Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир ЛУЦЕНКО
Володимир ЛУЦЕНКО
Луценко Володимир Антонович народився 28 квітня 1941 р. в м. Комсомольську-на-Амурі Хабаровського краю. Закінчив Дніпропетровський університет. За фахом — філолог. Автор книжок сатири: “Фейлетонна епоха”, “Товариші-хапуни”, “Дохлін та Пройдохін”, “Синдром Носорога”, “О, яка це екзотика — політична еротика!”, “Поцілунок сатани”, “Рафаель та юшкоїди”. Редактор сатиричного журналу “Носоріг літературний”. ПОЦІЛУНОК САТАНИ Сатиричне оповідання Розділ перший, в якому автор робить спробу осмислити хитрощі ринкових реалій. Те, що треба йти до ринку, і слонові ясно. Тільки, боронь Боже, йому туди попхатися. Уявляєте картину, коли все трощиться і змітається зі шляху. Хоча навіщо уявляти. Ми й так бачимо, як нищаться і ламаються звичні норми нашого життя під всепереможною ходою ринкового бедламу. Ринок — це що? Не просто спецтериторія, де ви намагаєтеся виторгувати у бабці нікчемний п’ятак, не торгова точка, де помаранчевий генацвале, немов ілюзіоніст, випотрошує ваші кишені. Ринок — це життєвий простір, де кожен виборює своє місце під сонцем. Хто — ліктями, хто — кулаками, а хто й вибухівкою. В залежності від стартового капіталу. Чим цікавий ринок? Своєю непередбачуваністю. Ще вчора ви торгували пиріжками, а сьогодні вже — олігарх, куняєте в парламентському кріслі, яке нагадує вам “красиву Україну”. Буває і навпаки. Приходите за своїми кревними в банк чи трастову контору, а крізь віконечко визирає товстопузе потворище, корчить гримаси, від яких тьмяніє в очах, і наостанок тиче вам під ніс нехитру конструкцію з трьох пальців. Звідси можете спокійно прямувати до сміттєвих контейнерів, виборювати, так би мовити, місце під згаданим світилом. Правда, тут теж діють закони ринкової економіки. Виживає найсильніший, той, у кого кулаки в кишеню не влазять. Знайомі бомжі Іван Іванович та Іван Никифорович, колишні суперники по соцзмаганню, теж посварилися, не дійшовши консенсусу в розподілі суверенних територій по приватизації нічийних пляшок. Побили один одному пики, тиждень відлежувались в каналізаційному люку, й увесь отой час привиджувалось їм монстрище зі страшенним вищиром, яке називало себе ринковиком. Аж тільки потім дійшли висновку, що так сприймали один одного в стресовому стані. Хоча й після цього від первісного нагромадження капіталу не відмовились і контроль над довколишніми сміттєвими контейнерами вирішили здійснювати спільно. Розділ другий, в якому наші герої стрічаються з колишнім персеком*, а нині процвітаючим бізнесменом, і що з того вийшло. У той час, коли Іван Іванович з Іваном Никифоровичем прийшли до злагоди, добре ними знаний Іван Васильович успішно поміняв професію. Колишній перший секретар обкому став крутим бізнесменом, президентом ряду впливових фірм, приватизував гамузом усі харчові й переробні об’єкти, а вздовж головного проспекту відкрив величезний торговельний комплекс. Колишньому персеку таки добре перло. Чого лиш не вистачало — так це лаврів булгаківського тезки: йому теж хотілося бути царем. В усякому разі, серйозно подумував про президентство України. Саме тоді і вдерлися до його офісу Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Хоча відверто — це сталося несвідомо. Якийсь ностальгійний щем привів їх до будинку, в котрому колись були їхні квартири. Після того, як наших героїв витурили звідти за несплату боргів, тут відбулася повна реконструкція, євроремонт, і тепер все це вважалося приватною власністю Івана Васильовича. Його служба безпеки прогавила вторгнення непроханих гостей, а коли кинулася наздоганяти їх, ті зчинили такий ґвалт, що сам шеф не всидів у кріслі. Як побачили його Іван Іванович та Іван Никифорович, від несподіванки так і заклякли на місці. А потім із сяйними посмішками розвели руки для дружніх обіймів. Це вийшло автоматично, мимохіть за звичкою. Бо саме з цього ритуалу завжди розпочинались їх зустрічі з Іваном Васильовичем. Щоправда, в минулому. Жоден пленум обкому, жодне засідання партійно-господарського активу не обходилось без їхньої участі. Ще б пак! Передовики виробництва, лідери соцзмагання, незмінні члени президії... Хоча й нудно було там сидіти, зате ж престижно, Іван Васильович закликав тоді громадськість брати з обох маяків приклад, бо ніхто, мовляв, так правильно не живе, як... — Ви неправильно живете, — і цього разу привів їх до тями улюбленою фразою Іван Васильович, забувши про традиційні обійми. — Вдираєтеся на чужу суверенну територію. Та ще в таких брудних черевиках. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем ніяково зіщулились, втягуючи засмальцьовані пальці, що підступно визирали з-під зачовганих підошов. — Потягло нас, вибачте, на рідний домашній вогник, — забелькотів Іван Іванович, — ми ж тут колись мешкали. — Еге ж, ви нам і ключі власноруч видавали, — додав Іван Никифорович. — Після того, як нас обрали делегатами на з’їзд. Однак Іван Васильович аж почервонів од люті. — Що? З’їзд? Забудьте про те. Ось у нас де ваші партз’їзди, — і він багатозначно пальцем тицьнув себе нижче пояса. Тих аж затіпало: — Що ми чуємо? Чи це ви, Іване Васильовичу? — Ви ще й критикуєте мене, — спалахнув ще дужче Іван Васильович. — Ану, — звернувся він до охоронців, — викиньте геть оцих нахаб, — і в кращих традиціях партійного етикету “освятив” їх відхід таким добірним, проперченим матом, що у непроханих гостей пов’яли вуха. Коли ж ті обернулися, щоб попрощатися, то побачили вже не знайоме обличчя Івана Васильовича, а спотворену фізію якогось монстра, в якого, певно, вселився біс, або, навпаки, десь із самого черева виходила справжня сутність колишнього персека, який ладен перегризти горло всім, хто проти ринкової економіки. Вони це добре відчули на ґанку, отримавши потужних ударів у сідниці твердими омонівськими підборами. Розділ третій, в якому героїв-бомжів узяв під опіку “Свинячий писок”. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем не зовсім вдало катапультували на протилежний бік проспекту і хряпнулись об колони фасаду, з якого ледь не злетіла вивіска “Комітет соціального захисту населення”. Невідомо, скільки вони там пролежали, а коли очуняли, хтось із них страдницьки вигукнув: — Чорт би нас побрав за ті дурацькі відвідини, — і не змовляючись пошкутильгали в напрямку центрального ринку, аби чимось поживитися. Тієї миті, наче привид, з глухого підворіття виплила дивна істота, кинулася чоломкатися з Іваном Івановичем й Іваном Никифоровичем, розмахуючи недопитою пляшкою пива. — Я вже давно на вас чатую. Затим кожному було запропоновано по ковтку прокислої рідини, від чого бомжацькі шлунки почало судомити. — Не ходіть, куди намилилися, — сказала потвора з підворітні. — Це ж чому? — здивувався Іван Іванович. А Іван Никифорович і собі став у позу знака запитання. — Ви туди ходити ще не готові. Івану Івановичеві й Івану Никифоровичу здалося, ніби десь уже бачили цього зухвальця. Очі — навиліт, котячі вуса, замість носа до самих вилиць свинячий писок. — Так, так, ми з вами стрічалися, — ніби вгадав їхні думки “Свинячий писок”. — Я навідувався до вас у каналізаційний люк, де ви очухувалися після мордобиття. — Ну й діла! — ошелешено вигукував Іван Іванович. А Іван Никифорович почухав травмоване тім’ячко: — Я думав, то був ти, Іване. — Ні, то був не він, а я, — потвора зі свинячим писком з шумом втягнула ніздрями повітря. Потім ляснула кінцівками, котрі дуже нагадували ратиці, і викресала вогонь. Десь з-під волохатого вуха видобула опецькувату сигару. Пахучий дим оповив компанію. — Так, то був я, — істота скорчила гидку гримасу. — Хотів дізнатися, чи не врізали ви дуба. Було б прикро, якби ваші душі перейняв хтось інший. Як у вас кажуть: Не зівай, Хомко, — на те ярмарок. Ошелешеним ветеранам вкотре здалося, що їх черепки розкололися, мов грецькі горіхи, і в тому хрускоті зникло відчуття реальності... Якась химера (звідки вона взялася?) тицяє їх ратицями в груди, хльоскає хвостищем по тротуару і верзе казна-що. А головне — перехожі аж ніяк не реагують на те дивовисько, неначе їм звична річ зустріти серед білого дня, в центрі міста, потвору зі свинячим писком. А мо’, справді, дожились до того, що далі свого носа ніхто нічого не бачить. —Ти що за один? — нарешті не витримав Іван Іванович. Потвора зловісне посміхнулася: — Я той, хто вам потрібен. Ви ж просили, щоб вас чорт забрав. Так ось я перед вами. — От так дива! — промимрив Іван Никифорович. — Тут без півлітри і не розберешся. — О, за цим діло не стане. Я з вас таких ринковиків зроблю — всіх чортів завидки візьмуть! — Чи не запізно, — спробував іронізувати Іван Іванович. — На порожніх пляшках довго не протягнеш. — Та вже й ноги не носять, — проскиглив Іван Никифорович. — Беру все на себе, — сказав “Свинячий писок”, відкорковуючи трилітрову сулію горілки “Злагода”, виробництва місцевого молочного комбінату, де, за сумісництвом, директор - служитель Музи. — Скину вам років по сорок, усі болячки вмить зніму, зведу з красунями. Якщо порозуміємось, в парламент прилаштую, хатинки матимете на Багамах. Коли горілки залишилося на денці, Іван Іванович з Іваном Никифоровичем раптом відчули на душі такий затишок і комфорт, що вже не уявляли себе ні бомжами, ні обділеними долею людьми. Натомість марилось їм тепле ліжко з білосніжними простирадлами, нехай не на Багамах, про які ніколи й не чули, а в першому-ліпшому витверезнику. Вони ніжно обціловували свинячий писок свого “благодійника” і клялися у вічній любові. — Ну, коли так, — сказав “благодійник”, міцно притискуючи їх до волохатих грудей, — сьогодні ж, до третіх півнів, укладемо угоду. — Нема проблем, — зопалу пообіцяв Іван Іванович. А Іван Никифорович, як завжди, підегекнув: — Еге ж. “Свинячий писок” слиняво чмокнув кожного у тім’ячко і попросив розписатися на якомусь пожовклому, зібганому пергаменті. — Що це? — сп’яну гикнув Іван Іванович. — Нічого страшного. Ви просто заставляєте свої душі. — Душі? — розреготались ветерани. — Кому вони потрібні? — Вам не потрібні, а нам навпаки. Вони допоможуть матеріалізувати світ. Підписуйте — і живіть во благо свого тіла. А про душі забудьте. — Іван Іванович спроквола, по-мужнцьки, почухав набиту на голові ґулю і, щоб не прогадати, сказав: — Треба подумати. Іван Никифорович теж почухав травмований черепок і видихнув традиційне: — Еге ж... — Бачу, маю справу зі справжніми ринковиками, — погодився “Свинячий писок”. — Я вас не кваплю. Думайте. А поки що покажу вам те, що можете втратити. Розділ четвертий, в якому наші герої пізнають те, що можна отримати, віддавши душі в заставу. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем незчулися, як опинилися в місцині, де все нагадувало рай. Запаморочливі благоухання, теплодайне сонячне проміння ніжно пестило просолені суглоби і навіть збуджувало до життя те, що давно вже покоїлося у нижніх сферах їхнього єства. Завирувала пристрасть, хотілося нестямних гріховних обіймів із жрицями кохання. І, наче назустріч їхнім забаганкам, з океанських світло-блакитних хвиль випливли дві засмаглі красуні, котрі звабно похитували стегнами й манили осяйними усмішками. Це було райдужне диво! Красуні схилилися над шезлонгами, в яких напівлежали зомлілі від спеки Іван Іванович й Іван Никифорович, і взялися обмивати, немов ІІенелопа, їх натруджені ноги. А потім припадали горлицями до попечених грудей, шепотіли якісь збудливі слова, аж кров закипала у венах. Згодом наші сіромахи довідались, що розкошують на віллі, зданій їм в оренду з подальшою приватизацією, на одному з екзотичних островів Атлантики. Словом, світ неначе підмінили. Їх, вічно гнаних, голодних, обшарпаних, раптом приймають, як принців, ловлять кожен порух руки, ні на мить не дають відхекатись од переповнених бокалів. Ось тоді і забовваніла на серпанковому обрії клишонога фігура “Свинячого писка”. — Маєте, що маєте, — весело сказав він. — А матимете ще більше, якщо сторгуємося. Чом би вам, приміром, не стати генерал-губернаторами цього острова? Сама англійська королева дарує ці посади. — А що, ми можемо, — ніби півник, випнув груди Іван Никифорович. Іван Іванович, як завжди, розсудливо зауважив: — Не святі горшки ліплять. — А для полегшення справи, — додав клишоногий, — ось вам — окуляри “а-ля Сірко”. Щоб совість не загризала. І справді — пішло-поїхало. Іван Никифорович вже двадцять п’яту яхту поміняв, а Івана Івановича біс так штриконув під ребро, що ніяк не міг зупинитися на окремо взятій любасці. Цілий гарем із собою водить. Та найголовніше: тільки тепер вони по-справжньому відчули смак влади і силу доляра. На всіх гримають, посилають — куди подалі, прохачів утришия турляють, велять називати себе не інакше як доброчинцями. Розділ п’ятий, в якому запроданці душ бенкетують із сановним Дияволом. Як не втішалися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем наданою їм свободою, але час розплати настав. В один із тихих вечорів, коли сироко* ніжно лоскотав їхні спини, знову об’явився “Свинячий писок”. — Час повертати борги, — повідомив служитель пекла. — У нас теж — ринкові відносини. Отож, сьогодні опівночі все і відбудеться: ви нам — душі, ми вам розкішне життя. Сам бос вас стрічатиме. І, схопивши їх за барки, стрімко зметнувся в захмар’я. Скільки летіли — невідомо, але приземлилися на якійсь величезній лісовій галявині. Гостей тут, певно, чекали, бо зустріли оглушливим ревищем. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем подумали, чи не з приводу їх призначення генерал-губернаторами. Але здравиць поки що не було... Посадили на узвишші, аби всім було видно. А довкола — на пеньках, на траві вже були зорганізовані “самобранки” з наїдками і заморським питвом. Кипіли котли, від м’ясних пахощів паморочились голови і ходором ходили ніздрі. Там клопоталася хвостата чортівня, раз по раз тикаючи один одного ледь випнутими ріжками. З цього можна було зробити висновок, що сатанинська парость знає закони субординації. Їх опікували вайлуваті, з голеними потилицями співбрати, які чомусь називали себе брокерами і менеджерами. Враз запанувала тиша в очікуванні якогось пришестя. І справді, десь за хвилину на пагорбі, досі ніким не поміченому, з’явилося черевате одоробало в супроводі трьох хижих звірів. — Це бос, підручний самого Люцифера, — благоговійно прошепотів “Свинячий писок”. В Івана Іванович та Івана Никифоровича навіть дух перехопило. Величезні ікла, що вінчали пащу сановного Диявола, упиралися в землю, хвостище обкрутило стовбур старезного дуба. І в такий спосіб утримувалася рівновага. Спортивні штани відомої фірми міцно облягали могутнє сідало, а на футболці, що репалася по швах, бовваніли три червоні шістки**. — Ідіть, вклоніться босові, — просичав “Свинячий писок”. — Ба, — знову ці ходаки, — кліпнуло віями потворище. І тільки зараз Іван Іванович з Іваном Никифоровичем збагнули: *Сироко (італ.) — теплий, сильний, сухий південний вітер. **Три шістки — число звіра, число сатани. перед ними не хто інший, як їхній давній знайомий — Іван Васильович. Правда, персона його лише вгадувалася. Бо ніяк не могли уявити колишнього персека серед диявольського оточення. Іване Васильовичу! Невже це ви, в бісівській гопкомпанії? — здивувався Іван Іванович. А Іван Никифорович — і собі (пошепки): — Вилитий чортяка... — А чим вам моя гопкомпанія не подобається? Поважна, впливова. Он, бачите, як радісно уминає... Радощам не було меж. Печеня, ковбаси, шинка, балики зникали з такою блискавичною швидкістю, що, здавалося, уся нечиста сила злетілася з голодного краю. Можливо, — з України. Запивалося все оте найблагороднішими напоями, явно не земного походження. Деякі чорти так начаркувалися, що лежали по кущах, відкинувши копита. Інші, котрі не дійшли ще до потрібної кондиції, вистрибували біля вогнища, вигукуючи різні непристойності. Але звучали й пісні із сатанинського репертуару: “Убили негра”, “Купила мама коника, а коник — без ноги...” “Ги-ги, ги-ги”, — відлунювало у лісі. Аж ось двоє однооких песиголовців, упріваючи від непосильної ноші, приперли виварку з варениками і поставили перед Самим. Той, неначе Пузатий Пацюк*, ліняво роззявляв пащу, куди один за одним, похлюпавшись у сметані, влітали вареники. — Краще жувати, ніж говорити, — глибокодумно мовив Іван Васильович, вловивши паузу. Затим уже почалося справжнє бенкетування, до якого прилучилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем. Чого тільки не їли і не пили. Але вінцем благоденства став еротичний масаж, який зробили їм юні оголені відьмачки. — Ну, що скажете? — запитав Іван Васильович в образі Диявола. — Божествено, — прокректів Іван Іванович. А Іван Никифорович від задоволення закотив очі. — Ви це облиште, — розсердився Сам. — Божествено на небі, а у нас — красиве життя. Отож, готові за нього віддати душі? — Воно-то можна. А чи не позначиться це на здоров’ї? — завагався хтось. — Душевнохворими точно не будете. І майже нічого не втратите. Ви хоч знаєте, скільки важать ваші душі? Нещасних три грами! Однак ця нікчемна вага не дає розгорнутися нам на повну котушку. Якась гамівна сорочка. Того не руш, того не бери... Я волію смачно поїсти, притиснути дівку, а вона, ця гемонська душа, десь попискує: живи духовним життям, будь совісним, допоможи ближньому. А хто ту душу хоч раз помацав. Це ж не зелененькі у вашому гаманці, від дотику до яких усе тіло шаленіє. Ось мої супутники, приємні тваринки. (“Приємні тваринки” вищірили пащі і погрозливо загарчали). Скажімо, Пантерка. Моє любострастя. Лев — жага влади. Вовчиця — матеріальний достаток.* Я ж до кожного з них можу доторкнутися, відчути радість обладання. То навіщо мені душа, оця субстанція, що завжди у конфлікті із власним тілом. Я позбавився її, ще коли працював комсомольським інструктором. І вам душі ні до чого. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем інстинктивно прикрили руками груди, ніби перепиняли вихід своїм “трьом грамам”. — Совками були — совками залишилися, — невдоволено гаркнув Іван Васильович, він же підручний Верховного Сатани. — Он, гляньте на тих, що уміють красиво жити... Чорти, які ще трималися на ногах, продовжували пиячити, обійматися з відьмачками і славили боса. — Їх не мучать докори сумління, ніхто не рефлексує, бо вклали свої душі у вигідну справу. Отой кульгавий черевань, приміром, у світському житті — президент комерційного банку, а той, що з мобілкою, — народний депутат, навіть зараз прн виконанні службових обов’язків. ІІоруч — хто б ви думали? — хрещений батько вітчизняної мафії. Ось той... Одне слово, тепер і ви прилучитеся до славної когорти служителів Сатани. — Гей, ви! — погукав він чортячих ескулапів, котрі чаклували над паруючими котлами, — чи все готове для виймання душ? Бо наші кандидати на солодке життя вже зачекалися. — Готове! — хором відповіли ті. — Смола скипіла. Як тільки зануримо їх туди, душі самі повистрибують. Роги й копита — в широкому асортименті. Просимо вибирати, — і посунули в бік “винуватців” ритуалу. — Послухай, друже, — прошепотів Іван Іванович, — ми що, зовсім... того... напастить наші душі? Тікаймо звідси. І в кілька стрибків зникли в гущавині лісу. — Держіть їх! — заволав Іван Васильович. — Хутчіш! Уся бісівська ватага кинулася за втікачами. Попереду гнав розлючений “Свинячий писок”, що аж ніяк не сподівався на таку підступність від своїх підопічних. Він же першим і наздогнав їх, збивши з ніг. За мить на тому місці утворилося ціле звалище чортів, де кожен хотів якомога сильніше хвицнути Івана Івановича й Івана Никифоровича. Вже втрачаючи свідомість, вони почули, як раптом прокукурікали півні. І нечиста сила відступилася од них. Розділ шостий і останній, який проливає світло на те, що сталося з нашими героями насправді. Тільки через тиждень отямились Іван Іванович та Іван Никифорович. До лікарні вони потрапили з черепно-мозковими травмами прямо з вулиці. Заюшені кров’ю, лежали біля самого входу до Комітету соціального захисту населення. Очевидно, йшли туди за матеріальною допомогою і посковзнулися на східцях. Або запаморочилися голови від хронічного недоїдання, як зазначено в історіях їх хвороби. Одужання давалося нелегко. Під час кожного медичного обходу паші герої схоплювалися з ліжок і слізно благали: “Рятуйте наші душі!” І запевняли, що десь поруч причаївся диявол із свинячим писком. А ще верзли верзиці на добропорядного, шанованого в Україні бізнесмена Івана Васильовича, в минулому першого секретаря обкому партії. Саме в той час Іван Васильович збирав підписи для своєї реєстрації кандидатом у президенти країни, і поведінка травмованих бомжів сприймалася як брудна політична акція комуністичних провокаторів. Цілком імовірно, в Івана Івановича з Іваном Никифоровичем замкнуло по фазі. Але тримати їх у психушці занадто втратно для держави. Тому вони знову опинилися на вулиці. Відтепер слово “ринок” викликало у них алергію. Проходячи повз комерційні кіоски, обов’язково кидали презирливо у віконце: “Запроданці диявола. По чім загнали душі?”. Іншого разу, пройняті месіонерською ідеєю, пропонували лавочникам: “Віддайте Богові душу”, за що їм посилали прокляття і виштовхували геть. Якось їх теж запитали: “А чом ви досі не віддали Богові душі?” Вони сумно відповідали: “Ми не можемо. У нас позначка — поцілунок Сатани”, — і показували вм’ятини на лисинах. Одного чудового дня я теж з ними здибався. Вони були безмежно раді, оскільки знайшли в моїй особі терплячого слухача своєї невеселої історії, яку я і вирішив оприлюднити. А на прощання щиро порадили, щоб ні за які солодощі не віддавав душу Дияволу, бо той підступний, може спокушати різними ринковими благами. Хоча особисто я з ними не згоден. Від Сатани слід триматися подалі. Але те, що треба йти до ринку, і слонові ясно. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
Переглядів: 1260 | Рейтинг: 3.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |