| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ОЛЕКСАНДР ЗАЙВИЙ
 ОЛЕКСАНДР ЗАЙВИЙ
Олександр
Федосійович Зайвий народився 1 листопада 1935 р. в с Могилів
Царичанського району на Дніпропетровщині. Закінчив середню школу.
Автор книг: “Молодик”, “Вогонь”, “Орільські гор- лиці”, “Комуніст”, “Горизон- ти”, “Світлінь”, “Падіння в небо”, “Трибуна для німих”, “Я начудив в своїй судьбі чимало”. Помер 1998 року. * * * Слова коханої ласкаві, та в них пілюлі золоті. Не вір жінкам — вони лукаві, вони підступні і пусті. Жінки не люблять, а полюють, сітки густих інтриг плетуть, вуста співучо націлують, ядучо в душу наплюють. Послухай серцем наречену, та лапам волі не давай — і піде в рай через геєну, а раєм стане вам сарай. В сараї тім, де сиро й сіро, злякнуться миші й голуби, а ти її на спину в сіно клади і райдугу роби. Лиш одному тобі доступна, на слово ласки не скупа. Ласкай та знай — вона підступна, вона тиранка і раба. Всім не розказуй, з ким ночуєш. Цілуй, якщо не боягуз. Цілуй, допоки не відчуєш смертельний ангельський укус. Любов п’янкіша за горілку, хмілій, шалій в її чаду, ти за любов перегорілу збагнеш ціну смоли в аду. І сам з собою наодинці, пройшовши адові круги, ти всім жінкам і власній жінці прости за всі земні гріхи. Таки ж не кожна жінка, врешті, створіння вперте і тупе. Жінки! Вони родили всесвіт і в тому всесвіті — тебе. І та, яка тебе полюбить, нестиме твій і власний хрест, а доведе тебе до згуби, — умре сама, щоб ти воскрес. 1995 р. * * * Всіх зірок ніхто не перечислить і не перелюбить всіх дівчат. Не кажи мені, про що ти мислиш, мислі віддзеркалено в очах. Ти не знаєш толком, хто я в біса, я не чув про тебе дотепер. Нас тепер звела твоя валіза та, що від вокзалу я допер. Там, коли в руках її несла ти, то на перехресті двох доріг, по-мужськи, без мислей волосатих, я тобі галантно допоміг. Ніби свашка, — пляшка непорожня, жарені опеньки, я і ти, та ще ліжко, на якому можна половецькі пристрасті пекти. Наш роман звучав би романтично з музикою плоті і душі, тільки я не з тих, я не із тих, що задарма не носять вантажі. Ми удвох. А на душі оскома і не скаже язику язик, що мене чекає жінка вдома, а до тебе їде твій мужик. . Я в судьбі, розіпнутий на римах, начудив чимало, дорога, ну, не ставши в позу херувима, утечу подалі від гріха. А тому, під жарені опеньки, на прощання можна і хильнуть, хоч слова “любенький” та “глупенький” на вустах зозулями кують. Почекай, можливо, ще полюбиш, як піду й зостанешся сама. Я хотів би буть помірно глупим, щоб не знати горя від ума. 1995 р. * * * Не бійся, Серце бідолашне, як в клітку вкинутий звірок. До нас гряде Безсмертя наше в алмазних віхолах зірок. Безсмертя зайде в нашу пустку, освятить речі, що тут є. Всього на два удари пульсу воно від смерті відстає. Густиме сніг по перехрестю чи серпень пастиме гусей, одначе, з гідністю і честю зустрінем названих гостей. Ти, Серце, підеш у відпустку, а я зостанусь тайкома. Якби ще два удари пульсу було в запасі... так нема. 1995 р. * * * День погас для мене і для всіх, я на день до цвинтаря поближчав, де зотліли в сизих попелищах печеніг, і половець, і скіф. Цвинтаря того я не боюсь. І не кинусь в озеро ілюзій. Знаю добре: в голубому лузі вдруге я уже не народжусь. Неповторний, зникну в однині, в чім і мушу долі підкоритись. Не дай, Боже, знову повторитись тій судьбі, що випала мені. 1995 р. СМІХ І СЛЬОЗИ Сміятись без кінця завжди і скрізь властиво, очевидно, тільки психу. Сміх — це предтеча кровотечі сліз і криється в сльозах пожежа сміху. Ментальне ми судьби не боїмось і, як футболом, граємо судьбою. Перед початком бою сміємось, а після бою — плачем над собою. Сьогодні більше сліз, як молока в напівпустих баках молоковозів, ну, а сміються тільки мафіозі на продажі держави з молотка. На сльози не накладено табу, — ридай чи регочи на повне рило! Івана, як ведмедя на цепу, ведуть пани політики на Ринок. Там продаються землі, небеса, вселенські чудеса,душа і сало. Не зна Іван про ринок ні біса, а Ринок зна Івана досконало. Іван же не Рікардо і не Сміт, акули Ринку обдеруть до пуза! На помилках утопій стільки ж літ чурбанили в тоталітарних бурсах. Не дай себе, Іване, обвести ні демагогам, ні ділкам моторним. Тебе віки дурили всі, і ти став во язицех дурником фольклорним. Шоковані, та шок — це ще не смерть. Я вірую і вірю в нашу силу. Вкраїну з кризи витягнем на твердь, як із болота змилену кобилу. Духмяних караваїв наїмось, Засіємо добром рахманну далеч, і по-козацьки ще засміємось над тими, що над нами насміялись. 1995 р. * * * Не в добро куражилась гульня, випивох не Бог штовхав на подвига, про той подвиг арію виводила під ножем украдена свиня. А в кімнаті юрбились дими, як отари, що нема їм виходу. Люди лиш по зовнішньому вигляду, внутрішньо були напівлюдьми. В тій гульні, на бездуховнім дні (нижче дна ніщо уже не падало) напівлюди з’їли півсвині, а ще півсвині переукрадено. І несамовитий Никодим дрином проводжав гостей до тину. Не злигайсь, напівлюдино, з тим, Хто людина тільки на третину. 1995 р. * * * Шлях Чумацький — то над нами не річок молочних край, а чиїмись черепами траса вимощена в рай. Глянь на землю, — сльози бризнуть в землю злу до чорноти. Всі шляхи до комунізму вкрили наші черепи. А тим часом всі вмирають, і ніхто не воскреса, і нема нікому раю на землі і в небесах. 1990 р. * * * На тім світі буть — не клопіт, як на цім, де всі — бродяги. Там в ім’я пустих утопій не городяться “гулаги” . Всі лежать, землі підлеглі, тільки їм не видно знизу, як сьогодні на поверхні комунізм жнивує кризу. Вгасли світочі могутні, світ покращити нездатні, освітивши путь в майбутнє, ніби лампи кіловатні. Освітило сяйво ложне путь в тунель через пустелю. Покажи нам вихід, Боже, з безпросвітнього тунелю. 1993 р. * * * Не шапка дня, не синя хустка ночі, — лягла імла на вечора межі. А дід Юхрем в газету гострі очі встромив, немовби два ножі. Яка нужда старому курокраду читать демагогічну чортівню?... На цигарки виписує він “Правду”, сприймаючи ту “Правду” за брехню. Податком та нестатком крита хата на белебні стоїть, як буква “Те”. В колодязі вода солонувата, життя гірке, солоне і пусте. На купі гною вимахала квітка, щоб трохи побут скрасити сільський. З свинарника прийшла сердита тітка і з діжки миє стегна та литки. По гніздах уляглись небесні птиці. Про волю на цепу міркує пес. Корову доїть баба, і в дійниці відлунює молочний полонез. Скубе газету дід, як з півня пір’я, димить під небо так, що не підходь. А з неба на Юхремове подвір’я в задумі тихій дивиться Господь. 1954 р. * * * По Вкраїні то морози, то хуртеча. Плодить злидні небувала дорожнеча. Біля Ринку та до Ринку по дорозі люди гинуть, як мурахи на морозі. Їх шукають в підворітнях та заметах і ховають в целофанових пакетах. Хтось по-вовчи проїдає їх пожитки в Україні, пограбованій до нитки. 1995 р. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 2732 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |