| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Майя КАШЕЛЬ
 Майя КАШЕЛЬ
Кашель Майя Дмитрівна народилась 10 січня 1930 р. в Києві. Закінчила англійський факультет Державних центральних курсів іноземних мов. Самостійно вивчила в’єтнамську мову. В її перекладах вийшли твори в’єтнамських письменників: збірки поезій: “В’єтнам бореться”, “Слово з полум’я”, То Хиу “Поезії”, “Літопису рядки багряні”, Нгуєн Дінь Тьєу “Лук Ван Тієн” (поема), “Дороги Чионгшону”; новели Нам Као “Очі”; роман Ань Дика “Гора Хондат”, “Оповідання в’єтнамських письменників”; твори для дітей: “Мами немає вдома” (оповідання), Доан Зой “У джунглях Півдня” (повість), Ву Хунг “На захід від Довгих гір” (повість); казки: “Як Лев собі друзів обирав”, Нгуєн Гюї Тионг “Як Жаба дощу домоглася”, “Прийомна дочка тигра”, “В’єтнамські народні казки”. Лауреатка літературної премії ім. Максима Рильського. Померла 24 лютого 1987 р. З повісті Доан-Зоя “У джунглях Півдня”. Переклад з в’єтнамської. ЛІС ГОРИТЬ Кілометрів через два довелося кинути весла й відштовхуватися жердинами, бо в каналі зостався майже самий муляка, злегка прилитий водою. — Рано пересохло цього року! Звичайно о цій порі води ще по пояс,— сказав батько, з силою встромляючи жердину аж до твердої землі і вагою всього тіла відштовхуючись від неї. Човен повільно рухався вперед. Через певну відстань ми знову вийшли на глибоководдя. Батько звелів мені повиносити все на берег, а сам занурив човен, ще й наловив водоростей та рясту і прикрив його зверху, щоб не пересох у спеку. Ми кружляли по лісі, як мені здалося, зовсім збившись зі шляху, коли це десь за годину батько привів мене до тих кущів чаю, де ми відпочивали вчора увечері... У такі погідні сонячні дні, який видався, коли ми вдруге прийшли по мед, ліс, пронизаний золотавим сонячним промінням, постає в усій своїй величі. Білокорі канаріуми тягнуться у височінь, наче велетенські свічки, зів’яле листя у них на верхівках тріпочеться під вітерцем, як листя верб. Майже вся яскрава лісова зелень набуває зів’ялих тонів. І над усім панує запах обсмаленого сонцем листя каєпутів. Ні на мить не мовкнуть птахи, їхній щебет рветься в синяву бездонного неба. На галявинах і вздовж каналів, береги яких поросли невисокими чагарями, зелень лишається свіжою. Тут без кінця гудуть тисячі різноманітних крилатих комах, снують туди й сюди над барвистими тропічними квітами, що пишно розпускаються і тут же в’януть під пекучим сонячним промінням. Від солодко-дурманного запаху лісових квітів, яким опівдні просякнутий весь ліс, обволікає втома, злипаються очі. Отак ліг би під деревом та й відразу заснув. Я й ліг і проспав довгенько. Та перед цим ми з батьком набрали два відра меду і мій заплічний кошик білого-білюсінькога воску, який я скатав кругляшками на зразок гусячих яєць. Я сів, притулившись спиною до дерева з густим обвислим листям, і ще сонними очима став дивитися на тонюсіньку павутинку, що злегка тремтіла під сонячним промінням. У стомленому мовчанні надвечірнього лісу навколишні звуки здавалися невизначеними, ніби приглушеними, стертими. Це якесь особливе мовчання. Десь бриніла крильцями-вентиляторами золотиста бджілка, я пильно прислухався, але ніяк не міг розібрати, де ж вона. І раптом небо сколихнулося від гучного гуркоту моторів. Над лісом пронеслися три літаки французьких загарбників. Теж мені — чирки-свистуни! Летіли вони дуже низько, мало не торкаючись верхівок дерев. Зробивши коло над річкою, знов повернули сюди, і так кілька разів. Потім кудись поділися. Через досить тривалий проміжок часу знову долинув гуркіт моторів. Літаки виринули з-за високих хмар і стрілою метнулися вниз. По лісу блискавками вдарили вогняні стріли кулеметних черг. І-і-і-і-і! — жахливо-пронизливо верещали сріблясті бомбардувальники, пролітаючи ланцюжком один за одним так низько, що було видно їхні триколірні розпізнавальні знаки на крилах. — Ане, лягай! Швидше! Щось чорне кидають... Мабуть... Не договоривши, він штовхнув мене в траву. В евакуацію я навчився, що треба робити в таких випадках. Притиснувся до землі, ніби ящірка, голову опустив. Таке положення відносно безпечне: навіть якщо бомба вибухне зовсім близько, не вдарить хвилею в груди, не заб’є дихання. Ф’юїть... Ф’юїть... Ф’юїть... Що воно таке? Чому не чути вибухів? — Мабуть, бомби порожні. Не підводь голови! — застеріг мене батько і тут же злякано вигукнув: — Ой синку! Я ще ніколи не чув у батька такого голосу. Скільки в ньому було жаху! — Вони підпалюють ліс, Ане! — батько вхопив однією рукою арбалет, другою — мене за руку й потягнув за собою. Над лісом вздовж річки вже здіймалася чорна, клубкувата завіса диму. Звідти тхнуло бензином і ядучим чадом. Над височенними каєпутами по той бік річки у клубах диму зметнулися червоні омахи вогню. А над нашими головами ревли й ревли мотори. З літаків більше не стріляли. Тільки чулося: ф’юїть... ф’юїть... Та з усіх чотирьох боків горів ліс. Потріскувала тростина. Вітер став гарячий. — Тату, як же ми понесемо відра з медом? — вигукнув я з жалем. — Про себе треба думати! — він скинув з голови нон і з арбалетом у руці бігом потягнув мене проти вітру, туди, звідки сунув на нас вогонь. — Там же горить!.. Не треба туди, тату! — Проскочимо, якщо швиденько. Зберися з силами. Якщо ми з тобою щасливі, то встигнемо... Він важко дихав. Дим виїдав очі. Я біг, примружившись, міцно вхопившись за батькову руку. Боявся випустити її бодай на мить. Раптом я почув тупіт численних ніг, мовби взутих у солдатські черевики. — Ой тату, Захід наздоганяє! їх дуже багато! — Який там Захід! Біжи, синку! Я все-таки озирнувся. О небо, то справді не Захід. Крізь дим я розгледів величезного, завбільшки з теля, кабана, що біг попереду зграї. Щетина в нього на загривку наїжачилась, писок од важкого, з хуркотом, дихання задерся, ікла оголилися й стирчали, мов гострющі ножі. Слідом за ним, вигинаючи хребет чорною хвилею, наввипередки бігли великі й малі вепри. Олені, підібгавши ноги, перелітали через високі чагарі. Заплющивши очі й важко дихаючи, одне поперед одним бігли косулі, очеретяні лисиці, рисі та інша лісова звірина. Подеколи щось па бігу натикалося на нас. Я наступив на чиюсь круглу, завтовшки з гроно бананів, спину. Мене підкинуло так, що я мало не впав. Глянув і побачив: підвівши маленьку голівку, вигинаючись кільцями, в зарості чаю прослизнув удав-шовковик. Перетинали нам дорогу також інші великі змії. Батько намагався обминати їх, але іноді й не звертав, а просто перестрибував через них, незважаючи па підняту голову з роздутими щоками, яка сичала, погойдуючись, і бризкала слиною. На деревах панічно кричали мавпи. Один срібнощокий гібон з дитинчам на руках сплигнув на землю й побіг слідом за нами. — Ане, синку, протримайся ще трохи,— підбадьорював батько. Але ноги в мене підгиналися. Батькові вдалося ще протягти мене за собою через два досить широких канали, коли у вухах у мене раптом задзвеніло, перед очима попливли червоні кола. Небо й земля мовби мінялися місцями. Я невиразно, ніби крізь сон, відчув, що падаю; батько відразу підхопив мене, примостив собі на спину й побіг. Тіло моє підстрибувало на ходу. Потім більше нічого не пам’ятаю. ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ТИГРОМ Опритомнів я на купі сухої трави під деревом з такою густою кроною, що небо крізь неї й не проглядало. Правда, вітрець подеколи трохи розсував гілки, тоді між листям пробивався слабенький промінчик блакитнуватих зірок. Звідкись із далеку долинали поодинокі крики птахів. Було вже, мабуть, дуже пізно. Я хотів сісти, батько притримав мене. — Де ми, тату? — Далеко. Аж біля болота! — Пожежа вже згасла? — Ще горить. Але дуже далеко. Та ти не бійся, сюди вогонь не прийде. Пити хочеш? — Дуже! — Ти вже багато випив. Надто знесилів, тому і знепритомнів. Та нічого, минеться. Я піду принесу ще води... — Це далеко? — Та ні. Онде. А ти полеж! Він навпомацки зняв з пояса гаман із леопардової шкури і передав мені. Шурхіт його кроків поволі віддалявся. Я сів, причепив гаман до пояса, як це робить батько, і стиснув у руці кинджал. Глибокої ночі в лісі тихо-тихо. Десь у мороці приглушено стрекотіли цикади, і коли раптом замовкали, тиша ставала якоюсь зловісною. Минуло багатенько часу, поки долинув шурхіт сухого листя під ногами. Я і зрадів, і злякався: а раптом.?? — Це ти, тату? — Я. Несу тобі води. Я жадібно припав до великого листка, у якому батько приніс води. Випив одним духом. Ох і смачна! Хоч трохи й відгонить травою та мулом. Сівши біля мене і поклавши арбалет на коліна, батько натоптав люльку, прикурив і заходився висмоктувати з неї дим, водночас невеличкою гілочкою розганяючи його навколо, щоб віднадити комарів. Я лежав там же, на купі трави, гострий біль у руках і ногах поволі слабшав. У пам’яті невиразно спливали жахливі картини лісової пожежі. На душі було тривожно. Як же там моя прийомна мама, як Ко і вірний Луок? Чи дома все гаразд? Ми з батьком не повернулися на ніч, і мама з Ко, певне. дуже турбуються... Я й незчувся, як задрімав; аж раптом батько гукнув коротко: «Ане!» — і підвів мене за руку. — Швидше лізь на дерево, синку! — Тигр? — сну як не було. — Еге. Швидше. Он уже птахи кричать! Я обхопив дерево й поліз. Взагалі по деревах я лазив швидко, мов білка, але зараз ноги сприскували, і я тільки кректів безпорадно. Довелося батькові підсадити мене і підставляти свою руку для опори. Батько теж виліз на дерево. На першому розгалуззі випростався і підставив мені плечі, щоб я ліз вище. Сам сів на нижньому розгалуззі і приготував арбалет. Ледве ми вмостилися, як пролунав тривожний пташиний крик: Боопг!.. Боонг!.. Кроой!.. Кроой! Боонг-боонг!.. Кроой-кроой!..» Ліс одразу принишк. Я міцніше вчепився руками в гілку. Цей крик птаха, що долинав здалеку, здавався якимсь металевим, він, як удари мідних гонгів, як дзенькіт криці, розірвав, розметав пелену ночі, розбудив усе живе. «...Де кричить цей птах, туди йде тигр. Це птах-проводир, у нього вселилась невинна душа з’їденої тигром людини. Втілившись у птаха, вона показує тигрові дорогу до іншої людини. Цій душі треба, щоб її замінила інша душа, тоді вона зможе втілитися в новонароджену дитину!» — так не раз говорила моя прийомна мама. Ко, що завжди ладен був повірити будь-яким розповідям про духів і привидів, цього разу чомусь заперечив: «Вигадки! Все вигадки! — і засміявся.— Хіба тигрові не вистачає іншого м’яса? Ще й як вистачає! Просто це птахи-санітари, вони живляться тільки м’ясом, яке не доїсть тигр. Тому, куди б не пішов тигр,— птахи за ним. Як слідом за буйволом завжди літають дрозди і пересмішники, що рятують буйвола від кліщів. Боятися їх нема чого!» «Виходить, яйця розумніші за качку? — розсердилась мама.— У якій, хотіла б я знати, книжці ти вичитав це, що так упевнено повчаєш матір?» Ко ніскілечки не розгубився, не знітився, навпаки, розсміявся на всі зуби: «А це, мамо, дядько Покірний Сміливець так розказував!» Мама енергійно замахала руками: Згідно з буддійським віровченням, душа вічна. Коли вмирає тіло, душа, залежно від того, як було прожито попереднє життя, народжується знову людиною, твариною, рослиною чи втілюється в якусь річ. «Ну, такий самого неба не злякається! Якщо побував у тигряки в пазурах і вийшов живим, то кого йому боятися? От і говорить наперекір!» Цього птаха вважають віщуном смерті. Той крик «боонг-боонг! кроой-кроой!», що лунко віддавався в нічному лісі, мав якусь магічну силу, від нього ставало моторошно, й по тілу пробігали холодні мурашки. Крик той то наближався, то віддалявся, здавалося, птах обшукує цю дільницю лісу і летіти звідси й не думає. — Тату, лізь до мене! — тихенько покликав я. — Зараз, Ане! — батько повісив арбалет за спину й піднявся до мене. Знявши з себе головну пов’язку, він прив’язав мене за поперек до гілки.— Щоб не впав, синку. — Пожежа ще люта, правда ж, тату? — Лю-ута! Не скоро згасне. Вдалині палахкотіло в багатьох місцях. Подеколи було навіть видно, як горять верхівки дерев. Один край неба був розжарено-червоний. А онде з відчайдушним криком кружляє високо в небі зграя птахів. Мабуть, дуже страждають, бідолашні. Ще б пак: повернулися з денної роботи в лісі, а немає не тільки гнізд, а навіть того лісу, де вони гніздилися споконвіку. Дедалі дужче дошкуляв голод. Як було шкода тих двох відер меду і кошика воску!.. Але голод ще нічого. Страшніше, коли ми заблукали. Ех, якби я не забув компас зі стрілкою, що — як не крути, завжди показує тільки на північ! Проте зі мною мій прийомний тато, а він у лісі дорогу знайде. От коли б ще й Луок був! З ним не було б так страшно!.. Я зовсім розмріявся і раптом здригнувся всім тілом: я більше не був прив’язаний батьковою пов’язкою. Мабуть, розв’язалася і впала. Маєш! «Боопг! Боонг! Кроой! Кроой!» — пролунало просто в мене під ногами. — Тигр! — грізно гримнув батько, і вигук той луною покотився по лісу. Птах полетів геть. Запахло смаленим. Зашурхотіло й затихло під деревом. Я зовсім забув про голод, про небезпеку заблукати в лісі, тільки з острахом вдивлявся в кожну підозрілу тінь унизу. Раптом мені згадалося, як мама, плетучи біля вогню корзину, розповідала: «...Не думай, що привидів немає. От розповім я тобі одну історію. Давно це було, багато десятків років тому. Одні чоловік і жінка жили собі з лісових промислів. І був у них син. Подалися вони якось утрьох до лісу по дрова. Ледве звернули в протоку, коли глядь — берегом іде тигр. А жінка просить та молить. причалити і зсадити її на берег. Чоловік із сином перелякалися, та й ну кричати і стукотіти по відру, щоб одігнати тигра. Відігнали. Глядь — а він знову йде за човном, ніби прив’язаний. а жінка знову проситься, аж рветься на берег, от-от вистрибне. Чоловік мусив зв’язати її мотузкою. Розв’язав тільки тоді, коли вони дісталися місця, до заготовляли дрова. Всі троє рубали дрова з самого ранку аж до обіду. Гадали, що тигр пішов собі. Хто б подумав, що перед заходом сонця тигр як вискочить та як увіп’ється жінці в горло! Чоловік із сином кинулись на звіра з сокирами і відбили тіло. Що ж далі? Сутеніло, був відплив, човном не пробратися. «Тигряка неодмінно повернеться. Бідна моя дружинонько, така твоя гірка доля, що в мертвій тобі немає спокою!» — сумно думав чоловік над тілом своєї судженої. Закопати? Так той же звірюка все одно вириє. Віднести в човен? Він і човен рознесе. Тоді він на товстій линві підняв тіло жінки на всохле дерево, що стояло посеред галявини. Завтра, думає, прибуде вода, ми перевеземо її додому і поховаємо. Розпалили під тим деревом велике багаття, самі вилізли на інше дерево і стали чекати ранку. Тигр ходив поблизу в чагарях і кричав. Запала глибока ніч, усе огорнув густий туман, багаття поволі згасало, згасало і згасло. У холодному, блакитнуватому сяйві місяця чоловік бачив, як тигр кружляв навколо того всохлого дерева, подеколи ставав па задні лапи, як людина, передні простягав угору й дряпав, дряпав стовбур усохлого дерева. І що-разу, як він ставав па задні лапи, мертва жінка, схована в гіллі, голосно сміялася...» Батько, який теж слухав, спритно сукаючи мотузки з рамі, хмикнув: «Ну й ловко ж ти залякуєш дітей! Тигр і справді ходив навколо мертвої жінки. І навіть коли її привезли додому, він тежцілу ніч кричав біля хати. Але щоб мертва сміялася!.. Насправді було не так!» «Було — та не так! Тобі аби заперечувати!» Моя прийомна мама хмикнула і відвернулася, усім своїм виглядом показуючи, що їй нецікаво слухати пояснення чоловіка. «Сміх насправді був... Але сміялася зовсім не мертва жінка. Є такий нічний птах, він звичайно сідає на всохлому дереві, ловить хамелеонів, ящірок або й пацюків. Випадком цей птах сів на дерево, де була схована мертва жінка. Побачивши, що тигр стрибає, рветься на дерево, птах і кричав. А крик його дуже схожий на сміх людини. Марновірні як почують уночі в лісі цей крик, то й штани з переляку гублять». «А чому ж тоді, коли тигр ішов берегом, жінка просилася, щоб її висадили, поривалася стрибати? Хіба то не за велінням душі-привиду, га?» — вперто не бажала визнати свою поразку мама. «Ну що ти поробиш з цими жінками! То все людські вигадки. Та ще й кожна додає від себе, щоб виглядало ймовірніше». «Ти не віриш — діло твоє. А я вірю!» «Ніхто тобі не забороняє вірити! Але навіщо ж залякувати дітей такими безглуздими вигадками? Навіщо сіяти у їхніх душах страх?» Мама мовчки схилилася над плетивом. Мабуть, просто не хотіла сперечатися з батьком. Вдачею вона була терпляча і лагідна. Хоч ми з Ко і не всьому повірили в цій історії, яку було перервано на такому цікавому місці, нам вона здалася захоплюючою. Батько сидів на розгалузкові з арбалетом у руках. Сорочка іі мене на плечах стала вогка від холодного туману. — Тату! — Що, синку? — Він сидить під нашим деревом! — Знаю, синку. Ти не бійся, все буде гаразд. Під деревом усе тонуло в темряві, в тіні від густої крони, за винятком кількох освітлених плямочок. На тлі однієї з них крутився туди й сюди тигрячий хвіст. Голова тигряки ховалася в темряві, тільки й видно було, що кінчик хвоста. — Стріляй, тату! — стримуючи тремкіт у голосі, підохочував я. — Йому не дістати нас. Не звертай на нього уваги, синку! Я з глибокою повагою і захватом подумав про Покірного Сміливця. Тільки його й бачив зараз перед очима — цю надзвичайно мужню людину. Та ще горщик, у якому булькотіло чорне вариво. Стрілу, просочену тією отрутою, батько міцно стискав у руці. Я більше не боявся хижака, що підстерігав нас під деревом. — Гей ти, звірюко, ану геть звідси! — несподівано вигукнув я па весь голос. Тигр підхопився і дременув так, що тільки чагарі вдалині зашелестіли. Серце у мене в грудях загупало, мов барабан. Від полегшення — адже мов гора з плечей звалилася, від радості і ще — навіщо критися — від пережитого страху. — Тату, чому ж ти не пустив у нього стрілу? — Бо лишилося тільки три стріли, синку. Решту розгубив, коли тебе ніс. Мабуть, десь зачепився за гілку. — Нічого. Через день-два підемо знову до Покірного Сміливця! — Я саме думаю про нього. Боюся, що його хатина згоріла... — Чому ж ти все-таки не стріляв? — Кажу ж тобі, що лишилося тільки три стріли. Без крайньої потреби їх не слід використовувати. — Який же звір небезпечніший за тигра, тату? — Ворог, синку, який же ще!¬- Батько тяжко зітхнув і замовк. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1355 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |