| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
АНТОЛОГiЯ ПРОЗИ ПРИДНiПРОВ"Я. Віктор САВЧЕНКО - ПIСЛЯМОВА
 ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ПИСЬМЕННИЦЬКІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ — 70 Минуло десять років відтоді, як Дніпропетровська організація Спілки письменників України святкувала свій шістдесятилітній ювілей. Не бучною то була подія в житті міста, але письменники підготувалися до неї на совість. Уже за півтора-два роки до цього почали збирати й писати матеріали із літературного життя краю, які згодом оформилися в книгу “З любові і муки”. Ідея належала тодішньому голові Валентинові Чемерису. Це було найповніше зібрання літературознавчих статей, розвідок, біографічних довідок, всього, пов’язаного з літературним життям Придніпров’я. Книга вийшла в ювілейний рік (хоч і наприкінці його) і стала своєрідною енциклопедією, авторським колективом якої стали всі живі письменники, науковці-філологи, краєзнавці, працівники Літературного музею, бібліотекарі, журналісти і всі, у кого була хоч якась інформація про літературні постаті минулого. Якщо десь і залишилися не використані тоді матеріали, то їх, скоріше за все небагато, і отже вони можуть скласти лише доповнення до книги “З любові і муки”, на той випадок, якщо її колись буде перевидано. Цей матеріал “Дніпропетровській исьменницькій організації — 70” також можна вважати додатком до книги, який висвітлює (хоч і надто лаконічно) життя організації за період від ювілею до ювілею. А точніше — за майже дев’ять років мого головування (з березня 1994 по грудень 2002 рр.) У ньому я свідомо уникав торкатися творчих особливостей письменників, бо тоді довелося б повторювати писане у двох виданим мною книжках: “Бог не під силу хреста не дає” (про поетів) та “Шлях у три покоління” (про прозаїків), а також в упорядкованій мною і виданій “Антології поезії Придніпров’я”. У названих працях охоплені всі письменники — живі і ті, кого вже намеє. Ця есеїстика стала у пригоді тим, хто тягнеться до Слова, до літератури рідного краю; вона використовується як методична література в учбових закладах і, що важливо, привертає увагу до творчого доробку письменників, зокрема і їхніх нових видань. Надто потягнувся читач до книг Наталки Нікуліної “Знамення калини” та Олександра Зайвого “Свище вітер в осінній діброві”, виданих посмертно стараннями письменницької організації, радіожурналістів, журналістів, видавців, Обласної універсальної науково-технічної бібліотеки за сприяння Управління культури Дніпропетровської облдержадміністрації. * * * Знала Спілка письменників справді трагічний 37-й, коли тогочасна влада фізично знищила засновників організації. У пам’яті залишилися часи, коли однаково суворо контролювалося кожне писане й мовлене слово, коли кануло в лету російське прислів’я “слово к делу не пришьеш”. Слова, як писані, так і мовлені, “пришивалися” до судової справи. Та було й потепління, сказати б олюднення системи. До влади прийшло покоління, не обтяжене смертним гріхом. Це були все ті ж прибічники комуністичної ідеї, але вже з людським обличчям. Багато з них узяли мораль з книг шістдесятників. А в них не було ні “чорнухи”, ні “порнухи”, ні класової ворожнечі, вигаданої ідеологічними терористами минулих літ. Навпаки — декларувалися справедливість, гуманізм, людські чесноти. Чималу роль у формуванні свідомості тогочасної молоді відіграли також твори зарубіжної літератури, але тільки вистояні в часі і зорієнтовані на покращання людини. Сумнівної літератури (з погляду моралі) тоді не видавалося. За якихось два десятиліття людність Союзу перетворилася на найчитабельнішу аудиторію в світі. Книга стала другим — духовним хлібом. Як у повоєнні роки ще з вечора, бувало, займали чергу до хлібної лавки, щоб уранці отримати по картках шматок глевтяка, так у восьмидесяті ще з ночі записувалися в чергу на зібрання класика літератури — вітчизняного чи зарубіжного — до магазина передплатних видань. Авторитет художнього слова сягнув нечуваного рівня. Важко сказати, на що тоді був більший попит: на літературу чи на предмети побутового вжитку. Не зайве навести ще один приклад — Югославія. Така ж сама багатоетнічна країна, державний устрій якої тримався на тій самій комуністичній ідеології. Щоправда життєвий рівень там був вищий. Громадяни мали все, що вироблялося в світі. Мали й свою літературу, але, судячи з публікацій у журналах “Всесвіт” та “Иностранная литература”, а також з книжок авторів, що в нас тоді виходили друком, вплив її на свого читачане йшов у жодне порівняння з впливом, який мав, скажімо, український письменник. Як сказано, “все у світі має свій лік і число”. Коли минуло 73 роки й 7 місяців і почав розпадатися Радянський Союз, світ завмер, очікуючи великої крові. Але, на диво, ні в кого не виникло бажання ставити когось до стінки. Просто народи розійшлися по своїх етнічних кутках. Руйнування ж Югославії означене всіма страхіттями апокаліптичної доби — від переслідування за сепаратизм, до етнічних чисток, геноциду, масових убивств — і це триває й по сьогодні. До чого цей відступ у минуле і яке він має відношення до літературного процесу? У світі немає економіста, який би оцінив ефективність роботи письменника. Можна порахувати витрати на видання книги і виручені кошти від її реалізації. А як, яким мірилом, оцінити думки, що ними письменник засіває душу читача? Як оцінити настрої, позитивні чи негативні приклади, які стають складовою свідомості читача? Такого мірила не існує. А тим часом свідомість окремої людини (як і цілого народу) реагує на небезпеку для Батьківщини у точній відповідності з її — свідомості духовним наповненням. Історія поставила коректний експеримент. Взяла дві імперії — одну площею в шосту частину суші планети, другу, порівняно невелику. В тілах обох текла та ж сама ідеологічна марксистська кров, обоє — багатоетнічні утворення з націями християнського й мусульманського віросповідань, етнічна основа обох — слов’янство. Це були немов би дві групи піддослідних, одній з яких зробили щеплення від сказу, іншій ні. Таким щепленням у Радянському Союзі стало художнє слово. Треба сказати, — приємні ліки, які “піддослідні” вживали з задоволення. Отож коли прийшов час розпаду Союзу, то замість сплеску ненависті й жорстокості, відбулося те, що можна сказати словами Олександра Твердохліба: Ну, что, славяне, выпьем «на коня», и разойдемся по углам исконным, к своим иконам и корням искомым, живых не хая, мертвых не кляня. Когда идет великая грызня меж смердами, кровями и князьями, давайте хоть расстанемся друзьями и как славяне — выпьем «на коня». Коли у березні 1994-го мене обрали головою Дніпропетровської письменницької організації, вона налічувала 56 членів і вважалася одною з найчисельніших в Україні. Її ядро складали письменники старшого покоління і ті, хто прийшов у літературу в шістдесяті, це Олександр Билінов (Бейлінов), Сергій Бурлаков, Сергій Завгородній, Леонід Залата, Федір Залата, Федір Ісаєв, Борислав Карапиш, Микола Карплюк, Віктор Корж, Микола Миколаєнко, Михайло Нечай, Ігор Пуппо, Ганна Світлична, Степан Чорнобривець, Іван Шаповал. Пишу “ядро” тому, що це люди з солідним літературним багажем. А чим воно — минуле — більше, тим довший творчий слід за письменником тягнеться. Слід із книжок, публікацій у періодиці, виступів по радіо й телебаченню, громадської діяльності, всього того, що зрештою формує свідомість людини й суспільства. Осередок таких особистостей створював довкола Спілки певне “світіння”. Книжки-бо їхні були (й тепер є) майже в кожній бібліотеці, чимало їх і в домашніх книгозбірнях. Довкола них гуртувалися ті, хто прийшов пізніше, це Олекса Вусик, Володимир Грипас, Олесь Завгородній, Олександр Зайвий, Володимир Заремба, Валентина Зубова, Юрій Кібець, Любов Коваленко (Сєдая), Василь Ковалюк, Андрій Коцюбинський, Наталка Нікуліна, Олександр Ратнер, Іван Рибицький, Михайло Селезньов, Володимир Сіренко, Олексій Стариков, Семен Широков (Шейнін), Ганна Шепітько, Григорій Шиян, Анатолій Шкляр, Клавдія Фролова, Кость Чернишов. Називаю тільки тих, хто входив до складу Спілки на час мого головування. Треба сказати, що о цій порі відчувалося ще певне відчуження між тими, хто сприяв становленню незалежності України, й тими, кого влаштовувала стара система. Але Спілка, як і раніше, жила розміреним творчим життям. Писалися поетичні й прозові твори. Писалися... Але не видавалися. З розпадом старої системи розпалася й книготорговельна мережа ”Укркнига”, яка поширювала книжки по всій Україні, незалежно від того, де б їх не було надруковано. А головне — нова незалежна держава, до становлення якої найбільше розуму й енергетики доклали письменники, перестала фінансувати книговидання. До того ж інфляція, створена партійно-мафіозним кланом Кремля (звідти тільки у перші місяці розпаду Союзу на різні закордонні рахунки булопереказано понад двісті мільярдів доларів), знецінила всі вклади письменників, зароблені за раніше видані книжки. Відтак автор був позбавлений можливості надрукувати хоча б власним коштом бодай один поетичний “метелик”. З настанням купонних часів люди опинилися на межі виживання. Письменники перейшли на жорсткий режим економії. Відмовляли собі у всьому... Ніколи не забуду, як у 1996-му після зборів прийому до Спілки один з пошукачів виставив коробку повну ковбас, шинки, сирів, кетчупів, дорогої випивки, і як накинулися на все те колеги. Рум’яний початківець припрошував усіх... Я бачив, як один літній, відомий в Україні (і не тільки), письменник намагався розжувати суху ковбасу, але не маючи зубів (бо не мав за що їх вставити) ковтав шматками. Це тоді Григорій Гарченко склав такі рядки: Як би пересидіть на бобах, Бо ж ціна проклята дістає: Застрявало м’ясо у зубах, А тепер у горлі застряє. І це були люди, яким народ великою мірою зобов’язаний тим, що у 1991-му не розлилася кров. Згодом цей пошукач, ставши членом СПУ і увібравшись у сяке-таке літературне “пір’я”, назве їх хуторянами. Вище я писав про ядро письменницької організації. Воно не було сталим. Його покидали одні й долучалися нові імена. За період мого головування із життя пішли Сергій Завгородній (1994), Михайло Нечай (1996), Ганна Світлична (1996), Семен Широков (Шейнін) (1996), Наталка Нікуліна (1997), Володимир Грипас (1997), Олександр Зайвий (1999), Василь Ковалюк (2000), Федір Ісаєв (2000), Олександр Билінов (2000), Степан Чорнобривець (2001), а також ті, хто став членом Спілки в пізніші роки, а саме Микола Кучер (1999) та Микола Сарма-Соколовський (2001). О.Билінов, М.Сарма-Соколовський та С.Чорнобривець померли на дев’яностому році життя, С.Завгородньому було 86, С.Широкову — 85, Ф.Ісаєву — 79, М.Нечаєві — 77. Рано, як для письменницького віку пішли з життя М.Кучер — йому було 67 років, О.Зайвий — 64, В.Ковалюк — 63. Відмучилась, у прямому розуміння цього слова, інвалід з дитинства Г.Світлична, якій на той час виповнилося 56. Трагічно загинула за два тижні до свого п’ятдесятирічного ювілею Н.Нікуліна. Без жодного з цих імен неможливо уявити ні літературного життя на Придніпров’ї, ні Дніпропетровської письменницької організації. Так, С.Завгородній — перший повоєнний голова Спілки — по суті створив організацію, а головне задав на майбутнє два основних критерії, за якими здійснювали прийом до Спілки — художній рівень творів і людські якості літератора. Цими критеріями керувалися понад півстоліття. С.Завгороднього можна без перебільшення назвати патріархом Дніпропетровської письменницької організації. Він не тільки сприяв формуванню Спілки обдарованими письменниками, а й виробив певну систему цінностей. Це громадянська свідомість і патріотизм. Патріотизм не того, хто співав “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”... Цей елемент свідомості спалахнув у більшості письменників у вирішальну мить історії, коли постало питання: бути чи не бути Україні суверенною державою. М.Нечай, який змінив С.Завгороднього на посаді голови, керувався тими ж самими принципами і водночас був для багатьох прикладом великої творчої продуктивності. Він написав і видав багато книг. Письменник живе подвійним життям: існуванням звичайної людини та життям архітектора умовного світу, що він створює в своїй уяві, і водночас головним режисером подій у тому світі. Але якщо казати про Ганну Світличну, то першого, суто людського життя вона не мала зовсім. Це була сутність, яку тримало на світі тільки поетичне слово. Її вважали однією з кращих поетес в Україні. А той, кому довелося хоч раз побувати у неї в гостях, виходив принишклий: його особисті проблеми здавалися йому мізерними й надуманим, порівняно з тим способом життя, який вела Г.Світлична. Досить сказати тільки, що тілом вона залишалася восьмирічною дівчинкою, яка все життя пролежала в ліжку, а тримало її на світі добро людей — спочатку батьків, потім брата і його сім’ї, друзів, а також чуйне ставлення влади (в останні 5 — 10 років). Похмурого дня 11 листопада 1996 року попрощатися з цією дивовижною людиною прийшов увесь Павлоград. Такої процесії не знали похорони видатних людей навіть у столиці. На кладовищі я сказав прощальне слово, але, на жаль, не міг сказати про одну велику подію в її житті, коли вона закохалася в поета-правозахисника Івана Гнатюка, який, повернувшись з ув’язнення, приїхав з Тернопільщини у наш край спеціально, щоб відвідати Ганну. Це було драматичне кохання, яке вилилося у цілий ряд палких поезій. Іван ненароком розбудив у ній жінку, яка, здавалося, вже ніколи не прокинеться. Світлична була прикладом того, що людина — подвійна істота, яка тримається не тільки завдяки тілу, а й духові. Якщо Г.Світлична, з огляду на її фізичний стан, практично вичерпала свій життєвий ресурс, то творча зірка Наталки Нікуліної на час її загибелі палала найяскравіше, і це ще не був апогей. Не маючи можливості реалізувати себе у видавнні книг (втім, як і кожен з письменників), вона влаштувалася працювати в творче об’єднання художніх програм обласного радіо і там у співдружності з колективом за якихось півтора-два роки створила понад шістдесят передач про письменників, учителів, істориків, художників, акторів Придніпровського краю. Це були по суті високомистецькі студії. А те, що їх вела відома в Україні поетеса, вабило до них усіх, небайдужих до рідного слова. Сприяли їй у цьому люди такого ж духовного наповнення, як і вона, радіо-журналістки Таїсія Ковальчук і Наталія Старюк, режисер Євген Кремінський, а також керівництво Радіокомітету. Попри спекотний червневий день, багато люду прийшло до будинку Радіо, аби віддати останню шану покійниці. То були вчителі, бібліотекарі, науковці, журналісти — поціновувачі її поетичного слова й слухачі радіо-серіалу “На полі слова”. Вона загинула, випавши з балкона п’ятого поверху. Не всі переконані в тому, що тумбочка, на яку вона стала, щоб підсипати корм у годівничку для синиць, похитнулася під нею... Дехто вважає те самогубством. Мовляв, перед ювілейною віхою відбулася переоцінка всього життя. П’ятдесят років жінці — гарній, з усіма жіночими принадами, а в неї ні чоловіка, ні дитини, тільки стара мати і повні шухляди невиданих творів. Чи варто було віддавати усі суто людські блага заради кількох поетичних збірок? Чи варто було залишатися послушницею монастиря, який вона сама звела довкола себе. У той “монастир” вона прийшла ще в підлітковому віці і жодного разу не порушила його суворого статуту. Вона була внутрішнім емігрантом у світі земних утіх. Є й третя думка про її загибель... Поетом, без якого неможливо уявити Дніпропетровську письменницьку організацію, був Олександр Зайвий. У житті він не топтав жодної стежки, крім стежки в літературу. Якщо Н.Нікуліна, наприклад, віддала якийсь час науці (захистила кандидатську дисертацію з філології), то Зайвий тільки писав, а свій поетичний хист огранював самотужки. Його називали “самородком”. І якщо у голосі того, хто вимовляв це слово, часом угадувалася поблажливість, то вона стосувалася не поетичного дарування, а виховання. Бував Сашко часом рвучким, нестримним у полеміці, але завжди залишався світлою, доброю людиною. У своїх судженнях у малому він іноді помилявся, у великому ж ніколи. Йому дано було бачити серцем те, що високоосвічені люди осягають спеціальними знаннями й інтелектом. Письменник, якщо це справді письменник, живе одночасно у двох вимірах — матеріальному (земному) й вигаданому ним самим. Питання тільки, в якому з них він більше перебуває. Про Зайвого можна сказати, що у світ земний він навідувався украй рідко. Тільки уже в пенсійному віці його потягло в рідне село Могилів, де він власними руками збудував собі хату, у якій невдовзі й помер від серцевого нападу. Причиною стало те, що в нього вкрали весь урожай картоплі, який він вирости, і отже залишили його з мізерною пенсією на зиму. Перед самою смертю він писав: Безсмертя прийде в нашу пустку: освятить речі, що тут є. Всього на два удари пульсу воно від смерті відстає. Сільський цвинтар Могилева, напевне, не пам’ятав такої кількості людей, які прийшли провести Олександра в останню путь. А був же кінець січня, під ногами хрумтіла крига замерзлих калюж. Цікаво, як ведеться зараз тим, хто обікрав поета? Тихо, після багаторічної хвороби і тривалого перебування в лікарні, пішов із життя Володимир Грипас. Помер Микола Кучер від хвороби, яку він ще зовсім молодою людиною виніс із Дубравлагу — сталінського концтабору, в якому опинився все з тієї ж причини, що й колись Павло Кононенко. Це була хвороба видимої й невидимої частини організму. Не стала несподіванкою смерть літературного критика Семена Широкова, він-бо пережив усі страхіття Другої світової, включаючи й інвалідність; йому до того ж було вже за вісімдесят. А от смерть Василя Ковалюка виявилася несподіванкою для всіх. Щоправда незадовго до невиліковної хвороби Василь устиг видати два романи “Розп’яття” і “Престол”. Так само поставив жирну крапку у своїй творчості Федір Ісаєв, попередивши смерть книгою вибраних поезій “Ріднокрай”. А тепер про тих, хто пішов із життя, вичерпавши увесь свій природний ресурс. Іншими словами — помер своєю смертю. На дев’яносто першому році життя не стало ОлександраБилінова, Миколи Сарми-Соколовського, Степана Чорнобривця, за кожним із яких тягнувся довгий літературний слід у минуле. Щоправда, М.Сарма-Соколовський став членом НСПУ тільки 1999 року. Власне, це було лише оформалення його статусу поета, яким він був усе життя. Немає в нашій організації людини більш складної долі, ніж він. Висвячений у сан священика, засуджений до двадцяти п’яти років концтабору (сталінського), потім — до страти. Тільки зміна політичної ситуації врятувала його від смерті. Блискучий майстер пензля, новітньої форми поезії... Якби цей чоловік жив розміреним життям, то життєвий ресурс його вичерпався б, напевне, у далеко за сто. Нагадаю, що мова йде тільки про тих, хто помер в період мого головування. Чому я стільки уваги приділив тим, кого вже немає? Тому, що глибоко переконаний — письменник проживає два життя. Перше у власному тілі, друге у своїх творах, а точніше — в свідомості читачів. Його ідеї, переконання, порухи душі, навіть рефлекси — усе переходить у свідомість іншої людини і зрештою в астральний світ планети. На совісті названих письменників немає нічого такого, що руйнувало б людське в людині. Навпаки — вони є носіями гуманізму, добра, спокою. До письменницької організації можна застосувати метафору “живий організм”. Як у тілі людини весь час відмирають старі клітини і з’являються нові з тими ж функціями, так і в творчому колективі на зміну майстрам слова, які пішли з життя, приходять нові. До таких слід віднести Сергія Андреєва, Віктора Веретенникова, Григорія Гарченка, Івана Данилюка, Валерія Ковтуненка, Анатолія Липицького, Ірину Прокопенко, Валентину Чорну. Ці майстри слова поповнили письменницьку організація в період з 1990-го по 1993-й роки і отже зазнали впливу, та й виховання, старших колег. У перші роки після обрання мене головою до Спілки прийшли Євген Берлін, Григорій Бідняк, Валентин Бурхан, Віктор Гриценко, Григорій Гусейнов, Марія Зобенко, Олеся Омельченко, Гаврило Прокопенко, Фідель Сухоніс, Олександр Твердохліб, Микола Чабан. Починаючи з 1998-го Спілку поповнили Михайло Дяченко, Олег Волик, Людмила Левченко, Володимир Луценко, Жан Парфімчук, Микола Сарма-Соколовський, Юрій Скалозуб. У 2000-му році членами спілки стали Олександра Кравченко, Наталія Кривенко та Леся Степовичка (Олександра Шуманн). Не можу не згадати один з найдраматичніших моментів мого головування: події, які розгорталися довкола приміщення письменницької органцзації. 3 лютого 1997 року Фонд державного майна в Дніпропетровській області продав Закритому акціонерному товариству “Інвестиційний фонд “Дніпроінвест” за 800000 гривень будинок на пр. К.Маркса, 60, у якому знаходився офіс письменницької організації. Це були не гроші, а приватизаційні сертифікати, які “Дніпроінвест” та інші підвідомчі йому структури скуповували у населення по 25 гривень за один сертифікат. Державна ж вартість сертифіката, як відомо, складала понад 500 грн. Всього вони витратили на придбання сертифікатів 40000 грн. або 20000 дол. (по тодішньому курсу). А 28 лютого того ж року створюється товариство “Реєлтерська компанія “ДОМ”, у яку “Дніпроінвест” передає придбані приміщення, як свою частку у статутному фонді цієї нової компанії. Та вже 14 травня 1998 р. “Дніпроінвест” продає свою частку в статутному фонді Реєлтерської компанії “ДОМ” товариству “Приват-сервіс”. Але рішенням арбітражного суду Дніпропетровської області, яке відбулося 22 травня 1998 р (справа № Д19-9) договір купівлі-продажу від 3 лютого 1997 р, укладений між Фондом держмайна та ЗАТ “Дніпроінвест” визнано недійсним. А майно, тобто будинок, у якому перебувала Спілка, стягнуто з “Дніпроінвесту” на користь Фонду держмайна. Був ще один арбітражний суд, а саме від 17.09.98 р., мабуть, за позовом “Дніпроінвеста”, але й він підтвердив рішення першого суду. Затим був Вищий арбітражний суд України, судова колегія по перегляду рішень та ухвал, але й вони залишили без змін рішення арбітражного суду Дніпропетровської області. Попри рішення арбітражного суду від 22 травня 1998 р. ТОВ “Приват-сервіс” продало свою частку в статутному фонді “ДОМа” корпорації “Дугсбері Інс” США. І це сталося 03.08.98, тобто за три місяці по тому, як оборудку з купівлею-продажем 3 лютого 1997 р. було визнано недійсною. І ось, на підставі рішення арбітражного суду та його підтвердження вищими судовими інстанціями України, Дніпропетровська міська рада виносить своє рішення: Передати у безстрокове користування та на бухгалтерський облік по балансу Дніпропетровській організації НСПУ із збереженняму комунальній власності територіальної громади м. Дніпропетровська приміщення, що в буд. на пр. К.Маркса, 60, площею 60 кв.м. Ідеться вже не про дві, а про три кімнати, одну з яких на початку де’яностих (голова організації Валентин Чемерис) було надано нашою Спілкою у тимчасове користування видавництву “Южная Пальмира”, за що воно сплачувало наші комунальні послуги. Але для того, щоб вступило в силу це рішення, потрібен ще один арбітражний суд, який би довів, що всі угоди між “Дніпроінвестом”, Реєлтерською компаніює “ДОМ”, “Приват-сервісом” та корпорацією “Дугсбері Інс” (США) — це угоди між родичами... Прокуратура на той час уже була підготувала такий матеріал. Але... Хотів би сказати, що Прокуратура області була цілком на нашому боці, та ні вона, ні суди не змогли подолати сили, яка дуже скоро накинула на приміщення офісу таку оренду, яку сплачувати важко не тільки злиденній Спілці, а й економічно потужнішій структурі. Влада ж, яка продала будинок, відмовилася взяти на себе оплату оренди. Після прямого шантажу письменників Реєлтерською компанією “ДОМ” вона — влада зрештою надала в безоплатне користування дві кімнати в цокольному поверсі Училища культури, що на проспекті К. Маркса, 47. Щораз бачачи з вікна черевики людей, нам здавалося, що хтось витирає об нас ноги. Це було боляче і принизливо. Адже ті, хто сидів тепер у владних кріслах нової держави, опинилися в них саме завдяки перебігові подій, що їх підготували трударі на полі слова. Більше року у мене пішло на те, щоб таки добитися пристойного офісу, а головне в безоплатне користування. Він виявився в будинку, що його побудував Д.Яворницький за проектом Александрійського історичного музею (Єгипет). І знову ж таки, попередньою домовленістю передбачався термін користування приміщеннями двадцять п’ять років. Та коли дійшло вже до оформлення документів адміністрація несподівано зменшила його до п’яти років. Зроблено це було з єдиною метою — тримати людей слова на короткому повідку. По різному поставилися письменники до перебігу подій. Переважна більшість разом з керівництвом організації боляче переживала грабунок (точнішого слова не спадає на думку) і, коли виникла потреба, кинулася рятувати бодай меблі, над якими також нависла загроза втрати за невиплачений борг по оренді. Але були й такі (на щастя, їх усього кілька), які потирали руки від задоволення. Мовляв, дивіться, не вберегли письменницький офіс. Те, що не існувало сили, яка б спроможна була уберегти промислові гіганти, флоти, підземні копалини та й за великим рахунком, усю людність України, яку спочатку обібрали до нитки, а потім перетворили на рабів (їм просто не платили за працю), богемник того не бачив... То були “перші ластівки” політичного піару, що їх почали впроваджувати у духовний орден (таким завжди була письменницька громада) темні світу цього. Із літераторів, хто прийшов у Спілку в період з 1994 по 2002 рр. не всі і не однаково усвідомлювали справжнє покликання письменника. Були такі, яких у літературу привело прагнення слави, часом таке сильне, що породжувало чорну заздрість до того, хто спромігся на путній твір. Особисто я вважаю це дитячою хворобою письменника. В багатьох вона з часом минає. У декого ж, на жаль, стає хронічною і отруює життя не тільки йому, а й оточенню. Достатньо двох-трьох таких “невиліковних” і товариський колектив однодумців скоро перетвориться на серпентарій. Мабуть, через це у недалекому минулому так довго (бувало, по кілька років) придивлялися до початківця, перш ніж прочинити перед ним двері Спілки. Повів демократизації похитнув це неписане правило. А шкода. У Спілку (не тільки в Дніпропетровську організацію) проникла богема. Часом нахраписта, яка свою творчу недолугість компенсує кулаками і, трапляється, опиняється на видноті, та зрештою, через нечітке, сказати б, шепеляве, мислення скочується туди, де їй і належить бути — в забуття. Комуно-більшовицька влада колись геть знищила віру в Бога і тих, хто її проповідував. А це ж — наповнення душ. Письменство зайняло цю нішу. Божі заповіді стали потрапляти в свідомість людини вже через слово письменника. Звідси й така велика довіра народу, надто мислячої його частини, до Спілки. Богемний елемент, його непродумані, некомпетентні вигуки в пресі, сильно підривають довіру до тих, словам яких звикли вірити. Починає тьм’яніти й танути на очах промениста аура довкола письменницького осередку. Богемним елементом, по суті провокаторами, користуються ті, кому давно вже муляє духовний егрегор народу — Спілка, і ті, хто точить зуби на письменницьке майно. Приклад в історії є. Купка міжнародних терористів ніколи не заволоділа б такоювеликою державою, як Росія, не винищивши в перші ж роки (місяці) після заколоту практично всіх священнослужителів. Православ’я, яке живило духовну сутність кожної людини, не стало. Українцеві священика замінив учитель, письменник. Це вони тактовно, намагаючись не конфліктувати з владою, впроваджували у свідомість дітей і дорослих суто людські чесноти. І саме ці чесноти зрештою призвели до розпаду (безкровного!) найбільшої світової потуги, котру тільки пам’ятає людство. Письменник — датчик в організмі суспільства. Він перший реагує на біль, хворобу, небезпеку, внутрішню й зовнішню, для організму. Він перший помічає й помилки, а то й крутійство тих, кому народ довірив владу. Багатовікове поневолення позбавляло наш етнос родової еліти, яка взяла б на себе його безпеку. Але Україні ніколи не бракувало аристократів духу, як і не бракувало лицарів сили. Першими були письменні люди, другими — запорозькі козаки. Це було дивне утворення: народ, не маючи своєї державності, мав велике військо. Вища Сила, відібравши на цілих сім століть волю у русів-українців, час від часу розпинаючи їх і насилаючи на них жахливі випробування, формувала етнос духовно, немов би готуючи до якоїсь великої місії людства. У цій підготовці письменникам відведено велику (провідну) роль.  | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.10.2008) | |
| Переглядів: 1977 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |