Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Дружко Марiя
Дружко Марія Дружко
Марія Олександрівна народилася 01.03. 1983 року. У 1989 році пішла
навчатися до ЗОШ №38, яку закінчила з відзнакою у 2000 р. Випускниця
Дніпропетровського національного університету факультет української
філології та мистецтвознавства (2000 – 2005 рр.). З квітня 2003 року
член Національної Спілки письменників України. Авторка книг “Журливі
журавлі” (2000 р.), “Сонячна соната” (2001 р.), “Камертони душі” (2003
р.), “Казочка про рукавички” (2005 р.), “Клепсидра” (2006 р.). Пише
віршовані та прозові твори для дорослих і дітей. Співавтор
літературно-мистецьких збірників “Собори наших душ” (1998 – 2001 рр.),
“Неопалима купина” (2004 р.), “Ятрань” (2005 р.), “Весняний цвіт” (2003
р.), “Віварт”, “Січеславці про Багряного” (2006 р.). Має публікації в
альманахах та часописах “Саксагань”, “Київська русь”, “Січеслав”,
“Бористен”, “Свічадо” та ін. Переможиця багатьох юнацьких обласних та
всеукраїнських літературних конкурсів. Лауреат премії
облдержадміністрації “Обдаровані діти – надія України” (1999, 2000 рр.)
та міжнародної україно-німецької премії ім.. Олеся Гончара (2008 р.).
Нагороджена грантом губернатора Дніпропетровської області за громадську
діяльність і активну життєву позицію (2004 – 2005, 2008 рр.). Має
музичну освіту. Займається науковою, культурно-громадською і творчою
діяльністю. Керівник молодіжного літературно-мистецького клубу “Віварт”
з дня його заснування. Муза молодіжного культурного проекту “Віварт”,
літературний редактор однойменного літературно-мистецького
альманаху. К О Б З А А хто грає, того знають І дякують люди. Т.Г. Шевченко Як Сонце вдень, як Зірка серед ночі,- Жила людина, віршам нечужа . Любов прийшла - таланту мудрий зодчий ! Мов церкви баня ,- випнулась душа, І кобза ожила грушорожденна , Окрилена вогнем співучим рук... Слова дзвеніли, як о землю зерна, І проросли крізь молочай розлук. Тривоги дум, вигнання Кос-Арали Тугим акордом в слові ожили, І Соловки, Сибіри та Урали Ту гру через літа перейняли... А нині що? Вже кобза у музеї? Дзвінка не озивається струна? Набито проса в думки гамазеї, Мов доброго і не було зерна? Кому поезія не очужіла, Збудіть-но кобзу! І в акордах слів Пізнаєте любові зодчі сили, Почуєте Шевченківський мотив. ЗЕМЛЯ Зоя Когут.. Земля ж залишиться незмінною землею Живих і мертвих, предків і синів... Кажуть, Земля – то маленька дещиця космічна. Та в кожного є на ній своє джерело. Навіть сучасність наша, така іронічна, Схиляє до нього гордовите чоло. Певно, більше ніде, на жодній іншій планеті Немає Карпат, Говерли, Дніпра, Десни. Одвічна деталь в любові простому сюжеті – Степи неозорі та волошкові сни. Пишайтесь, материки, своїми народами, Зброєю, перемогами та гербами. Українці ж ніколи не стануть забродами, Зате й не чоломкались із ворогами. Кажуть, ніби Земля – розмальована писанка, Нашу путь визначають знаки магічні. Шляхом бредеш, під небо звиваєшся високо – До ріднизни вертатися маєш вічно. Час - не вода Відомо всім, у медалі кожної - два боки: Щирого золота і підлості іржавої. Я просила б такої, де сторони - близнюки, Не собі, кожному нагороди державної. Справедливість – хлібина, котра усім до смаку. Чом розміняли її на дволикі медалі? В кулак затиснувши істин зотлілі скрижалі, Чом, замість гідності, на стежку ступили слизьку? А нащадки? У них будуть свої Герострати. І хто знає, чи легшою стане їхня хода. Дні стікатимуть по краплині, та час - не вода, Щоби негідності вчинки недобрі змивати. Терези Терези як фетиш. Терези в арсеналі політики. Не порожніють шальки, підставляють покірно долоні. На одній доброчинства усякі, а інша для критики. На одній лише мед, маляс, на другій - горіхи солоні. Вибирай же, смакуй і торгуйся, простий обивателю. Тут, на ярмарку совісті, продадуть тобі правду вроздріб, пофасовану, чищену, змащену. Душомарателі підберуть вам правду на смак, на виріст. Комерції розквіт! Та уважно слідкуй, підраховуй, вмикай аналітику. Обдурити, обважити тут – ярмаркова традиція. Пам’ятай же гаразд: терези - в арсеналі політики, значить, шальки рухливі постійно міняють позицію. МАСКАРАД I Життя – вертеп. Життя – це маскарад. У нього масок арсенал багатий. Лиш вибери одну – й гайда на свято! Тебе підхопить підлості парад. Ці маски всім безликим до лиця, Гримаси злі під гримом доброчинства Приховує уміло всяке свинство. Тоді в мутній воді шукай плавця. Ідеш – вклонися честі й доброті. Ген вірних друзів, патріотів лави! Та тільки-но озветься півень справи, Спадуть безслідно маски їх святі. У блазнів годі нам питати ласки. Зумій прожить без лицемірства маски. II Ось мій народ, що вірить у пророків. Віками виглядає він месій, Які прийдуть по запашній росі І поведуть його у світ широкий. Минає час. Збігає час квапливо. Чекає на мандрівника стежа. Та де ж вона, наївності межа? Народ мій й досі виглядає дива! Про Спаса моляться завзяті люди І, щедрі на страждальності вінки, Збирають потай в жменю срібляки, Шукаючи у натовпі Іуду. Історія розводить справ мости – На кожного Христа у нас хрести. III Панове патриції, ви зовсім не патріоти. Навіщо псувати фарби, коли чорна душа? У пісні старій ви даремно міняєте ноти, бо в голосі фальшу не виправить правда чужа. Всюди ультра святі. Фарисейство сьогодні у моді? За німбами черги до Райської брами стоять. Та дива від цих преподобних чекати нам годі – за справами владними де ж про народ їм подбать! Шановні, прошу, залиште на потім експресію. Новітні мавродії кишені та гаманця, абсурду парад і блазнів огидну процесію спиніть. Брехнею не обтяжуйте ваші серця. Облиште цей галас, нестримність словесних баталій. За гідністю справ роздаються почесні медалі. IV І знов - розкол. І знову - на друзки. Антагонічно просто: свій, не наш. І от вже слів разючих патронтаж на серці висне. Множаться плітки. Ах, люди! Антитеза – ваш кумир, буття основа, філософій суть. Спокуса вічна – ця ядуча ртуть: життя ділити на війну та мир. А як же єдність – архаїзм давно? Один зі штампів? Позабутих гасел? Вже знову галас зчинено круг ясел, потоптано шляхетне знамено. У бійці успіх – легінь легкодухий. Не дбав коня – на віслюкові трюхай. V Меч, увесь заквітчаний трояндами, Не сховає леза в пелюстках. В клітку з волі не поверне птах. Щастя нам не наздогнать шаландами. Хто запалює несміливу свічу, Будить іскру в темряві без меж, Має стерегтися той пожеж – Сагайдак і лук не личать сівачу. Таж не ходить стежкою лукавою, Той, хто бачив істину зблизька. Похвала для того завузька, Хто береться керувать державою. Влада гріє, влада ж бо й пече. Хто слабкий – не підставляй плече. *** З Олександра Стовби Життя мине, розвіявшись, як дим, лишивши передсмертну мить сяйливу для мужності – як приклад молодим. І пам’яті тоді свіча тремтлива мені секунду висвітлить буття – межу, що між життям лягла і смертю, тоді лишень у змозі буду я сміливо говорити із безсмертям. І, вічності почувши голоси, вдивляючись в обличчя днів минулих, просив би я для Всесвіту краси, а для людей – сердець побільше чулих. *** З Олександра Стовби Метеорит живе сліпучу мить, згораючи в космічних сферах димно. Його стрімке падіння не спинить – крізь смерть він лине до життя нестримно. І я готовий крізь роки летіть, метеоритом в синій млі колючій згораючи, всі біди геть спалить в ім’я життя на цій землі квітучій. БАЛАДА ПРО СКРИПКУ Артерії вулиць, майданів широкі долоні, Суглоби кварталів, трамвая розгонистий дзвін Розітнуто бомбами. Тільки воронки бездонні Димлять в атмосферу, мов докір ще теплих руїн. Учора соборів численних злотавились бані, Доми - Гуллівери з зорею чоломкались тут,- А нині це місто лишають надії останні. А нині тут смерть і війна прокладають маршрут... На звалищі прагнень, у купах зотлілих ілюзій, Де марно свідомість опори для себе шука , Раптово я скрипку знайшла, що у відчаї й тузі Співала про час, коли зброї не візьме рука. А музика нащо ? Немає вже філармонії! Для кого концерт на уламках потоптаних мрій? Зболілій душі несила терпіти агонії, В Едемі б уже їй спочити від безнадій. Даремно, мерці не почують крилатих мордентів*, убивці ж байдужі до крещендо** прокльонів, сліз. Життя – то реприза***, у фіналі фермата**** смерті. Та скрипка співала, та скрипка старалась на біс. Стріпнулась душа, відігріта променем грації, І смерть відступила в пілотці з орлом набакир. На завтра від болю війни утомляться нації, І скрипка затята їм знов нагадає про мир. _________________________________________________________________ * Мордент – музична фігура з трьох нот. ** Крещендо – підвищення звуку. *** Реприза – повторення певної частини музичного твору з деякими змінами. **** Фермата – знак довільного збільшення тривалості звуку чи паузи. ТРИПТИХ Всесвіт не поле, і люд не глядач, І час не ворота футбольних моментів, І куля земна не футбольний м’яч У ногах генералів і президентів. М. Вінграновський І Війни безглуздої чарівники, Не убивайте казки, мудрагелі! Хай п’яної не підведе руки На неї жах в скривавленій шинелі. Дитячої душі не забрудніть , Бо ж вам не пити з іншої криниці, Коли останнє диво захрипить, Розстріляне із вашої рушниці. Та хижих куль пожадливий свинець Вам спокою не принесе довіку. Віддавши на гармати сталь сердець, Усі ви нині – гноми і каліки. ІІ Під чобітьми конає сиве небо, Затоптане в пилюку перемог. Війні заброд славителів не треба – Нажива їм дорожча від еклог. Хто вам сказав, що вбивство – то заслуга?! Героєм вже не буде Герострат. Богів високих туманіє туга Від ваших самодурств і самозрад . Ганьбою вам уродить чорна нива, І піде слово через біль віків, Що істину ви розміняли сиву На жменю недотлілих мідяків. ІІІ Ти, о Земле, що сотні століть За законами, ще незбагненними, Обертаєшся, - будеш зоріть Вічно в космос очима зеленими. Ти не згинеш у вихорі бомб : Пошматована псевдопророками,- Знов постанеш з крові гекатомб І небесними вмиєшся соками! МИ - Є ! Усім українцям Ми йдем, ми ростемо, ми будем Юрій Клен Ми - є! Попри віки Сибіру, Гіркі Чорнобилі, інфляції Життів і душ, сердець зневіри, Попри ГУЛАГи, еміграції. На іподромі жаху й люті, Де дзеркало криве лукавило, Зганьбивши істини забуті, На твердість духу ми поставили. Прорісши крізь тумани болю, Вродило жито, щедро сіяне. Чужих пророків нам доволі, Ми стали вже й самі месіями. В кредит натхнення годі брати, Коли життя безцінний скарб дає. На лихо Юдам і Пілатам, У зоряному просторі Ми - є! 2005 Миколі Миколаєнку Не має загадки таланту. Є вічна загадка любові. Григір Тютюнник. Поета не возносьте до святих - не диво він і не магічна сила: він полюбив болючіше за всіх, і та любов у нім заголосила. І білий біль розтоплених свічок - супутниць вічних - в душу увіп’явся. Поет – то скрипка, а любов – смичок: порвало струни, а смичок зостався. У вічності лишилися вірші - то діти не таланту, а любові. Поету не стривожуйте душі, відшукуйте його в огненнім Слові. 2002 | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1854 | Рейтинг: 5.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |