Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Наталія КРИВЕНКО
Наталія КРИВЕНКО
Кривенко Наталія Іванівна народилася 21 грудня 1976 року в Дніпропетровську Закінчила Дніпропетровський державний Університет. За фахом - філолог. Авторка поетичних збірників: “Я - розділяю”, “Ляльки і колізеї”. * * * Невідомо: були мої пращури злодіями чи віщунами. Тільки знаю: були – не ящури. Не ріднилися з плазунами. Чи кайданами грались троїстими, чи ходили музики троїсті. Та були у них руки чистими і – напевно вже – погляди чисті. А, можливо, були – зорями: в небесах прокладали тропи. Чи дощами були прозорими – підливали в серця окропу. А скоріше, були кентаврами: легкогриві, срібнокопиті. І гриміли віки литаврами навздогін переляканій миті. А між іншим – мені однаково. І єдине моє слово: у родині добірно-злакових не було ніколи полови. * * * Мені іще тобі сказати: горе! Сказати: щастя! Сам собі – ліпи! Мої батьки – степи, ліси і гори. І друзі щирі – гори і степи. Мені іще тобі вклонитись – в ноги. Щоб аж у скронях пульсувала кров. Тобі любов моя дана – від Бога. І від диявола – моя любов. Мені іще тобі зіграти – лоском! Хай нас підхопить звуків течія! Щоб клавіші, подумалось, — із воску. Із воску – квіти. Як із воску – я. Мені іще тобі сказати: вдячна! На серці – хрест. Важкі твої хрести! Була я молода і необачна. Обачний і немолодий – був ти. * * * Падав з клена лист передостанній, я писала в ноти голос клена. Хворобливе Мавчине кохання вишкірилось, дивлячись на мене. Я іще не вірила спокусі, а мені судилося пізнати, що в житті – страшніше землетрусів – так довірливо тебе кохати. А мені судилося – як Мавці: подругою буть вітрам осіннім, сповідатись, плачучи, журавці, а в кінці – прийти до тебе – тінню. І тоді – під куполом наріжним – ти, убивцю, процідив крізь зуби: „Гинеш, дівко, через вдачу ніжну, а життя – було довіку грубе...” * * * Чаклунка-ніч Дніпром заволоділа. Промовисто зітхнули комиші. Так легко – володіти його тілом. Так важко – доторкнутись до душі. Так легко сивим бавитися морем, коли воно надвечір тихо спить. Так важко з лютим бавитися горем, пробудження зустріть холодну мить. Тобі не заздрю, сестро-чарівнице, хоч легше ти зриваєш з гілки плід. Мені дістався місяць білолиций, тобі – Дніпро, старий безсилий дід. * * * Сходинки. Сходимо. Вийдемо — зовні. Що за дверима — знаємо — вдвох. Ви — і потужні хорали церковні. Я — і дурний скоморох. Батько. Батьківщина. І — Батьківщина. Очі — чужими шляхами — зирк! Мати. І маємо: сіли під тином. Я -— біля церкви. Ви — там, де цирк. Граємо. Зграї небес лебединих. Ігри у лігвищі вовчім. Одне! Сердитесь? Знаю. Сурдина — в судинах. Суд. Пересуди. І судять — мене. Присуд — за вірність. Вирок — за віру. Сходи — позаду. Чи сходили — вдвох? Ви — міра правди. А інша міра — я і дурний скоморох. Щоночі коли дерева і тіні сплять — або тільки вдають що сплять дві душі у двох різних світах відчиняють риплячі двері потомлених тіл і впрягають у зоряні колісниці дві нездійсненні надії назустріч — бурштинову і шовкову І блукають вони мільйонами доль і блукають вони мільйонами і щомиті проминають одна одну А коли вдосвіта забринять найперші голоси найперших сумнівів ми розплющимо очі — два різні світи — і зачинимо риплячі двері і неквапно вдягнемось у бурштинові і шовкові тіні і у дерева які тільки вдавали що сплять | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1148 | Рейтинг: 4.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |