Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Наталка НІКУЛІНА
Наталка НІКУЛІНА
Нікуліна
Наталія Петрівна народилася 7 липня 1947 р. в м. Макіївка на Донеччині.
Закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету та
аспірантуру. Кандидат філологічних наук.
Автор книг: “Вишневий спалах”, “Пізнання”, “Червоний кетяг”, “Житом перейти”, “Тиха бесіда”. Померла 1997 року. * * * Шукаймо у собі Шевченка (хоч іскру — праведності й віри) — він мусить бути там, в глибинах, інакше нас би не тримала оця земля, калини матір. Ми мусимо. Ми конче мусим знайти в собі його кровину — інакше з темряви не вийти. Усім життям, всім током крові — народжуймо в собі Шевченка, хоч іскру — кожен. Іскру — кожен. Всі разом — буде Україна. ДИПТИХ ТРИВОГИ Й НАДІЇ І У світі є жива прекрасна тиша і солов’ї, що кличуть солов’їх. А ті, хто гинув, хто з вогню не вийшов... Під серцем, земле, берегтимеш їх? Страшних воронок зяючі каверни. Земля мовчить, не мовить “Так!” чи “Ні!” Та вже ніяка сила не поверне шедеври душ, убитих на війні. І тільки пам’ять, тільки магній зблисків і скорбний плач, що обпікає рот. Над невсипущим сонмом обелісків схилився неуярмлений народ. Хто втратив сина, батька або мужа (на фотокартках — молоді, гінкі). Не розповісти, як за ними тужать червоно-чорні крила рушників. А дні різьблять найтонші мідьорити, а в серце млосно туга пророста: вони б могли ще стільки сотворити — полотна, книги, сонячні міста. Вони б творили поле і загату, і білоквітний сад, і літаки. Вони б змогли, зуміли так багато, якби віддать їм спалені роки... II Пустеля неба. Хмари — як верблюди — повільний крок... А сонце — у крові. Книжки і храми гинуть теж, як люди, в хуртечі війн зникаючи навік. О, всіх віків, епох кати зловісні затямили убивчий цей урок, що досить знищить пам’ятку і пісню, щоб той народ назавжди впав у змрок. Чи можна повторити неповторне — реставрувати, збудувати знов, щоб відгукнулась голосом валторни іще одна врятована любов? Іронія примружилась: “А дзуськи! Навспак не повернути течію. І в римляни записані етруски, що рідну пісню втратили свою”. Іроніє, ти красно так говориш. Хто заперечить? Скаже хто мені, як воскресити знищені собори й труди митців, що здиміли в огні? А час пошитий сухозлоттю, гафтом: в тканні годин проблискують слова. І все чекаєш — нині, завтра... раптом озветься десь мелодія жива... Якась картина... фреска... порцеляна... воістину безцінний фоліант. Немов криниця, свіжістю налляна — відроджений, віднайдений талант. Допоки віриш — є нетлінна мова, допоки любиш — нездоланний спів. І що б там не було — будуймо знову хоч щось, утрачене впродовж віків. Хай розів’ється зранена галузка, нехай запахне квітом, як на те. Нехай крізь череп древнього етруска нова лоза могутньо проросте! ЗАБУТА КНИГА Та книга втрачена давно, і я її не пам’ятаю. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Я подумки тоді гортаю давно забуті сторінки, і проступають з-під руки якісь малюнки і рядки, та змісту... змісту не згадаю. І все-таки живе в мені це відчуття, легке і плинне, що я колись її зустріну в житейській звичній метушні, зніму з полиці, розгорну і упізнаю все достоту, до найтемнішого звороту усе в ній раптом осягну. БІЛИМ ПО БІЛОМУ ШИТЕ Піддався вітер весняному чару, він здивував усенький білий світ: вишневий цвіт заніс на білу хмару, і забілів на хмарі білий цвіт. Ой, як же шито, піснею сповито, тією, з серця, в рідному коші. Відступиться й біда несамовита перед цією білістю душі. Білій же, наче цвіт, душе крилата, бо ж дивиться так біло у світи у білому садочку біла хата з “вирізуванням” вікон золотих. ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР У НОВОМОСКОВСЬКУ Козацький храм. Такий він... весь в мажорі. Стоїть, піднісши свої дев’ять глав. Мальовані під куполами зорі. Священні книги в золоті оправ. Мов злотна куля перекотиполя, повз храм цей сонце — та й на небокрай. Руїну не одну наслала доля. Він вистояв. Він був і є. І край. У ньому тисяча й одна загадка. Стоїть. У білім проминанні хмар. Веде проміння мерехтлива кладка у глибину, де світиться вівтар. Дух непогасний в стінах цих витає. Тут хтось — з віків — піти не поспіша: усе літає тут, усе літає козацька зачарована душа. У СРІБНОМУ ВОГНІ Далекий світ ще більш подаленів. Упала сонця золота краплина. І мерехтливі сутінки смутні поволі напливають із долини. Вже оксамитне небо у вікні. Вже срібна зірка через хмару плине. Я тихим серцем з ніччю гомоню. Перебираю промені, як струни. Вони, як зірка: з срібного вогню, у них, немов у арфи, срібні луни. А місяць вийшов — невимовне юний, увесь — мов спалах срібного вогню. Як розказати зірці про печаль? Вона так срібно світиться печаллю і променем торкається плеча. Вона все розуміє там, за даллю, і, сповнена небесною печаллю, мою земну до неї долуча... * * * Сто років не цвіла і раптом — квітне столітня груша. Кажуть, на біду. Цвіт запашний її, до бджіл привітний, віщує лихо? Якось не зведу того докупи. Вірити не хочу. Зрубати радять. Щоб, мовляв, на ній те лихо окошилось. Але в очі зорять духмяні квіти день при дні. Не здійметься рука. Квіт — нагорода за довгий лік сумних самотніх літ. То як же можна зазіхнуть на вроду? Душа ж, немов причинна, заболить. І навіть якщо цвіт застерігає, подякувати мушу цій весні за те, що в час, коли біда змагає, були зі мною квіти весняні. * * * В золотобанному храмі соняшникового поля чистій блакиті молися, зранена душе моя. В сонмі золотонімбних щиро відчуй, що сваволя понад тобою не вічна. Вічна — небес течія. Золотопелюсткових тихо торкнись заспокоєнь. Краще ніхто не розрадить, ніж золотінь мовчазна. Маревом теплим спливає світло блакиті м’якої. І огортає, й зціляє, випросту душу вона в золотобанному храмі соняшникового поля... * * * Відіснилися сни гомінкого веселого поля. Тиші дзвін потонулий оголене поле накрив. Скоро й осінь мине. Скоро вволить зима свою волю. І морози впадуть. І сніги забіліють, мов крин. А отак же й душа в передзим’ї своєму, ой, нене, примовка, не тіка від свавільних зимових погонь. Тільки десь в ній та є ще оте — весняне і зелене — молодий і веселий переможний озимий вогонь. * * * Я заглибилась в себе, мов зерня, закутане в тишу, я в собі відчуваю ворухке волокно корінців, парость слова в мені таємничо, зачаєно дише, мить іще — й проросте крізь хвилини притихлі оці. Наче я в борозенці, під крилом у самої землиці, я за мить проросту з тихим словом в розчахнутий світ і відчую вітри, і побачу, як літують птиці, понесу свій вогонь крізь часи оці, древні й нові. І дозрію я в полі, празеленою кров’ю земною, і достигну я словом, наче колос тугий, молодим. О весна мого серця, що ти — вкотре це! — дієш зі мною? Дослухаюсь... Чекаю лункої твоєї ходи... ДРАМА ПРОЩАЛЬНИХ КВІТОК ...Пунктир Надломленных цветов опишет дорогу в бесконечный мир... Тамара Кулешова Остання путь, позначена квітками “усопшими” — я кращого ім’я їм не знайду. Вони вже під ногами, уже в них вмерло неповторне “я” — у кожній. — Ні сльозини, ні росини. Вони уже — лише пунктир путі чужої. Самовіддані хвилини не їм вже лічать миті золоті, під вітром хилитаючи. Їх гами осінні — це уже не кольори. Як дивно мерхнуть квіти під ногами цієї ось прощальної пори. Своє прощання разом відспівали. Останній подих разом віддали. Так проводжать, як квіти проводжали, ніхто не міг. І ми так не змогли. * * * Це була якась лелеча пісня: в ній немов метались білі птахи з чорними одмітами на крилах, клекотали,зазирали в очі, збурювали криками неспокій у заклечаній оселі серця. Мо’, вони з’явились, щоб спалити цю оселю за той гріх прадавній — руйнування гнізд свойого щастя? Дивна пісня, музика-химера із незрозумілими словами... * * * Блазням дозвіл є казати правду, лиш аби була в блазенських шатах, в ковпаку яскравім з бубонцями, лиш аби не дуже випиналась — копняка-бо може заробити її речник від свого владаря. * * * З глибин землі зіходить мак — то крик замучених і вбитих. Нагорювалися усмак: свинцеве засівалось жито — вродило тугою воно на неосяжних наших гонах. Ця туга, як і кров, солона, а спомину гірчить вино. Історія пекельне віно своє приносить з давнини. Тобі ж орати, Україно, оці сплюндровані лани і сподіватися врожаю, та іншого. Змагай, змагай того, хто люто зневажає тебе, вітчизно дорога. З сльози, з кровини, з краплі поту той колос зійде, що затявсь. З грунтів терпіння і скорботи прокільчиться нове буття. * * * Світ доносить химерні якісь голоси, багряніє зоря вечорова... Порятуй мя, любове, порятуй і спаси, ти мене прихисти, о любове. Суєта наплива, і тьмяніють дива, світ на душу влаштовує лови. У тобі лиш я вільна, тобою жива, порятуй і спаси мя, любове. А на серці сльоза, мов холодна роса, за плечима — повзуча обмова. Я до тебе іду в зачарований сад, порятуй і спаси мя, любове. Ось де суті самої земна моя сіль, ось сумління моє і онова: ти — моя насолода, мій спалах, мій біль. Порятуй і спаси мя, любове... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 4486 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/5 | |
Всього коментарів: 0 | |