Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Юрій КІБЕЦЬ
Юрій КІБЕЦЬ
Кібець
Юрій Іванович народився 6 серпня 1946 р. в с. Котівка Магдалинівського
району Дніпропетровської області. Закінчив історико-філологічний
факультет Дніпропетровського університету.
Автор книг: “П’ята пора ”, “Іменем закоханих”, “Зорі батькового саду”, “Оріль”, “Селянський герб”, “Поцілунок крізь грати”. КРАСНА СМЕРТЬ У битві 1184 року на Орілі київські князі Святополк і Рюрик дощенту розбили половців. Київські князі, немов орли, Над Оріллю рано позлітались. Хан Кобяк виводить із імли Військо — Святополку на поталу! Стріли з Половеччини свистять, Горлиці від остраху німіють. На дубах сліди живих розп’ять Заясніють кров’ю, задубіють... Знову й знов палають стріл огні, Закипа отрута в кожнім вістрі. З них одна — дістанеться мені, По мені промчить чужинське військо! Княжа рать на Київ поспішить, Полонивши аж дванадцять ханів. А мені судилось мертвим жить, Одягнувши безвісті кайдани. Через три століття процвіте З черепа мого конвалій гроно. Потім поле житнє золоте Визріє, — як роду оборона. Тіні скіфів прийдуть до чола, Знахарів гукнувши, костоправів. Але в кістку так вросте стріла, Як вмерзає меч у льодоставі! ...І щербляться досі тут плуги, Де кільчаться крізь мою кольчугу Проліски — язичницькі боги, Що пережили чужу наругу! * * * Незалежна, золотопожежна Осінь бенкетує по садах, — То підпалить грушу обережно, То опалий лист поверне в прах. Ось туман старезну люльку палить, Крекче, наче дід у курені. Осінь — тут як тут: На гострі палі Глечики розвісить наливні. Сушаться у сонячній сушарні Яблука, гриби та гарбузи. Приворотне зілля у кошарі Зріє для дівочої сльози. П’є чаклунка-осінь пізні роси, Б’є косою в перший льодостав: Лиш мороз до сну її припросить, Щоби не ловила більше гав. ЛИСТ ДО ДРУГА ІЗ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ЗОНИ Поріг білої хати — той больовий поріг, Переступивши який, ти спізнав України болі... Сік молодий верби, оленя кровобіг ти відчуваєш, ніби сам народився в полі. Пороги старі Дніпра — теж пороги судьби, Переступивши які, ми на душу собі наступили... Зелень та цвіль води, чорнобильські хижі гриби — Хіба не ми особисто отруюєм небосхили?! На кого кивати нам? Друже, на плечі обом Лягає відповідальність дочасно опалим листям... Мало, ой дуже мало отримать Червоний Диплом, Ще зміст Червоної книги треба зробити чистим! РІДНІ МОГИЛИ Дощ оплакує три доби Горбик мами, могилу батька. Потім виростуть тут гриби, Легко зробить вітрець зарядку. Набереться дзвінка роса В поминальну забуту чашку, І задивляться небеса На останню в траві ромашку. Ляжу я на густий спориш І почую, як серце стука... Батьку рідний, а ти не спиш, Скрізь твоя воскресає мука. Що ж, відмучився, відлюбив, І зоставив мені на згадку Сиротливі оці гриби Та вітрець, що зробив зарядку. Ну, а поруч ще — дідів хрест, Пантеон степового роду... Ще... зоря, що з нічних небес Задивляється вглиб народу. КОЛІЇВЩИНА Черкаська білява дівчина Розповіла екскурсантам Про ювілей Коліївщини, Тріпнувши розкішним бантом. Добре, що є ти, дівчино, Добре, що є Україна — З вічним стремлінням до вічного, З відразою жить на колінах. А за вікном яблуневиться, Вітер пелюстками грається. Конвалія поміж деревами Мучиться, але не кається. Проб’єшся, ти, Квітко, до сонечка, Як дівчина ця — до Історії... В обох вас народяться донечки, Будуть і щастя,і горе. По колу місяць покотиться, Юнак покохає дівчину, І знову комусь захочеться Дізнатись про Коліївщину. * * * Батько пише вінок сонетів, Мати в’яже вінок цибулі... На багряній їде кареті Юна осінь на перші гулі. Листя падає під колеса, Як жертовний дарунок літа. Листя пада на сині плеса — Падолист на усьому світі. У саду — повно яблук стиглих, Що удосвіта впали в трави... А батьки натомлені встигли Всі свої довершити справи — Батько склав свій вінок сонетів, Мати склала вінки цибулі... Осінь далі в своїй кареті Полетіла — на треті гулі. ДИПТИХ 1. Має поле своє біополе, Загадковістю дихає степ. Має ауру срібна тополя, Під якою замислився склеп... Має душу найтонша билина І найвищий у полі курган... Заридає криваво калина, Коли висохне синій лиман. Я дивлюсь із зачаєним сумом, Як лелека гнізда не знайшла. Я пронизаний тим біострумом, Що пустила в душі ковила. Ось крізь мене бджола пролітає, Серце любляче — це не стіна. Кожна квітка цю істину знає, А кохана, буває, не зна... Сонце тепло проводить рукою По русявім волоссі моїм. Предок мій, старокиївський воїн, Зупиняв тут і блискавку, й грім. ...Має пам’ять своє біополе, Я всотав усіх пращурів біль, На ті рани везуть із роздолля Чумаки нерозтрачену сіль. 2 Доле, дай мені солі на рани, Щоб не зрадив я предка свого! Щоб у кратері долі-вулкану Не заснув спопелілий вогонь. А в зіницях спалахує Калка Синім полум’ям зраджених вод. Не могла утопитись русалка, — Стільки падало зброї з заброд! Так і досі земля не приймає Ятаганів, чужинських мечів — Щовесни їх ріка вимиває, Викидаючи з грунту вночі. Чорна аура темного часу Не зуміла зачати кубла Ні у чистому серці Тараса, Ні в слов’янському небі села... Світла аура болю й любові, Ти — розквітла в коханих очах, Бо кохання цвіте не на крові, А на світлих надіях прочан! * * * Аматором був, артистом, Замріяним юнаком, Спортсменом і кларнетистом, А матері був — Юрком. Ось я приїхав з райцентру, Позаду — яри, пором... Я грав, наче бог, на сцені! А матері був — Юрком. Ось я вже — дев’ятикласник, Цілуюся під кленком... Життя доросле й прекрасне! А мати зове — Юрком. Лечу на велосипеді, Дівчата кажуть — орлом! А мати безпосередньо При них назове — Юрком. — Ну ким ти виростеш, сину? — Сльозу втирала тайком. Всміхався їй в очі сині: — Найменше — буду Юрком. — То так, — говорила сумно, Доки була ще жива. ...Тепер на її могилі Росте трава-мурава. Сюди, в тихе царство смерті, Де всякий смішний апломб, Приходжу я не поетом — До Мами іду Юрком. Іду, як на вічну сповідь, Життя взнаючи огром. І в горі своїм — щасливий, Що можу побуть... Юрком. НА ЗЕМЛІ — ПРИ ВЕРБІ... Верба — ти будь вербою! Ти, небо, — небом будь! Дніпро, самим собою Течи в свою майбуть. Закохані, любіться! Співайте, солов’ї. І ти квітуй, любисток, На всі літа мої. Вам, зорі, квітувати До нас і після нас. Пісні батьків — співати Синам у добрий час. Верба, пребудь вербою, Весна, — весною будь! Дніпро, самим собою Течи в свою майбуть. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1863 | Рейтинг: 5.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |