Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола МИКОЛАЄНКО
Микола МИКОЛАЄНКО
Миколаєнко
Микола Антонович народився 5 грудня 1919 р. в с. Мар’янівка
Криворізького району на Дніпропетровщині. Закінчив Запорізький
педінститут. Учасник війни. Нагороджений орденами і медалями.
Автор поетичних збірок: “Тепловій”, “Патериця”, “Віно”; книжок повістей і оповідань “На лінії вогню”, “Ксана”, “До сходу сонця”; книжок публіцистики “Береги твого щастя”; п’єс “Мар’яна” та “Іду з тобою”. КИЇВСЬКА РУСЬ Вінок сонетів 1. ПРАЩУР За мудрістю віків — кривавиця страждань... Щоб жита взнати смак — здолай монгола! Історія звела останню грізну грань: — Встань, українцю, встань! — благає доля. Тримайся, предку мій! З розпуки не охлянь: Не був ти боязким, живеш відколи. О землю обіпрись і через силу встань, Від горя не зігнись, бо жде неволя. Натягуй лук — ярма вже збутися пора: Поглянь у небеса — зійшла твоя зоря, Гудуть вітри змагань над гордим краєм! Він спину розігнув, піт витер із чола — Таж працю шанував, як сонячна бджола. Важучо, наче ртуть, сльоза спадає... 2. УРОК МІТРІДАТА Важучо, наче ртуть, сльоза спадає За довгими, як ніч, фіранками сторіч. Старих слов’ян довбла азійська зграя — Склювати праглось їй огонь відважних віч. В печі Добра само Зло не згорає: Незгода між племен — страшна біда і бич. Цар Понту Мітрідат державі не зарає — Не сходились міста під віщий мудрий клич. На вус не намотав урок той Київ, Тож многоликий Змій сто бід затіяв: — Лови! Пали! Повісь! Беззахисних аркань!. Закон життя — один: щоб зло не скоїв, Напасника знешкодь, якщо ти воїн, — Від ювенальних проб до попелу смеркань. 3. АНТІЯ Від ювенальних проб до попелу смеркань У серці бережи ловецький терен, Оселю, і коня, і сходи зерен, Земну рожеву рань — за них сміливо стань! Іранські племена, жорсткі, мов терен, І гун, і гот несли слов’янам брань. Могутня Антія — слов’янський океан! Співати славу їй рядком Гомера. Від обра ант загиб, та славиться дуліб: У битві переміг, зростив надійний хліб, Поставив городи — во славу краю. І Київ Кий підняв, славетний князь полян, І з города сього — у сплеску осіянь! — Ввижаються всякчас нам кущі Раю. 4. ВИТОКИ Ввижаються всякчас нам кущі Раю, Коли увіччю тур, і зубр, і лис, і лось, Куниця, і фазан... Крізь золото колось До витоків молюсь, до них волаю. Славонія, князі, і легендарна Рось, Торговий шлях на Схід, аж до Китаю... Та вже зловісна тінь хозар витає — У рабство запрягти слов’ян їм забаглось. Не потерпіла Русь тії наруги — Князі Аскольд і Дір тягнули плуга Трудів уславлених — чин доблесних полян. Ходив Олег на Крим, Константинополь, Смоленськ і Самбарай, відважний сокіл... Князям вогонь душі — для вищих осягань. 5. ШЛЯХ З ВАРЯГ У ГРЕКИ Князям вогонь душі — для вищих осягань. І Київською Русь уже назвалась, І луччі люди там, і кунінги киян Могутності її ростили зав’яз. Вже мати руських міст збирає владно дань — Полюддя! — із племен, що не скорялись. Платити змушує словінів, деревлян — Державної Русі міцнити сталість. У греки шлях з варяг — немов Дажбога дар: Як благодатний дощ із теплих клубів хмар — Торговий шлях з Гоглянду до Дунаю. Цар-город уклонивсь Олегові царю... Прославив мудрий перс бердайську смертну прю: Хто чинить чистий чин — безсмертя має. 6. ХРЕЩЕННЯ Хто чинить чистий чин — безсмертя має: Без воєн прожила за Ольги княжа Русь. А жаско ж почала: “Вмре, хто вбиває! За мужа ворогам огнем помщусь!” У зрілість Святослав — синок! — вростає, Оно як викохав свій парубоцький вус! Він Малушу за жінку обирає: “Душею полюбив і серцем їй корюсь”. І Малуша-краса, сестра Добрині, Русі великого родила сина, Що навернув народ у віру християн. З державної Русі князь Володимир Поганство скинув, наче зайві гирі... Спокутуйсь — і, як Бог, у святості постань! 7. ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ Спокутуйсь — і, як Бог, у святості постань! Є скіпетр, і тризуб, і діадема, І королівський сан, і сам ти — Богом дан, Велитель піднебесного Едему. “Веселіє Русі (це із його казань) — Пиття є... “Та в ділах — сама недрема! І шанував зело не золотий сап’ян: “Державою, — гордивсь, — у світ ввійдемо!” Війну приймав одну: кордон оборонять! Нападників товкти, як ненависну тать, — Земель своїх воріженьку не вкрає. З болгарами уклав на приязнь договір, Із Візантії взяв дружину — на замир... Свята душа, хто істини жадає! 8. СВЯТОПОЛК ОКАЯННИЙ Свята душа, хто істини жадає! Та окаянний князь — пекельник Святополк — На трьох братів убивців насилає... Між ляхами злодух знайшов свій смертний зойк. А був же — старший син! — за єдність краю! Та, печенігам друг, — сам одичав, як вовк: Із Болеславом він державу крає... А після Альти — втік. У чехи. І — замовк. Червенські городи — не повернути: Їх ляхам Святополк віддав зі скрути, Узяв на себе гріх — важенний, як гора. О князю! Ти забув, од зла охлявий, Що велико лиш той в народі славен, Хто зневажає страх — для виспіву Добра. 9. ЯРОСЛАВ МУДРИЙ! Хто зневажає страх — для виспіву Добра, Той мудрим прозивається в народі. Кульгавий — був хоробрий у поході І Русь об’єднану за ціль собі обрав. Червенські городи — вернути годі, А він — здобув назад, як бранців од обра. Де печенігів бив (не був під сподом!) — Собор Софії звів: ізгине хай орда! У море йдеш — постав надійні щогли, Хай видно буде від Карпат до Волги: Прийшла на Русь наук, церков і книг пора. Хто прагне знань, в чужі забродить мови, Ще й права золоті снує основи, — Тому світлиця — Світ, а не глуха нора. 10. ЛЮБЕЦЬКИЙ З’ЇЗД Тому світлиця — Світ, а не глуха нора, Хто дбає про могуть і честь Держави. Простого розумом — князька-тріумвіра, Що Ізяславом звавсь, — минала слава. Олега Гориславича, інтриг тхора, Що з половцями ніс Русі потраву, — Зіслали на Родос (покара то? чи гра?), Чекали од Всеволода управи. Та не прощали Ярославичу вини: Морили люто люд жадливі тивуни — Від молодих бояр круте ненастя. “Русь, браття, не губім задля родинних гнізд”, Збиралися князі до Любеча на з’їзд... Із умислом Судьба творила щастя. 11.СУДЬБА Із умислом Судьба творила щастя. Хоч мудрий Ярослав, та не завважив князь, Яких нам Польща бід завдасть іще не раз, Якщо її відбудувати вдасться. Розумний Святополк, а сам же Русь розтряс, Діливши дітям... З того всі напасті: Уже роїлось гемонське отрясся — Ординців Тимуджин на лихо нам припас. “Збідовані, холодні, почорнілі, Голодні, босі, з ранами на тілі...” — Тяжкий через віки в полоні кожен крок. Зчинився бунт серед простого люду — Супроти кривди, утисків, облуди... Тернистий шлях — пройти, сягаючи зірок! 12. ВОЛОДИМИР МОНОМАХ Тернистий шлях — пройти, сягаючи зірок... Порушувати спадщинний порядок — У праві династичному тяжкий порок, І Київ не діставсь йому у спадок. В житті він знав коня, дорогу, посошок, Оружжя брязк, в душі терпкий осадок, І половчанки плач, і Місяця ріжок, І смерті невблаганної завдаток. Був Мономах останній з київських князів, Хто єдності Русі, її величчя хтів, Та сам її й посік — в синів у власті. Мовчало віче... О Великий Князь! Спіши — ще совісті не заліпила грязь! — Спожить вино і хліб — святе причастя. 13. НАПАД СУЗДАЛЬЦІВ Спожить вино і хліб — святе причастя. А милосердя ж — нізвідкіль! Горять церкви, Вбивають християн — не вп’ються сукрови! Прокляті суздальці, чортам до масті. О Києве, о Русь, — не погибай! живи! Перетерпи всі біди, хай їм трясця! Не дай великості твоїй упасти: В будущині провидь величчя булави. Зневаж розбій погромного Андрія, Що Матір Божу умикнути сміє — Життя усім дає заслужений урок. Стерпи, хоч не прощай нікому зради, Зумій знайти осяяння відради — Збагнути у собі із Вічністю зв’язок. 14. МУДРІСТЬ ВІКІВ Збагнути у собі із Вічністю зв’язок. Опанувати Степ і Чорне море... Та все густішає над Руссю вічний змрок — Каламутніють обсяги прозорі. Династії розпалися... Слабкий росток Держави в’яне... Вже над містом Кия Занесено безжальний кий Батия, Що ладен вбити в гріб осиновий кілок. Пролито море сліз і ріки крові — Там гори горя: вийшов звір на лови... За безум сплачено ганебну дань. Забули: бути маємо єдині У батьківській освяченій родині!.. За мудрістю віків — кривавиця страждань. 15. МАГІСТРАЛ За мудрістю віків — кривавиця страждань... Важучо, наче ртуть, сльоза спадає. Від ювенальних проб до попелу смеркань Ввижаються всякчас нам кущі Раю. Князям вогонь душі — для вищих осягань: Хто чинить чистий чин — безсмертя має... Спокутуйсь — і, як Бог, у святості постань, — Свята душа, хто істини жадає. Хто зневажає страх — для виспіву Добра, Тому світлиця — Світ, а не глуха нора: Із умислом Судьба творила щастя. Тернистий шлях — пройти, сягаючи зірок, Спожить вино і хліб — святе причастя, Збагнути у собі із Вічністю зв’язок. Дніпропетровськ 1995—1996 рр. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2625 | Рейтинг: 3.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |