| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола КАРПЛЮК
 Микола КАРПЛЮК
Карплюк Микола Андрійович народився 11 серпня 1923 р. в с. Пищів Новоград-Волинського району на Житомирщині. Закінчив Дніпропетровський університет та Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Другої світової війни. Нагороджений бойовими медалями. Автор повістей: “Осінні ночі”, “Ганка”; романів “Гіркий мед”, “Сніги”, “День мій - вік””. ЛІСНИЧИХА Оповідання От ви кажете, що жінки легковажні, а жіноча вірність непевна. Не буду вас переконувати в протилежному, бо моє власне життя також склалося не дуже радісно. Але я знаю одну історію, котра в цьому плані якраз повчальна. Є в мене хороший приятель, Петро Степанович, живе на Придніпров’ї, теж агроном. Ми колись разом училися, були справжніми друзями, хоча він набагато за мене старший. Я прийшов до інституту прямо зі школи, а він встиг відвоюватися і вже тоді мав сім’ю. Жінка — висока, чорнява степовичка і синок — теж у матір: темноокий, смаглявий, як і годиться жителю півдня. Закінчивши інститут, ми роз’їхалися і зустрічалися рідко. Проте листувалися, і я знав, що живе він непогано, що його на роботі шанують, що займається дослідництвом. А оце торік пише він мені: в тебе, мовляв, відпустка, приїдь до мене хоча б на кілька днів. Дихнеш, каже, свіжим повітрям, походиш нашими степами, відпочинеш, і я, каже, буду радий. Ну, зібрався я й поїхав. Застаю його живим-здоровим. Як і колись — гарний, показний із себе, і жінка — поважна, статечна. Роки, звичайно, безслідно не пройшли — його голову прихопила сивина, а жінка поповніла, хоча стала від того ще миліша. Зустріли мене радо. І сини вийшли привітатися — вже двоє. Парубки. Але дивлюся, а старшого наче підмінили — став синьоокий і русявий, а лицем білий і чистий, як дівчина. Теж лагідний, теж гінкий, але ніби з другого кореня. — Що це, — питаю. — з твоїм хлопцем? Наче полиняв. Чи це не твій? Жінка його всміхнулася і зразу ж вийшла, залишивши нас наодинці. — Цей хлопець, друже, це моє щастя й гріх... — признався Петро Степанович. І розказав усе, як було. * * * Коли почалася війна, він уже служив. Біля Бугу. Там його й поранило. Але легко, в руку, так що відступав зі своєю частиною. Рідко де затримувалися на день-два, а то все у важких боях, переходах — зосталася їх жменя. А біля Рівного розбили остаточно. Тільки вийшли на Брест-Литовське шосе, як напали згори. Бомбили страшенно... Вони тоді звернули ліворуч, на путівці, і, проминаючи зелені тихі села, ввійшли в ліси. Серпень, спека, дихнути нічим, а там — затінок, тиша. Ніби й не було війни. Тільки стороною, чути, бухало, як далекий грім. Через кілька днів підійшли до Случі, збилися на низькому піщаному березі — і солдати, і обоз. Річка неширока, якраз обмілина — і пішки вбрід. Коли де не візьмись — літаки. Шугонули, як шуліки, поливаючи з кулеметів. І Петру Степановичу знову дісталося... Розплющую, каже, очі, дивлюся — хата. Прямо переді мною, на стіні, образи в рушниках, а нижче, в дубовій рамці,— фотокартка: якийсь бравий парубійко в будьонівці розправляє на грудях портупею... «Де я?..» — подумав і хотів підвестись, але зойкнув і впав, бо смертельно заболіло плече. І тільки тепер пригадав, як перебродили Случ... У хаті було прохолодно і пахло прив’ялою травою — вся долівка притрушена. А надворі — день, веселий, ясний. Упрочинене вікно заглядало сонце. І тиша. Наче тут ніхто не жив. Тільки в садку, під хатою, гули бджоли, певно, була пасіка. На Петрові чиста полотняна білизна. Пасмугасте рядно прикривало ноги. На табуреті, біля ліжка, стояла кварта з водою і банка з медом. «Де ж наші? — тривожився.— Невже залишили мене?..» А коли рипнули двері — здригнувся, думав — німці. Але до хати тихо ввійшов зсутулений і білий дідок. Глянув на Петра: — Ожив, синашу?! — І радо гукнув у сіни: — Ксеньо, а зайди хутенько сюди. Тут і вбігла дівчина. Коли вірити Петру Степановичу, так була вона краси незрівнянної. Ніби вся сонячна й світилася. Ясні очі, лице тихе, мила посмішка. Стоїть, каже, біля порога, дивиться на мене, струнка, висока, а я отетерів і не вірю — чи це насправді, чи тільки сниться. Дивлюся, каже, їй в очі, а вони, як літнє небо — сині-сині... — Таки ожив!..— знову загомонів дід, підступаючи до ліжка.— А ми вже думали, що не виходимо. Плохий ти був, ой плохий! Зовсім негодящий... І розказав, що його таки залишили. — Це я наполіг. Бо якраз ночували в мене, і дивлюся — а ти й до пам’яті не приходиш. Куди, кажу, повезете немічного? Він у дорозі пропаде, і вам клопіт, відступаючи. Лишайте, хай уже в мене побуде. Судилося йому, кажу, жити — виживе, а як помре, то хоч поховаємо по-людському. Отак ти й зостався. І все при тобі є: і гвинтівка, і патрони. Вся амуніція. Але я заховав, щоб не було на очах. І з тобою ховаємося. Люди ж усякі... — Спасибі, діду,— щиро подякував Петро Степанович. — Це не мені, а їй дякуй, — і показав на дівчину, що стояла засоромлена біля столу. — Це вона тебе виходила. Доглядала, як за дитиною. Ми вже її і в поле не беремо. Хоча й жнива, роботи багато, а сиди, кажемо, й доглядай... Петро відчув, як гріли душу її теплі очі. — Дякую, Ксеню... — прошепотів тихо. Так і зостався з тих пір у діда Полінара. Вечорами біля ліжка збиралася вся сім’я — дід, баба, Ксеня і Ксенина мати. Не було тільки батька-будьонівця — той воював. — А може, й пропав уже...— бідкалися. Чутки ширилися тривожні. Говорили, що німці взяли Житомир і обложили Київ. А от в селі їх ще не було. Вони сунули шосейною дорогою, а сюди, в лісову глухомань, ще не заникали. Але їх ждали з дня на день. І вони таки появилися... — Ой, чуєте!..— вбігла якось до хати налякана Ксеня.— Німці в селі!.. А вдома нікого — всі в полі. Тільки вони вдвох. Петро встати не може, а вона розгубилася. Бігає від вікна до вікна, виглядає на вулицю. А потім стала біля ліжка і заступила його собою: — Я все одно вас не оддам! — сказала рішуче.— Скажу, що ви наш... що ви мій брат! Петро Степанович запевняє, що вона з тої миті й справді стала для нього найріднішою. «Я,— каже,— відчув, що вона тремтіла наді мною не тільки як людиною, якій врятувала життя. Я став їй ще ближчим — часткою її серця». Тоді все обійшлося щасливо. Німці в селі не зупинилися, а поїхали на тартак — це кілометрів за п’ять. Там отаборилися. І зразу ж пішла чутка, що пускатимуть завод... Залишатися в хаті стало небезпечно. Порадившись, перевезли Петра Степановича в ліс. Дід Полінар поставив там куреня, зробив усе як слід. І відтепер жив Петро відлюдно, в самоті. Ксеня навідувалася лише через день — приносила їжу, міняла воду, перев’язувала рану. Прибіжить, було, ледь світ і — зразу ж додому. А він сумував, бо дівчина вже не йшла з думки. Навіть снилася. І тільки, бувало, зашарудить щось, як він і прислухається: а може, вона? Рана швидко гоїлася, міг уже ходити. Коли сутеніло, залишав курінь і йшов у ліс. Довкола краса — сосни, тихі лісові дороги, дубові гаї, трави — море зеленого шуму. А йому хотілося простору, а йому — щеміла душа. Бо степовик. Виріс на роздоллі, а тут обступали ліси — було тісно. От хочу, каже, побачити далину, високе небо, козацькі могили... І Ксеня його розуміла. Розуміла, бо кохала... А раз якось прийшла вона до нього надвечір. А в той день все хмарилося, збиралося на дощ. Підкралася тихо, як ласочка. Босоніж, у легкій ситцевій сукні, з новими кісниками в косах. Вийшла із-за кущів, неначе лісова мавка... — А що, не ждав мене? — і стала під сосною. — Не ждав...— признався Петро. — Дід сьогодні свіжого меду вкачав...— і подала йому повного слоїка. А тут дощ почав накрапати. Зашуміли сосни, і кущами перебіг легкий, як зітхання, неспокій. — Зайди сюди, Ксеню...— запросив її до куреня. І вона увійшла. Сіла побіля нього на сіні, підібгавши під себе ноги. Тепла й туга, як пружина. І пахло від неї медом і свіжим дощем, і молодою сосновою глицею. Той дух дурманив Петра, і він чув, як у скроні набивалася кров. Близько були її очі. В них неначе зависло небо. Глибоке, бездонне. 1 він дивився, завмираючи серцем. І теплі руки... Бо торкнувся їх, і обсипало жаром. Тремтіла, як соснина кожною гілочкою, а потім потяглася до нього і обняла — палко, безтямно,— доки не заніміла. А губи: — Петрику...— цілували й задихалися.— Кохання моє сонячне... Тої дощової ночі сосни зітхали аж до ранку. Кохання й справді прийшло до них велике й сонячне. В цьому неспокійному, людному світі вони знайшли таки одне одного і боялися навіть подумати, що могло бути інакше. І вірили, були певні, що вже ніщо їх не розлучить — отаке було те кохання. Але розцвіло воно не в пору... Десь через тиждень, удосвіта, ще було темно і стояли в лісі тумани, підкралися до куреня німці й захопили Петра сонного. Вже вели його, підганяючи прикладами, а він все ще не вірив у те, що сталося... Гнали через село, вулицею, повз Ксенину хату, і він з надією дивився на сонні вікна, сподіваючись, що вона вигляне і побачить його. Але хата стояла німо, наче пустка... Завели на тартак, допитували, били, а потім вкинули до бараку, де вже багато було таких, як він. І почалися страждання, муки, голодні кошмарні дні, про які й згадувати страшно. Було невимовно важко, але він мріяв про волю, думав про Ксеню. І щастя таки не покинуло... Рубали якось ліс — і він утік. І тільки-но втік, як відразу ж — до села, до Ксені. Прибіг, а хати вже нема. Одне тільки згарище і димар. Обійшов довкола, стривожений і наляканий. А потім узнав — спалили. Того ж таки дня, як він попався. І дід там згорів, і баба, і мати... — А Ксеня?..— мало не кричав Петро.— Де Ксеня? І ніхто не знав, де вона. Одні казали, що теж, певно, згоріла, інші — ніби зловили її на другий день у сусідньому селі. Як у воду впала, і слід пропав... Два роки партизанив у тих краях Петро. І тільки-но була нагода, тільки-но проходив загін неподалік села — все забігав і питався: чи не чути чого про Ксеню? А Ксені не було. І вже коли прийшли наші, коли повиходили з лісу і повилазили зі схованок, він знову навідався з надією, що побачить її. Не було... Після війни ще раз заїхав. Теж не було... Так і пригасло недолюблене його кохання, залишивши в серці біль, а на душі щем... * * * Темний, закіптюжений паровозик, обминаючи болота й багна, весело тягнув за собою низку порожніх вагонеток. І щоразу, тільки-но колія навертала вбік, ховаючись за ліщиною чи вільшаником, він подавав гудки, застерігаючи про небезпеку. Проте не лякав нікого. В лісі тоді ставало весело й радісно. Луна підхоплювала той гук, перекидала з галявини на галявину, і він затихав лише тоді, коли зависав між гіллям на високих дубах або заплутувався в зелених шапках сосон. Було вже по обіді, проте сонце й досі висіло над головою, як розтоплене олово, і в лісі стояла терпка смоляна задуха. Повсюди — сонлива млість і втома, все в солодкій знемозі. Лише паровозик, поблискуючи чорними засмальцьованими боками, тривожив цей зелений світ пронизливими гудками і торохтінням стареньких платформ. Петро Степанович вбирав очима кожну просіку, кожне болітце, сподіваючись побачити врешті знайомі місця. Не втерпів таки — випала відпустка, і вирішив проїхатися фронтовими дорогами, на яких прошуміла його молодість, де пізнав ціну життя, де прийшло до нього перше кохання... Переїхали Случ. І знову побігли обабіч соснові ліси, смоляні й сонливі. І посадки, посадки — все дубина й грабчаки. Зрідка де спалахували поміж ними білими вогнями берізки. Та краса чарувала. — У нас тут природи багато! — гомонів дядько Юхим, Петрів попутник.— І це ви правильно зробили, що сюди приїхали. А то всі чомусь тягнуться до моря й задихаються там на гарячому піску. А тут така тиша, таке привілля! Дядько Юхим худий, з довгою жилавою шиєю, а лице в нього маленьке, загострене, наче затесане. Він безперестанно запинав на собі поли благенького, витертого плащика. Сидів посеред платформи, обставлений порожніми коробками та відрами, в яких возив до міста чорниці. — У нас оддихнете добре. А захочете, то й грибів назбираєте. Цього року вродили. А можна й на риболовлю податися — тут щука ловиться! А Петро Степанович думав уже про своє. Чим ближче під’їжджав до знайомих місць, тим тривожніше ставало на душі, ніби передчував щось. І зразу втратили свої барви ліси. Бачив тільки, як миготіли перед очима зеленаві, жовті, брунатні плями — і тільки. Весь був у думках, у спогадах, які виринали в уяві, як давно бачені, дивні картини. Дядько Юхим одразу помітив цей настрій. — А чого це ви засумували? — запитав, підсовуючись ближче. — Так, думаю... Думки набігли, спогади різні. Був я тут колись,—-зізнався Петро Степанович,— воював, партизанив. І знайомі тут у мене були... — А хто? В якому селі? — зацікавився дядько Юхим. — Неподалік тартака... — Так і я ж звідтіля! А кого ви там знали у нас? Петро Степанович помовчав, уважно дивлячись на худе, хворобливе лице дядька Юхима, на його ріденьку борідку, що росла якось дивно, кущиками, як розсада. — Діда Полінара знав. Чули про такого? — Аякже. Це котрого у війну спалили? — Спалили... Всю їхню сім’ю спалили, нікого не залишилося. — Та чого ж, онука зосталася, Ксеня. Й досі жива. — Ксеня?! Петро Степанович не міг повірити. Думав, дядько Юхим щось переплутав. Але після того, коли розпитав докладніше, сумніву не було: Ксеня таки жива. Та, яку він давно вже поховав і яка залишилася тільки світлим спомином далекої юності. Минули ж роки, багато років. Прожито, вважайте, половину. «Синьоока моя дівчинко!..» — болем озвалося щось у грудях. — А де вона зараз? — запитав по хвилі, трохи заспокоївшись.— Де вона, дядьку Юхиме? Той здивовано й з цікавістю дивився на Петра Степановича. — А ви, бува, не той, кого вона ждала стільки літ? — лукаво прицілився темним оком. — А хіба ждала? — глухо запитав Петро Степанович. — Ждала, і довго. І син же в неї. Удвох із сином жила. Вернулася з німецького концтабору, і все ждала, бо їй сказали, що ви приїжджали й розпитували. Мучилася тяжко. А оце тільки другий рік, як заміж вийшла. За лісника, за вдівця, котрий за тартаком живе, якщо знаєте... Петро Степанович, звичайно, лісника знав. Не раз був у нього в хаті з партизанами. Не раз водив їх той лісник стежками через багна й болота. То був міцний, кремезний чолов’яга з широкою, як лопата, бородою, не балакучий. Йому ще тоді було років за сорок. Ніяк не міг уявити поруч з ним своєї веселої, синьоокої Ксені... — А син уже великий, цього року десятий клас закінчує,— не вмовкав дядько Юхим, помітивши, що його розповідь схвилювала Петра Степановича.— Хваткий такий, замашний хлопець! Як не важко, а вона вчить його — труситься над ним. У них у сім’ї щодень сварка через того сина. Лісник хоче, щоб хлопець пішов по його лінії й поступав до лісного інституту, а Ксеня наче затялася: «Це,— каже,— не твій син! Не дам!» А в них ще є дитина, теж хлопчак, рік йому, не більше. «Ото,— каже Ксеня,— буде лісник! То твій, роби з ним, що хочеш. А свого випущу із лісу поміж люди. Його батько степовиком був!..» Отака вперта... «Ксеньо, невже ти й досі мене не забула?» — мучився Петро Степанович. ...Про це ж саме думав і дорогою, коли йшов до лісникової хати. Місця вже були знайомі, хоча й впізнавав їх не зразу. Тартак і той начебто змінився — і почорнів, і поменшав, і виглядав непривітно й сиротливо посеред високих ярусів дощок та колоддя. Паровозик теж заховався там, і тільки видно було, як викидав у небо чорні клуби диму. Хтось повирубував старезні сосни, і на їхньому місці п’явся вгору молодняк — беручкий і наповратливий — обступав дорогу тісно, заплітаючись над нею верховіттям. Петро Степанович йшов швидко, не відчуваючи ні втоми, ні спеки. Думав про зустріч з Ксенею... Інколи поривало повернути назад і не йти до неї. Бо для чого ятрити їй і собі душу? Адже в кожного склалося своє життя. Навіщо тривожити спогадами те далеке, якому вже не вернутися? Проте ці думки відганялися іншими: зустрітися треба, бо не можна забувати всього того святого, чому раніше молилися. Був би гріх, непоправний і тяжкий, коли б він відмовився від побачення... І не тільки це — його тягнула до неї якась непідвладна йому сила, і марні були всі сумніви та вагання. Він забув про все, а жив тільки нею, поспішаючи тільки до неї і сина... Хату побачив одразу, тільки вийшов із лісу. Стояла в затінку високих гіллястих беріз, дивилася на дорогу двома великими вікнами. Огороджена сухим новим жердям. Біля хати квітник, садок, кілька вуликів і ставок — круглий, як темне, лупате око, в який вдивлялися розлогі верби. Навпроти хати через дорогу був город, і там поралася жінка, сапаючи картоплю. «Ксеня!..» — Петро Степанович зупинився. Тихо довкола. Гули тільки бджоли, і десь далеко, в лісі, вперто бив по сухому деревиську дятел. Сонце вже звернуло з полудня, вже зачіпалося за верхівки цибатих сосен, проте в повітрі ще стояла густа, як драглі, задуха і млоїло безжально. «Ксеньо!..» — хотів гукнути, покликати. Але переліз через пліт і пішов розорою через картоплище. Жінка його не бачила, все сапала. В довгій вилинялій спідниці, в картатій блузці з короткими рукавами — блискотіли голі, засмаглі лікті. Вся вона — якась темна, худа. Вперто била сапою суху грудкувату землю. І пилюга курилася побіля її босих і вже сивих від пороху ніг. І раптом почула його кроки. Підвела голову й здивувалася від несподіванки. Дивилася якось стурбовано, з острахом. — Доброго дня...— привітався до неї Петро Степанович і відчув, як пересохло в роті, як важко вимовити кожне слово. А вона нічого не сказала. Лице її — скорботне й змарніле — немовби закам’яніло. Тільки очі — вже вицвілі від часу й сліз — загорілися давнім, знайомим блиском. І ворухнулися губи, і він скоріше зрозумів, аніж почув, як вона назвала його ім’я. А з рук тихо випала сапа... Петро Степанович змовк. На очах блищали сльози. Я також був схвильований. Проте не міг утриматися, щоб не запитати, як же сталося, що він забрав сина. — А я не забирав його,— сказав Петро Степанович.— Він був мій завжди. Всю свою любов до мене Ксеня передала йому, і варто було тільки зустрітися, як хлопець потягся до мене — і душею, і серцем... А тепер вчиться в сільськогосподарському інституті і приїхав до мене на канікули... — Отака історія! А ви кажете... Різні є жінки, і різна буває любов... | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1262 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |