| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Клавдія ФРОЛОВА
 Клавдія ФРОЛОВА
Фролова Клавдія Павлівна народилася 24 лютого 1924 р. в с. Сеньково Орловської області. Закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету. Доктор філологічних наук, професорка. Авторка книжок: “Андрій Головко” (у співавторстві), “Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці”, “Аналіз художнього твору”, “Естетичні категорії в українській радянській ліриці”, “Морально-естетичні пошуки в сучасній українській ліриці”, “Субстанції незримої вогонь”, “Теория и методика применения эстетических категорий в литературоведческом анализе”, “Ярина” (посібник з народознавства), “Цікаве літературознавство” та ін. Оповідання РУДЬКА Рудька! Ти моя благословенна Рудька! Дві розкішні, як врата небесні, осики при в’їзді в село. Небесні і земні, біля них розпрягали коней, ставали возами на спочінок, та й зручно було: якраз біля кооперації — тоді так називали сільмаги, і тут ще на площі, колись церковній ( а після того, як церкву понівечили, а потім знесли — просто на ярмарковій) площі — колодязь з такою доброю, холодною та чистою водою (тепер її в городі в пляшках продають під назвою “Царичанська”). Рудька — ти мале і дороге мені село біля двох великих сіл, таких як Китайгород, а за 9 кілометрів від тебе — Царичанка! Район! Пряма дорога степом до районного центру. А до найближчої залізничної станції — Кобеляки — 45 кілометрів, до пристані Орлик — 25. Хочеш в “город” — їдь або до кобеляків, а там — поїздом, або на Орлик — відти пароплавом до Дніпропетровська. Рудька! Зелена і білохатна, під такими чепурними стріхами, з такими гарно вплетеними тинами, садками з курною дорогою. Така м’яка і ніжна пилюка на дорогах, особливо коли ходити по ній босими ногами. Лежала собі та пилюка й нікому не заважала. Аж поки не проїхала по ній перша вантажна машина. Яка курява знялась, і машини не було видно. І почалось... Рудька! Кланяюсь тобі в пояс, бо вчена я по університетах і мистецьких учбових закладах, а найбільш я навчалася у тебе. Я пройшла у тебе таку науку, якій у жодній академії не знайшла б. Звідки я б дізналась, який солодкий глей на вишнях, де шукати пасльон, і який м’який та теплий шпориш на сонці... І якби не ти, чи відчула б я безсмертний рядок безсмертного поета : “Хрущі над вишнями гудуть...” Всього не перелічиш... Я пізнала стільки неповторної краси в тобі, що й досі живлюсь тим: схід і захід сонця, не затуленого будовами, безмежне і глибоке зоряне небо, Чумацький шлях на ньому... А культура! Куди там Афінам! Я бачила театр, якому рівному не має і , мабуть, не буде, на жаль. Липовий гай (у Липківці ж), і висока трава, й конвалії. І серед цих чудес — дерев’яні лави, а перед ними — сцена. Артисти — вчителі, лікарі — вся місцева інтелігенція і дехто з місцевої молоді. Мої батьки грали у цьому театрі. І то нічого, що хлопчаки, щоб, щоб вияснити, чи справді Галя знепритомніла, чи удає, залазили під саморобну сцену і сіпали за волосся, яке пробивалось через підлогу у непритомної Галі чи мертвої Лимерівни. Ефект від вистави був неповторимий у театрі, де глядачі дихали липовим цвітом і конваліями теплої літньої ночі. Люди чекали вистав, бібліотеки в селі не було, і люди шукали книг... Та скоро стало не до книг і не до театру... І тут почалася інша наука в моєму щасливому рудьківському дитинстві. Раптом я дізналася, що написане в газетах не завжди схвально сприймається тими дядьками, які збираються біля кооперації покурити й побалакати. А сталося це так. Я була на піонерському зльоті, де нас закликали боротися з куркулями, хоч би це були рідні батьки, викривати, де вони ховають хліб. Нас палко переконували і наводили приклади, називаючи піонерів з інших місцевостей, як і скільки вони, кожен з них, викрили прихованого хліба. І тут встала одна дівчина, вийшла перед усіма нами і сказала, що в цьому місяці вона викриє 150 кілограмів хліба. В очах всіх присутніх вона була героїнею, ми всі їй заздрили. Я лише подумала: виходить вона знає, де цей хліб, то чому й досі не сказала. Її виступ був надрукований у районній газеті. І раптом я чую, дядьки біля кооперації говорять :”Ти чув, кушорчина пообіцяла викрити 150 кг хліба.” Другий спитав: “Звідки ти знаєш?” Той відповів : “Ось у газетці пишуть.” Я собі подумала: вони зовсім не захоплені цим героїзмом. Це мене дуже здивувало, бо всьому, що друкувалось, що офіційно говорилось, у свої вісім років вірила беззастережно. А це був перший урок сумніву. Почалася колективізація, яка теж мене не торкалася. Мій батько був лікарем, його просто записали до комуни, яка була від нас за 3-4 кілометри в селі Дронівці. Там об’єднали скот, зігнали птицю. Поселились усі в якомусь одноповерховому довгому будинку під цинковим дахом, на всіх варили обід у одному котлі. Ми, звичайно, обідати туди не їздили і не ходили. Ясна річ, що через деякий час , комуна розпалася і, здається, стала колгоспом. Почалося розкуркулювання. До материної найближчої подруги Любові Федорівни Любчич якось вдень прийшла бригада, яка проводила розкуркулювання, і без всякого попередження просто вигнала з хати взимку, дозволивши лише одягнути якусь одіж і нічого не взяти в руки. Це була родина середняків: господар Кіндрат Іванович, його дружина (її уже називала) і син. Мали вони пару коней, корову, кабанчика, 10 гектарів землі, біля хати садок — оце й усе господарство. звичайно, мати забрала цю родину до нас. Вночі до нас прийшла бригада і зайшла прямо в кімнату де в одній постелі з матір’ю спала її розкуркулена подруга. Мати обурилась і сказала чоловікам вийти геть з цієї кімнати. Очолював бригаду присланий представник з міста чи з району з прізвищем настільки красномовним, що й у художньому письменстві не вигадаєш: Карайбіда! З його наказу наших друзів кудись забрали, здається, у сільраду, а до нас полізли на горище і забрали 18 пудів пшениці, яку ми, як і раніше, купили на зиму. На другий день в сільраді була вивішена газета з карикатурою: ліжко, а на нім ціла купа куркулів і було написано, що лікар переховує куркулів. Це був, мабуть, 1932 рік. Влітку я, проходячи мимо одного двору, побачила картину, яку й досі не можу забути. Якийсь член бригади виривав із рук у жінки торбинку з квасолею, а вона тримала її обома руками, вже упавши на землю, а він все тяг, жінка просили, ридала, кричала, торбинка у якомусь місці порвалась, і квасоля трохи розсипалась, а жінка почала її хапати рукою і сиру квасолю хапливо запихала до рота. Він таки вирвав у неї ту торбинку й пішов не озираючись, а жінка залишилась лежати на землі і тихо плакати. Я тоді подумала: скільки пишуть і говорять про могутність Радянського Союзу, так невже він не міг обійтись без тієї торбинки квасолі? Мабуть я чогось не розумію. А взимку мене і мою подругу, я вже не пам’ятаю хто і як, але нас послали в бригаду, щоб ми разом з бригадою ходили і шукали хліб у куркулів. Ми були в третьому класі. Ми були дисципліновані, слухняні й пішли. Я, може, розповідаю те. що вже всі знають, але я бачила, як все було, і вже, мабуть, лишилось мало людей, які бачили, як воно було. У керівника бригади був список. Заходили у двір до того, хто був у списку. І починався обшук: у сараях, у клуні, коморі. Але обшук провадився так, наче зарані знали, що нічого не знайдуть, і не знаходили. Головне дійство починалось в хаті. Бригада входила в хату, вимагала, щоб хазяїн признавався, де хліб. Хазяїн приречено байдуже відповідав, що хліба немає. байдуже, бо знав, що як би він не переконував, нікого не переконає, і все рівно будуть робити те, що роблять у тих, хто в списку. А робили от що: посеред хати, від лави і до самої печі викопували яму у долівці, шукаючи хліба. Це була вирва не менше двох метрів у діаметрі і глибиною два метри. Хазяїн, як правило, сидів за столом, господиня і діти тулились по кутках, десь на полу, плакали. Викопавши таку яму, поряд нагорнувши купу землі, бригада виходила з хати і йшла до іншого двору. Майже цілий день ми ходили з бригадою, і ніде ніякого хліба бригада не знаходила. А ту яму в хаті копали ніби на зло господарю. на другий день наша вчителька ( світлої пам’яті — прекрасна людина, справжня інтелігентка Юлія Данилівна Омельченко) виручила нас з цієї бригади, сказавши, що діти повинні вчитися. Навесні почався голод. У нас в сараї залишилась кукурудза, і це рятувало нас. Я захворіла якось, а коли вихворілась, після дощу вийшла в садок і раптом злякалась: під деревом сиділо якесь створіння, вовтузячись, щось робило, я відсахнулась і тут створіння підняло на мене перелякані очі, які здались мені знайомими: — Надю, це ти? — Я, а ти не будеш мене бити? — За що?! Це була моя подруга Надя Рашевська ( дочка санітарки, яка працювала в амбулаторії), тільки страшенно опухла з голоду. — Та ось після дощу тут грибочки появились, я їх зрізаю і з сіллю їм. Я, звичайно, її заспокоїла, ми пішли до нас і я погодувала її чим було. Недалеко від нас, під двором, біля тину, напівлежала її мати, спухлі ноги вже полопались і з них текла вода. Я вже не пам’ятаю деталей, лише знаю, що батько, як завідуючий амбулаторією, і просто наша родина якось допомогли чимось (мабуть, тією ж кукурудзою) і Надійка, і мати її вижили. А батько їх, грамотний бухгалтер, інвалід безрукий був у Сибіру — щось “не те” сказав, випивши чарку. Він і після війни лишався ще там, там і помер. надія (ми з нею разом кінчали Царичанську десятирічку, жили на одній квартирі) стала інженером, тепер живе у Санкт-Петербурзі, бо вийшла туди заміж. Тоді вже були відомі випадки людоїдства. Мені щоразу снився один і той же сон: на край мого ліжка сідає жінка з ножем і хоче , починаючи з ніг, відрізати і їсти шматочки м’яса (мого тіла). Я прокидалась, будила батьків і питала, чи замкнені у нас двері і просилася до них у постіль, та не казала чого. Одного разу ми сиділи з матір’ю, це було вдень, як раптом якось рішуче ввійшов чоловік із сокирою в руках. Я не можу певно сказати про його намір, може, то був інструмент, з яким він шукав роботи, але ми дуже злякались. Мати мовчки піднялась, взяла свіжеспечену кукурудзяну хлібину і пішла йому назустріч — простягла йому хліб, він узяв і якось обм’як, зітхнув чи застогнав, поклонився матері, а вона повернулась і дала йому ще одну хлібину. Я не можу передати його вираз обличчя в цей момент, він не сказав ні слова і пішов. В школі, хоч були канікули, давали обіди — кукурудзяний куліш на одній воді, синій і клейкий, як кисіль. Коштував він дві копійки. Боже, який він був смачний! Збирався весь клас, чоловік двадцять, довгий столик був на дворі, і навколо — лави. Кожен одержував мисочку цього кулішу, ми мовчки разом починали їсти. Це було таке товариське священодійство, що забути його не можна. Все-таки кукурудза, яка лишилася, не дала нам померти. У батька ж було багато проблем: цілі вулиці хат ставали пустками. Заходиш у хату — а там три-чотири трупи, і нікому винести, і хоч якось поховати. А треба ж робити, не кажучи вже про все інше, треба ж зберегти елементарний санітарний стан. Батько був фельдшером, але обіймав посаду лікаря — завідував медамбулаторією, обслуговував вісім колгоспів. Ніхто з лікарів не залишався працювати в Рудці — надто глухе село і велике навантаження в сусідніх селах і колгоспах. Якось батько організував якихось хлопців, десь дістали шкапину і почали звозити трупи в певне місце поховання. В п’ятий клас ми вже ходили в Китайгородську школу, і я пам’ятаю, що йшли і тими вулицями, де підряд стояли пустки. Ми боялися туди заглянути, інколи вітер доносив трупний сморід. Кажуть, в цей час, коли люди умирали, на пристані в Дніпропетровську лежала гори золотої пшениці. З’явилася стаття Сталіна “Головокружение от успехов” Після неї повернули хату Любові Федорівні і Кіндрату Івановичу Любчичам. Господар невдовзі помер. А всі рудчани, які лишились живими, пішли в колгосп. Два хазяїни: Сидір Орел і другий, не пам’ятаю прізвища, залишились одноосібниками, проти них настроювали всіх, всіляко цькували, діти дражнили “індусиками” (від слів “індивідуальні господарства”). Але господарі не втрачали своєї гідності. Тяжко про все це згадувати, а ще тяжче носити в собі. Дорога моя Рудько! Сама розумієш, які уроки життя ти давала мені! Пилип Кіндратович Любчич, що був за сина нашим знайомим, відвоювався, повернувся додому, поодружував дітей, допоміг їм відбудуватися. наробився і відробився. Розумний, дотепний — це у селі знають всі. Пам’ятаю, коли кінчив школу, то я питала, ким він хоче бути, куди піде вчитися. Дуже здивувалась, коли цей хлопець відповів мені: “А нікуди. Я хочу на землі робить”. Тоді ж ішли всі і інженери, в льотчики. І він добросовісно робив увесь свій вік, і живе на тому ж батьківському дворищі, де ріс, краще обладнавши його, у відбудованій гарній хаті. Дай Боже Пилипові, якого знала з дитинства і якого тепер звуть дідом Пилипом, здоров’я і довгих років життя у спокої і добробуті, він заробив його, як і всі такі, як він, що мали мужність любити землю. “ОДКРИТКА” Прощай, благословенна Рудько, бо не спромоглася ти на школу, де був би п’ятий клас, а я ж уже закінчила четвертий, тепер маю ходити до школи аж у Китайгород, що за сім кілометрів від нас. Воно звичайно, приємно перейти не лише на вищу ступінь у навчанні, але й бути пов’язаним з дивовижним селом, що й назву мало дивовижну: Китайгород. Кажуть, що коли Катерина ІІ зруйнувала Січ, козаки побудували саме тут кам’яний собор (а не те, що там Підгорянська, як іграшкова Церковка в Рудці), обнесли його кам’яною (як вони, казали “Китайською стіною”, відгородилися від усіх напасників і отаборилися там. Це ми чули від людей, в школі нам про це не казали. Китайгород! Там є велична кам’яниця, а не те, що у Рудці – лише два будиночка під залізним дахом (колишня баотющена - священика, де тепер лікарня), а друга – дяківська хата, де тепер початкова школа, а то все стріхи. В школу було далеко ходити, та поки тепло і гуртом – нічого. А от восени і взимку – гірше. А ще страшно. Бо і той Китайгород уже не називався Китайгородом, а як усі села, втратив свою назву, яку замінили назвою колгоспу, у який зігнали все село, а назва була довга: “Борець за ідеї соціалізму”. Звичайно, ніхто і ніколи не вимовляв її повністю, а всі називали просто “Борець”. І на питання: Звідки ти? Відповідали: “з Борця”, так само як у Рудці було дві назви: “Ударник” (це від церкви до середини села, а від середини села до сільради – “Перемога”. І теж говори, що той з “Ударника”, а той з “Перемоги”. В Китайгород нам, школярам ходити було страшно: не то що страшно, моторошно, туди йдеш – ліворуч – хати – пустки, де лежать неприбрані мертвяки, бо у “Борці” найбільша смертність була у 1933 р., а праворуч – шелюги, і хтозна, що воно там у шелюгах... Коли настала осінь, нам в Китайгородській школі виділили клас як гуртожиток. В тому гуртожитку жили лише ми, дівчата. Кому тапчан з дому привезли, кому широченьку лаву, а кому – найвище досягнення тодішньої цивілізації – розкладачку. Ну і хто яку мав постіль мостився на тих ліжках. Складність була у тому, що грубку треба було самим топити соломою, яку треба було самим насмикати із замерзлого стіжка що був неподалік від школи; була у нас і пожежа – стала Надійка Рашевська біля грубки, а звідти – як спалахнуло, та й загорілось на ній платтячко – вона бігти в сусідню кімнату — невеличкий клас, де кілька хлопців зимували, а Яшко як побачив, що дівчина охоплена вогнем – тікати, а його друг подумав, що це він, балуючись підпалив, давай рятувати Надійку, щоб другові не попало. Нічого, трошки обпеклись, але все налагодилось. І хоч жили ми в таких умовах, були в нас дивовижні історії, а може, й ніжні. Унадився до нас під вікно якийсь хлопчик, може 1-го чи 2-го класу. Підбіжить під вікно, якось примоститься, щоб дістатись відкритої кватирки, просуне руку, дасть “одкритку” тому хто підійде, скаже Клаві – й тікати. “Одкритки” були дивовижні – це були фотографії якихось світських дам минулого століття, напевно, з якось старовинного альбому, бо в ті часи не можна було дістати художньої листівки з пейзажем, квіткою. Це повторювалось майже щовечора, а від кого, хлопець не казав. Одного разу наша Пріська Липка, зростом найвища серед нас дівчина, підстерегла те пацанча, надушила і змусила признатись від кого. Він сказав, що від Ігоря Петренка. В це не можна було повірити. Хто такий Ігор Петренко? Це найбільший бешкетник в школі. А я була головою учкому і дбала про те, щоб хлопці мирно і спокійно прогулювались на перервах, а вони: або в пилки грають, або борюкаються, чи м’ячем побивають того, хто програв у якусь там гру. М’ячем.... Сучасні учні та й дорослі навряд чи знають, що то був за м’яч, думають ризовий, (як тоді казали) надутий повітрям, якби не так... Він був скачаний на воді з коров’ячої шерсті, тугий, як камінь. Як приварять ним комусь по спині, то й синяк буде. Я дуже набридала хлопцям своїми вимогами порядку, і вони вирішили мене віддухопелити. Домовились про час і місце – звичайно ранкові, по дорозі до школи. Йду я до школи, а вони виходять з шелюгів, я їм “Доброго ранку, хлопці!” і пішла собі. Кажуть, що Ігор Петренко, який був у них ватажком, сказав їм “Ну і як ти її битимеш, вона так привіталась....”. А потім у мене була малярія, я хворіла довго, а потім – університет, війна, а під час війни, у багатьох містах були умовні місця – площі біля якихось відомих будівель, кінотеатрів чи установ. Куди люди приходили в будь-який час, на випадок зустріти знайомого, чи якусь людину, яка знає про живого чи померлого родича з фронту. Якось вийшла і я .....І побачила Ігоря. Він був у чорному бушлаті, під яким торохтів металевий жилет, що його треба було носити після тяжкого поранення. Я обізвалась: Ігор! Він чи то незручно повернувся, чи перечепився якось, упав на спину. З ним почалась якась істерика чи припадок: він вигукував якісь команди, бився об землю, я схилилась над ним: Ігоре, Ігоре, а товариш, який був з ним, до мене: “лепечеш, мовляв; тут, ти що не розумієш, що треба викликати невідкладну медичну допомогу!” Десь знайшов провід якийсь, підключився і невідкладна допомога за мить забрала Ігоря в госпіталь. Відвідувати його не дозволяли. Товариш, який був з ним, сказав, що він має високі нагороди, бойові ордени... З госпіталю Ігор уже не вийшов. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1809 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |