Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Віктор ГРИЦЕНКО
Віктор ГРИЦЕНКО
Гриценко Віктор Васильович народився 7 березня 1946 р. в с.Оленівці Софіївського району Дніпропетровської області.
Автор книг: “Літопис любові”, “50 закоханих”, “Терновий вінок”, “Високосний рік”, “Паралельні світи” та ін. * * * Тривога в серці вклалася вужем: червоний захід, мовби багряниця, і бачиться між хмарами десниця з піднесеним караючим мечем. У роті гірко, а під серцем щем, немов дружина в мене вже вдовиця... Відкрилась потойбічна таємниця — і вже не бачиш у житті дилем. Не маю часу на буденні справи, багатства вже не хочеться і слави, згадати прагну свій найперший гріх: зобидив брата чи не слухав мами, дівоче вушко ухопив губами, а мо’, сусідський обтрусив горіх... * * * От знову Каїн убиває брата... Життя — мов міліцейський протокол, бо нам повік не збутися крамол — за гріх Адама нам усім розплата. На випадок є з Біблії цитата, щоб серце розпікав комусь глагол. І в кожного є сідало-престол, і храм душі замінює нам хата. Ми любим гроші — мідні й золоті, і в кожного — своє щось на меті, і досить часто від мети дорога. Молитву знаєм, часом навіть дві — і як вони вмістились в голові, коли в душі давно немає Бога!.. * * * Чи на роду моїм прокляття, чи хтось зурочив долю нашу, бо вкотре п’ю гірку ту чашу, що перше п’ють, ніж взять розп’яття. Бо зраджують вчорашні браття, вуаллю вкривши сутність вражу. Відсутній час для отченашу — так демонструють всі завзяття. Як в стародавній Іудеї, на першім плані — фарисеї з набором лозунгів-цитат. Всіх судять іменем народу, відчувши в серці насолоду, яку до цього знав лиш кат... * * * О, захисти, заступнице Оранта, подай надію, Мати матерів!.. Дарує недруг власних ворогів, а сам стає у позу секунданта. Ти не побач в мені капітулянта, бо ще своїх не склав я прапорів. Я у боях, як бачиш, постарів, не маючи у жодному гаранта. Пливуть літа — і меч вже не підняти, а серце в мене не прикрили лати, без друзів починаю бій. Знов ворог має бойову дружину, а я знов сам. І нині сам загину, якщо Тобі дорожчий недруг мій. МОЖНОВЛАДЦЯМ Я — сіль землі, бо я — поет, та вам не треба отакої солі! Кому потрібні ці душевні болі? У вас на них давно імунітет. Процент високий — ваш пріоритет, поезія в житті не грає ролі. Не ціните і на руках мозолі, душа у вас — як витертий паркет. Здається вам, що щастя ви купили, бо вже придбали й місце для могили — лишилося лиш пам’ятник звести. Між нами — прірва та бурхливі води, повіки з вами ми не дійдем згоди — зруйнує сіль землі для вас мости... * * * Прощу за зраду вас, як зрозумію: апостоли зрікалися Христа. І не помщуся, бо найменша мста багном впаде на вчителя й Месію. Я в мудрості не уподібнюсь Змію, бо істина моя така проста: це ворог вчив брехні оці вуста — сміявся з вас, зчинивши веремію. На вулиці його — велике свято, бо біль чужий — немовби злато, а сльози срібним дукачем бряжчать. Зло торжествує, набирає сили: не бачите ви тих, кого любили, бо на очах — диявола печать. * * * Я мав надію запалить ліхтар, щоб впало світло на героїв драми, які тоді підпалювали храми, як інші серце клали на вівтар. Чому ж це в мене у долонях жар? Пучки давно вже вкрились пухирями, вже не очима (серцем!) бачу шрами, з яких сміється хижий яничар. Знов одурили, наче пахоля! І для поетів знайдуть “мотиля” сучасні чи новітні людолови. Заложником попереду ведуть, мені в грядуще вказуючи путь, в кінці якої одягнуть окови. * * * Над видноколом — не моя зоря: ще не настала зоряна година, ще лиш проснулась у мені людина, яка в душі чужій знайде моря. Піввіку я у ролі школяра: наївний часом, як мала дитина, та зрідка в гості завіта гординя — і, мовби в драмі, розпочнеться гра. Як витру сльози, задзвенять в мені давно вітрами складені пісні — я допишу нсзнайдену лиш ноту. За щире слово критик дорікне, бо де той мудрий, що хвалив мене? Коли помру, хтось матиме роботу... ГРУДНЕВІ РОМАШКИ Ці ромашки в теплім грудні — дивне диво! Чую слово, чую шепіт: “От зразок!..” І чіткішим, і міцнішим став мій крок, що підтоптаним поетам не властиво. Наче бачу я дівчаток, що грайливо підкидають край дороги жеребок... До грудей тулю ромашку-образок — всі гріхи мої прощає милостиво. Рідним степом я крокую вже півднини, видивляюсь мимоволі слід дитини: тут “ойойчине гніздо” колись шукав! Перед степом я не грішний, а все ж каюсь, сам дивуюсь, що не плачу, а всміхаюсь, тільки в куртки став мокріти щось рукав... 2.12.96 * * * Під Божим небом ця земля — єдина, але тепер вона — не для синів: своє грядуще продала з торгів, як перестала думати людина. Як пастухом приручена скотина, йдемо в майбутнє вже без поводів: за безцінь віддались до рук вождів, в яких не серце у грудях — льодина. Як рідні браття, вороги віднині: їм віддали давно свої святині, від честі не лишивши і золи. Ми віддались в неволю безстрокову — дали добродії нам колискову, та спершу матір нашу розп’яли!.. * * * Як я помру — от інтерес байдужих, а як я жив — ніхто не запита. Ото вже буде людям сміхота, як взнають, що мене сльоза задушить. Посмійтесь, людці, і потіште душі, бо сльози-перли — зайва суєта... Я не носив натільного хреста — його носили злодії й чинуші. Молився Богу й мимо церкви йшов: свою мав істину й свою любов, а читачам відомий кожний гріх. До друку слав щоденники душі, що, звісно, не приносить бариші, зате на трьох — насмішок і зловтіх... МІЙ АНГОЛЕ, ПРИСЯДЬ!.. (Триптих) 1 Мій анголе на правому плечі, поглянь: отак кипить сльоза на вії. Не бачачи кінця у веремії, тебе я потривожив уночі. Накликали нещастя не сичі, бо між людей є кращі лиходії, яким позаздрити лиш можуть змії або підступні павуки-ткачі. Присядь, мій анголе, створи добро — нехай не спиниться моє перо, як заніміють люди всі від страху. Присядь, мій анголе! Не жди біди!.. Бо ти не зможеш і подать води, як кластиму я голову на плаху... 2 Втомився слухати? Та, все ж, присядь! Ущерть я сповнений вогню й любові: горять вони в моєму ніжнім слові, як айстрами осінній палісад. Я знаю: ріки не течуть назад й немає щастя в знайденій підкові, і, все ж, я уподібнивсь юнакові, який не бачить найпростіших вад. Від долі чашу з полином прийму, а з нею — вірші й жебрака суму. Тобі за свідка, анголе мій, бути! Череповище* наше — не хрести (не кожний зміг розп’яття донести — напівдорозі розп’яли їх люди!). * Череповище — Голгофа (євр.). 3 Присядь, мій анголе, і витри сльози, бо сльози щирі — твій найперший гріх. Чи то лиш дощик крапає із стріх? Пробач поетові такі курйози. Присядь, мій анголе, не треба пози, що ми з тобою створені для всіх: так мало від поезії утіх тому, хто засинає і від прози. Присядь, мій анголе, відклавши меч, присядь посланником дідів-предтеч, присядь, бо, може, ти посол від мене. Коли прийшов кінець страшній війні, я був народжений складать пісні, але Господь війну заклав у гени... СКУЛЬПТОРИ Летять уламки, мов метеорити. А чудотворці дивляться з ікон: без формули краси який резон довбанням каменю себе морити? Нам камінь повністю не підкорити, хоч в кожному живе Пігмаліон, хоч Галатея в наш приходить сон, хоч ми багаті, наче сибарити. У каменю й різця свої закони, як в кожного із нас є Рубікони, а через них ідуть, а не повзуть! Ми крицею й важкими молотками постійно прагнемо здолати камінь, а може, власну розпізнати суть... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 5673 | Коментарі: 5 | Рейтинг: 5.0/5 | |
Всього коментарів: 4 | |||||
| |||||