Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Фідель СУХОНІC
Сухоніс
Фідель Анатолійович народився 27 квітня 1961 р. в м. Дніпропетровську. Закінчив
фізико-технічний факультет Дніпропетровського національного університету. Автор
книжок: “Америка у вишиванці”, “Українська Америка зблизька”, “Україна за
Атлантикою”, збірник „Помаранчеві оповідання”. Упорядкував: книгу спогадів про Івана Багряного
«Січеславці про Багряного», поему Василя Барки «Кавказ», дві книги-реквієм про голодомор «Не підлягає
забуттю» та «Про голодомор вустами молодих». Нагороджений Орденом Святого Володимира 3-го ступеня, Святого Архистратига Михаїла та Орденом Кирила та Мефодія за відродження духовності в Україні та розбудову Національної Церкви. Шеф-редактор ж. "Бористен". ПОФАРБОВАНА ПІДЛОГА Оповідання Дорога не є близькою. Від рідного Сашкового села Олександропіль до райцентру Васильківка п’ятнадцять кілометрів. На батьковому возі дорога не марудна, навіть весела. Свистять ховрашки, ставши навшпиньки побіля своїх нірок, у високому літньому небі безперестанно співають жайвори. Пахучий степ. Повільно риплять незмащені колеса старого воза. Вже немолода кобила, на чудернацьке наймення Віхтик, відчувши безкрай шляху, біжить по-молодому хвацько. Цікаво у такі години було Сашкові, поклавши підборіддя на руки, спостерігати, як випливає з-під воза прибитий пилюкою подорожній спориш. Тоді йому здавалося, що вони з батьком зовсім не на возі, а на великому пароплаві, хоча він взагалі ніякого ніколи не бачив, а лише знає про них з книг: пливуть по великому-великому морю. Такому великому, що коли скласти докупи сто, а, може, й більше ставків, за розміром подібних до того, що край їх села, — все одно море більшим буде. Що й казати, охочий Сашко з батьком до райцентру їздити. І подорож цікава, і на базарі. Завжди ощадливий тато, діставши з маленького гаманчика дрібноту, купить йому солодкого й шипучого ситра. А на дорогу, владнавши у містечку свої нехитрі справи, візьме Сашкові та для молодшої його сестри Соньки ще й півкіла карамельок. Тому така завжди солодка Сашкові зворотня дорога. Покладе за щоку цукерку і знову дивиться, як пропливають під возом зелені хвилі споришу. Допоки з десяток карамельок зісмокче, вже й колінокрутий поворот курного шляху проїдуть. А там і село за пагорбом, розляглося вздовж ставка, збігаючи городами до води. Але сьогодні шлях до Васильківки у Сашка сумний та невеселий. Йде він попелястою дорогою один, в кров збиваючи босі ноги об заховані у спориші камінці та грудки землі. Ласкаве на батьковому возі сонце, нині пече нестерпно, видушуючи з худого хлопчачого тіла залишки поту. Хочеться пити й плакати. А до Васильківки ще далеко. Бо й до Вовчої — невеличкої степової річки, за якою починається райцентр, — не дійшов Сашко. Хлопець хоче тамувати сльози. Але вони не слухаються його і самі з’являються на загрублих від степового вітру щоках. Вдома лежать майже безпритомні через якусь невідому хворобу батько й мати. Восьмирічна Сонька лишилася одна на господарстві. Сусіди, щоправда, обіцяли доглядати за обійстям, поки старший від неї на чотири роки брат повернеться з Васильківки. Бо послали його туди майже усім селом. Хоч і малий зростом та віком Сашко, але головатий і грамотний. Бувало, що сам голова сільради, статечний, з прокуреними вусами та в окулярах з тріснутим скельцем, Степанович просив хлопця принагідно: — Сашко, тут з Васильківки якісь бамаги прийшли. Я проглянув, але й ти подивись, що до чого, — приховував незграбно свою малограмотність голова сільради. Найбільше клопоту і Степановичу, і його малолітньому секретарю завдавали всілякі папери про податки з райцентрівських канцелярій. Олександропіль ледь здіймався на ноги після війни. Майже в кожному степовому подвір’ї вже оплакали смерть чи то сина, чи брата або чоловіка. Дехто, такі, як вчитель історії Микола Тихонович та чубатий, як казали на селі, з роду куркулів Григорій Лантух, не повернулися з американської зони окупації в Німеччині. Переказували, що самі попрохали надухмянених та вишколених американців залишитися на Заході. Не захотіли люди повертатися додому, де, як казав батько усіх народів СРСР Йосип Сталін, жити ставало краще, жити ставало веселіше. Часом тихцем, аби не почув Степанович або хтось з ненадійних, ділилися між собою односельці: — А Григорій з Миколою Тихоновичем правильно вчинили. Що це за життя? Останнє відбирають на “востановлєніє народного хазяйства”. Та як же його востановити, якщо люди голі й босі залишаться?! Однак багато розголосу про такі речі не було. Забрали ж пару місяців тому кривого Ладюшу міліціонери з Васильківки, коли він привселюдно почав кричати біля сільради, що дітям і так їсти нічого. Отож, нехай в райцентр його самого на податок заберуть. В хаті голо, немов на зимовому полі. Досі не повернувся кривий Ладюша, а Харитині навіть не пояснили, де він, коли вона, прибита горем, благала на колінах якогось міліцейського начальника повідати про долю чоловіка. Паперів на податки з райцентру щомісяця приходила купа. Не обкладалися даниною хіба що миші, котрі й самі лишилися без поживи в порожніх селянських клунях. Степанович, інколи розгортаючи бюрократичні сувої, забував про присутність Сашка і сердито говорив сам до себе: — Розтаку їх мати. Чи вони подуріли?! З кожного куща хмелю заплати. Та у нас в селі й хмелю ніколи не було. За все життя його лише й у Києві бачив. Справді — подуріли. Тоді, згадавши про Сашка, надавав голосу значущості: — Отож, хлопче, до наступної неділі нам про це все слід розказати. Податків чимало. Але що поробиш — наша країна героїчно перемогла фашистську Німеччину, врятувавши світ від коричневої чуми. І наш вождь та учитель товариш Сталін веде нас до нових перемог, нових здобутків! Сашко слухав Степановича і завжди не міг зрозуміти одного: чому через колишні й майбутні перемоги Сталіна він майже завжди напівголодний? Краще вже жити без перемог та з повним шлунком. Але про це гомоніти з головою сільради у них було не прийнято. Перед тим, як важко захворіли Сашкові батьки, прийшли з Васильківки папери про податки на садки. Олександропіль весною потопав у вишневому, яблуневому і грушевому цвіті. Фрукти у селі, як правило, родили гарно та щедро. Червонобокі великі яблука, солодкі та соковиті груші односельці возили у складчину на базар аж до Дніпропетровська. Бо навіть сплативши чималенькі податки, які набігали за кожну яблуньку, чи вишеньку, лишалося щось у людей від продажу городянам фруктів. Тому так любили і доглядали свої садки олександропільці. Живу копійку несли вони у їх нужденні домівки. А цього року небачене сильні нічні травневі приморозки побили весь цвіт у олександропільських садках. Літо взяло своє, прийшло з теплом і сонцем. Однак такі щедрі у минулі роки яблуні, груші та вишні тільки зазеленіли листям без жодної зав’язі. Навіть на паршивенький врожай годі було розраховувати. Та сталінських опричників це хвилювало мало. Вони навіть збільшили цьогорічний податок на садки. Степанович, коли второпав, у чому суть, набагато довше, аніж раніш, говорив обурено сам з собою. А коли кинув оком на Сашка, котрий і того разу був побіля нього, не почав звично закликати до виконання рішень великого Сталіна, лише насупив брови і знову, начебто лише для себе, промовив: — Такого село не переживе. Навіть коли б і вродила фрукта. А так, не переживе. Чутка про те, що податок цього безврожайного року буде на садки невиправдано великим, швидко облетіла село. Люди, і без того небагаті на радість, похмурішали, ніхто не знає, як буде далі і як діяти. В неділю, коли більшість зібралася поблизу сільрадівської хати, спочатку почали лаяти та кричати на Степановича. До цього подібного не спостерігалося. Голова сільради зрозумів, що народ на межі відчаю, а може, й бунту. Селянська мудрість підказала йому, що у такій ситуації не варто вести мову про великого вождя Сталіна та “востановлєніє народного хазяйства”. Ставши на ґанку, він не грізно, але твердо почав говорити: — Люди добрі! Тільки дурний може звинуватити мене у тому, що трапилося. Я завжди на ваших очах, живу таким самим життям. І який би голова не був, йому нічого не змінити. Давайте раду тримати, як діло це розв’язати. А з лайки все одно нічого не вийде. Натовпом пробігла заспокійлива хвиля. А справді, правду рече Степанович. Скільки його не матюкай, а податки все одно платити. Та, ясна річ, не він їх вигадав. З натовпу хтось вигукнув: — Не заплатимо усі! Усіх, як Ладюшу, не заберуть! — Ось так і чинити! — підтримала “революціонера” ще одна гаряча голова. Степанович сумно похитав головою. Його становище було найважчим. Підтримати запропоноване означало для нього в’язницю. Сталінські бюрократи не пробачали подібного, а начальству й поготів. Що там вже говорити про якогось голову сільради придніпровського степового села. Нервово почали сіпатися прокурені вуса олександропільського голови. Що було вдіяти? Що запропонувати обуреним людям? Молода вдова Валя Поліщук, яка по війні сама-самісінька залишилася з трьома малими дітьми, прокричала зі сльозами в голосі: — Та невже там не люди, у тій Васильківці? Нехай піде хтось, той же Степанович, і розкаже, що за садки платити нічого! Почувши її голос, голова сільради збагнув, що на пару тижнів він врятований. А там, як вийде. — Вірно каже Валентина. Відрядимо до Васильківки посланця від нашого сходу. Там люди не дурні — розберуться. — А кого пошлемо?! — Сашка Довгоносенка, — не вагаючись, відповів Степанович. — Так він же дитина. Не трактуватимуть його як слід! — кричали з натовпу. — Ось, може, до дитини й швидше дослухаються, — раптом підтримала голову баба Текля. — Хлопець він розумний, вчений. У них, напевно, також діти є. То, може, Сашкова розповідь швидше їх серця зачепить. Слова баби Теклі переконали багатьох. І справді, Сашко і не схибить, і, може, до душ начальницьких достукається. Отож, про відрядження Сашка Довгоносенка у Васильківку з клопотанням про зняття податків за садки через масовий неврожай проголосували одноголосне. Спочатку хлопця до райцентру мав відвезти своєю бричкою Степанович. Але його гнідий, як на гріх, підвернув ногу. Тоді вирішили, що Сашка повезе, як завше, своїм скрипучим возом батько. Але той несподівано зліг у страшній гарячці. А більше, у зруйнованому війною та злиднями селі, везти Сашка фактично й не було кому — Степанович заспокоював подружжя Довгоносенків: — Сашко дорогу добре знає. За години три до Васильківки дійде. А там, якщо забариться, у моєї двоюрідної сестри заночує. Вона якраз у центрі живе. Я записку їй вже написав. З тим і пішов дванадцятирічний олександрополець виручати односельців до Васильківки. На пекуче літнє сонце набігла зграйка хмаринок. Йти стало дещо легше. А он, за соняшниковим частоколом, і з’явилися перші райцентрівські хатини. Це додало хлопцеві наснаги, і вже за якихось півгодини він вийшов на центральну вулицю Васильківки, вкриту шосейкою, мабуть, ще з козацьких часів. Як пройти по ній до базару, хлопчина знав, а ось як потрапити до того високого начальника, — погано. І хоч малював на клаптику паперу перед тим Степанович розташування владної канцелярії — не міг второпати Сашко. Тоді, махнувши рукою, лише й сказав голова: — Язик до Києва доведе. Зупинився хлопчина серед вулиці, сором’язливо, як чорногуз, перебираючи босими ногами, куди йти далі: хто-зна? Хвалити Бога, якийсь дядечко повз нього проходив, запримітив нерішучого і розгубленого хлопчика. Під пахвою у незнайомця шкіряна течка, вуса розкішні, чорні, щедро спадають донизу густими пасмами, на ногах черевики, добре змащені чорним гуталіном. Такого у Олександрополі не зустріти. Бо зразу видко, великий начальник. Але дивиться на Сашка привітно та весело. — Ти куди добиваєшся, козаче? — Та я з Олександрополя. Степанович послав... — ще більше розгубився Сашко через приязне слово незнайомця. — Ну, значить, сусіди. Бо я у Вербках народився. А тут що шукаєш? — У нас фрукта не вродила... Так ми ось це... Ворухнулося щось щемне і глибоке у володаря шкіряної течки. По-батьківськи щиро обійняв він хлопця за плечі: — Ходім, друже, зі мною. У мене в кабінеті розберемося. Як тебе звати? — Сашко. — А мене Тарас Григорович. Як Шевченка, — усміхнувся привітний дядечко. Йдуть вони вже вдвох Васильківським центром, і Сашко тільки встигає помічати, як шанобливо вітаються з Тарасом Григоровичем перехожі. Напевно, таки великий начальник його супутник. — Ось тут я й працюю, — показав Тарас Григорович на триповерховий будинок, біля входу якого стояв міліціонер та висів великий червоний прапор. Сашко грамоту добре знає і ще здалеку зміг прочитати табличку, що висить поряд з міліціонером: “Васильківський районний Комітет Комуністичної партії України”. Е, таки з птахом високого польоту зустрівся Сашко. Недаремно ж Степанович навіть з лави у сільраді підводився, коли, бувало, казав: “Це з райкому бамага...” Міліціонер честь Тарасу Григоровичу віддав, коли вони вдвох у двері заходили, і на Сашка здивовано подивився — що це за відвідувач малолітній. На дверях кабінету Тараса Григоровича табличка висить: “Перший секретар”. Відчинив їх широко господар — заходь, гостем будеш. Сашко переступив поріг. Кімната велика й простора. Меблів майже немає. Лише стіл з кріслом, побіля яких стоїть ще один стіл, більш довгий та широкий, поруч стіни — з десяток стільців та ще шафа під вікном. А ще над столом висить портрет батька Сталіна. Хоч і казав Степанович, що він добрий та турботливий, але дивитися на нього Сашкові лячно та неприємно. Бо ж аби не Сталін, не довелося б хлопцеві бити ноги аж до Васильківки через ці кляті податки. Пахне свіжою фарбою. Темносиня дерев’яна підлога навіть трохи ще липне. Це добре відчув Сашко, ставши на неї своїми босими та натомленими ногами. — Ходи, сідай, — запросив Тарас Григорович. — А я поки нам для розмови чай зорганізую. Пішов Сашко від порога до найвіддаленішого стільця, примостився на його краєчку. Оком додолу кинув і закляк. Залишили його дитячі ноги на свіжопофарбованій підлозі вервечку слідів. Добре відбилися вони пилом шляху на дерев’яному синьому тлі. Так що кожен палець і п’яти, немов з глини відбитки: чіткі та виразні. А в одному місці, напевно, шаркнув ногою Сашко, і лишилася там, як від брудного коров’ячого хвоста на стіні хліва, ляпка. Засоромився хлопець, запилені та побиті ноги подалі під стілець ховає. Тарас Григорович також, здається, помітив Сашкові візерунки на підлозі, але виду не подав. Гостинний господар. Духмяно пахне чай, яким пригощає Сашка Тарас Григорович. Та хлопець не помічає принадних запахів. Оговтавшись, щиро оповідає, яка біда чекає односельців через неврожай фруктів. Слухає його уважно Тарас Григорович, брови насупив і свого розкішного вуса нервово кусає. — Нам і у кращі роки такого податку не зібрати було б, Степанович казав. А тепер і поготів. А батько обіцяли, аби продали цього року яблук, то чоботи б мені на осінь купили, — зізнається Сашко і сумно відводить очі до слідів своїх босих ніг на синій підлозі. Його погляд перехопив Тарас Григорович і ще дужче починає кусати свої чорні вуса. Зі старого, з покривленою ручкою чайника, він доливає хлопцеві окропу. — Значить так, земляче. Сьогодні тобі додому вже не поспіти. Заночуєш тут, у райкомі, разом з черговим. Пообідаємо. А завтра вранці когось знайду, щоб тебе хоч до Вербок підкинув. Я у твоїй справі в область подзвоню. Справді, вам треба допомогти. А поки що, ось тобі трохи командировочних. В обід чекаю тебе, — простягнув Сашкові господар кабінету декілька монет. — Не сумуй, козаче. Якось воно обійдеться, — підбадьорив хлопця на прощання. Швидко і весело збігли дообідні години для Сашка завдяки командировочним Тараса Григоровича. Бо вистачило їх не лише на омріяні хлопцем карамельки, а й на пачку цигарок татові і на крученик з маком для матері. Як і домовилися вони з першим секретарем райкому, саме рівно о другій був хлопчина на порозі його кабінету. Господар саме говорив з кимось по телефону. Сашко не наважувався без дозволу зайти, так і завмер на дверях. — Так у них взагалі нічого не вродило, товаришу Смірнов, — пояснював комусь по телефону голосно Тарас Григорович. — Приморозки у травні були сильні. На все село ані яблучка. Якщо виконати 507 директиву, то, значить, підірвати в цьому році завоювання соціалістичного господарювання, підірвати віру людей в наші ідеали. Така ситуація в Олександрополі. У відповідь в трубці почали говорити сердито, голосно та швидко. Сашко навіть зміг розчути уривки деяких фраз. — Товариш Сталін ставить перед нами завдання, а ви їх саботуєте... Ми не можемо поступатися світовому імперіалізму... Вороги народу лише й чекають на нашу слабкість... Ви комуніст чи піп? Тарас Григорович мовчки слухав. Нарешті, коли трубка замовкла, відповів по-військовому чітко. — Я все зрозумів, товаришу Смірнов. Директиву 507 район обов’язково виконає! Хай живе наш вождь і учитель товариш Сталін! На тому кінці дроту почали говорити менш роздратовано і голосно. Про що, Сашко вже не міг розслухати. Нарешті Тарас Григорович поклав слухавку. Якось приречено підвів голову і побачив хлопця. — А, це ти, Сашко. Ну, ходімо на обід. По дорозі у їдальню Тарас Григорович майже не говорив з хлопцем. А на пару запитань, які насмілився задати йому Сашко, відповів розгублено та не по суті. Хлопчина спантеличено поглядав на секретаря. Такий привітний і веселий зранку, Тарас Григорович зараз був зовсім не схожий на себе. Все, мабуть, через розмову з тим товаришем Смірновим, подумав про себе Сашко. А тому вже зовсім мовчки ковтав борщ і макарони по-флотськи у райкомівській їдальні. Все це було надзвичайно поживне для звиклого лише до картоплі й сала Сашка. Та через поганий настрій Тараса Григоровича харч хлопцеві зовсім не смакував. Тарас Григорович дотримав свого слова. Вранці він садовив Сашка на воза, котрий їхав до сусідніх з Олександрополем Вербок. Хлопець все ніяк не наважувався запитати першого секретаря про справу, з якою він прийшов до Васильківки. А той вже біля воза простяг йому, хоч і не нові, але ще добрі чоботи і якось по-дитячому винувато сказав: — Ось, земляче, на мого сина вже малі, а тобі ще згодяться. А з податком діло я не владнав. Розумієш, друже, капіталісти хочуть задушити нашу з тобою соціалістичну Вітчизну, і для захисту її ми повинні зібрати усі сили. Тому й податки відмінити не можна, — здається, намагався переконувати не хлопця, а себе Тарас Григорович. — Але ж яблука не вродили, — зі сльозами на очах, притискуючи до грудей подарунок, відказав Сашко. — Давайте будемо боротися з капіталістами, коли яблука вродять... Тарас Григорович нічого не відповів. Мовчки посадив Сашка на воза і кинув до візника: — Поганяй! Швидко біжать вгодовані райкомівські коні, ось вже й зникли за вуличним поворотом центральні Васильківські квартали. Міцно притискає до грудей Сашко дарунок Тараса Григоровича, та ніяк не може зрозуміти: чому такий добрий чоловік не хоче допомогти його односельцям. Чи через того товариша Смірнова, з яким говорив по телефону, чи, може, через самого батька Сталіна? На повороті до Вербок візник зупинив змилених коней: — Тобі в той бік, хлопче. Тут вже недалеко. Швидко йде Сашко до батьківського дому. В руках торба з нехитрими гостинцями, а на серці журба. Що скаже своїм односельцям? Завдання їх він не виконав. А так хотів, і з людиною доброю поталанило. Ще здалека помітив Сашко, як людно у їх дворі. З чого б це? Хлопчина відчув, як холодом проймає все його єство якесь неприємне відчуття. Намагався відігнати його подалі, думати про щось приємне та гарне. Але холод все глибше й глибше проникав у дитячу душу. Коли Сашко закривав полишену кимось відкриту хвіртку, його помітили односельці, присутні у дворі. Журно дивилися вони на хлопця, у якого на очах блищали сльози. Страшна здогадка майнула в голові хлопця. Невідомо звідки з’явився Степанович. Підійшов до Сашка і тихо сказав: — Пробач, хлопче. Не зберегли ми твоїх батьків. Пробач. З хати вибігла опухла від сліз Сонька. Побачивши брата, зайшлася у крикові. А він відчув, як враз зволожніло обличчя. Не пам’ятаючи себе, з криком кинувся Сашко у пропахлі сирістю сіни батьківської хати. Другого дня ховало подружжя Довгоносенків майже усе село. На погано впорядкованому цвинтарі, незважаючи на осуд існуючої влади, був священик. Де його відшукали сусіди — Сашко не знав. Він взагалі ніколи не був у церкві. Бо Степанович говорив, що релігія — це опіум для народу, що згодом у великому Радянському Союзі не буде жодної церкви, жодного служителя культу. І тепер Сашко з подивом дивився, як старенький вже батюшка смиренно і зосереджено щось говорив побіля враз якихось зсохлих батька й матері, котрих поклали в одну велику труну. Люди слухали священика, і Сашкові примарилося, що це говорить зовсім не священик, а промовляє сам Бог. Той, хто могутніший і добріший від усіх, хто зможе врятувати їхнє село від податків і від усіх бід. Коли з почервонілими від сліз очима поверталися Сашко з сестрою додому, підійшов до сиріт Степанович. На цвинтарі його не було. Мабуть, перелякався присутності священика. — Сашко, мені з району переказали, що ти у нашій справі до самого Тараса Григоровича добився. Сашко мовчав. Зараз йому було байдуже усе. Навіть поштива здивованість Степановича. — Це правда? — допитувався голова сільради. — Ну, та й що? — Після твоїх відвідин забрала його міліція в область. Мені сказали, за саботаж у виконанні 507 директиви. Вже й нового першого секретаря призначили. Хоча б до нас не приїхали розбиратися. Поговорити нам з тобою треба, хлопче, — благально-приречено попрохав Степанович. Високо у небі виводив свою нескінченну пісню жайвір. Сашко підняв до синьої блакиті залиті сльозами очі. Те, що розповів Степанович, зробило його враз дорослішим і мудрішим. І від осягнення цього на серці у хлопця стало ще важче й похмуріше. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
Переглядів: 1041 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |