Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Валерій КОВТУНЕНКО
Валерій КОВТУНЕНКО
Ковтуненко
Валерій Іванович народився 9 червня 1951 р. в с. Олександрівка
Буринського району Сумської області. Закін¬чив Київський театральний
інститут. Автор книг: “Пісня іволги”, “Шанс”, “Сповідальна ніч”. УКРАЇНІ... Тебе розпинали, встромляли ножаки у спину! І голодом диким морили, щоб щезла навіки. Ти з горя вмирала, Вкраїно — червона калино, Краплинами крові горіли калинові ріки... Ще, може, настане спокути, єднання година, Освятяться душі тієї спасенної миті... А де ж замордовані діти твої, Україно? — В небесній блакиті... В небесній блакиті... Панянко в хустині, згорьована птаха небесна! Дитино Великого Лугу і Матері-Січі! Вмирали за тебе герої і лицарі чесні — Як пам’ять про них хай горять поминальнії свічі... Ще, може, настане спокути, єднання година, Освятяться душі тієї спасенної миті... А де ж твоя воля, стражденна моя Україно? — В небесній блакиті... В небесній блакиті... Матусю кохана, прости тих, хто збився з дороги, Прийми в своє лоно дітей, що пройшли покаяння. До тебе дорога — дорога до Господа Бога. І блудних синів і дочок нелегке повертання. Сьогодні настала спокути, єднання година! Освятяться душі цієї спасенної миті! І Правда воскресне, святая моя Україно, І Бог порадіє в небесній блакиті. * * * ...Маленький павучок на павутинці І дзеркало... і поруч “Мона Ліза” І я— у дзеркалі... Рукою обережно ту павутинку легко перетнув А мій двійник зробив те ж саме лиш у задзеркаллі... І дивимося: я на павучка а він на мене сумує у портреті “Мона Ліза” І “я” котрий за дзеркалом дивлюся у те чого іще нема... Усе покрите потаємним змістом усе сховалось за завісу днів ... І снів. ... Пройшов вже тиждень як відбув Великдень Сьогодні — поминальний день... ОСАННА Їх породила Мати-Україна, Їх душі освятили Небеса. Народу гордість: доленька-калина, Вінець терновий і земна краса! Високість їхня — пісня солов’їна Серед людських зневірених гаїв. А доля їхня — доля України: Пророчий, ніжний і трагічний спів... Красиві доньки віщого Тараса: Осанну їхню злом ти не поруш. Вони ж бо совість наша і окраса — Джерела правди б’ють із їхніх душ! Гори, зоря, палайте літ свідчада. Вінок безсмертя хай сплетуть віки... Вовік не згине ваше слово правди У чистих хвилях Вічної ріки. Змири гординю, приклони коліна, Торкнись душею їхньої строки. ЧУРАЙ МАРУСЯ, ЛЕСЯ, горда ЛІНА — Богині Слова і святі жінки. САМОТНІЙ ЛИС Ще півень не співав, ще радіо мовчить, Не чути позивних “Реве та стогне”. Цвіркун подав був голос та й затих... Ще ніч... Ще ріки снів не пересохли. Із поля вітер казочку приніс — Полиновий коктейль із чередою... Навколо тихо... Тільки бродить лис. Самотній лис левадою гіркою... Самотній лис на стежці срібних сліз! Йому і жити вже бракує сили. Лис полювать ходив в сусідній ліс... Мисливці лисенят його убили! Із поля вітер казочку приніс: Самотній лис — на стежці срібних сліз. * * * Зовсім самотній чоловік Стоїть в черзі по хліб... Коли надходить його черга, Купує четвертинку. Зовсім самотній чоловік Вдивляється у темінь... А коли надходить день, Видно, що постіль його зовсім не зім’ята... Зовсім самотній чоловік Довго шукає в кишенях втрачений ґудзик... Хоч добре знає, що його відірвали в метро... * * * В гриві коня зорі бджолами сіли. В гриві коня... Ось він ступає по бруку невміло. Зорі дзвенять. Світло червоне — коню не завада, — Волі дитя! Зоряний кінь — із Небесного саду! В наше життя? В чорному офісі слуги моторні. Чорне досьє... Чи й на коня із Небесного саду Теж воно є? Ось він ступає по бруку невміло — Видно, не наш! Як же його в наше місто пустили? “Дай патронташ!” Влучно стріляли диявола клерки, Ставши кільцем! ...Кінь був — останнє послання небесне Перед вселенським... кінцем... ГАРБА Гарба його розсохлась і розпалась, І дід сидить край шляху в самоті. Що мріялось — не сталося, не склалось, І нікуди вже їхати в житті. У небі жайвір пісню витинає, Повзе мураха сміло по руці. І курява минулого спадає, Явивши зморшки смутку на лиці. Враз виникли у пам’яті, згадались Дитинства сміх і юності жага. Так виникло... І геть усе пропало, Крім доброго міцного батога. А мимо — дітвора. Жартують: “Діду, Допомогти гарбу вам доламать?” “Ну що ви, любі, я іще поїду. Хоча куди? Пора відпочивать...” Дід залишки гарби зібрав докупи, Перехрестив гарбу свою, як міг, Та й поховав, аби нечисті руки Не розтягли б її на сто доріг. Взяв батога і шляхом, без огляду, Пішов додому, в синю далечінь... Казали: чесно дід прожив життя, по правді. ...Майнула в небі жайворонка тінь... ВРАЖЕННЯ В зіниці вікон хлюпає весна. Сповзає сніг із мокрої покрівлі, І крилами махає давнина, Нахромлена на мамонтові бивні. Прадавні візерунки на руці — То доля розписалася навічно... Розсипалися дні, мов папірці, І заліпили кришталеві вікна. В зіниці вікон хлюпає весна. Птахи шукають зерна у проталах, І крилами махає давнина, І плаче синій поїзд на вокзалах... * * * Мати на сірому тротуарі, мов смутна птаха... З блакитною торбинкою іде. До гамірної крамниці, До онуки в дитсадок Чи до сина в байдужу лікарню? Мати йде крізь радощі й болі, ночі і дні, непевності часу. А я за матір’ю вслід іду. Тільки уже між нами всевладний час... Мати — крок, і я — крок. А назустріч — шалені авто, веремія байдужих облич. А назустріч — жахка круговерть із пустих девальвованих слів; Раптом бачу — уже недалеко до того будинку, За яким може зникнути мама назовсім. Як зупинити? Чим же її зупинити? Попрохати прощення за поспіх! Неможливо... Навіть ціною свого життя. Озирнулася мама востаннє, Посміхнулась ласкаво і щезла за будинком, у вікнах якого не засяє ніколи вогонь... * * * Я не журюсь, ну а чого журитись, Коли немає на журбу причин. Зів’ялий хміль ще й досі хоче витись, Вчепившись міцно вусами за тин. То осінь... Осінь. Я дивлюсь крізь вікна На жмуток засинаючих доріг. І думаю: колись я також зникну, Як зникло літо, як розтане сніг. Мінорний настрій... Він приходить знову, Як день і ніч, як осінь і весна. І як би весело не піднімав ти брови, Мінорний настрій тут біля вікна. Та знаю, раптом ти мене покличеш, Немов крізь хмари сонце засія, І знову стану я простим і звичним, Як незабутня усмішка твоя. Я не журюсь, ну а чого журитись, Коли немає на журбу причин... Дивлюсь, як хоче хміль зів’ялий витись, Вчепившись міцно вусами за тин. * * * То що мерехтить там на небі мільйонами вогників, І що то за тіні пливуть у нічній далині? То шляхом Чумацьким, хустинами ночі огорнуті, Полеглих синів йдуть шукати смутні матері. ХАТА Хата заплющила вікна, Ніби заснула на мить. Сниться далеке їй місто, Що над рікою стоїть. Сняться їй крани рукаті, Пальці химерних антен, Дівчина в білому платті, Теплий розкрилений день. Маряться хаті дороги, Звідки нема вороття, І дітлахи босоногі, Що починають життя... Потім ударили дзвони, Скрипки взяли скрипалі, Їм заіржали десь коні В сірій осінній імлі. Хаті приснилася річка, Човен, що піде на дно... Сон, як обірвана стрічка, Поряд в сільському кіно. …Сніг на весільному платті Білий — не видно сльози. Очі заплющила хата, Гуркіт весільний грози. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2000 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |