Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Михайло КУДРЯВЦЕВ
Михайло КУДРЯВЦЕВ
Кудрявцев Михайло Леонідович народився 9 серпня 1953 р. у м. Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет.
Автор збірки “Небесна борозна”. ОДА Якби пірамідами не дивувались — Вони б не існували так довго. Міцніша за камінь, Тривкіша за мідяні скоби Віра в чудесне! А я розповім про болото. Воно не дивує нікого. Болото ж — це завжди — загибле море! Тремтіння проймає, коли відчуваєш Під спокоєм моху Густу і холодну, Захланну безодню. Ліси велетенські, епохи епічні й строкаті — Усе пам’ятає болото, Чи зовсім не пам’ятає. Хоча у глибинах Блукають і досі Сузір’я хребців кристалічних — Праящерів тих, Що рухались так, Ніби пасмо гірське Під час землетрусу. Була їхня вдача важка. А далі... А далі — спитай у болота. Дрібнота хижа й летюча, Рослини, які плазують — Пасують йому найбільше. Недарма ж золотом зелені Приховує бруд свій болото... І кожного вечора, немов велетенський слимак, Вповзає у мушлю — так незборимо болото Вгортається у глухоту. А жаб’ячий джаз залишається на поверхні. І диво мені найбільше: Болото Землі не болить. Але, коли досягає суті її вогняної, Колодязями пожеж гуде, Твердне від страху І гине... на деякий час. ТРАДИЦІЯ Сад світиться в грушевій позолоті І стали ранки, як відлуння літа. Життя, мов книгу, відкриваю знову, Гортаю перечитану сторінку. Так легко, сонячно, а над дахами По вітру в’ється — рветься павутиння. На підвіконні квіти загасають Незапашної пізньої жоржини. На підвіконні тиша пурпурова, Пісків рум’яних заграва на стінах... Чому ж так близько відчуваю холод? — Озвалась далеч кличем журавлиним. АУТОДАФЕ В. Свідзинському На червоному кров прозора. А ножами помножена На стрімких вогневищах Вище і вище Виростає у дзвонах собору. Шлях на захід затерп від холодних джерел. Навпрошки — на колінах до смерті. Криця кришеться, русло росте, Мляве мрево імжить На обагрені зшитки. Хвиля хвилю гне і жене. Щоб відчуть, як печуть ті печалі, Прочитай — як далека розквітнула папороть, Ну а втім, запеклась у важкому гербарії. І по рейках рефлексій — бравадою барв, Крізь дурмани оркестрів довкола. Хисту прихистку не знайдеться і там. Зосередитись серце тобі не дозволить. Сон побоювань, уболівань, Міра щастя — розкритий доробок. — Чом, поете, так довго мовчав? Була мова прісна, Кров солона... ПІСЛЯ ДОЩУ Медово-сірі сутінки. На сходах кам’яніє тінь дерев. Дрібних квіток повільний водоспад Скипає над вапняним муром. Був дощ — скляніє глей в саду, Вікно прочинене у сад... Вслухаюсь. Тиші тони чисті. Розкрито диха далина... Там ніч на мерехті озер, Немов на клавесині грає, І зоряний реп’ях тремтливо До рукава Припав... МОЯ АРХЕОЛОГІЯ Вітер в листі дзвенить. Небо — надра стрімкі Ринуть холодом в душу. У розливах трави, у росі осяйній Камінь серця незрушний... Прохолодним крилом ранок в скроню війне. У державі дубів, — темних крон давньоруських, Ніч, як теплих волось тріпотіння легке... Все спочатку почну — Зважу слово, мов бронзи плямистий загусток. КРАЄВИД Землякам Гірським обвалом насувались, У тиші клуботали хмари. Щоб зупинить їх чорно-білий клекіт, Заплющив очі міцно, як в дитинстві, Але вони росли. Побігли трави. Як чайка, зойкнув шлях і знявся. Тепер один, І далеч — на відстані руки. Гірським обвалом клуботали хмари. Що сталось у небеснім океані? Бурхливий неймовірний іде приплив!.. Уже дерева закипали і шир озерний Здіймався кронами гаїв лускатих, Уже земля посутеніла — Не зупинить, не повернути! Мовчання безвісті захланне... За мить, як вдарив подих зливи, Мов щит до серця піднялося: Це тут Було... ДИВО ЗИМОВОЇ НОЧІ О, піч мазана піч у бабусиній хаті, Півнів твоїх марно шукатимуть У майбутньому. О, як Кличуть вони У сяйво блакитної паморозі, У стисле світло віконець, Де у темнім куті сплять ікони... Та тільки тобі єдиній Вклоняються зранку жінки, Бо ти життєвий вівтар — Тільки ти Вранці так гарно співаєш У червоному павутинні репаної глини, І у твоєму нутрі у феєрії солом’яних іскор Тупцюють маленькі й руді бісики! О, як гуде важке чавунцеве серце, А ти, щиросерда, рвеш Білу калину вранішнього окропу І колисаєш Солодким парком картоплі Котячу стурбовану спину... О, диво! О, диво зимової ночі. Дзюрчать цвіркуни про своє потаємне... Біля твого мозолястого комина грівся, Бо ж з холоду зашпори позаходили, І те променисте тепло Відтоді зі мною назавше, О, піч у бабусиній хаті... ЩЕДРІВКА (Інтерпретація) Синій вечір, Добрий вечір. Вікна намерзлі, Стіл, глечик. Борщу килимовий малюнок. Парує вечеря. Вечір... Синій вечір, щедрий вечір. Сухозлоті булави цибулі, Сірої солі пісок пекучий. І темна райдуга старої пляшки. Мороз, свято, Рушники пов’язані. Місяць білий, мов із борошна Мишенята витягли. Димар І нитка до місяця... Сніг. По всьому світу синій вечір. Місячна стежка під вікна... КОЛИ РОСЛИНА ЗАБАЖАЛА СТАТИ ПТАХОМ Це сталося — Відторгнення і кружеляння, І перше дихання, яке назавжди потім Пташатам віддало ту переривчасту Тривожну радість — відторгнення і кружеляння. Листом ледь доторкаючись землі, Судомно проминаючи болото, Уже над лісом, Ліпився птах із пелюстків — Яскравих і трагічних. Дерева у заглибинах кори Ховали світляків, Струмками сивими в’юнилися комахи. Без пахощів був світ. У стовбурах зелених Ще не жили скрипки. Був дух єдиний — вологий дух землі. І вічний вітер хилитав Зарошені могутні трави. Але це сталось — Птах випурхнув, Злетів. В тенетах нетрів скрикнуло коріння, Озвалось і озвучилось у ньому. Політ був, мов плавба по бурунах швидких, Де змах крила, вогненний і рвучкий, Скресав щомиті у шарах вугільних... ПІРОСМАНІ Вино молоде, веселе, клинком бурдюк протинає, У чашах, багряне, в’ється, кружляє піна по нім. Смаглі прочани Тифлісу, вам молодо відгукнеться Луна долин виноградних і древніх, як небо, гір. Князівства гірські зійшлися, Клекочуть сніги у співах, Лавиною лине пісня холодносиніх вершин. Хто це тепер пам’ятає. — Свято в обличчя якому Сонце і місяць світили сорок погідних діб? Як в узол змію не зав’яжеш — важке не зав’яжеш волосся. Смагою темною грі зростання пружке лози. Один у місті художник — грішний маляр Піросмані, Він силу пізнав любові, страждання і німоти. “Все, що належить Богу, невдовзі піде до нього...” І — у духані знають: “Стане землею земне!” Та вічно на дошках й полотнах співає душа Тифлісу. І линуть куделі воскові у водах височини. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1213 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |