| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Віктор КОРЖ
 Віктор КОРЖ
Корж Віктор Федорович народився 15 квітня 1938 р. у м.Бобринці на Кіровоградщині. Закінчив Дніпропетровський університет.
Автор книг: “Борвій”, “Закон пензля”, “Зелені камертони”, “Повернення в майбутнє”, “Очі доброї долі”, “Твердиня”, “Світ звичайних фантазій”, “Осіннє чекання весни” та ін. Лауреат премії ім.А.Малишка. Дума про нашу долю Нам судилось з колиски — чи тюрма, чи ярмо, Ще з валуєвських днів нас вінчали з крамолою, тому ми, українці, навіть і мовчимо українською мовою... Це, одначе, не означа, що найкраща вона і всесвітнього поклоніння у світі гідна, просто вона — од матері нам одна, просто вона — наша рідна. І горе наше при нас. а не десь за високими горами, і мати хрещена наша зветься Голодоморою, тому ми, українці, коли говоримо, то говоримо, а коли мовчимо, то — мовчимо українською мовою! Хто не знає її, хай не плута її з “нарєчієм”, хто не чує її, хай не каже: замало у ній голосних... Вона ж вся цнотлива, мов безталанна наречена, котру в гареми приголосних гнали євнухи чужинських книг. Хліб наш насущний плекаєм з відчаю-тривог, не оскудіти ниву захімізовану молимо, тому ми, українці, і в турботах своїх мовчимо українською мовою! Визволили її з неволі, а вона, як Маруся Богуславка, благосно визволя нас, невільників, із яничарських оман, де лишилася титла, де кома, де відчайдушна крапка знає лиш Дике поле, котре сповив туман... Чорнобильська примара людей, мов чума, косить цезієвою косою з люттю непогамовною, тому ми, українці, і в скорботах своїх мовчимо українською мовою! Якби ж у своїй же державі навчилися ми говорити задля щастя людського, не задля святкових окрас! При нашім умінні мовчати лишились чуття громовиті і ангел-хранитель небесний нашої долі Тарас! ... Квітне мова калинова при знаменах, що не впали, квітне мова — їй не треба ні хвали, ані хули, марно, марно сурми грали, сурми грали — сум збирали: лихварям-прихватизатам нашу долю в час розплати за доляри продали! Будьмо пильні, щоб і мову, духу нашого основу, мов красуню чорноброву, комерційно-реєстрову, на торги не повели! ВЕРЕСАЄВІ Сувеніри У передсвітній хилиткій імлі тополі гнуться під вологим вітром, пливе жура осінньої землі, і котиться туман безмежним світом. Холодним оксамитом темних хмар перебігають спалахи хапливі... Благословляє шлях сліпий кобзар, вклонившись дню і вересневій ниві. Безсонних вікон гасяться вогні, безлюдний шлях поволеньки чорніє, мов хто його малює... Бовваніє тінь сивої свитини в тумані... Запахли пізнім яблуком сади, димами і прив’ялою травою з копичок свіжих... Вересай сидить, обійнятий задумою німою. О гожий час розмружених світань! — він плинний, як ріка, пливе у ньому тернова заморока мандрувань співця сліпого... Я його позвав із давності... ...І снився мені сивий Вересай — сріблясті вуса танули, мов іній, озвався тихий голос: — Вирушай шляхами несходимими моїми... Ось — кобза, ось — торбина, ось — ціпок чого ще треба? Хліба? Сам заробиш!.. То не біда, як схибить перший крок, біда — коли останній не воздобиш. Рушай, рушай... І надто не дивись, які є в світі втіхи та принади, в твоїй душі — і низина,і вись, забудь себе, достоїнства і вади, прозріє серце — і не стане тьми, хоч і страждань не щезне чорна стріха, спізнаєшся із добрими людьми, з лихими теж... Добра нема без лиха... Не вір очам, а тільки серцю вір, не нарікай, коли не вдасться пісня, на перші дні тобі позичу зір — рушай, рушай!.. Допоки ще не пізно... Я онімів... Мені забракло слів — мене страшили прикрощі і втрати шляхів тернистих... Хитро відповів, що я на кобзі не умію грати. Докірливо він глянув і замовк, і щез... На шибі — промінь ковзав... І я прокинувся — в кутку чорнів ціпок, а на столі — дорожня торба й кобза. БАЛАДА ПЕРЕВТІЛЕННЯ З хащі вибіг стривожений вовк, звір був тихий, нітрохи не лютий, чув — десь близько вовтузяться люди, топчуть стежку в дрімотний куток. Сів, замисливсь... Що значить цей звук, що, мов стогін, пливе з високості? — тріск гілляччя, мов хряскають кості, липне ґвалт павутинням до вух. Смалко пахла янтарна смола, дим гіркий лоскотав йому ніздрі, насувалися привиди грізні — проти них його сила мала. Він згадав про нещадний вогонь, згадка пекла чадного не зникла — злого полум’я жадібні ікла не торкнулись лише його... Чорним лісом так довго блукав, мов покари шукав злочинцю, і малих вовченят і вовчицю проти місяця тоскно гукав... Захирів, тихим-тихим став, по голодних ярах волочився, бути сірою тінню учився, диким поглядом в землю вростав. Думав він: при якому пні та при стовбурі струхлявілім одгучать, одгорять його дні в цьому світі, до дна здичавілім? Він наморено, німо застиг, холод шпарко вповзав йому в груди — біля вогнища грілися люди, пси крутилися біля них... Біль судомив йому в зубах, гриз терпку сіроманець глицю і розгадував таємницю перевтілення у собак... Так сидів і роздумував вовк, він був тихий, нітрохи не лютий, чув, як вихор вогненний крутить хмиз останніх лихих думок... Зникнення перебенді Перебудемо біду, як велить легенда стародавня та утішна — дума на меду, десь на вічній кобзі грає сивий Перебендя, той самісінький блукалець у Тарасовім саду. Шапка-бирка важка, свитина — легенька, латана-полатана, у джерельній прана, одна пісня сумна, інша — веселенька, бо блаженства гуртового щира душа прагне. Слухає старий пісняр, як патлаті хлопці на гітарах у мотуззі б’ють заморський ритм, котиться вечірнє сонце по курній толоці, голову схилив чубату, зажуривсь старий... “Видно щось та не так, – думає невтішно, — в нашім краї не було отаких музик, ані лях, ні москаль безсоромно-грішно блазнювати так не сміли, та й козак не звик... Може, се не Україна? — раптом стало лячно, — і отам, де хвиля хлипа, може, не Дніпро? Може, я отак наосліп втрапив необачно аж на берег басурманський в бісівське нутро?” Стиха заспівав своєї — сумно для початку про Чорнобиль й порожнечу гаманців й комор, і почув, як реготнули хвацькі потерчата: “На сто баксов тянет жилу старый мухомор!” Встав кобзар посеред степу, начебто на страту, зрячі сльози покотились з полинових вій. “Мабуть, вже пора додому — аж туди вертати, де Тарас мене полишив при могилі степовій”. Марево тремке гострило терній вовчі ікла, будякове хиже око сизим пурпуром цвіло, довго постать бовваніла, доки й зовсім зникла, мов в краю цім Перебенді зроду не було... Кобилиці в шовках туманів В лузі, де тихі трави темні й холодні опівночі повняться древніх шерехів відьомських таємниць, де заблукали і змовкли охриплі перегуки півнячі, вільно гуляє на випасі табун молодих кобилиць. Втішно їм, легко їм! — ніздрі п’ють трунок вологий, гриви стікають на спини — аж скрик тишини! — хто їх господар, хто їх незримий володар? — жриці безсовісній, ночі, належать вони. Скрадена мороком гульбища трепетна кобилиця тихо ступає од гурту, наосліп бреде, раптом її прохромлює подиху блискавиця — аж затремтить, та рятунку не знайде ніде... Губи поскубують знехотя віхті трави лугової, вуха на кличне іржання аж паленіють вогнем, гоїть замліле тіло, доторком хтивим гоїть кожну тремтливу жилку відгук на зустріч з конем. А кобилиці — колами, а кобилиці — півкругом, вихором навперейми крутять прощання дугу, а тій божевільній відступниці світ увесь пахне лугом, звабленій кобилиці всесвіт дарує снагу... Хто за порогом марень несить нещадно вимучить ще й подарує утіхи стиха оплакану мить? — губи шовкові лошатка вже їй лоскочуть вим’ячко, — диво невідворотне треба ще народить! Царственне лоно природи зелом воскресіння освячене кличе її в безпам’ятство, в підданство жеребцю — все заощаджене долею, все аж ніяк не розтрачене, раптом згубити у повені м’яти і чебрецю! Рвуть її темні очі смугу світання багряну, пасма туману снуються, наче космічні сніги, і кобилиці вільні у вільглих шовках туману ніжаться, ніжаться, ніжаться, ніжаться, ніжаться, ніжаться, доки снаги... Тіні в глибоких травах чорні, як сажа, змученій кобилиці довго ще кров’ю горіть, істинно чула віще: — Кінь своє слово ще скаже, кінь своє слово ще скаже, що там не говоріть! Розподіл гуманітарної допомоги “Не такий я вже й страшний, як мене малюють, — дивлячись у дзеркало вранці мовив чорт, — трохи, правда, не таких люблять і милують, та і я, як пильно глянуть, не останній сорт. Не біда, що банькуватий, я ж не красна дівка, не біда, що я рогатий, бо таким вродивсь, хоч рогатий, та багатий... Ще якого дідька?” — помоливсь на власний образ ще й перехрестивсь. Грім не грянув із небес, дзеркало не згасло, в офіс крила “мерседеса” чорта понесли, сів розподіляти чорт закордонне масло, у приймальні попринишкли благодійних справ посли. “Це — громаді, це — мені, — шепотів над списками, — це мені і це мені! А що? Заслужив!” Загасали тихі зорі десь над обелісками тих, хто до дарів чортячих так і не дожив... Оглядини жнив Полем полудневим жнивної години високі посадові особи ходили. Сунула за ними вся чиновна свита — в міру гонорова, в міру сановита. То всміхались знехотя, а то брови хмурили, у житах запахло потом і парфумами. Про що велась мова, дослухались птиці — знову “про Отечество та нові петлиці”? В піднебессі віяли вихори епохи, гості з комбайнерами погомоніли трохи. Десь пообіцяли, десь пожартували, сіли в чорні авта і, як дим, пропали. Од начальства мудрістю державною війнуло — що воно побачило? що воно збагнуло? Комбайнер зайшовся тихим сміхом-схлипом: — Ось тепер — порядок! Тепер будем з хлібом! Міряв далеч степу дитинно-безвинно, думав про злу спеку, про дефіцит бензину. — Видно мені, телепню, щось вагоме скажуть, ще і нас по телеку на весь світ покажуть... Під безхмарним небом, цим мечем дамокловим, в житі перепілка стиха підьпадьомкала. СПАДЩИНА ПРОЩАННЯ Позлітались птиці — чорні блискавиці, посмутнілі птиці з лісових світлиць, повсідались птиці, глянули в криницю — і стара криниця, наче повна птиць. Випили по краплі та й заголосили, крила сивиною тихо зайнялись, впали на цямрину сліз ясні росини, на розлуку довгу збирані колись. Стуманів вечірньо синій зір криниці, віяв чорний вітер од осінніх гнізд, в тьму пірнули птиці — сиві блискавиці, а стара криниця — повна-повна сліз... Літописний апокриф Року божого пристойного аніяких див не трапилось, а у Києві престольному князював Тиран Сатрапович. Обіклав народ повинністю трудовою семижильною, із сатрапівською пильністю об’їжджав свій край з дружиною. Стрів в степу сліпого лірника, запитав: — Скажи, жебраче, нам, як ти свого благодійника бачиш зором серця зрячого? Сивий лірник мудрий, як Стрибог, нелукавий з діда-прадіда, стиха мовив: — Бачу яструбом з пазурами в крові праведній... Півнароду лягло покотом в глиб земну святими мощами, людьми ти навіки проклятий, божого не знайдеш прощення.. Гомоніла даль полів гірка, голубінь небесна вищала, засікли сліпого лірника батогами-батожищами... Року божого пристойного аніяких див не трапилось, а у Києві престольному пив з нудьги Тиран Сатрапович... Покинута хата Такі нечутні тільки тіні, такі незримі лиш чуття – в оцій зажуреній хатині спливло до крапельки життя. Вона стоїть вже поза часом, одживши свій турботний вік, вогонь снаги десь позичався – аж позичкам згубився лік. Минулих літ завіса темна, бодай би день один воскрес! – при димарі телеантена, як зрушений могильний хрест. Їй, схамреній, вже одкортіло із небуття, із давнини вернути гожих днів картину на вапняний екран стіни. Вже, видно, не зібрать до купи цвіт розпорошений сім’ї... Хатину хтось за бесцінь купить, та не розбудить сон її… | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 2887 | Рейтинг: 4.4/5 | |
| Всього коментарів: 0 | |