Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Павло КОНОНЕНКО
Павло КОНОНЕНКО
Кононенко
Павло Трохимович народився 11 липня 1900 р. в с. Івано-Михайлівці
Новомосковського повіту на Катеринославщині. Навчався в Літературному
інституті ім.О.М.Горького.
Автор книг “На варті”, “В один голос”, “Незабутнє”, “Осінні акварелі” та ін. Учасник громадянської війни. Помер 1971 року. ЩИРІСТЬ Давно в житті я над усе люблю Все те, що людяністю звуть в людині... І хоч приходять інколи хвилинні Захоплення, і я їх блиск ловлю; І радість, може, в смуток переллю, Ридатиму з кохання, та в краплині, В маленькім прояві, у цяточці єдиній Нещирості ніколи не стерплю. У людяності правду я знайшов, Вона мене в тяжких походах гріла, Бо в ній була і приязнь, і любов... Облесливість, омана знавісніла Слова вкриває, ніби та іржа: Душі моїй вона завжди чужа. 1956 р. ВІРНІСТЬ Я сиджу збентежений... До краю Збуджено шумує в серці кров. Як же розповісти — я не знаю — Про свою несказану любов. В ту вечірню пору переджнив’я, Хоч тебе я зовсім мало знав, У задумі лиш тобою снив я І тому закохано мовчав... Я тебе — далеку і незнану — В юнім серці виплекав своїм... Що ж тепер скажу тобі, кохана, Що про час розлуки розповім? Все минуло... Стумою глухою Розпливлась минувшини імла... І тебе я знов зустрів такою Вірною в коханні, як була. Віддала ти юність, як офіру, За любов, за дружбу, за сім’ю. Так приймай же ніжність мою щиру, Чоловічу відданість мою. ГОЛУБИ В межигір’ї дикої пустелі, Де понурі чахнуть саксаули, Піднялися голуби веселі І в повітрі крильцями війнули. В блискітках розгойданого плину Я дививсь на голубину вроду, І згадалась пісня — коло млину, Стародавня пісня — коло броду. А коли за далями ясними Десь вони край неба потонули, Юнаки — милуючися ними — Про своє кохання спом’янули... І йдучи за дальні перевали, Де притулок знайдено і воду, Спраглими устами заспівали Пісню — “Коло млину, коло броду”. 1956 р. ВІДДАНІСТЬ Зором чистим ти душу мою Зогріваєш бентежно і мило, Наче сонце в безлистім гаю Ллє проміння на вільху похилу. І здається від того мені, Що у грудях, налитих снагою, Ти живеш в моїм серці на дні, Зливши душу навіки зі мною... Ні глибокі іскристі сніги, Ні колючої хвищі буруни Не змогли надломити снаги, Що дзвеніла, як вірності струни. Де б не був і куди б я не йшов — Навіть в чорну нічну хуртовину — Відчував я, що віра й любов Ллється в серце, як полиск бурштину. Зором вірності душу мою Ти сердечно на відстані гріла І любов непідкупну свою Зберегти від зневіри зуміла. 1956 р. МОЯ ЛЮБОВ Завжди свій край, як матір, я любив (В житті не знав ріднішої істоти). Ніколи не ділив на “за” і “проти” Своїх чуттів, що тільки ними жив. В своїм житті немало бачив див, Але повсюди, на усіх широтах Мені ввижались Золоті Ворота Й Дніпра широкий, голубий розлив. Не зборки на козацькій опанчі, І не фестони на старих будівлях Вели мене до сивого Путивля, Де плакала за Ігорем вночі Подружній долі вірна Ярославна, А тільки краю будучина славна. 1960 р. ПРОВЕСІНЬ Іще в байраках не розтанув сніг, І ранками ще паморозь сріблиста Висить на яворі, та вже удень з-під ніг Вода струмує... Вільно й голосисто Співає жайворон у небі осяйнім — Пливе в повітрі, крильцями тріпоче, Радіючи промінням весняним. Що обіймають землю. Десь клекоче Весняно скресла, збурена ріка, І паростками ніжними рясніє Брунастий гай. Весела й гомінка Іде весна, і легіт-вітер віє. Земля парує. Глянеш навкруги — Вся в пролісках розцвічена долина, І сонце щедро ллє на береги Проміння тепле. Кожна бадилина Під світлом життєдайним ожива. Блакить спливає сяєвом іскристим, І просторінь хвиляста, степова Всміхається веселим трактористам. 1955 р. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1392 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |