Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Федір ІСАЄВ
Федір ІСАЄВ
Ісаєв Федір Григорович народився 19 лютого 1922 р. в с.Кудашівка Криничанського району на Дніпропетровщині.
Автор книг: “Придніпров’я”, “Лірика”, “Червона калина”, “Ровесники”, “Світло Прометея”, “Ріднокрай”, “Окриленість”, “Гроно щедрої осені”, “Тропинка к людям”, “Лілеї”, “Фіалки в небі”, “Ріднокрай” (вибране). ХВИЛИНИ Аби охота, аби натхнення!.. Зерно до зерна — то й буде жменя. Струмки докупи — і грають ріки. Малі хвилини,та дні великі. Біля мартена ми дружно стали — Вітчизні рідній зварили сталі. Возій в артілі умився потом, Зате наповнив безтарку злотом. За три хвилини — деталь готова. Отак з цеглинок росте будова. Люблю я в праці хвилину кожну! — Майбутнє нею наблизить можна. ЗОРІ У рахманно-вечірнім Просторі Синій погляд спиню На Дніпрі... Як у неба Бездонному морі, Так і в ньому — Зоря до зорі! Незліченні, Яскраві, Грайливі... Що їм вічності плинної Час? Так і нас не злічити, Щасливих, Не злічити Закоханих нас. Полум’яні, Міцні, Яснозорі — Космонавти, Женці, Ковалі — Живемо, Горимо, наче зорі, Щоб світліше було На Землі. ВРОДЛИВА МОВА Вродлива мова у мого народу!.. Красунею співучою вона Казкову заворожує Природу, З ріки буття як музика зрина. Я закохався в цю красуню зроду — В прекрасну мову рідного народу. Возрадуйся ж і слався, Україно. У тебе мова — зроду солов’їна. Хто нею ще не полонявся, де? Почуєш — крила в серці виростають... А пісня! — од захоплення вмирають... А музика! — заслухані ридають... Такеє дійство мови непросте. Хто сприймає її звуки — в ту хвилину Піти за них захоче до загину — Померти за красу таку!.. І — вмить Забути схоче смерть, живим постати, Ту пісню дивосрібну заспівати — Щоб знову її слухати! — і жить. Розкішна вишне, пишно-райський цвіте! Це нам усім твоє обличчя світить — І сил нема, щоб десь його забуть. Та скорше в небі сонечко погасне, Аніж помре твоє буяння красне, Забудеться до тебе наша путь. О, мово славна, — в праці ти й навчанні, В мелодій чарівничому звучанні, І в дружбі, і в палаючім коханні, Солодкому, довічнім, як зоря... Джерел цілющих голуба кринице, З якої пити-пити й не напиться, Промінна зброє й доню Кобзаря! Вродлива мово рідного народу! Ти — посестра й подружнице всіх мов. Хто не цінує вищу насолоду — Тобою упиватись знов і знов! Як честь найбільшу — маю в нагороду Вродливу мову рідного народу. ЧУРАЇВНА До 340-річчя з часу, як перестало битися полум’яне серце легендарної української співачки і поетеси М. Г. Чурай Маруся Чурай... чи Марина Шурай... Чи просто, як каже народ... — Чураївна... Ти — віч парубоцьких незвіданий рай. В коханні й розлуці — одна богорівна. Я знаю тебе! — крізь віки впізнаю, Листочком до м’ятних плечей припадаю. А вчую чаруючу пісню твою — Витаю... в якомусь екстазі-одчаї... Зворушений, плачу... Тих сліз благодать!.. Той заспів!.. На ньому б — у небо піднятись. Розтануть сніжинкою, світ розгадать, І ринуть до тебе — любити, кохатись!.. Така ти. І пісня у тебе така. Така твоя мова, римоване слово. Покориш і літнього, й молодика, — Вустами, як жар, спалахнеш малиново. Очей твоїх карість — то мед золотий, То — чорна, як вічність, осудлива тьмава. “Кохаєш?.. Не зрадь же, обранчику мій! З тобою не я — вся козацька держава”. І “Гриця” заспівуєш... Нене моя! Здається, Вкраїна ту пісню створила. Хорал! — не інакше... Чому ж, як змія, Коса твоя зрадника не задушила? “Як верби шумлять” — добре зна буревій, Обравши мелодію грайну та бистру... Чому ж український твій носик прямий Довів до безпам’ятства лицаря Іскру? Чом “За світ козаченьки встали” — як ти Шовковим їх голосом ніжно збудила. Ти мужньо звеліла їм край зберегти, Грудьми, як могла, їх од куль боронила. Поетко!.. Вродливице з-поміж красунь, Предивна співачко, народна артистко! Така постаєш ти у тонах відлунь: Як подих калини, як запах любистку. Тебе ні зпечалиш, ані звеселиш, Не висмутиш смутку, — не втієш пожару. Немовби з ікони — ти сходиш з узвиш, Ти сяєш і знову заходиш за хмару. А хто тебе чудом зустрів чи уздрів У звабно-ведучім пісеннім розвої — Не звільниться з брану високих тих брів, Запрагне петлі із коси вороної. У вічнім полоні незвичних красот, Шепне, зачудований нею: — Кохана! Це ти — Україна, це ти — мій народ! Це ти — богорівна, це ти — мені дана. РІДНОКРАЙ Дорогий ріднокраю мій з поглядом синім Тих криниць і людей, у погіддя й грозу!.. Хто себе не відчує тут гостем і сином, Хто відмінить наплившу красу! Радуйсь, поїзде, — вкіл мальовниче вечір’я, Буйновіті простори, ставні та рясні. У вікно як поглянеш — неначе сузір’я, Електричні танцюють вогні. За вогнями ж — іскриться, вилискує синню Тепловодий Дніпро, що хвилюється теж. Понад них — індустрійно багряне проміння, Наче сполохи руж і пожеж. Ген — поля, що несуть на блакитнім підносі Як не місяць, то сонця хлібину пухку. Все тут дихає парістю, переплелося ж У барвистої злагоди дивнім вінку. Хай буяє та шириться простір дніпровський У привабі брунатній і майві краси. Гомінкі, яворами тут кличуть будови, Праці й миру гуркочуть баси. * * * Йду я біля школи, в вересневий вечір, Через парк шумливий, — повен, повен, дум. І зринає в серці давнє: жовта клечінь, Парк оцей, і в ньому я з тобою йду. Юнь моя пісенна, — очі твої сині. М’ятного повітря збудливий напій. У траві стежини, шелести осінні. І цнотливий, перший поцілунок твій... Як давно було це!.. Щоки гладить вітер. Чимось незабутнім листя шелестить. Тягнуться до мене, мов тодішні віти. Наяву тобою серце моє снить. Може, й ти, далека, ідучи зі школи (Вчителька кохана!), спогадаєш це. Так же листя жовте спалахне навколо, Вітерець повіє свіжістю в лице. І зворушить душу вечір цей погожий... Ти листом озвешся... І відчую я — Що й мене у згадці ти зустріти зможеш, Втіхо синьоока, юносте моя. ДАРУНОК Найвищий дар є матері Природи Всьому живому на землі усій. Йому підлеглі всі як є народи, Тварини, птахи, всяк життя носій. Той дар коштовний — любощів хвилини, Єднання двох закоханих сердець. Дарунок той — народження Людини, Людина ж — і Природі всій вінець. Спасибі їй!.. У дивотворчім гені Спахни, жадобо чистих устремлінь, — Хай на лице Природи — мами, нені Образ гіркотних — не проляже тінь. * * * Блискавку сліпучо-гостролику Розбудив бурчанням сивий грім, — Хижу хмару в випещену пику — Кресонув неотриманням своїм. Почалося... Веретено вітру Розкрутило линви чималі. Хреститься гроза — небес палітру Опустила ж низько до землі. Що подієш!.. Наче з переляку Склепили повіки дві сосни. Дощолию срібного пиляка Пудрить личко юної весни. В курені ж із гіль — убога й боса Дитинятко мама сповива, В кужіль золотавого волосся Кутає його і зогріва. Вгледіла оте гроза-заброда — І всміхнулась з-під намоклих брів. Битий пес нахабної негоди Опустив хвоста і в даль побрів. * * * За погляд твій дівочий, променистий – Я миттю поклянуся цим очам: Промов — і зоряне віддам намисто!.. Всміхнись — і скарби всі земні віддам!. А покохай мене — за поцілунок Вінок тобі пісенний ізів’ю. Півколо місяця — такий дарунок... Голівку ним прикрасиш ти свою. І довго буде він тебе скрашати, Світити для закоханих сердець. Зірвали б його з тебе всі дівчата — Та лиш одній підходить цей вінець. * * * Матусі, сестри і кохані! В єдиний образ ви злились. Як день і ніч, природі дані, Як сонце й голубина вись. Ґаздині дому — й робітниці В цеху, на полі чи в гаю, Ви скрізь — турботні трудівниці, Повсюди вас я впізнаю. Не відокремити ж ніколи, Не розлучити вас і нас, Як людство — не позбавить школи Творити радощів запас. Отож і в захваті і в горі — Ми вам поклонимось до ніг. Бо що Земля і в небі зорі?.. Ми разом створюємо їх! * * * В ставі чистому купалася дівиця Білолиця. Довелося чорнобривцям задивиться Й зажуриться. Стан її ласкаві хвилі обіймали, Колихали. Грудь високу їй ревниво цілували, Милували. Рижий вечір, наче лис той, підкрадався, Задивлявся. Вперше явір, ніби хлопець, не стримався — Закохався. А поглянула зірниця на ту вроду І на воду — Сукню скинула вогняну — й з небозводу В прохолоду! А повів рум’яний вечір красну дівку На ночівку — Одурів рогатий місяць, Воду пив, немов вишнівку. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1677 | Рейтинг: 3.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |