| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Борислав КАРАПИШ
 Борислав КАРАПИШ Карапиш Борислав Тимофійович народився 1 серпня 1929 р. в с. Руденківка Новосанжарського району на Полтавщині. Закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. М. Горького (Москва). Автор книжок “Флотський комірець”, “Курсанти”, “Сьогодні ми не на параді”, “Це трапилось у нашому місті”, “Вітер співає в щоглах”, “Гарячий рік” (у співавторстві), “Хлопці з Першої Червонофлотської”, “Окупація”. Нині працює редактором видавництва “Гамалія”. «ДАС ІСТ ЮДЕ!» Оповідання Сторожко ступаючи по купах битої цегли, Мишко Павлюк прослизнув у підвал згорілого ще в сорок першому триповерхового будинку. Прислухався. Під бетонним склепінням, яке подекуди обвалилося, вишкіривши покручене пруття арматури, стояла тиша. Але хлопець з власного гіркого досвіду знав, якою зрадливою і ненадійною вона буває. Тому не довіряв їй і хвилини зо дві продовжував дослухатись до кожного шереху. Ця руїна була їхнім хлоп’ячим володінням, куди майже не навідувались дорослі, заклопотані війною та окупацією, і тому саме тут дворова пацанва понавлаштовувала надійні схованки, де зберігались поламані гвинтівки, напіврозряджені міни, патрони, порох та ще багато усього того, що залишається після того, як прогуркотіло у цих краях жорстоке бойовисько, і що стало здобиччю всюдисущих і всевидющих підлітків... Пересвідчившись, що в руїнах нікого немає, а навколо все тихо, Мишко дістався до найдальшого і найтемнішого © Карапиш Б.Т., 2005 закутка. Намагаючись не зчиняти шуму, розібрав купу цегли і всілякого мотлоху. Коли за нею відкрилася невелика ніша, хлопець обережно поклав туди видобуті з кишень три гранати «лимонки». Окремо примостив загорнуті у шматок клейонки запали до них. Ретельно замаскував знову свою схованку, попередньо потримавши в руках ножовий багнет від гвинтівки СГТ, дрібнокаліберку з відбитим прикладом і абсолютно цілісінький кавалерійський клинок та досипавши в цинкову коробку з патронами пригорщу набоїв до німецького автомата. Потім почав скрадатись до крихітного віконечка — душника, з якого видно було мало не все їхнє подвір’я. Та не встиг зробити і кількох кроків, як у підвалі почулися важкі кроки, з гуркотом покотилося кілька цеглин і хтось хрипкуватим голосом лайнувся по-німецьки: «О, доннер ветер!». Мишко закляк на місці — невидимий власник голосу був, безсумнівно, німецьким вояком. Хто ж іще, спіткнувшись, буде лаятись по-німецьки... «Вислідили! — мигнула у Мишка моторошна здогадка. — Зараз обшукають підвал, знайдуть мене і зброю... і не лише мою... Тоді — капут!» Тікати! Негайно тікати звідси! Але як, куди? Біля єдиного виходу товчеться німець. У віконечко не вискочиш — мале. Затаїтись десь? Знайдуть... Скільки ж їх там? Якщо один, то ще можна щось придумати... Мишко нечутно, мов тінь, попростував до виходу. Причаївшись за напівобваленою перегородкою, обережно заглянув у сусідній відсік. І перше, що побачив там, у напівтемряві, був німецький солдат, який сидів навпочіпки з ременем на шиї. Притулена до стіни, поряд нього стояла гвинтівка. Більше там нікого не було. У Мишка відлягло від серця — німець тут випадково, просто зайшов у своїй справі. Тепер тільки нічим не видати своєї присутності. Він з найможливішою обережністю пробрався в найтемніший закапелок, втиснувся в якусь заглибину і завмер. Чув, як німець крекоче, шарудить папером. Потім почулися його кроки, все тихіші і тихіші. Нарешті стихли. Перечекавши досить довго, Мишко нарешті пробравсядо віконечка, визирнув з нього. На подвір’ї нікого з дорослих не було — ні своїх дворових, ні сторонніх. Лише біля старого напівповаленого паркана, який відгороджував подвір’я від глибокої балки, грався шестирічний сусідський Вітька. Тримав у одній руці, як щит, кришку від виварки, у другій — криву залізяку і з войовничими вигуками рубав нею, мов шаблею, високий бур’ян. Вітька належав до наймолодшого прошарку дворового населення, яке звалося «пацанвою» і у всьому мало беззастережно коритись більш дорослим хлопчакам, які вже ходили в ранзі «пацанів». Тому Мишко півголосом владно погукав на нього і, коли той наблизився, запитав: — Німці до нас у двір не заходили? — Ні, а що? — зацікавлено присів перед віконечком Вітька. — А нічого. Мати мене не шукала? — Ні, не шукала. А що? Мишко не відповів і за мить голова його зникла з віконця. Вітька, трохи ображений, відійшов від таємничих і таких привабливих руїн, до яких йому категорично забороняли підходити домашні — мати, тітка Стефа, тітка Рузя і бабуся Франя. Він і зараз би може не наважився порушити оту заборону, але мати, як це часто тепер трапляється з нею, лежить на ліжкові й плаче, та інколи так моторошно, що з сусідньої кімнати прибігають тьотя Стефа і тьотя Рузя, приходить бабуся Франя і починають стиха вмовляти та втішати матір, напувають її якимись дуже пахучими ліками, кладуть на лоба мокрий компрес. Користуючись такою метушнею, він тікав надвір, де на нього чекало безліч цікавих і невідкладних справ... А сталося це з матір’ю після того, як батько та ще кілька дядь і тьоть, начепивши на рукава пов’язки з багатокутними зірочками, одного дощового осіннього ранку пішли понуро з двору і більше додому не повернулись. Вітька спочатку допитувався у домашніх, коли прийде татко, але ті відмовчувались і витирали очі, а мати, затуливши обличчя долонями, починала голосити: «Ой, Яшенько, Яшень-ко!». Це вона так називала батька, хоча всі сусіди казали на нього Яків Соломонович. І Вітька нарешті зрозумів, що принаймні якийсь час про батька питати не слід і на цьому заспокоївся. Щоправда, трохи перелякався, коли невдовзі по тому вранці завітав до них дядько в чорному мундирі з коричневими відворотами на рукавах і таким же коміром. Вітька трохи знав його — то був Стьопка-сявка, якого тепер дорослі називали поміж себе Стьопкою-поліцаєм. Він похмуро оглянув їхнє сімейство, буркнув: — Жиди? Чому не пішли з усіма? Тітка Рузя і тітка Стефа почали щось пояснювати Стьопці, показували якісь папірці і часто повторювали слово «поляки». — А цей? — Стьопка-поліцай тицьнув пальцем на Вітьку, який ще був у ліжку і вдавав, що спить. Йому знову щось почали пояснювати і Стьопка врешті неохоче пішов від них. А Вітька ще довго продовжував нишкнути під ковдрою: так налякали його каламутні і злі очі Стьопки-поліцая. Вони видалися йому такими страшними... Вітьці сьогодні було сумно. Його ровесників чомусь не випустили гуляти, старші пацани кудись позникали. Один Мишко, вибравшись із руїн, сидів на ґанкові своєї хати, яка тулилася до схилу глибокої балки і старанно тер рукавом піджачка — «капітанки» якусь пляму на штанях. Тому Вітька дуже зрадів, коли на ґанок вийшла Мишкова сестра Оленка. Його, правда, занепокоїло, що за Оленкою вийшла мати, яка могла повести її кудись із двору. Та тітка Марія пішла в сарай і заходилась там рубати дрова, а Оленка попростувала до купи піску посеред двору. Хоча вона була на два роки молодша за нього, Вітьку, але гратись з нею можна було. Вона не рюмсала через дрібниці, не була «жадиною-говядиною», виносячи у двір якусь іграшку, не ябедничала і не капризувала. — Давай пасочки пекти, — запропонувала вона, показуючи іграшкове відерце і маленьку лопаточку. — Давай краще корабель зробимо,— авторитетно заперечив Вітька. — Корабель їсти не можна. А пасочки можна. — Ха, пасочки з піску! — А ми понарошку. Наліпимо багато — багато пасочок і коржиків. І всі їх понарошку з’їмо. Вітька знайшов компромісне рішення: — Ти роби пасочки, а я зроблю корабель. Припливу на ньому і ми будемо разом їсти. Відклав свою бляшану зброю і разом з Оленкою заходився копирсатись у вологому після недавнього дощу піску, велику купу якого ще в перші дні війни завіз у двір кербуд, аби гасити можливі пожежі. Оленка натоптувала у відерце пісок, перевертала, поляпувала долоньками по бляшаних боках і чергова «пасочка» була готова. Вітька зосереджено формував щось схоже на довгастий пиріжок, прилаштовував на ньому трісочки — щогли з паперовими вітрилами. Мишко нарешті відтер з штанів і «капітанки» крейдяні плями, які насадив, лазячи у підвалі. Тепер можна піти в сарай до матері та дипломатичне вивідати, чи не дістала вона чого-небудь поїсти. Обнадійливі прикмети були — з їхнього димаря куріло, та й дрова матір знічев’я рубати не буде. Він проковтнув слину, яка враз набігла до рота при згадці про їжу, критично оглянув свій одяг — чи не буде мати лаяти за неохайність та обзивати під гарячу руку свинею і нечепурою, а то ще й запотиличником пригостить... Підвівся, косуючи на сарай, звідки чулося цюкання сокири, і тут мов щось штовхнуло його: озирнись! Озирнувся, і враз усе затерпло в нього всередині від передчуття скорого і неминучого лиха. Нічого не змінилося на їхньому подвір’ї. Так само гралася у «пасочки» Оленка, так само споруджував з піску свій корабель чорноволосий, крючконосий Вітька. Так само світило тепле сонце з безхмарного неба і пишно квітувала стара акація біля водорозбірної колонки — «фонталу»... Та тільки за кілька кроків від Оленки й Вітьки, ніби з неба впавши, стояв німецький солдат. У бувалому в бувальцях сірозеленому мундирі, в таких же пом’ятих штанях, заправлених у важкі чоботи з широкими халявами. На спині у нього горбатився великий ранець із рудої телячої шкури, поверх якого була приторочена сталева каска, а на плечі міцно вгніздилася гвинтівка, багнет-тесак від якої висів у солдата на широкому поясі. Мишко за час окупації бачив таких ого-го скільки. Але зараз в серце закралась тривога: а чи не бачив оцей німець, як він, Мишко, пробирався до своєї криївки в руїнах будинку? А чи не той це, який кректав там, у підвалі? Може він уже розшукав криївку? Тоді останньою крапкою в цій історії буде мотузяна петля, може навіть на оцій квітучій акації, і фанерна табличка на шиї з написом: «Я переховував зброю». Таке Мишко вже бачив... Але чому цей солдат так пильно дивиться на Оленку і Вітьку? Ось знімає з плеча гвинтівку, ставить її до ноги... — Ком, ком! — киває крючкуватим пальцем на Мишка з таким виглядом, наче збирається показати йому якусь дивину. Мишкові думки миготіли, мов блискавки: «Рвонути в хату? Знайде. Може прямо в балку? Так там крутий схил та й далекувато, німець встигне вистрілити...» Становище складалось безвихідне. — Ком, ком! — приязно помахував уже всією шкарубкою долонею солдат. Тільки не показувати, що ти, Мишко Павлюк, злякався. Прикинутись дурником, вичекати слушну хвилину і тоді вже діяти... Заклавши руки в кишені, Мишко з незалежним виглядом підійшов до солдата, запитально звів брови: чого, мовляв, вам від мене треба? Мимохіть відзначив, що той вкрай змарнілий та втомлений, погано поголений і брудний. Вочевидь, фронтовик, якого відправлено в тил на відпочинок або на лікування, чи з якихось інших причин. А з фронтовиками жарти куці... Німець, продовжуючи здивовано посміхатись, показав пальцем на Вітьку, який продовжував безтурботно гратись у піску, і хрипкуватим голосом вирік: — Дас іст юде! Мишко зіщулився. Цей голос він зовсім недавно чув у підвалі. У голосі німця не було ані обурення, ані зненависті, лише подив. Як же це так? Був наказ ліквідувати усіх євреїв і це було виконано дуже ретельно, і раптом ось у всіх на виду сидить чистокровний маленький «юде» і спокійнісінько собі грається замість того, щоб лежати разом з батьками десь у протитанковому рові або якомусь забур’яненому урвищі, пробитий кулями або прохромлений багнетом... Солдат запитально дивився на Мишка, чекаючи його відповіді. «Так він до мене нічого не має, — здогадався хлопець. — Але Вітька... Ось зараз німець підніме гвинтівку, прицілиться... Заодно і Оленку може пристрелити...» — Юде? — вже трохи роздратовано і нетерпляче перепитав солдат. «Сказати «ні» — перестріляє усіх нас, — гарячково міркував Мишко. — Сказати «так» — Вітьці кранти...» — Юде?! — грізно насупився солдат і міцно взяв його за плече. — Нікс юде... — майже пошепки промимрив Мишко, не відриваючи погляд від гвинтівки. — Юде! — впевнено і сердито промовив німець. — Та який він тобі юда! — пролунав за Мишковою спиною схвильований і обурений вигук його матері. — Тобі що, повилазило?! Який він тобі юда? Це мій син! А оце моя дочка! 1 оце мій син! Мати рішуче одірвала руку солдата від Мишкового плеча, підхопила Вітьку, поставила його на ноги, те ж саме зробила з Оленкою, шльопнула обох нижче спини, вочевидь боляче, бо обоє дружно розревлись, і потягла їх до хати: — Ану, марш обідати! Іч, вимазались як ті поросята!— І вже на ходу, обернувшись до німця, трохи спантеличеного таким рішучим наскоком, додала розгнівано: — А ти йди, куди йшов! Комай, комай! Мишко поспішив за матір’ю, відчуваючи, як у нього тремтять ноги. Озирнутись боявся, аби не показати солдатові свого переляку. Адже тоді той може зрозуміти, що його одурено, і тоді все скінчиться дуже погано... На кухні мати з розмаху всадовила Оленку і Вітьку за стіл, швиденько налила їм по мисочці пісної, звареної з непросіяного вівсяного борошна затірки, тицьнула до рук ложки: — Їжте! А ти, Мишуню, виглянь тихенько, де там отой... Він вислизнув у сіни, позирнув крізь віконечко надвір. Солдата ніде не було видно — чи то пішов з двору, чи забрів до когось у хату. Повернувся на кухню, де на нього вже чекала на столі неповна тарілка темної затірки, повідомив, що, здається, все обійшлося. Лише тепер зауважив, яке стало бліде материне обличчя і як у неї тремтять руки. А Оленка і Вітька, забувши навіть витерти сльози, поспішно працювали ложками, обпікаючись, жадібно сьорбали нужденне вариво і таке блаженство було на їхніх замурзаних личках... Та й не дивно, бо Павлюки їли останній раз ще вчора пополудні оцю ж саму пісну затірку. Та й Вітька, мабуть, теж. Бо хамелькає, аж похлинається! Мишко навіть відчув неприязнь до нього — тут самим нічого до рота вкинути, а ще й цього годуй... Раптом у сінешні двері гучно загрюкав хтось. — Господи... — тільки й прошепотіла мати і, впустивши з рук дровенячку, яку саме налагодилась підкласти в пічку, невпевнено пішла відчиняти. За якусь хвильку в сінях почулася скреготлива німецька мова. «Оце вже точно за мною... — тоскно подумав Мишко, кинувши ложку, прожогом випив з тарілки залишки страви, метнувся до вікна, одним скоком намірившись вискочити надвір і шаснути в зарослу чагарником і буйним бур’яном балку. — Гади, все таки вислідили...» Та вже схопившись за віконну раму, зупинився. Що примусило його зробити це, він і сам не міг доладу збагнути. Може, засвоєне від батька ще з довоєнних часів правило самому відповідати і розплачуватись за скоєне. Може, думка про те, що німці, не знайшовши його, почнуть мордувати матір, а то й на шибеницю потягнуть... До кухні боком вступила мати, а за нею сунув той самий німецький солдат, який щойно дивувався, забачивши на подвір’ї «юде» Вітьку. «Таки по нього!» — приречено переконався Мишко, лише тепер згадавши про давній наказ окупаційних властей про те, що за переховування євреїв існує одна покара — розстріл. Та й мати, судячи з її вигляду, припам’ятала те у повній мірі лише зараз. А там, надворі, в гарячці... Зі своєї крихітної бокової кімнатки видибуляла бабуся Уляша, худа, з запалими від голоду очима і щоками. Кволо поцікавилась, що воно тут відбувається? Мати на те нічого не відповіла, а солдат продовжував уперто втовкмачувати їй: — Айн зольдат, фрау! Квартир! Шляфен! Ферштеен? Спершу Мишко не міг второпати, чого бажає оцей незваний гість, хоча вже й встиг засвоїти отой невеличкий набір слів та фраз, яким користувалися жителі окупованого міста у спілкуванні з німцями. Мати ж взагалі нічого не зрозуміла з крикливих звертань солдата і лише переводила безпорадний погляд з нього на Мишка, потім на Оленку і Вітьку. — Айн зольдат, квартир, шляфен... — гучно, як до глухих, звертався німець. Трохи оговтавшись, Мишко нарешті зрозумів, чого він бажає. — Мамо, він шукає для себе квартиру для постою. — І до солдата: — Ду біст айн зольдат? Нах квартир? Шляфен? — приклав долоні до щоки, показав, як хочеться спати людині. — О, я, я! — зрадів солдат, що його нарешті зрозуміли. Поворухнув плечима, поправляючи важкий ранець. А тоді втупив погляд у Оленку і Вітьку, які старанно вишкрібали з мисочок залишки остюкуватої затірки та ретельно облизували ложки. Гмикнув, пройшов до плити, безцеремонне зазирнув у каструлю, де було варено оту страву. Вона була порожньою. Мати, поспішаючи, розлила свою і бабусину частку їм трьом, малоліткам. — Ніхтс ессен? — поцікавився діловито, показуючи на каструлю. — Ніхтс! — похмуро відповів Мишко. — Ессен капут. Аллес капут. Солдат ще раз пильно поглянув на Вітьку, на бабусю Уляшу, яка голодними очима позирала на порожні тарілки, тицьнув у її бік пальцем і запитально поглянув на господиню: — Мутер? — Що він, Мишуню, питає? — То він питає, чи бабуся твоя мати? Мати ствердно кивнула головою, а Мишко додав для певності: — Я, я, мутер. Майне гросмутер, моя бабуся. — Мишуню, якщо йому потрібна квартира, веди до Феньки, вона прийме, — півголосом запропонувала мати, намагаючись стати так, щоб німець зайвий раз не бачив Вітьку. Мишко помічав, що матір з останніх сил намагається триматися спокійно, та й самому було моторошно від думки, чим це все може скінчитись. Тому поспішив скористатись материною пропозицією і звернувся до солдата: — Пан, ком! Нах квартір. Дас іст гут-квартір унд гут-фрау. Видно, солдат був докраю стомлений, бо охоче пристав на те. Але, пропустивши Мишка поперед себе, аби той показав, де знаходиться «гут квартір» і «гут фрау», він докірливо поглянув на господиню, кивнув головою на Вітьку і переконано мовив: — Дас іст юде! Тітка Фенька, до оселі якої привів Мишко солдата, прийняла майбутнього постояльця дуже привітно. На Мишків стук викотилась на ґанок, низенька, кругленька, коротконога, усміхнена. Заторохкотіла скоромовкою: — О, гутен таг, пан! Бітте, проходьте! Квартір, бітте! Схопила німця за рукав мундира, потягла в хату: — Ось тут ессен! А отут шляфен! А отут вмиватись, вассер кальт, вассер варм! Усе чистеньке, клоп ніхтс, бітте, дивіться! Вона мало не силоміць водила солдата по невеличкій квартирі, піднімала покривало і ковдру на широкому ліжкові, показувала де умивальник, де питна вода, де в буфеті усілякий посуд. Моргнула Мишкові, порухом пальців показала йому: зникни! Оте побажання Мишко виконав дуже охоче — йому гидко було дивитись на те, як їхня сусідка запобігає перед отим брудним і, мабуть, завшивленим вояком. А той, скинувши ранець і акуратно поставивши гвинтівку біля ліжка, розстебнув мундир і, почісуючись під пахвами та блаженно покректуючи, зажадав: — Вассер варм! І на мигах показав, що йому треба помитись, а заодно пообіцяв хазяйці: — Брот, зупе, ессен! Карашо! Тітка Фенька наздогнала Мишка в сінях, тицьнула йому величенький шматок коржа: — Це тобі за труди. Питатимуть, веди ще. Вдома Мишко віддав свій заробіток матері і на запитальний погляд її відповів, що німець зупинився у Феньки. — Ну й слава Богу! Мати присіла на табуретку, втомлено склала руки на колінях. Поступово лице її ожило, з нього зникла гостра тривога, залишився лише постійний сум та згорьованість. Запитала чи то себе, чи Мишка: — Що ж завтра їсти будемо? У тринадцять років вирішувати таке питання — справадуже невдячна. Мишко мовчав. Що він міг отак зразу запропонувати? Мати зітхнула, підвелася з табуретки: — Виглянь надвір. Якщо все тихо, відведи Вітьку додому. Або ні, краще я сама. Вона вийшла в сіни. Повернувшись за хвилину, взяла Вітьку за руку, повела з кухні. Видно було по всьому, що він так і не зрозумів, яка трагічна веремія могла зчинитись через його маленьку персону. Але інстинктом своїм дитячим відчув небезпеку і тепер тулився до тьоті Марії, яка так несподівано і щедро нагодувала його. От тільки за що шльопнула його по попі... Адже він мирно грався з Оленкою і нічим не скривдив її. Незрозумілі ці дорослі з їхніми вчинками... Мати повернулась десь через півгодини, якась розгублена і явно зраділа. Поклала на кухонний столик величеньку торбинку з чимось сипким. — Ось, Мишуню, борошенце. Вітьчина рідня дала. А у мене духу не хватило відмовитись...— Вона заплакала. — Як далі жити будемо? Уже милостиню нам подають... Соромно! Подумавши, Мишко невпевнено запропонував: — Треба на село йти, міняти... — А що понесемо? Що? Вже все попереміняли. — Може, батьків костюм? — Єдину пам’ять?! — Тоді може Оленчину шубку... — А в чому вона буде ходити? — Можна пошити пальтечко з моєї ковдри. Вони ще довго, сперечаючись, обговорювали можливі варіанти, але так нічого й не придумали. Нарешті в їхню нараду втрутилася бабуся Уляша. — Нічого ви, дітки, зараз не придумаєте. Покладіться на милість Божу. Він не залишить нас, от побачите. — Ой, мамо! — сердито урвала її лагідну мову мати. Ви таке скажете! Он, сьогодні дожились, що ані крихти в домі... — А Бог явив свою милість, — кивнула бабуся на торбинку з борошном . — А якби отой німець перестріляв нас усіх через того Вітьку? — І тут Господь не допустив. — Еге! Якби я того Вітьку не затягла в хату та не посадила їсти. Той німець просто не міг повірити, що ми можемо годувати єврея... — Маріє, і це тобі Господь внушив, — переконано сказала бабуся. — У вас, мамо, все одне і те ж! Бабуся, відчувши, що у дочки зараз вирвуться богохульні слова, вирішила за краще не продовжувати розмову на цю тему і запитала, як там вирішено з Вітькою. — Та що ж... Мало не знепритомніли, коли розказала. Згарячу хотіли в погріб його запроторити та всіляким мотлохом замаскувати. Насилу умовила їх поки що просто не випускати його надвір, поки тут отой німець. Та щоб одного потім не випускали гуляти. Ох, скоріше б уже наші прийшли! — Дай то Боже... — зітхнула бабуся Уляша. Спати лягли рано, бо світити було нічим: останні краплини гасу випалили в каганчику ще кілька днів тому. Та й голод уві сні не дошкулятиме. Засинаючи, Мишко чув, як важко зітхає мати, а в сусідній кімнаті молиться бабуся, і лише чотирирічна Оленка, якій мати віддала принесений Мишком шматок коржа, мирно і солодко посапувала в своєму ліжкові. Закінчувався ще один, двісті сімдесят третій, день окупації. І ніхто з них не знав, що їх попереду буде, таких схожих, ще аж п’ятсот вісімнадцять... | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1090 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |