Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола ЧАБАН
Микола ЧАБАН
Чабан Микола Петрович народився 5 березня 1958 року в Дніпропетровську. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Автор книжок: “Вічний хрест на грудях землі”, “Січеслав у серці”, “Сучасники про Д.І.Яворницького”; біобібліографічного словника “Діячі Січеславської “Просвіти”. Упорядкував твори: Михайла Пронченка (у співавторстві з Анатолієм Пронченком) “Кобза”, Петра Єфремова “Молитва Богу невідомому”, професора Павла Козаря “Лоцмани Дніпрових порогів”, “На Дніпрельстан через пороги”; спогади про Валеріяна Підмогильного “Нащадок степу”, хрестоматію “У Старому Катеринославі (1905 – 1920 рр.)”; видав збірник білоруського фольклору на Дніпропетровщині “Заспівай мне на матчинай мове”. Лауреат Почесного диплома ім. Д.Яворницького та обласної премії ім. народного артиста України Антона Хорошуна. ДОБА СПАЛИЛА Й ПРОПЕКЛА... Оповідь Під шурхіт осіннього листя так гарно неквапом гомоніти, згадуючи минуле. Як там, у поета: «Літа злітають пелюстками, чоло проорюють роки...» Дві немолоді вже постаті рухаються сонячною стороною вулиці, часом зупиняються, скупо жестикулюють, а перегодом повертають, не один раз пройшовши туди й назад коротку вулицю, яка до революції звалася Потьомкінською. — Дмитре Івановичу,—звернувся до свого співрозмовника чоловік з сивою борідкою і навдивовиж молодим виразом очей.— Увечері я перечитував матеріали, які ви мені учора ласкаво вручили і познаходив чимало цікавого у вашій біографії. Коли ви навчалися в університеті, попечителем Харківського округу був генерал-лейтенант Максимович? — Так, так, Михайле Михайловичу,— відповідав співрозмовник.— Ще в студентські роки я почав працювати над працею про виникнення і устрій Запорізького коша. Оцей Максимович і каже мені: «Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии...» — А ви знаєте, що той попечитель — якийсь далекий наш родич? Дівоче прізвище моєї мами Марії Миколаївни — Максимович. — Цікаво, цікаво...— задумливо сказав другий, починаючи згадувати усіх відомих йому Максимовичів. Колишньою Потьомкінською прогулювалися історик Дмитро Іванович Яворницький і письменник Михайло Михайлович Могилянський. Обидва були в другій половині 30-х вже в опалі: Яворницького усунули від розбудованого ним історичного музею, Могилянського — від не менш дорогої для нього Комісії для складання Біографічного словника діячів України при Українській академії наук. Цю комісію він очолював майже десять років, вів жваве листування з різними діячами рідної культури (в тому числі й з Яворницьким). Але в тридцятих роках був змушений виїхати з Києва до Дніпропетровська до наймолодшої своєї доньки Ірини, в сім’ї якої на вулиці Ворошилова (колишній Потьомкінській) і жив до початку війни. — Так, кажете, порадив писати про Фінляндію? — перепитав Могилянський. — Про неї. Аби тільки не про Україну та про запорожців,— зітхнув Яворницький. — А мені довелося писати про Фінляндію,— посміхнувся Михайло Михайлович.— 1910 року вийшла моя книжка «Историческое освещение финляндского вопроса», правда, під псевдонімом. І знаєте, трьома виданнями виходила книжечка, користувалася попитом. — Й які ж відгуки були? — Вистачало і похвали, і лайки. Найдорожчим для мене був відгук Коцюбинського. Дослівно пам’ятаю його оцінку: «Прочитав Вашу книжку про Фінляндію — і мушу признатись, що тільки тепер фінляндське питання стало для мене ясним. І за це я дякую Вам. Книжка зроблена прекрасно, картина виходить сильна і яскрава». Могилянський на мить закрив очі і раптом запитав: — А хочете, я розповім вам про есера Івана Каляєва, який вбив дядька Миколи II? — Я — людина далека від політики,— сказав Явориицький,— але послухаю з цікавістю. Михайло Михайлович поринув у спогади. ...Року 1899-го його заарештували за політичну діяльність, яка становила небезпеку для уряду. Петербурзьку одиночну в’язницю давно в народі охрестили ємким слівцем «Хрести». Там і зустрілися 26-річний Михайло Могилянський і на чотири роки молодший Іван Каляєв. Вони вже були знайомі по одній студентській організації. І ось приємна несподіванка — зустріч двох молодих людей на тюремному дворі під час однієї з прогулянок. Потім півтора місяця вони щодня зустрічатимуться на в’язничному подвір’ї і вестимуть безконечні розмови на найрізноманітніші теми. Денні бесіди двох в’язнів закінчувалися разом з прогулянками. І відновлювалися вечорами — крізь розчинені з приходом весни вікна. — Михайле, давайте, я почитаю вам Міцкевича — Слухайте: Невільник, вперше я радію цій неволі: Про тебе думаю,— не криє думки мла... Каляєв міг читати цілі сторінки польського класика в оригіналі. Здавалося, цілого Міцкевича він знав напам’ять. Досить заплющити очі, зосередитися — і почується Іванів голос, що натхненно декламує пісню польського в’язня з «Дзядів». — Іване,— запитував Могилянський, — як це поєднується у вас — чутливий лірик і сформований переконаний революціонер-терорист? — А ви знаєте, Михайле, тут немає суперечності, — відповідав Каляєв.— Я теж думав над цим. До революції мене тягнуть не стільки переконання чи холодні розмірковування над програмою Петербурзького «Союзу боротьби». Скоріше — глибокий біль до зневаженого народу, що як гострий меч наскрізь прошив мені серце. Бачите, як велемовно виходить. І тут дається взнаки «поетична натура»... Власні спостереження Могилянського підтверджували сказане Каляєвим. В останньому душевна м’якість і тонка делікатність сполучалися з міцною волею, негнучкою принциповістю. Цій молодій людині були властиві душевна надпоривність, навіть екзальтація. Тож чи варто дивуватися, що ці якості привели Каляєва влітку 1904 року до участі в замаху на міністра внутрішніх справ Росії В.Плеве, а через півроку Іван Каляєв вб’є московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича. І відтак зашморг ката покінчить Іванові рахунки з життям. Але то буде через п’ять років. А поки що молоді люди продовжують сперечатися в «Хрестах» про методи революційної боротьби, про шляхи, якими простувати до соціалізму (Могилянському ще випаде в житті сповна скуштувати «розвиненого соціалізму»...). Відчайдушно сперечаючись, Могилянський не прогледів у Каляєві ті риси, що потім найдужче цікавитимуть його як зрілого письменника: «Поруч з безоднім сумлінням мав високо розвинене почуття честі й саме почуття честі було чи не найміцнішим чинником, що сформував з нього терориста. Єсть речі,— казав, що їх не можна забувати. Єсть образи, що їх не можна вибачити...» Невипадково головним твором М. Могилянського стане роман «Честь» (1929), який пролежав у рукописі шістдесят років і дійшов до читача тільки в наші дні. Тема іронічно-патетичного роману, писаного у рік «великого перелому», була вже ніби недоречною. Мало того — тільки іронією долі можна пояснити те, що не був репресований вчорашній кадет, критикований Леніним письменник-попутник Михайло Могилянський. Так, необхідність терору — свідчення слабкості визвольного руху. З цим погоджувався й сам Каляєв — переконаний терорист. А чим пояснити державний терор тридцятих? На цю тему вони з Яворницьким, правда, воліли не говорити, але кляті питання самі лізуть в голову, коли репресій зазнають троє з чотирьох твоїх дітей — обдаровані літератори Ладя і Дмитро, журналістка Олена... Висновок, якого доходив подумки Могилянський,— державний терор тридцятих спричинений теж слабкістю, острахом партії перед народом, розчиненням решток ідейних революціонерів у морі бюрократів, пристосуванців, підміною поняття «честь» вищими інтересами партії... — Не знаю більш заздрої долі,— це знов долинає голос Каляєва з далеких «Хрестів»,— як смерть на ешафоті за волю народу! Схоже, для щастя побачити на власні очі перемогу останнього й рішучого бою я народився занадто передчасно. «І мені здається,— згадував Могилянський,— що він загинув у цьому самогіпнозі, як завжди надпоривний і просвітлений. Терор був для нього вищою точкою, верхів’ям революційного екстазу. Але терор-убивство стало для нього можливим тільки тому, що воно було і жертвою, самовідданістю на згубу. І я не знаю, чи був би для нього можливий терористичний замах, коли б він не був сполучений з неминучістю страти. Але я напевне знаю, що для нього не «придумали б казни мучительней», коли б його не стратили...» Сьомого травня Могилянського переводили з «Хрестів», де залишався Каляєв. — Усього найкращого вам,— потис Михайло руку співв’язневі. Вони поцілувались на прощання і більше не бачились.... Михайло Могилянський після ув’язнення потрапив до Чернігова, Іван Каляєв — до Катеринослава. Але духовний зв’язок ще якийсь час тривав. Вони обмінялися кількома листами. Могилянський допомагав Каляєву знайти працю в газеті «Приднепровский край», редактором якої був його знайомий Є. В. Святловський. Та незабаром Каляєв зник з Катеринослава. 1902 року Іван сповістив Михайла, що їде за кордон. І Могилянський, діставши закордонний паспорт, їхав з надією зустрітися з Каляєвим. Та коли він приїхав до Мюнхена, всі німецькі газети були переповнені статтями про те, що Каляєва пруська поліція видала російським жандармам. Наприкінці 1905 року Могилянський приїхав до Петербурга. Там він дізнався, що виконавцем голосного вибуху в Кремлі, жертвою якого став великий князь Сергій Олександрович, був Іван Каляєв. А в травні того ж року його повісять... «Акти терору повинні показати зневаженому народові, що він не самотній, не покинутий напризволяще...» — голос з «Хрестів». «Ех, застарий я для терориста,— це голос власного сумління, — аби нині, через тридцять років після страти Каляєва, показати знову зневаженому народові, що він — не самотній...» ...Михайло Могилянський народився 1873 року в Чернігові. По закінченні класичної гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Друкується в «Русских ведомостях» і у виданнях, «Народ», «Житє і слово», які виходили в Галичині. Цікавиться марксизмом, арештовується. Перші кроки в літературі Могилянський робитиме російською, згодом прийшовши до рідної мови. Року 1916-го виходить збірка «Оповідання», у 1915— 1919 рр.— літературно-критичні праці, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Коцюбинському. Сучасники згадували, що Михайло Михайлович вимовляв деякі слова по-чернігівськи: «ріжий», «ріба». Він був у дружніх взаєминах з Михайлом Коцюбинським, з родинами Василенків, Дорошенків, Шрагів. По закінченні університету Могилянський приїхав до Києва, тут захопився журналістикою, став постійним співробітником новозаснованої газети «Киевские отклики». Часопис, звичайно, видавався російською мовою. Та за змістом це була українська газета, яка жила українським життям і відгукувалася на всі його події. Після 1905 року Могилянський повернувся до Петербурга, як адвокат став членом партії кадетів, з якої вийшов навесні сімнадцятого. Ленін критикував Могилянського за погляди в національному питанні на сторінках газети «Речь». «Я не відповідав на полемічні звинувачення В. І. Леніна»,— напише потім Могилянський, але факт «височайшої» критики супроводжуватиме усе його життя і довго після смерті. Приблизно року 1923-го Могилянський знов з’явився у Києві і відразу став відігравати неабияку роль в академічному житті міста: став керівником згадуваної комісії для складання біографічного словника. «Жити спокійно Могилянський не міг,— напише у спогадах Наталя Полонська-Василенко.— Він завжди хвилювався, «горів» і вносив у дискусії свій палкий темперамент. Ставши керівником комісії, він переніс до ВУАН всю свою душу. Його кабінет став тим місцем, де сходилися щодня десятки співробітників...» * Перші прикрощі сталися 1926 року. Ще з часів свого першого проживання в Києві Могилянський встановив дружні взаємини з Михайлом Грушевським, тоді ще львівським професором, і любив гостювати у віллі Грушевських у Криворівні. 1924 року Грушевський, обраний на академіка, приїхав з-за кордону до Києва. Повернення його, президента Української Республіки, до України, згадувала Н. Полонська-Василенко, і увага, з якою спочатку поставився до нього большевицький уряд, викликала серед українських кіл розчарування і невдоволення. Михайло Могилянський цілком поділяв ці настрої і відбив їх у своїй новелі «Вбивство», надрукованій у харківському часописі «Червоний шлях». Героєві новели сниться сон, що людина, яку він обожнював, яку мав за народного трибуна, зробила негідний свого становища вчинок. Потім її вбиває. Портрет цієї людини був настільки майстерно зроблений, що не лишалося місця для сумніву, кого мав на увазі Могилянський. Зрозуміла це й влада. Почалося цькування Могилянського в партійній пресі. Один з критиків Іван Лакиза запопадливо звинувачував Могилянського за його оповідання «Вбивство»: «Твір елементарно бездарний: не виблискує він ні оригінальністю композиції, ні оригінальністю фабули, або яскравим словом; немає в ньому вишуканих стилістичних способів». *Безсмертні.Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару.Мюнхен, 1963. С.241 Зробивши художній аналіз, критик переходив до ідеологічної сторони твору: «Філософія» Мих. Могилянського — це «філософія» політичних мерців, що їх серце «отруєне власною трупною отрутою», це філософія тої невеличкої обмеженої «України», що зникає, що намагається заплямувати та оганьбити нову чесну Україну, що народилася після революції».* Проте часи були ще ліберальні. Могилянському було лише заборонено друкувати свої твори. Академія наук проте продовжувала друкувати його статті, тільки під псевдонімом. Могилянський, щоправда, зробив було спробу виправдатися. «Правда» надрукувала його листа, в якому Михайло Михайлович запевняв, що не мав на меті жодної особи і зробив у новелі цілком вигадану ситуацію. Цьому поясненню ніхто не повірив, зазначає Н. Полонська-Василенко, та й сам Могилянський у розмовах не наполягав на цій версії. Тим часом Могилянський залишався дуже близьким духовно до гуртка «неокласиків» — М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари та інших. Дружина Филиповича Марія Андріївна, яку Могилянський дуже шанував, була талановитою різьбаркою. Вона почала було ліпити погруддя М. Могилянського. Але заслання чоловіка, її психічна недуга у зв’язку з цим і наступне заслання її самої не дали їй закінчити цю роботу. У 1927 р. виходить постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії в справі української художньої літератури». Там, зокрема, зазначалося: «...за кордоном Радянської України, серед українських письменників фашистського націоналістичного табору готується похід на літературному терені проти соціалістичної України в спілці з фашистською Польщею. Відблиски цього виявляються і в літературі на Радянській Україні («Убивство» Могилянського та інш.). Ці антипролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу «неокласиків», не зустріли опору, їх навіть були підтримали деякі попутники та «Вапліте» на чолі з Хвильовим і його групою».** У цій обстановці Могилянський цілком зосереджується на роботі в своїй академічній комісії. У листах у Дніпропетровськ до Д. І. Яворницького розпитує його про таких місцевих діячів, як В.Є.Алексєєв, І.М.Комарницький та інших. Яворницький у * “Пролетарська правда”, 1926, 18 липня. листі до Могилянського від 23 січня 1932 р. запитує: «Я не знаю, чи швидко Ваша Комісія дійде до букви «Я»? і сповіщає» що вже написав свою біографію. До речі, дуже вчасно, бо незабаром і комісія припинить своє існування, і Могилянського усунуть від її роботи. Ось як пише про це Н. Полонська-Василенко: «Року 1933 зліквідовано історико-філологічний та соціально-економічний відділи ВУАН. Зліквідовано і. «Комісію для складання біографічного словника. українських діячів». Звільнено і М. М. Могилянського — за стосунки з ворогами совєтської влади. Він хвилюється, подає протести, але вони не приносять позитивних. наслідків. Десь у той же час заарештовано, а потім заслано його дочку, поетесу Ладу. Він їздив на Соловки, щоб відвідати її. За кілька років його спіткала нова катастрофа: Ладу розстріляно. Заслано і його сина, що працював як фейлетоніст... Він оселився з другою своєю донькою, Лідією (насправді доньку звали Ірина — М. Ч.) в Дніпропетровську, де і прожив до початку другої світової війни. Він листувався зо мною, і я знаю, що він писав тоді свої мемуари. Великою потіхою для нього було сердечне ставлення до нього Д. І. Яворницького та його дружини С. Д. Яворницької». Ось що розповів мені про дніпропетровський період життя М. М. Могилянського його зять професор Дніпропетровського металургійного інституту Матвій Матвійович Саф’ян: — 1929 року я одружився з молодшою донькою М. М. Могилянського — Іриною Михайлівною, яка тоді жила з матір’ю в Чернігові. А Михайло Михайлович жив і працював у Києві. Там я з ним і познайомився десь наприкінці 1930-го чи на початку 1931-го року. Це була широко освічена людина. Він блискуче знав і українську, і російську мову. Багато читав, цікавився усім, що оточувало його, в тому числі й політичними подіями. Жив він у Києві в комунальній квартирі на Великій Підвальній. Ми втрьох там мешкали деякий час. Через кілька місяців я переїхав до Дніпропетровська. А коли знайшов невеличку квартиру, до мене приїхала і дружина. У 1933 році почалися важкі для Михайла Михайловича часи, і ми з Іриною Михайлівною вирішили запросити його до нас у Дніпропетровськ. Було це в 1933 році чи трошки пізніше. Це була дуже організована людина. Вранці він піднімався і сідав до столу працювати. А ще в такому віці він почав опановувати англійську мову. За час, що він жив з нами, він вивчив цю мову на такому рівні, що перекладав Шекспіра. Для себе перекладав, а не на чиєсь замовлення. Поза сумнівом, він мав талант до мов. Працюючи на ДЗМО, я вступив у кооператив і одержав двокімнатну квартиру по вулиці Ворошилова, 1 (над нинішнім магазином «Сільгоспкнига»). Наша квартира була на розі й виходила і на вулицю Ворошилова, і на проспект, мала еркер, тобто круглий виступ по всьому фронтону від першого поверху до останнього. Під час війни цей будинок горів, був зруйнований, тому після війни його перепланували. У спальні жили ми з Іриною Михайлівною, а Михайлу Михайловичу відвели місце у великій кімнаті з еркером. Ми з дружиною вдень працювали, а Михайло Михайлович працював вдома. Ні пенсії, ні гонорарів він не отримував, жив на нашому утриманні. Тоді усім нелегко жилося, але ми не скаржилися. Я передплачував місцеву «Звезду», центральні «Правду» і «Известия», звідки він черпав відомості про події в світі. Розповідь Матвія Матвійовича доповнює донька М. М. Могилянського Олена Михайлівна, яка 14 березня 1990 р. написала мені з Москви: «Я приїздила до батька у Дніпропетровськ, напевне, в 1937 чи на початку 1938 р. Після арешту старшої доньки поетеси Ладі Могилянської батько тяжко захворів. На нервовому грунті у нього виникло захворювання крові, і я навідувалася до нього. Від жовтня 1938 р. я вже не мала змоги спілкуватися з рідними, оскільки була репресована... Знаю, що в Дніпрі він підтримував дружнє знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким. Але все це було дуже складно... Батько гірко переживав, що своєю присутністю він ускладнює становище своїх близьких і, звичайно, вже не міг повноцінно спілкуватися з друзями, тим більше, що і сам академік, як я пам’ятаю, в ті часи зазнав гонінь». До речі, ось ще один цікавий штрих до характеристики часу. Коли 1941 року був заарештований академік А. Кримський, його звинувачувано в якихось змовницьких зв’язках з Яворницьким і Могилянський. Ось фрагмент протоколу допиту А. Кримського: — Слідство має дані про те, що ви, будучи в Дніпропетровську в 1938 році, разом з Еварницьким і Могилянським радилися з питань подальшої тактики українських націоналістів. — Категорично заперечую. Навіть натяку на подібну розмову у мене з Еварницьким і Могилянським не було. — Ви намагаєтесь приховати від слідства розмови, які велися вами спільно з Еварницьким і Могилянським у Дніпропетровську.* Так навіть на схилі віку ці немолоді люди все ще залишалися в полі зору слідчих органів. Як потенційні інакодумці. Живучи в Дніпропетровську, Могилянський написав два романи російською мовою — «Всюду страсти роковые» (1939) і «Хильда» (1941). Його сподівання видати ці твори хоча б за межами України так і не виправдалися. «Окрім літературних праць,— пише в цитованому вище листі Олена Михайлівна Могилянська,— за домовленістю з Володимиром Дмитровичем Бонч-Бруєвичем батько писав і надсилав у Центральний літературний музей свої мемуари, які віддзеркалювали політичне життя країни, в якому він брав активну участь. Ці спогади «Повість про дні мого життя» були 1940 р. передані до створеного Центрального державного архіву літератури і мистецтва (ЦГАЛИ) в Москві, де вони і зберігаються. Батько продовжував їх писати... буквально до кінця своїх днів». Починається війна. Михайло Могилянський евакуюється з донькою Іриною і зятем Матвієм на схід. «Наприкінці 41 р. моя сестра Ірина,— пише Олена Михайлівна,— привезла батька в евакуацію в с. Велика Мурта — райцентр Красноярського краю, де я відбувала заслання. Жили ми важко. Оскільки вже йшла війна, як заслана, я не мала господарства. Грудка цукру була для нас мрією, а батько тяжко хворів... Помер. М. М. 22 березня 1942 р. в с. Велика Мурта. На моє велике горе — могила його не збереглася...» Яка зла іронія долі — на диво уникнувши власного арешту, батько їде помирати до засланої доньки... «Невичерпна здатність життя до глузування й під прапором найпоступовіших теорій часто кують надійні ланцюги!» Це — з роману Михайла Могилянського «Честь». * Іван Ільенко. Хватальна евакуація. За слідчою справою: А. Кримського.—«Літературна Україна», № 43, 1990, 25 жовтня. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
Переглядів: 2251 | Рейтинг: 5.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |