| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Леонід ЗАЛАТА
 Леонід ЗАЛАТА
Залата Леонід Дмитрович народився 7 січня 1928 р. в с. Сиваське Генічеського району Херсонської області. Закінчив Дніпропетровський університет. Нагороджений медалями та Грамотою Верховної Ради УРСР. Пише українською мовою. Автор збірок оповідань: “Хлопчиська” (рос., у співавторстві з Ф.Залатою), “Жили на світі дві подружки”, “В один слід”, “Ущелина синіх туманів” (у співавторстві), “Сиві коні на припоні”; повістей: “Звичайна справа” (рос., у співавторстві з Ф.Залатою), “Полум’я в степу”, “Без особливих прикмет”; романів: “Далеко в Арденнах”, “Вовчі ягоди”; поезій: “Іду в небо”, “Рубаї”. ПОСТРІЛ НА ВУЛИЦІ ТИХІЙ Оповідання Сергію Завгородньому Наче й невеличке село Калачі, а як збіглися люди до Рудої гори, то обліпили її, мов мурахи. Навіть баба Оришка, котра давно не мандрувала далі причілкової призьби, й та пришкандибала. Клала хрест на груди чорними пучками:“Господи, благослови нашу Горобинку на нове життя...” Люди юрмилися вкруг ковбані, чекаючи на мить, коли вода поллється через край. Рахівник Сьомка сплигнув у яругу, щоб воді рівчачком підсобити, так його мало не за чуба витягли: “Не чіпай! Вона сама зна, куди текти.” Черпали з ковбані хто в пригорщі, хто в картуз, прицмокували язиком: “Як мед! Зроду такої не куштував!” — Ліпше первака. Аж в голову вдарила... Баба Оришка в сльози: “Батюшку б треба, батюшку...” Вода нарешті хлюпнула з ковбані, як з переповненої миски, у зарослу типчаком яругу, заструмила споміж трави кришталями, і натовп сколихнувся, заволав, побіг за нею услід вздовж берегів. Аж поки хтось не схаменувся: — Люди добрі, а куди подівся Кіш? — А й справді! І загомоніли: “Бач, таки його взяла. .. Це стіки ж літ...” Гомоніли, опустивши очі долу, бо лише ниньки збагнули свою провину перед Павлом Кошовим. Посміховисько зробили з чоловіка, пальцем на нього показували, а він від зими до зими, як на роботу, хоча що то за робота, коли за неї гроші не платять... Примчав мотоциклом голова сільради Степан Левчук, постояв біля ковбані, почухав потилицю: — Ану, розшукайте Коша. Шукали, не знайшли. Тим часом сонце скотилося за Руду гору. Першими подалися до села жінки, вслід за чередою, що саме вигулькнула з Татарської балки. Чоловіки ще трохи потупцювалися, сподіваючись, що дядько Кіш ось-ось приєднається до гурту, бо, що не кажи, а це свято передовсім його, Павлове. Коли б не він. . . Кіш не прийшов. Лежав неподалік, у кукурудзинні, дослухався галасу біля ковбані і плакав. Не хотів, щоб хтось побачив його сльози. Чого у тих сльозах було більше — радості чи кривди — не зміряєш, не зважиш. Все було йому тут рідне з дитинства: крихітне село Калачі, напівзаросла терновищем Татарська балка, Руда гора, з-під якої знов заструмила кринична вода. Чув від батьків, що починалося село з козацького хутора, і славився той хутір у давнину не лише гострими шаблями, а й дивовижно смачними калачами, бо знали тамтешні жінки якийсь секрет, нині втрачений; звідти й назва пішла. А балку нарекли Татарською, оскільки з неї налітали на хутір підступні кримчаки. Що ж до Рудої гори, то тут нема ніякої загадки, бо вона й справді руда, глянь на неї хоч зблизька, хоч здалеку. Навіть крізь траву видно, бо й сама трава червоняста, може, тому, що росте на глині. Де взявся шмат глини посеред масного чорнозему, дарма гадати, наче з неба впав, коли світ робився. Творець не все ліпив по кебеті, а іноді й навкидя, а , бач, згодилося, бо де б калачівські молодиці глину брали? Та не глиною була відома Руда гора, а криницею, що витікала з її надр і клала початок Горобиній річці. Така собі річка— невеличка, тиха, а розумна, бо ділила Калачі точнісінько навпіл, щоб нікого не образити, на дві вулиці: на правому березі Тиха, на лівому — Козача. Це до війни. А як накотився фронт, простогнавнад селом снаряд великого калібру та й гухнув прямісінько в криницю. Ніхто, певно ж, не цілився, а попав. І зламало гаряче залізо щось у Рудій горі, замиршавіла криниця, заросла бур’янами, а без неї й Горобинка висохла. Як скінчилася війна, не раз і не два калачівські селяни силкувалися врятувати криницю. Перекопали мало не все підніжжя Рудої гори — та все марно. Видать, пішла вода в інші краї тільки їй відомими підземними стежками. Щоліта рідшали ряди ентузіастів, аж поки лишилися двоє: Павло Кошовий і Степан Левчук. В школі за однією партою сиділи, в сорок першому разом на фронт пішли й, так долі забаглося, в один день додому вернулися. Щоправда, Павло без ноги. Удвох длубалися в рудій глині, поки Степана не обрали головою сільради. Заважничав чоловік. — Ти, Павко, не гнівись, а тіки я тобі теперечки не в поміч. Хіба в неділю. . . Не прийшов і в неділю. А як прийти, з якими очима, коли Галька, Павлова жінка, у суботу в Степанову хату перебралася. Сказати правду, воно давно до того йшлося. Бувало, як зчепляться. “Всі мужики в люди вибилися, чи не кожен при портфелях, один ти на своїй криниці з глузду з’їхав...” Дуже кортіло Гальці стати “начальницею”, така в жінки була мрія. А тут якраз нагода трапилася: восени Левчук овдовів, а повесні обрали його головою. Ох, як ніяково почувався Степан перед своїм другом, спершу хотів навіть вигнати Гальку, та не встояв перед її чарами. Що не кажи, були в Гальки оті чари, й користуватися ними вона вміла. Відтоді лишився Павло Кошовий сам. Може, й шкребло на душі, хто це знає, але стерпів, не побіг за жінкою, не вмовляв вернутися. Не помічав ні Гальки, ні Степана. Наче й не було їх у Калачах, хоч і жили навпроти, через висхле річище, він на Тихій, вони на Козачій. Пенсії, звісно, кіт наплакав, тут Галька мала рацію, зате ж городик при хаті, у палісадці вишень штук п’ять, кури несуться. А скільки самотньому чоловіку треба? Поклав собі за мету Павло Кошовий вернути Калачам річку Горобинку, бо що то за село без річки. Мабуть, і таких немало на світі, живуть і там люди. Та це коли зроду— віку. От і дітлахам, певно, байдуже до Горобинки, коли вони народилися, річка вже померла. Розминулися, так би мовити, у часі. Тільки й зосталися від неї очерети у ковбанях, куди збігаються повесні талі води, та дубові палі від містка, що з’єднував вулиці. Хіба вони знають, що то за краса — тиха річечка в заплавах поміж верб, зелене латаття, білі, як сніг, лілеї. А левади ж, левади, боже ж мій. . . Ниньки ж лежав Кошовий у кукурудзинні, не хотів нікого бачити. На душі було свято, але скільки гіркоти було в тім святі, не образи, а саме гіркоти. Бачив, як метушилися біля Рудої гори люди, як куштували з картузів криничну воду, а затим і до села побрели непевними кроками, наче сп’янілі від чистої джерельної вологи. Саме в цю хвилину й знайшов Павла Степан Левчук. — А чого це ти, Коше, від людей ховаєшся? Ти ба, радіти треба, а він нюні розпустив. За багато літ, що минули після того, як розійшлися їхні стежки-доріжки, чи не вперше насмілився Степан ось так впритул наблизитися до Павла й заговорити, мовби й не бігала ніколи між ними чорна кішка. Не дуже це йому вдалося, у голосі вчувалася бентега, тим-то Степан несподівано для самого себе упав поряд з Кошовим у кукурудзиння й хрипким баском затягнув: “Копав, копав криниченьку у зеленому саду...” Цю пісню вони любили співати дуетом, вертаючись від Рудої гори додому з лопатами через плече. Давно це було, ох, як давно. Степан починав, Павло підхоплював, і виходило у них так гарно, аж серце щеміло. Цього разу Кошовий не підхопив. Дивився на Степана вицвілими очима, й була в тих очах сама печаль. — Прости, — сказав Степан. — Винен я перед тобою, Коше. Прости, якщо можеш. Нічого на те не відповів Павло, тихо звівся на ноги й покульгав до Рудої гори. Вже при березі глухо заговорив: — Останній шурф свій пам’ятаєш?” Левчук хитнув головою. — Коли це було... — Давно. Що правда, то правда. Так-от, на три штика ти не дістав води. Всього на три. Аж схилився Левчук, наче його вдарили. — Хочеш сказати, що вже тоді... — Вже тоді, Степане, вже тоді. Але ти покинув шурф, а мені невтямки було копнути глибше. Довбав то ліворуч, то праворуч, та все мимо. — Десять літ. . . десять літ. . . І як же ти догадався? — Не догадався я, Стьопо, не догадався. А вичитав у газеті про вербову гілку. Рогачик такий, тримаєш його між долонями, а він, значить, воду показує. От і показав він на твій шурф. — Мамо рідна! — тільки й змігся Левчук. — Жартуєш? — Я й сам не вірив, поки з-під лопати не бризнуло. — Ох, Павле! Премію б тобі від усієї громади. В район поїду, а таки виб’ю. — На біса мені твоя премія! — спалахнув Павло. — Он моя премія — Горобинка. Як гадаєш, за скільки літ у береги ввійде? — А ми їй допоможемо. Он там, за селом, греблю поставимо. . . Зашуміли з того дня Калачі, наче сад під свіжим вітром. Повернувшись увечері з поля, поспішали дядьки на берег Горобинки. — А що, Дмитре, тече наша річка-невеличка? — Тече, Іване, авжеж тече. Он уже куди подалася, аж за Черемхи. Вчора тичку встромив на сухому, а ниньки зиркнув, а вона уже у воді. Стрівши Кошового на вулиці, шанобливо віталися. Малеча, котра недавно показувала на нього пальцем: “Ішов Кошовий до Рудої ні тудою, ні сюдою”, тепер не давала проходу: — Дядьку Коше, а риба в Горобинці буде? — Буде, хлопці, буде. Де вода, там і риба. В обласній газеті з’явилася замітка “Коли й один у полі воїн”. Розписав його кореспондент таким героєм — сором людям в очі глянути. І про фронт не забув. Як пішов сержант Кошовий в розвідку на двох ногах, а вернувся на одній. Полаявся Павло з Левчуком: — Ти розтринькав? — А що — неправда? — Мене за “язиком” посилали, а я на міну напоровся. Комбат всипав під зав’язку. — Дурний твій комбат. — Не дурніший за тебе. Ні “язика”, ні ноги. Ото і увесь подвиг. — А медаль “За відвагу”? А іменний “вальтер” від самого маршала? Може, ти й криницю не розкопав? — А що криниця? Там кулі не свистіли... Знаєш, Стьопо, вночі прокинувся, лежу і думаю: раптом замулило. Чимчикую до берега — тече ласкавочка, плюскотить... Минув рік. Змужніла Горобинка, увійшла в береги. Вже й місток знадобився. Голова колгоспу лісу виписав. Колоди залізними скобами кріпили на палі, на совість. Дошки спершу впоперек постелили, а затим і вздовж. З поручнями, правда, заминка вийшла. Шефи з області пообіцяли, та, видать, забули. Довелося штахетничок поставити, хоч благенька, а все-таки огорожа. Виділила сільрада Павлу Кошовому путівку до санаторію. Не куди-небудь, а в самісінький Крим. До синього моря. Ледве вмовив Степан: — Ти в дзеркало давно заглядав? Самі кості на помості. На станцію сам одвезу. Егеж? Море, кипариси... Хоч раз бачив? — А чого ж — у Югославії. Коли це було... Поїхав Павло. Поїхав у липні, а на початку серпня вже й додому вернувся. Щойно з вагона, а на пероні. Левчук. Ще й “Жигульок” за водокачкою нікелями поблискує. — Здоров будь, Стьопо. Старі гріхи замолюєш? — Біда, Коше. Про Горобинку й слова не було мовлено, а вже знав Павло: це її спіткало лихо. — Замулило криницю? — Гірше. Цукровий у Бузьках знаєш? — Хто ж його не знає. — Так-от. Поки їхали, Левчук і виклав усе, що скоїлося за час Павлової відсутності. Бузьківський завод скидав промислову воду з відстійників у Чернечу балку. Там по сусідству Гайворонський ліс. А в лісі — пансіонат і добрий десяток піонерських таборів. Давно помітили, що ліс почав хиріти, а розібралися лише торік. Виявилось, що промислова вода поступово витіснила ґрунтову. Вона ж там, під землею, не пита дороги, куди легше, туди й тече. Примчала комісія. Старого директора з роботи зняли, а новому сказали: будуй такі стоки, щоб ліс жив і око радував. Там не хто-небудь, а діти. Хоч бетоном дно вистеляй, щоб ні крапля не просочилася. На тому й крапку поставили. Завдання є, а грошей чортма. Загальмував Степан, розминаючись на повороті, і замовк. — Ну, — нервово завовтузився Павло, — кліщами з тебе кожне слово тягти, чи як? До чого тут Горобинка? — Май терпець! — Левчук відчинив дверцята, смачно сплюнув у пиляку й натиснув на акселератор. — Невдовзі, як ти поїхав, вдарила гроза, злива — світу білого не видно. На заводі переполох — от-от промислові води хлинуть куди попало. Хтось шепнув директорові, що можна скинути їх у Татарськубалку. Мовляв, з двох бід треба вибирати меншу. Ну і... Це мені вже потім Сьомчин син, Микола, розказував, він там, на цукровому, оператором працює. Степан вдарив кулаком по клаксону і круто вилаявся. — Словом, нема більше нашої Горобинки, Коше, нема. Як після страшного суду. Ат, що говорити, сам побачиш... Побачив Кошовий. Побачив і жахнувся. Не було милої його серцю річечки, ні містка, ні греблі. Не було навіть берегів, суціль муляка, баговиння, паліччя, спаплюжені левади. У ковбанях ще поблискувала проти сонця вода, жовто-зелена, тхнуло смородом. Не плакав Павло Кошовий ні у штрафній роті, ні того дня, коли пішла від нього Галька. Лише раз не витримав, коли заструмило джерело з-під Рудої гори, але то були сльози радості, осяяні свідомістю, що він таки сягнув мети, котра стільки літ була смислом його життя. Попри усі прикрощі й печалі. А нині перехопило подих, засудомило в горлі, жадав ридма заридати, заволати в голубе небо, щоб увесь світ почув, може б, полегшало, та сліз не було. Що вони там — скипіли, зійшли парою, висохли, як Горобинка? Через силу видихнув: — Хоч би поприбирали, Стьопо... Страшно ж глянути... Левчук нахилився, вибрав якусь грудку й пошпурив у ковбаню. — Жабам байдуже... А ми не хочемо. Я заборонив. На суд подали. Хай приїздять, хай дивляться. . . — Ти, як бачу, зовсім у розпач вдарився, Степане. Ми з тобою фронтовики. Криницю розчистимо. . . Пам’ятаєш, з чого починали? Левчук пошарудів у кишені в пошуках цигарки, довго припалював, затягнувся глибоко, аж у грудях захрипіло. — Пам’ятаю, Коше, пам’ятаю. І як тебе покинув у тяжку хвилину, теж пам’ятаю. А тільки я не все сказав. Насамкінець приберіг. Щоб не зразу оглушити... Після зливи була комісія. Ще одна. Так от, визнала ця комісія дії директора заводу цілком виправданими. Навіть розумними. Гайворонський ліс не постраждав. — А ми, значить, не люди. — Люди, Павле, люди. Терплячі і дуже свідомі. Чуєш? Свідомі... Так мені члени комісії сказали. От виділять цукровому кошти... — Коли? — Спитай щось легше. А поки що в критичних ситуаціях дирекції дозволено — офіційно дозволено! — скидати промислові води в Татарську балку. — Обличчя Левчука налилося кров’ю. — Чого ж ти стоїш? Йди, чисть криницю! Може, лопату принести?. . Тоді завтра зранку, до схід сонця. Відпочинеш з дороги і... з новими силами. Голова сільради круто повернувся й майже побіг до машини. Гримнули дверцята, загурчав мотор. З кабіни почулося: “Копав, копав криниченьку у зеленому саду. . .” За городчиком стояла баба Оришка, злякано дивилася на Кошового, дрібно-дрібно хрестилася. Він застиг, спершись обома руками на милицю, під ним хиталася земля. ...Того вечора Галька Левчукова до батьків ходила. Якраз мимо садиби Кошового. Вікна в хаті світилися. Коли це чує — щось лунко луснуло. Так, ніби хтось каменюкою в шибку поцілив. Луснуло й затихло. Взяла Гальку цікавість: що воно там діється. Певно, приїхав з Криму і своє горе заливає. Нишком заглянула в вікно й закричала не своїм голосом. На той крик збіглися люди. Павло Кошовий сидів за столом. Зручно так сидів: милицю убік відставив, щоб не заважала, ліктями на стіл обіперся, голову схилив на плече. Наче замислився чи задрімав. А по білій сорочці на грудях вишневим соком розпливалася пляма. Вже й на стіл натекла калюжка, в якій, мов острівець, лежав німецький “вальтер”. На сизому металі було викарбувано лише три слова: “Кошевому — от Рокоссовского”. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1503 | Рейтинг: 3.0/2 | |
| Всього коментарів: 0 | |