Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир МІЩЕНКО
Володимир МІЩЕНКО
Міщенко
Володимир Іва- нович народився 3 грудня 1937 року в м. Слов’янську на
Донеччині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького
педагогічного інституту.
Автор поетичних книг: “Таємниця осіннього листя”, “Квітневі телеграми”, “Неза- бутні адреси”, “Березільні вітражі”; повісті “Не забудь мене”. РУКИ Зоріють вишневі світанки, тьмяніє золото вечорів. Ніч крила свої розгортає, тікає від білого дня. Ми знаємо радість і сум. Тільки руки своїх матерів до кінця не пізнали: заклопотаність буднів спиня... А вони ж, перетомлені, весь світ у собі вмістили З кругойдучістю весен, з крицевою кригою зим, Роботящі та ніжні, в землі набиралися сили і творили добро, і так звично ділилися ним. Вони сіяли жито і пестили наші голівки, працювали удень і не раз заступали в нічну, а в тривожні години, хоч як не бувало їм гірко, діставали перо і писали листи на війну. Руки матері мало, так мало зазнали кохання. Наче птиці осінні, усе в перельотах вони. Так обсіли їх думи. І дні повертаються давні, де брунькується квіт найдорожчої серцю весни... Зоріють вишневі світанки, тьмяніє золото вечорів, ніч крила свої розгортає, тікає від білого дня. Ми знаємо радість і сум. Тільки руки своїх матерів до кінця не пізнали: заклопотаність буднів спиня... ВІДЛУННЯ Летять у вирій дикі гуси, Їх клекіт журно долина... А землю трусять землетруси, Від болю скрикує вона. На ній гудуть ракетодроми, Скрегочуть гусениць ряди. Ув океанському огромі — Масні, з розводами, сліди... А над морями, над лісами, Де відпливли у даль віки, Мандрують жаско небесами Золотогруді літаки. Мені не затишно, не юно, Коли крізь гомін буднів, строф У серце грюкає відлуння Авіаційних катастроф. В душі і так глибокі вирви — Сліди минулої війни. А спробуй їх із серця вирви! Не вириваються вони... Отож, страждаю я, землянин, Коли в біді моя Земля. Її засліплюють тумани І їсть ерозія, мов тля. На неї падають снаряди, На ній спалахують ліси, Немов вогненні водоспади У грізних відзвуках яси. Її турбують землетруси, І сняться їй водневі сни... І все ж летять у вирій гуси На поклик дальньої весни. У ТІМ КРАЮ... Пам’яті С. Данилейка Одцвітали вишні-петриківки, Захлинались в тузі солов’ї... До села із дальньої мандрівки Пролягли доріженьки мої. Ми сиділи з вами біля хати, Мовчки наслухаючи весну, Не хотілось тишу турбувати, Солов’їну пісню голосну. І у тім взаєморозумінні, Коли слів дратує зайвина, — Чулося сердець палахкотіння, Що людей у хвилі ці єдна. Все довкруж було таке тремтливе, Ніжне, і тендітне, й молоде... Спогадів рясна осіння злива Й досі в день отой мене веде. І коли доводиться бувати В тім краю, у повені садів, — Я стою самотньо біля хати, Де удвох сиділи ми тоді. І хоч там пісень звучить немало, Як же їх почую я, коли Солов’ї тужливо відспівали, Петриківки-вишні одцвіли... ДОН КІХОТ Дивак з Ламанчі, створений на глум Отцям добропорядності й моралі, Хто зрозуміє лицарський твій сум, Печаль твого відкритого забрала? О звичаї, о люди, о часи! Скажіть мені, як далі буть з ідальго? ...І чую я тверезі голоси: “Облиш свої турботи споглядальні!” Спасибі. Я послухаюся вас. Але чому непевно і тривожно Бува так часто? Й соромно щораз, Що ти собою бути неспроможний, Що десь, колись, у суєті суєт Здригнеться раптом вся твоя істота, І ти, веселий любомудр-естет, Позаздриш благородству Дон Кіхота. НАРОДНА ПІСНЯ Беруть її не в кожне товариство — Вона хмільні судомить язики... Задумлива, лунка, струмка, іскриста — Летить в мій світ крилато здалеки. Відверто так уміє говорити, Як може тільки мати чи сестра. Крізь децибельно-дистрофічні ритми Струмує вічним гомоном Дніпра. Ніщо її із пам’яті не витре: Ні моди, ні бездушшя кам’яне, Ні словоблудство, ні підробка хитра — Усе це одвирує і мине... Люблю її, вродливу зроду-звіку. В тяжку хвилину хай мене втіша. Вона, стодумна, житиме довіку, Як у народу житиме душа. ПТЕРОДАКТИЛЬ Пристаркуватий монстр безжурної епохи Із блиском паралітика в очах,— Малішаєш щодень, тьмянішаєш потроху, Закляк твій переляк, і гонор твій прочах. А був же — цар і бог. Міг жестом лиш скарати... Невже тебе пустив на світ селянський рід? Все рідне — корчував... Такого й за царату Блюзнірства не було, о лютий самоїд! І слово так душив (чим не жандарм-редактор!), Зате любив лакуз, що лестили тобі. Твій час уже настав. Ти чуєш, птеродактиль? У почестях прийшов, відходиш — у ганьбі! НАД ЩОДЕННИКОМ ДОВЖЕНКА Народе з переламаним хребтом, Із перебитими руками та ногами, Із шрамами незгойними на серці,— Свій хрест понуро й тяжко ти несеш. Обдурений, зневажений, м’який, Довірливий,терплячий,незлобивий, Податливий, злиденний,працьовитий,— Ідеш, як віл по ниві дощовій. Господар, підганяючи тебе, Стьобає батогом осатаніло, Штурхає в боки чоботом залізним, Белькоче, п’яний у своїй бридні. Невже довіку будеш ти таким — Слухняним та покірним дужим бидлом?! О жалюгідне, тихе існування… Мертвотний дух, болотяна цвітінь... * * * Було усяких покидьків-заброд... Так то ж — чужинці! Не питавши броду... Ти мови зрікся — зрадив свій народ. Та чи потрібен іншому народу Безбатченко, байдужий до святинь?! Ти — не людина. Потороча. Згинь! ВЕЧІРНІЙ АВТОПОРТРЕТ Скінчився день турбот. На заході холоне У синяві небес вечірній фіолет. А слово не прийшло — таке терпке, солоне... Закляк на тлі вікна мій тихий силует. Ці руки на столі... Не пишеться. В напрузі Схилилось заклопотане чоло: В уяві постають слова, і вчинки, й друзі, — Все, чим сьогодні жив і що твоїм було. Чому ж непевно так? Спроквола серце б’ється. Натхнення десь в путі... От спалахне воно — І жадібно в рядки вогонь чуттів поллється, І душу захмелить поезії вино. Та слово не прийшло. Прожито день порожній У зустрічах пустих, в нікчемній маячні... Я сам собі — вечірній подорожній. Я — силует на синьому вікні... КАТИ Де зараз ви, кати мого народу? В.Симоненко Були царі, цариці, царенята, Валуєви, денікіни були. Хотіли Україну розіп’яти. І розпинали. Тільки не змогли. Був Сталін. Гітлер. Мечоносні орди Випалювали землю цю дотла. Та стихли дикі бравурні акорди, І знову Україна ожила. Були шовкові петлі демагогій Дегенератів сусловських печер. Ці мастаки безкровно-тихих оргій Іще живуть. Вичікують тепер. ...Хоч і немає роду переводу, Але буває тінь його німа... Де зараз ви, кати мого народу? Ви тут. Ви є. Хоч вас уже нема... ПЕТРИКІВСЬКА ОСІНЬ Тугих зимівок тихі береги, Замислені шедеври Симиренка. Чаплинка — хоч за віком і старенька, Та повна ще зеленої снаги... Качки в міцних обіймах окуги, Метелики, яскраві одноденки. За тиждень завітає Морозенко, І стане срібно-срібно навкруги. Запахне тонко жостір біля саду В тумані, як у синім самосаді. І грудень наведе свої мости. Та не померкне даль багряночола, І житиме сьогодні, як учора, Безсмертний світ чарівниці Пати. * * * Іще не осипались клени, Та чують дихання зими, Їх листя різьблено-черлене Звелося тугими крильми. Гасає вітрець на осонні, Все жде своїх сивих братів, Роздмухать кострища червоні Він перший з усіх прилетів. І листя вчепилось за віти, Збирає краплинки снаги, Щоб небу і птицям світити, Допоки не ляжуть сніги... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1250 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |