| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Василь КОВАЛЮК
 Василь КОВАЛЮК
Ковалюк Василь Митрофанович народився 26 березня 1937 р. в с. Кашеньця на Хмельниччині. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Автор книжок: новел “Спалахи”; повістей “Дума про трьох братів”, “Передзвони”, “Дерево твоєї весни”, “Горобина ніч”; романів “Крута верста”, “Розп’яття”, “Престол”. Лауреат обласної премії імені Олександра Стовби. Помер 14 січня 2000 р. Оповідання ТІНЬ МОВЧАЗНОГО ПТАХА Дід Влас загадковим був. Жив самотньо на березі Дніпра. Рибалив. Відлюдькуватий дід, неговіркий при зустрічах. За це й прозвали його Мовчуном. Травневого вечора ми їхали степом. Внизу голубою стрічкою світився Славутич. — Ген Власова хижка,— махнув рукою шофер. Машина звернула на хрещату доріжку і повільно покотилась до лісу. Під’їхали до хатини з очеретяною стріхою. Навстіж відчинені двері. Постукали у шибку — ніхто не відгукнувся. Глянули на берег і відразу помітили дідову постать. Пішли до нього, бо знали: погукаєш — не прийде. — Вечір добрий, Власе Карповичу! — Добрий, та не для всіх, — буркнув він. І, впівока зирнувши на нас, взявся за роботу. Кістляві руки вправно відв’язали човна. Важкі весла сплеснули прозорим гуком у воді. — Власе Карповичу, прихопіть і нас із собою... Дід примружено глянув, мов оцінював несподіване прохання, спохмурнів, але буркнув під ніс: — Сідайте. Човен йшов важко, покректував, шкандибав на пагорбочках хвиль — йшов так самісінько, як його господар ходить берегом. Дід тільки сопів, кахикав і смоктав ядучу жаровінь самосаду. Хотіли допомогти старому — де там! Тільки хмурився і ворушив просмаленими вусами — ледь не коловся. І хрипко викахикував: — Сидіть вже, як сидите! Вологий туман гойдався над водою. Ряхтіли далекі вогні берега. І дід Влас, усамотнений в сутені, як в таємничому космосі, ворожив над своїм рибальським причандаллям. І справді непробудний Мовчун! Просторінь безбережна почувалася довкола, чулася притишена музика одвічного плину вод. Я було замугикав пісню, але Мовчун одразу ж буркнув: — А цить мені, рибу ризполохаєш! — Де там та риба? — Хе, голово нетямуща, та тут того окуння, як сміття... Він і справді раз у раз висмикував з темних хвиль срібні зойки тріпотливих тіней. І коли човен вже зовсім дзьобнув піщану смугу берега, дно його срібно мерехтливилося дідовою здобиччю. Він порався коло човна, збираючи свої нехитрі облаштунки, а ми тупцювали близько, не знаючи, як попристойніше закінчити ці відвідини. — Ну бувайте на цьому при доброму здоров’ї, діду, спасибі за прогулянку,— озвався я. Він промовчав, і ми пішли до машини. — Куди ж ви?— почулося з пітьми.— А юшка? Для кого ж ото я старався? «Не інакше як завтра сніг впаде»,— подумав я, боязко наблизившись до Мовчуна, і зовсім подивувався — він стояв усміхнений! ...На галявині під мовчазними крислатими дубами спалахнула ватра. Потріскував хмиз, полохливо дрижало полум’я. Тіні при дубових стовбурах гралися в піжмурки з відсвітом ватри — здавалось, земля вовтузилася, ворушила злежаний грунт. Юшка булькотіла в казанкові. Запахло смачним димом древнього варива, здобреного старим салом і часником... Мовчання навалювалося звідусюди, заколисуюче хлюпотів недалекий берег. Дід Мовчун — ані пари з вуст. Тільки дивиться на золоте сновигання регітливої орди полум’я і самокрутку смокче. З громоносного узвишшя вікових велетів чистим струмком вилився в тишу лункий спів. — Ось вони, солов’їні ночі! — зачаровано глянув шофер у небо, звідки розгонисте, як голосіння занебесне, співання линуло.— Яка неповторна мелодія! — Поет розгадав цю мелодію незвичайну,— сказав я,— переклав на нашу людську мову: Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди... Цілуй, цілуй, цілуй її: Знов молодість не буде! — Правду сказав,— кахикнув Мовчун,— що не буде, то не буде... Ось що я вам повім, хлопці... Любіться, поки молоді! В далекій молодості моїй почув я дивну казку. Дівчина з циганського табору розповіла, було, як проспівала. Питав, де взяла ту легенду. Підслухала у весняному гаї, каже... Лєнуцею звали ту циганку... От переповім її співання, коли згадаю... Тріскотить сухе гілляччя, хвилі знедалеку хлюпають, дуби вишумовують, важким листям витьохкує травневе своє сповідання — чари ночі. А найбільше диво її — дідів голос. Ще б пак! Мовчун розговорився. Я очі заплющив, бо й віри не йму, що його розповідь чую. Здається, ніч сама шепоче казку давню... ...Закохавсь навесні соловейко в троянду. Засумував. Став у пісні тужливій любов свою виказувати. А та засоромилась, зашарілась. І на світанну годину побачення призначила. Розбентежився птах. Як засутеніло — знову пісню коханій заспівав. А троянда під те дзвінкоголосся згорнула тендітні пелюстки і заснула. Спала, поки сонце не хлюпнуло на неї вогняним спалахом. Глянула, а чародій пісні натомлено припав до гілки. Засумувала вона. Все сон його стерегла та чекала вечора і пісні. Прокинувся він і заспівав. Але троянда вже солодко погойдувалась в затишші сну. Гай повнився солов’їним жалем. Так і не збулось те побачення. Бо солов’ї співають уночі. Троянда ж розквітає вранці. Ось і плачуть вони. Троянда на світанку — сльози росою. Соловейко опівночі — співом... Влас замовк. Він мов присоромився своєї балакучості й довго мовчав. Та щось, видно, пробудилось в його душі, бо вернувся він в святосвіт спогадів. — То, хлопці, казка... А Лєнуца — не вигадана. Я зараз бачу її. Любив її один хлопець, а любові не вберіг. Про це й розкажу вам. Дід Мовчун такий собі оповідач. Давались взнаки його відлюдькуватість, давня звичка мовчати. Скаже кілька слів, задумається, наче й забуде, що слухають його. А може, й солов’їний спів заважав йому, видіння далеких туманів. Та його оповідка поставала в уяві моїй, мов сам я пережив ту самовиту історію, мов торкнувся моєї душі шалений вогонь почуттів і геть випалив її. Вже тим хлопцем, що Лєнуцу-циганку любив, був я, і я стояв, зачарований, біля циганського табору. ...Золота осінь хурделилась в гаях. Золотий лободиний пил висіявся на стежки і босі ноги дівчини, що стрілася мені несподівано, золотавив... І тиша біля табору стояла золота. І я з в’язкою сушняку, назбираного в лісі, стою і очей не можу відвести од смаглявої красуні, що вийшла з пломінкої гущавини чагарів мені назустріч. Чорні очі, таємничого вогню повні, стежать за мною. Проміння, в далеких блуканнях назбиране з гіркот і солодощів мандрівного життя, хвилями лилося з тих очей. Писана врода дівчини заворожувала. — Не дивися так,— каже вона співуче мені і усміхається,—йди до своєї одинокості. Іди, іди, одинокість — доля твоя... Інша картина випірнає з туману... Посеред лугу, біля голубого струмка, що розтинав село навпіл, де шатра циганські бринять од повіву вітру, людно і гамірно. Скрипка ллється хмільним струменем, як молоде виноградне вино, бубни стогнуть, гітари дзвенять. Веселиться табір. Музика, співи. І в огневому танці — вона, вся в червоному, мов вихор полум’я. То завмирає, гасне, то спалахує, мов блискавка. І руки, як птиці, літають. Шукають, де б сісти перепочити. Ось на плечі мені лягли — і гойднулося небо... Та ні, то батькова рука важко впала на моє плече... — Геть звідси! Нічого стовбичити, де брудними спідницями мотиляють... — Який там бруд, тато! Як з вогню вона... Це ж Лєнуца... — Про мене! Як дідько розколошканий скаче... Додому!.. І місяцем потому, як дерева вже облетіли і в голім гіллі чорніли гнізда сорочі, і табір циганський лаштувався в далеку мандрівку, після ночі, що любощами сором’язливими сплинула, привів я Лєнуцу до батькового дому. Батько заспані очі протирав, отетеріло дивився на нас і ніяк не міг втямити, чого це ми удвох такої ранньої години. — Благословіть, тату... Моя наречена!.. Батько, мов холодною водою обіллятий, миттю оговтався: — Я тобі покажу нареченої! Під яким тином натрапив на таку? Геть з подвір’я мого, брудна повіє! Лєнуца пополотніла, стоїть ні жива ні мертва. «Пішли,— каже мені,— пішли звідси, лихий він, твій батько...» — Геть, кажу! — гримів батько.— Мій хлопець чесного роду, а ти його до бісівського племені маниш, відьмо циганська? Я вам дам благословення! — замахнувся важкою палицею. Лєнуца зойкнула і побігла. Як вихор полум’я, миготіло, її плаття та мелодійно дзенькали дешеві прикраси. Кинувся, було, слідом, хотів вернути, виблагати батькове благословення. Але батькові розгнівані очі! Так і стояв, мов закам’янілий, серед подвір’я, встеленого шурхітливим листям, котре так нагадувало осінню світлицю гаю, де ніч незабутня наша промайнула. Коли ж опам’ятався і вибіг за село — табору вже не було. Тільки згарища багать, коло яких веселощі танців кружляли, похмуро чорніли. Полином пахла левада, і птиці, закляклі на безлистому вітті, тривожно кричали. Коли оглянувся на далеку хату свою, де батькова постать неясно виднілася, збагнув я, що немає мені дороги додому. Тільки в незвідані далі стелилась мені дорога, де нічого не могло б мені нагадати коротку ніч моєї любові. То й пішов... Старий уже давно мовчав. То уява малювала мені картини його давноминулого так, начебто був я сам в тих подіях. Тріщала ватра. Солов’ї аж стогнали освідчувальними піснями над опівнічним затишшям берега. — Признайтесь, Карповичу,— озвався шофер,— той хлопець — то ви?.. — Ні, то таки був якийсь інший хлопець,— тихо сказав старий.— Бо коли б тоді був я, ось з такою журбою у серці, що лиш з літами в душі вистоялась, не пішла б Лєнуца з двору... Все було б по-іншому... То таки був не я... Нерішучий, покірний хлопчисько був тоді... — А як же Лєнуца? — Більш не зустрічав її. Літа спливли за водою, самотньо жив... Правду колись вона сказала про мою самотність... Може, і до смерті б не почув про неї нічого, коли б не одна пригода... Кілька літ тому, приблизно цієї ж пори, пришкандибала згорблена баба до мого обійстя. Сиві пасма волосся аж до пояса... Очі чорні, погляд палючий... В циганському одязі. Серце мені зомліло на мить, коли вгледів її. Дивиться і мовчить. «Чого тобі?» — кажу непривітно, чую, неспроста вона тут.— «Чи не ти,— каже,— Влас з Очеретяної».— «Я,— кажу,— то й що з того?» — «А Лєнуцу пам’ятаєш?» — питає і очима відьомськими наскрізь палить. Онімів я та й дивлюся на неї — невже ж такою стала? «Магда я,— каже циганка,— подруга Лєнуци, де там тобі упізнати мене... Перед смертю вона заповідала, як зустріну де тебе, передати, що сина од тебе мала. Власом в твою честь і назвала. Гарне хлоп’я було... їх німці розстріляли. Багатьох наших розстріляли. Увірвались до табору на мотоциклах, жінок з дітьми, стариків — нікого не пощадили... Щось гарчали по-своєму, казали, що цигани нашого табору з партизанами якийсь зв’язок мали... Не знаю, може, хто й стрічався з партизанами, звідки знати мені. Лєнуца з малим Власом на руках стояла між смертників. Хотіла дитину одпустити... Де там! Учепилося за материну спідницю, ходити ледь-ледь навчилося... Так і скосили усіх їх, сердешних... Я ганчір’ям якимось в шатрі накрилась, то й збереглася... А навіщо? Не стало нашого табору, одна-єдина блукаю, тепер вже й сили не маю ходити... А пам’ять маю. І пам’ятаю, як Лєнуца казала, що знайде-таки колись тебе... А мені казала, як переживу її, знайти тебе... Отож сина мав ти...» Сиділа вона, оповідала все це і плакала німо... Куди пішла — не знаю. А там, над урвищем, завтра глянете самі, шипшина після її відвідин виросла. Пишно зацвітає щовесни, троянда ця дика. Не знаю, може, ніякого зв’язку і не має той кущ шипшини з моєю журбою, та пильную коло нього, як при пам’ятникові своєї єдиної любові... З ватри вихопився пломінь в’юнкий, жаринами замиготів. Дідове обличчя засвітилося. Дивні очі були в нього. Непорушні, мов скляні. Десь глибоко, на самому дні, чорніла стареча порожнеча. Мов вилився вогонь очей в цю сповідь опівнічну. В мовчанні смакували ми предивну дідову юшку. Дід пішов до хати, навіть не попрощавшись, а ми лишились до світання при втихомиреній ватрі. Коли над річкою небо зайнялося вранішнім пробудженням і дерева в тремтливім тумані забовваніли, пішов я росяною стежкою до урвища, до шипшини, про яку казав дід Мовчун. Тихо було навкруг, лиш сплеск хвиль чувся, мов схлипувала річка. Я підійшов зовсім близько до шипшини, хотів колючого віття торкнутися. Мовчазний сірий птах випурхнув із гущавини дикої троянди — аж роса впала на мою руку... ЦІНА МОВЧАННЯ Син засмутнілий і якийсь пригнічений відчинив, двері. Портфель поставив коло порога, неквапом роздягнувся і опустив низько голову зиркаючи з-під лоба. — Побалакаємо? — спитав я обережно і помітив, як оченята широко розкрились і пройнялись довір’ям Звичайно, я не став домагатись, що саме сталось сьогодні, бо був впевнений, що за моєю розповіддю розпочнеться синова сповідь. І тоді буде чиста істина. Може, і він зараз відчуває те саме, що носив у серці я колись. Пам’ятаю, образа пекла душу і була така мить неприкаяна, що хоч втікай світ за очі. Все на моїй дорозі затяглось сірою поволокою: і виструнчені смереки, і єдиний зошит, де і каліграфія і арифметика разом уживались. Це зараз ми такі щедрі. Є у нас все. А тоді — одна книжка на цілий клас та ще й ручка з бузинячої трубки чи гільзи од патрона. І ще навіть нікому було перевірити, що я там приніс із школи додому, бо Іванові все ніколи — робота і ледве, як кажуть, він ноги за собою волочив. Баба ж Гафія, як отримала п’яту похоронку, то почала сліпнути. Мама довго лежали в лікарні. Росли ми, як малі соняхи, широким листом до сонця, яке щедро лилось на наше поле, і те поле, той єдиний в цілім світі шматочок землі був великим і рідним, — тут починались усі земні дороги, про які ще нічого я не відав і більше манівцем ходив, шукаючи вірного шляху. Хоча не зовсім так Одну дорогу я вивчив так, що й міг би зараз перелічити всі її горбочки. Дорога та вела на Зозулине поле: як скошував Іван хліб, то я з меншим братом ходив туди за колосками. Істиво, правда, не щедре, але добуте своїми руками. Було, спече бабуня із зерен тих хлібину на капустяному листі і як безцінний скарб одріже скибку і покладе в сумку, щоб на великій перерві поснідати. Радість справді велика от того сніданку була. Хліб же не простий, од сонця. А як він кінчався, то клала бабуня спечений у ватрі буряк. Од того наїдку — сил замало, літери в книжці розбігаються, як мурахи, в очах мерехтять. Сидиш і, здається, парта хитається під тобою. А поряд збоку Петро Власів крутиться. Батько Петрів — комірник у колгоспі. Петро ж по бабуниній лінії приходився мені далеким родичем, щоправда, батьки його та й він не хотіли з нами знатися... Чув я колись од бабуні, що як місяць на човні із-за лісу випливає, то над річкою з’являється вогняний місток і виходять мавки з води, і розсипають над землею золоті намистини. Я так повірив у ту казку, що поривався на власні очі хуткіш побачити дівчат у сонячному вбранні з довгими косами. Якось довго пильнував я за місяцем, поки той не поповнів і справді виплив на малиновій хмарині. І стало так видно, що тінь на стежці я прийняв за справжнісіньку відьму — стою і заціпеніло чекаю. А тінь випросталася і прямо на мене наповзає. Я й ворухнутись не можу, хоч серце вже давно з грудей вистрибує. — Це ти, гицелю? — чую надміру грубий, не відьмин, а чоловічий голос, і од подиву мало очі не луснули. — Ви, дядьку Влас? — питаю. — Чому так пізно тут? А я ось на мавок прийшов подивитись. Кажуть, що вони тут золоті намистини розсівають... — Ну й як, багато назбирав? — Чого? — не зрозумів я Власа. — Як чого? Намистин! Хе-хе! — Влас обтрусився і потряс мені під носом кулацюгою. — Не придурюйся. Спробуй кому скажи, що мене вислідив. — А потім вже м’якше додав: — Прийдеш, я тебе завтра медом почастую... — Не треба мені вашого частування! — крикнув я голосно і чкурнув геть. Наступного дня Власів Петро на перерві, примостившись у кутку, запихався хлібом із салом. Хлопці поодвертались, щоб слина не котилась. Я й не втримався, підбіг до Петра, вирвав з його рук те їстиво і щосили жбурнув у вікно. Петро поскаржився на мене вчительці, і наступної перерви я його добре відлупцював за те, що давиться краденим. Потім мене виставили перед усім класом, і вчителька все допитувалась, за що я вдарив Петра Я, звісно, мовчав. Через тиждень, а може, ї через другий (зараз вже не пам’ятаю) було в школі свято. Дітям пов’язали червоні галстуки, а про мене мов би забули. Вчителька, як усі розходились додому, ніби опам’яталась. Вона поклала на моє плече руку і соромливо сказала: «Як виправишся, теж будеш піонером». Із школи всі йшли, мов окрилені. Один я ніби ступав по жаринах, розсипаних на моєму шляху. Справа не в тім, що я натворив, — мені неодмінно треба було розповісти про мою біду бабуні, яка давно чекала цього дня і мала назавсіди вручити татову польову сумку. Ставок я обминув стежкою і причаївся за липою, щоб не помітили мене. Хлопці ковзались на молодому, нетривкому ще крижаному панцирі, аж він стугонів під ними. А Власів Петро бігав і галасував більше всіх. Лиш Оленка стояла коло куща глоду й дивилась. Певне, подобалась їй та хлопчача гра. Непомітно підкрався до неї Петро і вирвав з її рук шкільну торбинку, яку тут-таки жбурнув на лід. Оленка зойкнула і метнулась слідом на лід, вона посковзнулась і впала. Хлопці, як курчата, наполохані коршуном, — в кущі: І попереду всіх — Петро. Я ледь встиг побачити маленькі руки з води, котрі судомно корчились, хапаючись за гострий край ополонки. Я миттю підбіг до того місця і простягнув довгу тичку. Оленка вчепилась, але і піді мною лід тріснув і провалився. Довелось по шию купатись у крижаній воді, але ми таки вибрались. Радість от того, що я не втік, а порятував малу школярку, зігрівала мене. Я наказав їй бігти хутчіш до теплої хати, та й сам мерщій подався додому поза городами. Прибіг я швидко, а в хату зайти не наважився. Стояв біля клуні і відчував, як поволі дубіє все моє тіло. Одяг — мов панцир крижаний. Добре, що баба Гафія вчасно нагодилася і почула моє схлипування. — Це ти? — тривожно спитала вона. Я підбіг до неї і притиснувся їй до колін. — Де ж це ти так? Весь задубів! Ой, горенько мені, — заголосила бабуня; схопила мене за руку і мерщій повела до хати. Потім чимось довго натирала і затим вклала спати. А коли я прокинувся, на табуретці коло ліжка лежала татова командирська польова сумка. Я взяв її обережно в руки і подумав, що ні в кого такої в класі немає. Бабуня нечутно з’явилась біля мене і стиха мовила: — А у нас була Оленчина мати. Дякувала тобі. Зілля од застуди принесла. Хотіла розбудити, та я розраяла її. Кажу, сон цілющий для тебе ниньки... ...Я надовго замовк. Мовчав і син, котрий уважно слухав мою оповідь. Врешті він обізвався: — А коли двоє на одного, це чесно? — Ти був один? — спитав я його. — Хлопці хотіли скривдити Віру... Ти знаєш її, у неї одна мама і троє менших сестричок... То я й заступився... А вони вдвох на мене... Вчителька поставила двійку... За поведінку. А хлопці не признались. Але ж вони почали бійку. — Ну й розказав би вчительці як було... — Еге ж, розказав би! А чого ж ти мовчав? На якусь мить я знітився і стримано, наче дорослому, потис йому руку.  | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 2087 | Рейтинг: 4.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |