Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Анатолій ШКЛЯР
Анатолій ШКЛЯР Шкляр Анатолій Миколайович народився 1 жовтня 1954 р. в м.Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет. Автор книг: “Скрипковий ключ”, “Знак птаха”, “Сторожа”, “Тисячоока хвиля”. ПЕТЕРБУРЗЬКА НІЧ По вулицях пройдеш — будинки, мов іграшки з воску, по хвилях Неви наполохане світло біжить. Магічні палаци, багато в них величі й лоску, а ступиш на сходинку — холод огорне в ту ж мить. В розкішних маєтках, які аж літають над світом, гостинні господарі також літають слідком, і вкотре силкуються вуха єлеєм залити чи душу засипать важким косаральським піском. А втішити душу — і віку людського замало. Лиш двері прочиниш — приходить, мов привид, печаль. На бані Ісакія сонце призахідне впало, і високо в небі палає незгасна свіча. Слова, ніби люди: те в свитці, а те в кармазині, а те у солдатській шинелі у дверях стоїть. Зійшлися й мовчать, наблукавшись по всій Україні, та й тут, в Петербурзі, нелегко уста розтулить. А світло маленької свічки зростає тим часом і крила свої розправляє над містом вікно. І чується голос: ”Вже час повертатись, Тарасе, вогонь ще не згас, і тебе там чекають давно”. Не спить Україна, озветься із мороку знову і вийде назустріч осяяна зором земля. Пов’язаний з нею кривавою ниткою Слова, повториш уголос її заповітне ім’я. І серце вразливе у неї, як серце дитини, і сила, що здатна пробити стіну крижану... Краплина впаде із небес — то сльоза Катерини озвучить на кобзі найтоншу чутливу струну. ЧИСТИЛИЩЕ ЗЕЛЕНЕ Коли покличе степ, вогнем торкнеться скроні, — у потаємний світ переступлю поріг. Крізь мене вже летять його незримі коні, шепочуться чебрець, спориш, петрів батіг... Тут звуки всі злились в потік рухомих крапок, націлених углиб прозорої стіни, і шелестять в повітрі крила бабок, небесний целофан блищить з височини. Я голову підняв, і впала на обличчя якась тривожна тінь — межа забутих снів. Невже отам вони — ті двері в потойбіччя — в проривах сивих хмар, в перехлюпі вогнів? І світяться сади захмарної держави, і зваблюють міста скарбами всіх віків, та горнуться до ніг духмяні рідні трави і чую з-під землі молитви козаків. Не ув’язнила їх оця тісна могила — заходяться серця від подиху землі, і збереглась в руках непереборна сила, джерелами дзвенять під пагорбом шаблі. Озвучені дощем злітаються до мене нечувані слова, небачені світи... І розкриває степ чистилище зелене, через яке мені належить ще пройти. * * * Чи місяць не дає заснути, чи комарі в забутім дзвоні?.. Куди ти правиш, брате Бруте? З дороги збились наші коні. Сиджу на возі нерухомо, тобі повторюючи всоте: “Вся філософія, мій Хомо, не варта одного польоту...” Тебе давно забули люди, вподобав ти небесне житло. Там панночки грайливі груди гойдають місяцеве світло. Лиш зрідка хтось розкриє рота, коли в корчмі згадають всує, що у Хоми нічні польоти, що там він десь мертвопетлює... Вареник в горлі не застряне, не випаде в пилюку кварта... А втім, життя — хоч сите й п’яне — польоту одного не варте. Воно, відкривши двері раю, у пекло зажене навіки... Відьмацький погляд підіймає не тільки Вієві повіки. І ти, мій Бруте, правду голу не зводь до істин копійчаних... Отак і їздимо по колу цих філософствувань печальних. СПОМИН ДИТИНСТВА Гудок заводський сповіщав про початок роботи. Збирались батьки, і кружляла платівка стара... Була то епоха найперших космічних польотів, епоха дитинства — із ранку до вечора гра. Між сірих будинків (які ми в цю мить життєлюби!) катав у візочку нас Боря, старенький віслюк. В обличчя він гаряче дихав, показував зуби, виманював цукор із наших довірливих рук. Йому смакувала трава, він любив навіть кору, брав хліба окрайці і моркву задумливо їв. Його одноокий хазяїн привчав до покори ще з евакуації, з дальних південних країв. Хазяїн курив самокрутку і йшов за візочком, поплескував Борю по теплих облізлих боках. Запитував тихо: “Ну, що, накатались, синочки?..” І вогник єдиного ока по лицях блукав. Бабусі дивились із вікон і заздрили трішки, суворі сусіди чомусь посміхалися вслід... Та ось закінчилась мандрівка, натягнуто