| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Леонід КОМАРОВ
 Леонід КОМАРОВ
Комаров Леонід Григорович народився 31 травня 1944 р. в с. Вишневе Солонянського району на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський університет. За фахом — філолог. Автор книжок сатири та гумору: “Хід конем”, “Золота жилка”, “Всевидюще око”, “Кенгуру на балконі”. Працював начальником Дніпропетровського облполіграфвидаву. Нагороджений медалями. Помер 9 квітня 1993 р. Гумористичні повідання МІСТО БЛИЗНЮКІВ Зі мною сталося щось не теє. Точніше — з моїм зором. Він так притупився, що втратив здатність відрізняти людей. Так-так, саме людей. Колись наше велелюдне місто здавалося мені багатоликим, а його мешканці — неповторними індивідами. На проспекті від людської розмаїтості очі розбігалися. Ну, трапиться врядигоди пара близнят. Та то колись. Давня справа. А тепер наче потрапляєш у якийсь дивовижний світ. Оце вийду після роботи на проспект, блим-блим, а навколо якісь стандартні, невиразні, плакатні люди: ніяких специфічних рис, ніхто не виділяється зовнішнім виглядом, індивідуальною поведінкою. Скільки не придивляюся до перехожих, усі на один манер. Примружу ліве око — зустрічні схожі, наче інкубаторні курчата. Примружу праве — зустрічні однаковісінькі, мовби з’явились на світ божий під копірку. Уявляєте, ціле місто близнюків! Правда, дивина? ...Через таку напасть почали супроводити мене різні курйози. Приміром, на стадіоні мені здалося, що всі футболісти — близнюки (ще й підстрижені під один гребінець), а суддя їхній батенько. Поділився своїми спостереженнями з дідусем-болільником, котрий сидів поруч, а він у відповідь висловив далеко не наукове припущення: — То вам, певно, в очах «одинадцятириться». Я придивився до старенького і запитав: — А ви часом не дідусь отих футболістів? Дуже схожі вони на вас, а ви — на них. — Ми справді родичі,— засовався дідусь.— Через дорогу навприсядки. На однім сонці онучі, чи то пак футболки, сушили. І, подивившись на мене косо, додав: — Я все своє життя дивлюся футбол тверезими очима. ...Раніше я, хоч зрідка, а помічав таких гарних на вроду молодичок, що очей не відведеш, ахнути можна. Правда, траплялися й такі, що викликали охи. А тепер — ні «ахів», ні «охів», бо всі молодички для мене однаковісінькі. Дійшов до того, що в пам’яті стерся навіть портрет дружини. ...Якось ми з нею дивилися фільм з участю Софі Лорен. — Яка вродлива артистка,— заздрісно зітхнула дружина. — На мій погляд, ти, моя люба, зовсім не поступаєшся перед нею. Мало того, ви як близнята,— сказав я щиросердо, довіряючись своїм очам. Дружина поцілувала мене і нишком пустила на радощах сльозу. А то якось дивилися ми фільм про Бабу-Ягу. — Ну й хоха. Тільки людей полохати,— дружину аж пересмикнуло. Тут я знову довірився своїм очам і сказав цілком відверто: — А на мій погляд, ти, моя люба, зовсім не поступаєшся перед отією хохою. Мало того, ви... — Що ти верзеш?! — перебила вона, бо я таки плів не в лад.— Ти, мабуть, на одне око сліпий, а на друге й зовсім не бачиш! —Тут вона... Проте не будемо вдаватися у деталі. ...Вам смішки? А знали б ви, яка нудьга почала мене гризти. Ще б пак! Ніяких тобі зорових емоцій. Не зміг я довго жити в оточенні близнюків і звернувся за порадою до лікаря. Ескулап у масивних окулярах довго визначав гостроту зору, вимірював очний тиск і врешті висловив чимало порад. Що я тільки не робив: і приймав комплекс вправ для очей, і клав примочки — даремні силкування. До речі, окулісти теж здавалися мені якимись стандартними людьми. Медики сперечалися, висловлювали припущення, а тим часом на підприємстві, де я працюю, відкрили психологічну лабораторію, і до нас прибув психолог. Якось я поділився з ним своїм лихом. Психолог кілька разів побував на моєму робочому місці, придивився до роботи. А потім пояснив: — Складне психофізіологічне явище. Давно працюєте у відділі кадрів? — Давно. — І щодня розглядаєте безліч особових справ? — Ну, така робота...— питання викликало у мене подив. — Так от, суть вашої справи якраз у отих особових справах,— психолог кивнув на стелажі з папками і пояснив: — Усі оті папки-досьє начинені характеристиками. А вони схожі, як крапля на краплю: сумлінний, активний, дисциплінований, чесний, користується повагою, підвищує... Отож ваші очі так призвичаїлися до отих характеристик-близнюків, що й люди здаються такими. Оце вам, дорогенький, й уся наука. — Який же вихід? — я з надією дивився на психолога. — Треба в характеристиках відображати індивідуальні особливості людей, їхні нахили, слабкі місця. Або ж...— Співрозмовник знову обвів поглядом кабінет, захаращений особовими справами.— Або ж вам доведеться міняти місце роботи.— І, певно, помітивши сум у моїх очах, підбадьорив: — А втім, можливо, не все втрачено. Може, ще минеться. Спробуйте дивитися на людей своїми власними очима, а не очима авторів отих штампованих характеристик. Я подивився на співрозмовника власними широко відкритими очима. Переді мною стояв неповторний, виразний індивідуум. Він виділявся і в профіль, і анфас. Скільки в ньому було специфічних рис!.. Я торжествував. Може, й справді не все втрачено? Може, ще минеться ота напасть? ...А недавно я знову зустрівся з отим психологом. Переді мною стояла особа без специфічних рис. Нічим не різниться від інших. Одне слово, близнюк. У чому ж справа? Мабуть, у тім, що перед цим я мав необережність заглянути до його особової справи і прочитати характеристику. ...Доведеться-таки міняти місце роботи. ПОКИ КНИЖКА ВИЙДЕ... Мені пощастило—у видавництві не сказали: «Завертайте голоблі», не відклали рукопис в довгий ящик, а одразу ж заходилися читати. До того ж редактор трапився доброзичливий і ерудований. За освітою Валентин Карпович Хандога вчений зоотехнік, а за покликанням... Я міркую так: не було б у нього покликання, не сидів би у видавництві. Спершу Валентин Карпович працював у відділі сільськогосподарської літератури. Кажуть, він редагував з такою точністю, з таким неухильним додержанням всіляких норм та правил технології сільськогосподарського виробництва, що читачі аж розлягалися сміхом. Це вчасно помітили, і тепер Хандога редагує сатиру та гумор. ...І закрутився багатоступеневий редакційний механізм: редвисновок, допрацювання, передрук, перше й друге рецензування, знову допрацювання, передрук. Нарешті — редагування... — Те-екс... Все йде як по маслу,— обнадійливо сказав Валентин Карпович, гортаючи рукопис.—Але мушу зробити мале-е-еньке зауваження. В отому місці, де йдеться про безнадійну справу, ви вживаєте вислів: «Це буде тоді, коли корови товпитимуться в черзі за свіжими газетами». Ха-ха-ха!.. — А хіба не переконливо? — засовався я. — І переконливо, і дохідливе, й оригінально, і зримо! До того ж, таке професіональне порівняння утішає мене як колишнього зоотехніка. Певен, ви надалі будете звертатися неодмінно до тваринництва. Дуже важлива галузь! Але вашій приповідці бракує правди, наукової достовірності,— редактор обережно дістав скриньку і з гордістю пояснив:— Це моя інформаційно-довідкова картотека. Знайте, я дуже уважно стежу за вітчизняною та зарубіжною зоотехнією,— він знайшов потрібну картку і переповів її зміст.— У Пенсільванському університеті (США) проведено цікаві досліди. Замість целюлози, яку щодня додавали до раціону корів, їм почали домішувати по кілограму і 125 грамів подрібненого газетного паперу кожній і згодовували цю масу разом з кукурудзяним силосом. І що ж ви думаєте? Корівоньки чудово засвоювали корм. Ось так! То чому ж худобі не стояти в черзі за газетами?! Тим більше, свіжими. Звісно, не ради того, щоб читати. А тепер уявіть собі перспективу цього відкриття. У кожній організації розвелося достобіса рвачів. До речі, ми з вами теж неабиякі рвачі. Скільки паперу рвемо на шматки й викидаємо в кошики! А якби отой папір — та корівкам... Ось тоді була б віддача од нашої писанини! Хто-зна, можливо, колись цим займуться спеціальні кормопаперозаготівельники. Може, прийде час, коли худоба з’їсть і вашу майбутню книжку. Від такого пророцтва я оторопіло заблимав. — Отже, ваша приповідка не відповідає останнім відкриттям учених,— Хандога сховав картку.— Підшукайте іншу приказку. — О!..— не довго міркуючи, вхопився я за думку.— Пропоную замінити ось таким: «Це буде тоді, коли коровам знадобляться штучні зуби». Х-ха! На мій погляд, такі слова переконливо й оригінальне свідчать про безнадійність справи. — Це на ваш погляд,— редактор-ерудит знову заглянув у картотеку. — Та сміливо міняйте, й думати нема чого,— агітував я. — Заждіть, заждіть. Не тисніть на мене.— Валентин Карпович пильно шукав якийсь запис.— Ага, знайшов! А якби не знайшов?.. У-у-у... Лячно подумати. Воно ніби й дрібниця, але... між нами кажучи... все може трапиться. Ви мене розумієте? Так ось послухайте. Спеціалісти із ветеринарного інституту в Мадріді стверджують, що погані зуби у корів значно зменшують надої молока. Досліди зубного протезування цієї худоби показали, що в ряді випадків її удійність підвищується майже наполовину. Чули? Знову розбіжність погляду. Знову ви розминулися з науковцями. Вибачте, але в мене це не пройде. — Не на того редактора натрапили. Я за кожне слово відповідаю дипломом вченого зоотехніка. Зрозуміли? У редакторському кабінеті запахло зоотехнічною ерудицією. — Подумайте ще, будь ласка,—коректно порадив Хандога.— Тільки без поспіху. Хто спішить, той людей смітить. А гумор — річ серйозна. Тут без вдалої приказки не обійтися, як без... без... Як старій корові без штучних зубів. Отож, у добру путь! Оскільки редактор зсадив мене з корови, я, поміркувавши якийсь час, пересів на коня і запропонував ось такий виплід власної фантазії: «Це станеться тоді, коли коні почнуть розмовляти між собою». Зрозуміло, знову позначалося те, що редактор-зоотехнік. Хотілося будь-що довести свою палку прихильність до сільськогосподарських тварин. Приказка Валентину Карповичу сподобалась. Він прискіпливо переглянув картотеку і міцно потис мені руку: — Вітаю з творчою знахідкою! Тепер ви на коні. Який він там, ваш Пегас? Вороний, буланий, чалий?.. Настрій у мене був, мов у наїзника, котрий подолав найскладніші перешкоди. А тим часом все йшло, як по маслу: передрук, вичитка коректором, контрольне читання головним редактором, художнє і технічне редагування, друкарня... Раптом Хандога знову запропонував замінити приказку. — От досада. Поки рукопис проходить видавничий процес...— тут редактор зробив паузу, уважно перечитуючи інформацію,— М-да... Оце так диво!.. Ви знаєте, поки рукопис проходить видавничий процес, вчені знову нас обігнали. За свідченням одного англійського ветеринара, коні таки розмовляють між собою. Ви уявляєте? Тямущий у зоотехнії Хандога розповів, що отой ветеринар протягом двадцяти років спостерігав за кіньми і встановив, що вони можуть «виголошувати» близько ста звуків. Цікаво, що спеціальна комісія, створена для перевірки цих доказів, прослухала магнітофонні записи і розрізнила щонайменше 120 «кінських фраз». Тобто найрізноманітніше іржання. Кожна з тих «фраз» викликала певну реакцію у піддослідних тварин. Після такого повідомлення я ледве не поскакав галопом. — І-го-го!..—зареготав я на все горло.—Та це ж нісенітниця! Сон рябої кобили! — Це не сон,— ввічливо поправив мене Валентин Карпович.— Це наукове повідомлення, до якого я від себе нічогісінько не додав. За що купив, за те й продав. — Тьфу! Але ж добре відомо, що в усі часи коні між собою не говорили. — Ну, донедавна, може, так і було. А втім, звідки вам про це знати? Може, ви працювали конюхом чи хоча б вчилися в сільгоспінституті?.. Нічим отим я не міг похвалитися. — Отож. А я добре знаю, що в усі часи до коней зверталися навіть люди. Згадаймо чудесну пісню,— співрозмовник кахикнув у кулак, підморгнув мені і тихесенько заспівав: їхав козак за Дунай, Сказав: «Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, Неси та гуляй! Редактор задоволене потер долоні, ніби збираючись сам собі аплодувати, і прицмокнув: — Ото козак! Справжній конюх! До дівчини звернувся просто, стримано, а до коника — лагідно, шанобливо. Навіть не вйокнув спонукальне: «Но, вороний!»» — А чому ж тон коник нічого не сказав у відповідь? — поставив я питання-пастку. — Не про нього сьогодні мова. То було колись. Той кінь-мовчун уже з’їздився. А в наш час... Усе тече, все змінюється. Чули, що наука твердить? А проти неї не можна йти,— він кивнув на інформаційно-довідкову картотеку.— Так що вибачайте, але вашому вислову я кажу: «Тпру!» Треба підібрати щось інше, бо в гуморі без вдалої приказки не обійтися, як без... без... Як коням без мовного спілкування. Отож, у добрий час! Хоча безугавні наукові відкриття й загнали мене у глухий кут, проте я руки вгору не підняв. Через певний час у мене витанцювалася нова приказка, яку й приніс редактору на суд. Над моїм творінням: «Це тоді станеться, коли кури окуляри носитимуть» Хандога сміявся так нестримно й голосно, що аж окуляри зняв. — Ну й приду-у-умали. Таке важко й збагнути. Можна б і смішніше, так нікуди,— він витер носовиком сльозу. На всякий випадок Валентин Карпович переглянув картотеку і в доброму настрої твердо мовив: — Оце вже, здається, все! Спростуванню не підлягає. Але згодом історія повторилася. — Доки ми длубаємося у вашому рукопису, зроблено нове відкриття,— не зовсім оптимістично прорік редактор.— Чи відомо вам, що подвір’ями датських птахоферм розгулюють півні в пластмасових окулярах? Так-так, грамоти не знають, а ходять в окулярах. — Хіба? — я витер чоло.— Та це вже занадто. Щоб кури та ходили в окулярах... Такого зроду не було й довіку не буде. — Не було, а тепер є. І це не жарт, і не чиєсь дивацтво, а факт. Хоч ви, на жаль, і не зоотехнік, але, певно, знаєте, що півень — птах задиркуватий. А бої відбирають у нього немало сил і енергії. Отже, доки півні б’ються-казяться, фермери втрачають чимало півнячого м’яса. Отож аби не кидати грошей на вітер, практичні фермери начіпляють півневі на дзьоб легкі пластмасові окуляри, що заважають дивитися вдалину. Півень не бачить суперника і з олімпійським спокоєм, без перешкод набирає вагу. Просто й ефективно! Після такої інформаційної зливи я був наче мокра курка. А коли Хандога викреслив мою приказку, я, стомлений пошуками, подивився на нього, редактора, мов на вбивцю Пушкіна Дантеса. Валентин Карпович прочитав мої думки по-своєму: — Не дивіться на мене так, ніби я у вас теля з’їв. Треба йти в ногу з життям, а не писати курям на сміх. Подумайте ще, бо без влучного порівняння, як... як... Як півневі без окулярів. Виходячи з редакторського кабінету, я ледве не закукурікав. Дивуюся, чому редактор услід мені не закудкудакав? А тим часом видавничий процес продовжувався. Зрештою, у мене вичерпався запас терпіння. Остогидло добирати оригінальні порівняння і я, недовго думаючи, зупинився на звичному, заяложеному, общипаному вислові: «Це буде тоді, як рак свисне!» — Ну от! Оце воно. Повідомлення про те, що рак свистить, я, здається, не зустрічав,— Хандога гортав картотеку.— Про те, що він має високі смакові якості,— відомо. А ось чи свистить?.. —- Та відколи світ настав, то рак не свистав! — прагнув я розвіяти редакторські сумніви. — Так-то воно так. Щоправда, життя рака досліджене поганенько. В усякому разі, я знаю лише одну наукову працю на тему: «Чому горе красить рака?» Отож, допоки ваша книжка з’явиться на світ, то вчені можуть знову поставити перед фактом,— Валентин Карпович подивився на кислий вираз мого обличчя і врешті змилосердився:— Гаразд, лишу на свій страх і риск. Потім він підійшов до акваріума з рибками, подумав, насвистуючи, і раптом стурбовано мовив: — Цікаво, чи придатні раки для утримання в кімнатному акваріумі?.. Уявляєте, можливо, хтось в оцю мить приручає раків, щоб навчити їх свистіти. Приміром, як співучих птахів. Уявляєте?.. Ой-ой, треба поспішати... А багатоступеневий видавничий механізм все крутився й крутився: здача верстки на правку, одержання виправленої верстки, вичитування та звірка редактором, коректором, художнім і технічним редакторами, підписання до друку... А попереду ще — здача в друкарню, одержання сигнального примірника, підписання в світ... Що й казати, видавничий процес повільний, наче пересування рака на суші. Отож поки книжка вийде, то й... Р. S. Автор гуморески з усією принциповістю й відвертістю заявляє, що наведені факти аж ніяк не стосуються оперативних видавців книжки «Кенгуру на балконі». Про це свідчить те, що книжка вийшла, а рак ще й досі не свиснув.  | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1238 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |