| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Григорій ШИЯН
 Григорій ШИЯН
Шиян Григорій Іванович народився 8 червня 1936 р. в с. Богуславі Павлоградського району Дніпропетровської області. Автор гумористичних книжок: “Любов на балансі”, “По суті кажучи”, “Пиріжки з морозивом”, “Злодій мимоволі”. Гуморески ЮХИМОВА ВДЯЧНІСТЬ У цій зовсім сивій, уже зігнутій роками жінці Юхим Зякун упізнав колишню свою вчительку. Він схопився і зненацька, як із-за рогу, криконув: — Анастасіє Кузьмівно! Це ви?! Добрий день! — Здрастуйте.— Жінка підвела голову і, короткозоре мружачись, зацікавлено подивилася на Юхима. Ледь підфарбовані губи її ворухнулись у вибачливій посмішці.—Даруйте, молодий чоловіче, н-не пригадую. — Ще б пак. Хіба я такий колись був? — задоволено розправив богатирські плечі Юхим.— Ге-ге. Зякун я. Юхим Зякун. — Зякун, Зякун... — схиливши набік голову, забурмотіла Анастасія Кузьмівна і, не пригадавши чогось конкретного, висловила здогад:— Мабуть, мій учень? — Точно! З Горобинівки я! — Так, так, так... Аякже, пам’ятаю Горобинівку. Працювала там. — Ну! Ботаніку нам втовкмачували в голови. Ге-ге! Мікроскопи, хлорофіли, маточки, тичинки... Ба, і досі пам’ятаю. — Похвально,— відвертіше посміхнулася жінка. — Здається, і тебе, Юхиме, згадала. © Шиян Г.І., 2005 — Ще б не згадати! Скільки «кілків» та отих... «п’ятірок хвостатих» наставили мені! — Але ж, мабуть, заслужено, як ти гадаєш? — Ну! Я такий був, що... — гордовито випнув груди Зякун, ніби йшлося про якийсь його благородний вчинок.—Так що на вас, Анастасіє Кузьмівно, я зла не маю. Ге-ге! Навпаки, вдячний за науку і часто згадую вас. — Спасибі на добрім слові. Як же ти живеш тепер? — Не скаржуся. По килимах топчемося, з кришталю випиваємо, на власному... піаніні бринькаємо. У хаті все є. — Я не про те, що в хаті,— стримано зітхнула жінка. — Так є і в дворі, і в гаражі. Ге-ге! Кінські сили. Мав «Москвича», потім «жигуля», а торік придбав нову «двадцятьчетвірку». Колір — «морська хвиля». В Анастасії Кузьмівни дрібно затремтіла нижня губа, як це траплялося, коли хтось із учнів не міг відповісти на просте запитання з ботаніки. — Пробач, Юхиме, я про інше. Чи вчився після школи? Де працюєш? — У колгоспі працюю. А вчення оте і зараз мені не дається. Та я не скаржусь. Головне ж не диплом, а розум треба мати. — Отепер остаточно згадала. У тебе ще в школі було прізвисько Розум, правда? Ти часом не садівник у колгоспі? — Очі в Анастасії Кузьмівни заясніли, і вона зізналася: — Коли бачу доглянуті рясні сади — серце радіє: «А може, тут мій колишній учень хазяйнує, якому я зуміла прищепити любов до природи, до рослини, зокрема до дерева? — Уявіть, Анастасіє Кузьмівно, і мене сія участь не минула, прищепили-таки ту любов, — взявся в боки Зякун. — Хоч і не колгоспний садівник я, але сад люблю. Бо знаю ціну йому! — Бачу, що любиш,— Анастасія Кузьмівна обережно, як яйце-виливок, взяла крупне зеленаво-жовте яблуко і, зажмурившись, понюхала.—Та й духмяне! Кальвіль, правда? — Він. Ге-ге! В кого ще такі є? Аж світяться! — Справді, чудові. — То беріть, якщо подобаються. Беріть, Анастасіє Кузьмівно. Для вас виберу одне в одне. Для когось не став би перебирати, а для вас... Навіть не скривлюся. Зякун, як досвідчений маніпулятор, понишпорив у ящику, і за мить на вагах появилися плоди, хоч зразу на міжнародну виставку. — Ось! Рівно кіло. Як в аптеці, ге-ге! — І скільки ж отаке... кіло? — знову знайомо затремтіла нижня губа Анастасії Кузьмівни. — Два з полтиничком, Анастасіє Кузьмівно. Це — як для вас. Отакі відбірні я по троячці гнав, але для вас... і не скривлюся. Стара жінка довго порпалася в гаманці, дзеленькала монетами, нарешті, дивлячись кудись мимо Юхима, подала троячку й зронила: — Бери, Зякун, як з усіх. — За кого ви мене маєте?! — великодушно скрикнув Юхим.— Скажете... «Як з усіх»! Усі — то одне, а ви — моя вчителька! Маточки-паточки, тичинки-личинки... Ге-ге! За це й полтиника не жалко. І він майже силоміць усунув у її суху тремтячу долоньку холодного полтиника. “ПОДАЙ РУЧЕНЬКУ” (Сердитий лист до редакції газети) Шановний редакторе, а також коректоре і всі прочі спецкори! Навіщо ви обманюєте людей? Зокрема, одиноких громадян, вдівців і таких нещасних розлучених, як я? Ваша рубрика «Подай рученьку» — липа. Заявляю авторитетно, як постійний ваш абонент Юхим С. Зв’язався через вашу газетку з Оленою В. Це та, котра повідомила, що має кооперативну квартиру, голубі очі і ще там щось. Для мене головне — квартира, бо давно мрію втекти з села. Зустрілись. Справді гарна. Двокімнатна, з кухнею, ванною і всім прочим. І Олена нічого! Вся в кучерях і сережках. Ще й пахтить від неї отими імпортними духами, яких ніхто не п’є. Бо дорогі. Словом, Олена трохи нагадує мою першу дружину Клаву... чи то пак Галину. Почали налагоджувати контакт. Як інопланетяни. Ніби вона з Марса прилетіла, а я звалився з Юпітера. Від хвилювання я закурив. — Так ви ку-урите-е?!—скрикнула, наче я сигареткою їй у п’ятку припік. — Може, й випиваєте? Не люблю поганих звичок! Я щиро здивувався: — Які ж це погані звички? Погані — коли чоловік на ніч додому не приходить, а як приходить — б’є тарілки й шибки, надіває жінці на голову каструлю з холодним борщем або супом. Та зі мною, одразу признаюся, не часто таке буває, ви не бійтеся. — А я не боюся,— закопилила губу,— адже ми бачимось уперше і востаннє. Гуд бай! — Ха-ха,— кажу.— Ауфвідерзейн, фіфочка! Чергова кандидатка Рита М. Якщо вірити вашій газетці, у цієї теж ангельський характер і зовнішність єгипетської цариці... Забув кличку. Ну, познайомились. Не цариця й не ангел, але молодиця — клас. Іще сподобалося її ім’я, бо Ритою звалася моя друга... чи то третя подруга жизні. Думаєте, ця Рита і подала рученьку? Еге! Одразу зацікавилася моїм віком. Губа не дура! Вона, бачте, хоче чоловіка не старішого за сорок років. Сказав, що маю тридцять два. — А не п’ятдесят два? — відкрила свого чорного рота. Показав сторінку паспорта. Подивилась і: — Паспорт не фальшивий? Тут мене й зачепило за живе: — Ви чоловіка шукаєте, — питаю, — чи ловите небезпечного злочинця? Почервоніла і мовчить. А тоді почали глибше знайомитися. Рита показала фотографію доньки, яка на той час була в якоїсь бабусі. Щоб зробити мамці приємне, похвалив: — Ач, яка щебетушечка! — Чому ви думаєте, що вона щебетушечка? — Та у неї ж,— кажу, — навіть на фотці рот відкритий і язичок на губках. Як у цуценяти в спеку. Рита знову почервоніла (мабуть, від задоволення) і цікавиться: — А у вас дітей немає? — У мене немає, — відповідаю. — У жінок — є. — У яких жінок? — аж роззявила рота. — Ну... в колишніх. Ритине личко з червоного стало білим. — А скільки їх у вас? — Шість. Чи сім... — Жі-іно-ок?! — Ай-я-яй,— осудливо похитав головою.— Як ви могли подумати? Хіба я схожий на турецького султана? То дітей шестеро. Чи семеро... А жінок тільки чотири було. Ви будете п’ята. Рита недовго думала і відрізала, що п’ятою бути не бажають. Ну і... помахали одне одному рученьками... Про Софію Н. і згадувати не хочеться. Виявилася двоюрідною сестрою моєї останньої... чи то пак передостанньої благовірної Варі... чи то пак Тамари. Утікав через балкон. Розпанахав штани, загубив черевик. А якби не другий поверх, а сьомий? Були б тапочки білі та духова музика за рахунок жилкоопу. Отакі ваші абоненти, добродію редакторе, коректоре і всі прочі кореспонденти. Отакі женщини тепер. Їм геніїв подавай, а не нормальних мужчин, як я. Тепер про діло. Хто відшкодує мені витрати, до яких призвела ваша газетка? На кого надіятися можна? Я ж позичені гроші витрачав на конверти, автобус і телефон. Плюс черевики і порвані штани. Ну, трохи компенсую пляшками в кущах парку. А решту? Якщо ви бідна фірма, то замість компенсації самі складіть і надрукуйте ще одного листа мого. Пишіть, значить, так: «Шукає вірну подругу життя підтоптаний чоловік, який страждає склерозом, артритом, неврозом і глухий на ліве вухо. Чотири рази одружувався, сім разів розлучався, тричі в ЛТП лікувався, двічі притягався, один раз відсидів. П’є і курить. За день висмалює пачку, а за ніч — півпачки «Прими». Б’є вікна, двері і ганяється за сусідами. Уночі хропе, а вдень матюкається». Якщо на такий лист котрась відгукнеться і подасть рученьку, — ото вже буде моя-а-а! До гробової дошки! НІ КУЄ, НІ МЕЛЕ Нещодавно я подумав, що Валерик р-раз... І ожениться. Тепер уже так не думаю. Ниньки думаю: чому він ні кує, ні меле і не одружується? Валерик — це мій старший брат. Високий! У нього вуса і зачіска такі, як у артиста Боярського, тільки руді-руді. Валерик уже і школу скінчив, і з армії повернувся, і ще довго давав дулі горобцям. Це дідусь таке казав. Ниньки каже, що Валерик пасе мух. А я заздрю братові. Уроків не вчи, в школу не йди. Десь прокантувався день, а два дні — крути маг, лежи в холодку, катайся на «Яві». Житуха! Швидше б і собі вирости! Так довго ще чекати. Я лише в другому класі. Дідусь називає мене мізинчиком і каже, що лелека заблукав і дуже довго десь носив мене. Взагалі, дідусь я-ак скаже щось! Колись тато з мамою заговорили, що Валерикові пора женитися, так дідусь сказав, що йому не жінка потрібна, а добрячий батіг. Ой, почав же я про те, що Валерка ледве не оженився. Якось у неділю прийшов додому з учителькою Наталією Григорівною, котра у вищих класах навчає. Усі зраділи, стали привітними, а я ледве «ура» не закричав. Це ж тепер у нас буде своя вчителька. Як дійду до вищих класів — лафа настане! Хоч і не вивчиш уроку, а двійку не поставлять. Я так зрадів, що тихенько попрохав Валерика: «Одружуйся скоріш!» Валерик узяв мене під руку, як дрючок, виніс із хати і наказав зникнути так, щоб мене і вчена вівчарка не відшукала. Виліз я з-під куща, куди Валерик мене викинув, і гайнув до Ромки Мироненка похвалитися новиною. Ромка не повірив. Тоді ми прибігли до нас, сховалися під калиною і стали чекати. Нарешті з хати вийшли Валерик і Наталія Григорівна. — Бачиш? — кажу тихенько Ромці. — А ти не вірив. Он за руки взялися, ніби одружені. Але Ромка пхекнув і сказав, що отак за руки беруться тільки в дитсадку. Валерик закурив сигарету, а Наталія Григорівна роздивляється навколо та аж долонями плеще. — Ой, як у вас на городі чисто! Ой, які грядки доглянуті! — То мама...— буркнув Валерик. — Коли не гляну — гребе сапкою... — Гребуть граблями, а сапою полють,— засміялася Наталія Григорівна і ще раз мовила захоплено: — Га-арно! Вона взагалі усім захоплюється. Біля ґанку замилувалася дашком і фігурними стовпчиками: — Яка краса! З яким смаком зроблено! Ти столяруєш, Валеро? — То таткова робота, — махнув рукою Валерик. — У нього таке хобі — пиляти, стругати... — Гарне захоплення,— похвалила татка Наталія Григорівна і знову роздивляється навколо. — Гарно у вас на подвір’ї! Он, а виноград аж куди в’ється. Ого. Який то сорт, Валеро? — За довідками звертатися до дідуся, — пихнув димом Валерик. — То він панькається з тим виноградом, як з болячкою. Наталія Григорівна не засміялася, а тільки голову нахилила і пішла до причілка. Валерик слідом. І одразу звідти долинув голос вчительки: — Ой, які розкішні гладіолуси! А гвоздики! Не ти, бува, доглядаєш клумби, Валеро? Ти любиш квіти? — Придумала!— засміявся Валерик.— То бабусина забавка. І землю пушить, і поливає... Зараз я тобі шикарний букет наламаю! — Ні-ні! — Наталія Григорівна аж позадкувала, наче Валерик збирався кропиви нарвати.— Бабуся рук докладає, а ти — ламати? Не смій! Ти чуєш чи ні? Наталія Григорівна стала мовчазна і зажурена. Потім вона сказала Валерику, що їй пора додому. Валерик запропонував провести її, але вона покрутила головою і сказала, що їй зараз треба побути самій. І пішла. Більше до нас не приходила... Говорила, що в нас так гарно, — і не йде. Чого б це? Ромка Мироненко каже, що, якби Валерик не ходив слідом за Наталією Григорівною, а носив її на руках, тоді б вони поженилися. Він таке в кіно бачив. Може, підказати Валерику? Скільки там тії Наталії Григорівни? Тоненька, як очеретинка. Хай би гукнув її та й поносив на руках. А то ні кує, ні меле. А так хочеться, щоб у нас була своя вчителька! “ПОЇХАВ...” Здравія бажаю, товарну старшина! Що кажете? Ви - сержант? дуже приємно, тоді скажіть, чого в мене голова забинтована і яке сьогодні число? Двадцять третє? А... як це число називається? Ну, четвер чіт субота? Понеділок? Ага, значить учора було число неділя. Що кажете? Де я був учора і що робив? Зараз згадаю... зараз. Зустрів кореша. Здасться Петра. А може, Павла або Пилипа. Забув, якого він числа. Ну, випили в одному кафе, в другому... Потім у п’ятому,а може, в четвертому. А тоді взяли отієї, блін, що в літровій пляшці, і пішли в оте саме... ну, що працює цілодобово і без грошей тепер туди не пускають. Ну, в оте, що там .для мужчин окремо, а для дамочок і прочих бабів зовсім окремо, там ще на дверях і портретики чорненькі — мужеський і мадамський. Ну, пішли, бо там води для запивону — від пуза. Так нас якась відьма чи баба яга прогнала мітлою... Тоді ми пішли в кіно. Про отого самого, блін... якогось Івана, що змінює професію. Як кажете? Іван Васильович? То-очно! Мій тезко! Я теж Іван, тільки не Васильович, по-моему, я Семенович. А може, Степанович. О, згадав! Сергійович я! Що? Слухаю, товаришу майор. Га? Ну да, сержант. Питаєте, де ми дивились кіно? Та в кореша ж! Він привів мене до себе додому. Подзвонили. А з квартири дитячий голосок: “Хто там?” Кажу: “Відчини, синок, я татка твого привів” Воно й відчинило. А там по телеку якраз .кльова хохма про цього самого Івана. Сіли на дивані й регочемо. А синок цього Петра чи Павла забився в куток і хлипає, до татка не йде. Ну, дивимось, дивимось, блін... а тут і хазяїн прийшов, питає: “Вас по східцях протягти чи у вікно викидати без парашута?” Я сказав, що ми не десантники, нам краще через двері. Отаке було, товаришу капітан, що? А ну да, сержант. Виявилось, ще кореш не до тих дверей привів, заблудився. Ну, ми встали, обтрусились і пішли. У нас же ще півпляшки цього самого... Кайзера чи Лазаря. На вулиці ж не питимеш, правда? Дивимось, двері навстіж і людей - море! Зайшли. А там, блін, свічки горять, а якийсь патлатий чувак у довгому блискучому халаті ходить по цьому кафе... чи що воно, і розмахує каганцем, аж дим іде. А попереду, мабуть, цей самий... фор...фоль-клорний ансамбль співає і все “Алілуя” та “Алілуя”. Я не втерпів 1 гукнув: “ Ей, ви, старушенції, ану давайте веселішої!” І завели з корешом “їхали козаки із Дону додому”, доспівати нам не дали. Якісь дядьки вивели нас надвір і чемно сказали: “ ідіть собі з Богом”, кореш взаємно їх теж послав кудись. А дядьки сказали, що якби це не біля святого храму, то був би нам амінь. Отаке було, товаришу ефрейтор... чи то пак сержант. Ой, забув, яке сьогодні число, тридцять друге? А-а... двадцять третє. Згадав. Що? куди ми пішли далі? Не знаю. Прямо й прямо, а тоді наліво. А може, направо, і прийшли на цей самий, блін... ну, що через нього всі їдуть і їдуть... Га-а? Та ні, не міст. Міст я знаю. Ну, де зупиняються оці самі... що у них багато вікон і дверей. О, поїзди! Як-як? Вокзал? Точно! Прийшли ми на вокзал. А там двере-ей... І праворуч,і ліворуч. Ну, кореш поліз у якісь двері, а я — прямо у вокзал. Тільки зайшов, а вокзал, смикнувся і поїхав. І мене повіз. Без кореша. Там ще оця сама... буфетниця чи хто вона... вимагала якийсь квиток. Та добрі люди заступилися і ми випили ще. Отак і поїхав. Що-що? Хто поїхав? Дах у мене поїхав? Може. Не бачив, товаришу полковник, а хто мене оце по кумполу врізав? Ніхто? Як-як? Замість дверей побіг у дзеркало? Йолі-палі! товаришу генерал-єфрейтор, так яке сьогодні число, п’ятниця чи вівторниця? | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 2772 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |