Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Любов ГОЛОТА
Любов ГОЛОТА
Голота
Любов Василівна народилася 31 грудня 1949р. в м.Кривому Розі. Закінчила
філологічний факультет Дні- пропетровського університету.
Автори книг: “Народжена в степах”, “Весняне рівнодення”, “Горицвіт”, “Вікна”, “Жінки і птиці”, “Дзеркала” та ін. Лауреат премії Грузії імені В.Маяковського. Живе і працює в Києві. * * * Відьмацький час. Волосся відроста чи розправляється й ворушиться від жаху? Я хочу слова-шаблі і ножа, кострища хочу, шибениці, плахи. Я хочу слова-пір’я і смоли, вогню, прокляття, пошесті, напасті… Я хочу слова — смертного гріха. Я хочу слова-кари. Хочу щастя! Я хочу слова. Та — суха гортань, язик — давно — німий обрубок шерсті… Я хочу слова. Та мовчать уста. Слова втопились, як у морі перстень. Зелений перстень… І персти — німі. І пучки вже не чують слів майбутніх. Я хочу слова, а слова в мені — як вбиті діти. Вбито мою сутність… Я хочу слова. А його — нема… Чи ж є душа в мені, чи відлетіла? Я хочу слова — хай зітлить мене, хай вивітрить це ненависне тіло, що не обитель для душі — для мук, цей кокон, порожнинну оболонку… Я хочу слова — я молю його. Я ним врятую одиначку-доньку. Я хочу слова — хай прийде мені! То темне слово, хай дитя боронить і п’є мене. і серце розклює, й сплюндрує душу, і — душі не вронить! Я хочу слова — хай хранить дитя: обереже його від лиха, від напасті, від пошесті, від смертного гріха, від нездоров’я, смерті і нещастя. Я хочу слова… …Бог хай скаже їй, як жити далі, бо мені вмирати, а слів нема — і я німа. Німа… Як Богові й дитині це сказати? Я хочу слова. Я його зреклась. Я затворилась спечними вустами. Хай прийде Слово і отверзне їх. Хай прийде Слово й першим кине камінь. ЛЕТЮЧИЙ КОХАНЕЦЬ Поплачте, жінко — крадькома і тихо, не нарікаючи на долю і життя, не проклинаючи своє лукаве лихо, не врочачи минуле й майбуття. Тихенько сльози нанижіть на пальці. Ще тихше — вушка ними приберіть, а три сльози, а три сльози-скитальці ви подумки перебредіть убрід… Усе готово. Перша — розіллється і стане морем. Друга — то зоря, а третя згодом може бути серцем, оскільки ваше мовчки догора. Тепер — візьміть і натягніть на п’яльці тоненький шмат старого полотна і край вікна чекайте — ждіть блукальця: він виринає із морського дна. Його вітрильник набирає сонця. Він привезе чарівного вина. Він точно знає, у якій сторонці його чекає доля край вікна. То все дарма, що шлях як завиванець, що стиглі ночі зношено до дір: ось він летить, летючий ваш коханець, вам навперейми чи наперекір. Ну що ж із того, що біду віщує, що перебуде й зникне, як мана… На білій ручці нічку відночує повінчана під зорями жона — ох, відночує — серденьком почує, що ніч оцю сама собі вріка… А він — летить. А він уже кочує — вітрило чорне б’ється край вікна… І що тепер?! Забитися в риданні? Сипнуть отрути в залишки вина? Благослови його дорогу ранню — на те ж бо ти і є йому жона… Підійдеш. Станеш. Тихо, без зітхання руками тіло любе обів’єш, бо винна ти, — бо ти своїм коханням й на дні морськім спочинку не даєш… * * * О, як ми кохались, як солодко й ніжно любили, як вихором дивним здіймало, несло і крутило наш дім-невидимку, й тулилося тіло до тіла, і серце до серця на протягах чорних ліпило, і падала в Бога на білім високім порозі двоглава істота, що Богом не прощена й досі… О, як ми любились, о, як беспечально кохали все те, що безжально одне у другого забрали: цей подих нечутний, цей погляд невинний, цю душу — небачену і неділиму, це чисте світіння над головою — не видиме мною, не чуте тобою. По сьомому колу — чи в пеклі, чи в небі, чи скраю проходить життя, і у ньому тебе я не знаю, дивлюся сліпими в сліпі і осклілі зіниці, уривками подиху грію скоцюрблену птицю — стрілу принесла, як веліли їй вразі-ворозі, а я підняла її мертву, на давнім порозі скрипучої хатки, яку берегла і латала, в якій я так довго, так високо й грішно літала… І страшно мені із порога ступить на дорогу — непевна, вечірня, розбійницькі очі з-за рогу, й боюся з порога вернутися знов у цю хату, — клопочешся ти: треба хату латати, до пекла летіти, смоли позичати… О, як ми любили!.. * * * — Два світляні мечі твоє протнули серце, — говорить ворожбит при полум’ї свічі. — Двосічна їхня сталь. І кровоточить серце. і все ж — ти вільна в нім. Захочеш — відсічи. Два світляні мечі? Той, перший, мужа мого. Моя це таїна. І я перемовчу. Та в ту холодну ніч, як стану перед Богом, нехай в руках моїх запалить він свічу. Двосічний той вогонь навіки нас розсудить і висвітлить ту мить, яка єднала нас. Тепер же я мовчу. Тепер — хай судять люди: з мечем тим роз’єднатися я хочу в смертний час. Ще юний другий меч — в руках маленьких доні. Ще гнеться сталь його і кришиться як лід. Це нею розцвіло моє життя і лоно. Моєю кров’ю меч цей гартувати слід. Тож хай стримлять мечі, хай б’ється моє серце — торкаючись тих лез, воно, живе, — болить. Тепер воно живе, на ті мечі зіпершись, і я їх відпущу в свою останню мить. І, перебувши смерть, оглянусь із порогу, почувши дончин плач на батьковім плечі: благословлю їх двох на спільну їх дорогу — з’єднаються хрестом два світляні мечі. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 2971 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||