров’ю, свій розтерзаний розпач несе над судьбою... Винахіднику, як тобі зараз живеться? Не стискаються в розпачі совість і серце? Мій правителю, де хоча б зле каяття? Ах, твоє ж не заділи, на щастя, життя! Та колись, коли страх говорити відверто промине у людині відлуннями смерті, пролунає, мов постріл, прокляття богам, не Всевишнім, — земним і чортячим синам. ...А щоліта грізніші дощі смертоносні, І жовтіють городи, хоч ще і не осінь. І уже з гіркотою, крізь жах перешкоди, я благаю дитину: — Не пий сиру воду! Просить яблучко доню: — Почисть, я отрута! Плаче ягідка: — Доню, хай буду забута! — І яєчка не пий! — просить курочка доню. Просить рибка: — Не їж мене, я нездорова..! Запитально-розплющені очі питають... Бідні дітки не вірять, що вже помирають. ...Проклинали фашистів, убивць Хіросіми. А тепер мовчимо, мов закляті, усі ми! І болять в мені рани Чечні й Карабаху, і чорнобильський стронцій вбива в мені птаху, і болить у мені кожна рана планети. Милий усміх землі, свіжий повіву, де ти?! * * * Обережно — життя! В нього треба ввіходить чистими. У гаях солов’ї в срібні ночі піснями дзвенять. Зачарований гай ловить місячні промені листячком, І квітки запашні, наче лагідні струни, бринять. Обережно — життя! Відчуваєш його кожним подихом в таємниці своїй неповторно явитися, буть, і цінити встократ за любові незгасне полум’я. Обережно — життя, не зганьби, не знеслав, не забудь! Перемита теплом у весняному шумі зелені, ця одвічна земля в своїм лоні зростила мене, І палаю вогнем, що із полум’я в полум’я стелеться, бережу кожен день, що у серці для мене мине. Обережно — життя! В нього треба ввіходить чистими. Поміж сліз і роси, доле, стежку мені освіти! В полі зору доби, у промінні тепла материнського, обережно іду у безстрашшя його чистоти. * * * Як добре в саду на крилі! Яка земля пухка й пахуча. Схилились добрі горді кручі над тихі води Дніпрові. Яка прозора просторінь здіймає душу в світлу радість! Спасибі, земле, за причастя, за тихі зорі угорі, за шелестіння й падолист, за ці кошлатії багаття, за мрії ті, що не збулись, за біль у грудях непочатий. Ні, я ще збудуся у вас, мої дніпровські обереги, спинився стомлений Пегас. Я залишаюсь. Тут мій берег. Тут моя сила забуя, відступлять хворість і безсилля. Неначе матінка, земля влива пісень цілюще зілля. Як добре в саду на крилі. І Україна, мов ікона. Молюсь до рідної землі — Молитва в пісні срібно тоне. * * * До джерела, до рідної землі вертається душа, немов додому, вертаються укотре журавлі, крильми упавши стомлено додолу. І по тобі, неначе по траві, струмує дужа сила материнська, й зоря твоя засяє на чолі і заколише спогадів колиска. Відчуєш раптом, що ростеш іще, відчуєш, що тривоги геть змаліли. На мамине худесеньке плече ти обіпрешся, мов кульбаба, білий. От прилетів додому журавель, багато бачив доброго і злого. Та вперше рветься пісня із грудей. Таким щасливим не бував ніколи! До джерела, до рідної землі, вернулася душа і обімліла... Із саду вийшли яблуні старі, неначе юна доля — з хлібом-сіллю... * * * Ловили рибу з батьком на Дніпрі. Ще тільки-тільки сходило світило, і хвилі різнобарвні червонило, а ми удвох сиділи у човні. Затока тиха. Збіглись до води крислаті верби, юні й кучеряві. Латаття і лілеї голубі здригались раз у раз під поплавками. — Ого який! — сміявся мій татусь, і тяг у човен коропа зраділо. В моїх очах від риби зарябіло, що навіть й рахувати не берусь... Ну все. Пора. Заводимо мотор. Реве вода розбуджена сердито. А ми у краплях сміємось удвох, й наввипередки з сонцем мчим по хвилях. — Ну як? — сміється батько. — Ну й краса! — І погляд утопає у світанні. А я, щаслива, щось йому горланю... І голос мій змивають небеса... ЛЮБЛЮ Текли століття лавами вогню, у жорнах бід вигранювались люди. В мініатюрі — Всесвіт в моїх грудях, і я його, як світ увесь — люблю! Ці протиріччя никлої доби, — повторне дійство у безмежнім плині. Якби я мала крила лебедині, знялась би в простір вільний, голубий, щоб ще раз своє ствердити “люблю” палкому небу і землі родючій, воді сріблястій, помислам кипучим. Вклонюсь низенько ніжному стеблу. І цю святу дорогоцінність “жить” несу в людському серці небайдужім... І все ж, прошу в любові хоч би мить — зустріти нас в сучасному бездушші! Текли століття лавами вогню, у жорнах бід вигранювались люди. Моє ж незгасне і чудне “люблю” ще цілу вічність кликать тебе буде! * * * Коли ти з’явишся із полум’я віків ясною зіркою моєї мрії, я припаду, як промінь невгасимий до тебе, милий, крізь роки і тлін. Забуду кроки стишені журби, забуду самоти смутне обличчя, забуду, як чекала неможливо, розп’ята за любов і за гріхи. Зіллю всі дні щасливі у один, і освічу поверненням казковим, й помру од щастя, і воскресну знову, коли ти з’явишся із полум’я віків. * * * Безсонна ніч. Прокинешся уранці, розбитий, як вернувся із доріг. А сонце сходить. І в нервовім танці проміння й птахи, і дрібненький сніг. Це вже пора весняного чекання. Дніпро реве під кригою, мов звір. Його могутнє стогнуче зітхання, неначе схлипи сотень породіль. Чи й я передчувала у безсонні той срібний наступ ніжної весни? Якась тривога стугонить крізь стогін душі моєї й білої зими. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1865 | Рейтинг: 5.0/3 | |
Всього коментарів: 0 | |