віжки: із третього поверху кличуть когось на обід... Коли засинали, то в сяйнім якімсь ореолі гойдалась арена, і коні ввижалися знов... Як виросли ми, то вже в інші потрапили кола, а дехто з бешкетників в Дантові кола пішов. Ми втратили щось найдорожче, дорослими ставши. Чи згадує Борю хоч хтось із отих дошкільнят? Отак непомітно зник возик із двору назавше, а Боря катає по небу малих янголят. Забув би і я, де кінець, де початок мандрівки, забув би той двір, де каталися ми, малюки, та чую щоночі, як цокають в небі підківки, підківки, що схожими стали тепер на зірки. СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ РОМАНС Червона троянда на темних потоках волосся, пелюстка одна — на долоні моїй, мов тавро... І трепетне слово, загублене слово знайшлося, і спраглі рядки видихає гаряче перо. Жадана хвилина — поява твоя у кімнаті. З якого ти берега знову приходиш, Кармен? Я вперше побачив тебе на південному святі, Ім’я засвітилось між сотень буденних імен. О, як озивалась в мені кожна лінія тіла: суглоби, і крильця лопаток, і кігтиків шал... Палкий поцілунок — наївний метелик невмілий — на шиї твоїй світанковий пилок полишав. Народжена ти з полинового шепоту крові, з глибинного дихання, шелесту внутрішніх крил. В смарагдовій сукні — відгомін степів Придніпров’я і небо безмежне, яке я для себе відкрив. Упала завіса, застигли на мить оркестранти, і ти — то на диво підхмарна, то зовсім земна — на місячних променях плинеш, немов на пуантах, — дзвінка, непідвладна нікому небесна струна... Знайшлися забуті слова, і птахи повернулись, та в небо вечірнє вливається сукня твоя. Шукаю твій голос, лечу лабіринтами вулиць. Куди ж полохливу троянду несе течія? ВЕЧОРОВА КАВ’ЯРНЯ Цей вечір незвичний — сполоханий білий мурашник, повільно сповзають сніжинки по темному склу. Слова призабуті, уламки освідчень вчорашніх за вітром летять і впадають в крапчасту імлу. Заглянемо, друже, в оцю вечорову кав’ярню, заглянемо в душі свої, доки маємо час. Забудемо клятви фальшиві, діяння бездарні, хай пахощі кави сьогодні літають круг нас. В куточку читають актори свої монологи — сумні інтонації, давнього гриму сліди. Чомусь метушиться бармен, а за спиною в нього на таці блищать бутафорні кумедні плоди. І жінка в півтемряві — доля чиясь срібнолика — з духмяною кавою ділить свою самоту. А світло снігів мерехтить на дрімотних повіках, запалює кожну сльозинку її золоту. Із жалем вона оглядає пластмасові квіти, Їй хочеться не бутафорних, а справжніх плодів. І можна б, напевне, щасливою жінку зробити, та як відшукаєш дорогу до райських садів? Сьогодні небесні мурахи такі працьовиті, що й нам додалася раптово краплина снаги. Як болісно, друже, згасають хвилини прожиті, шляхетно згоряють на склі кольорові сніги. * * * Наше літо — на кінчику свічки. Воно намальоване нами з уяви. Промайне між дерев золоте кімоно, і листок спалахне, залетівши на дно оркестрової ями. Я вивчаю рухомих ієрогліфів стрій по пташиних слідах на карнизі. Ваші руки до мене злітають — хутчій розчинитися, зникнути хочу в новій, ненаписаній книзі. Падолистом дихне пустотливий димар, і буддійської осені знаки проступають у небі між змелених хмар. Так сумлінно працює небесний млинар, мов чекає подяки. Наше місто, будинок, вузький коридор — павутиння, модерну занепад. Як не прагнув щось путнє знайти бутафор — згасли фарби, і скрипки надривний мінор переходить у шепіт. Залітають сніжинки в холодний партер, напинають вітрила вершини. З люстеркових дверей слід помади зітер хтось з акторів, а може, дбайливий гример, що сховався за ширму. Прощавайте, мадам Баттерфляй. Вже давно небо постіль згорьовано стелить. За вікном білосніжне майне кімоно, згорне крильця тонюні замерзле вікно, наче срібний метелик. * * * Опівнічний пасат, сонна хвиля, мов книга розкрита. По слизьких камінцях пробігає тендітна Лоліта. Іграшкові її почуття, іграшкова її сигаретка... Хто залишив на пляжах коштовну оцю статуетку? Тільки скелі та хвилі... Що робить в нічному огромі кароока Лоліта, тоненька, як місячний промінь? На грайливе дівчисько щоразу звертаю увагу, навіть в темряві бачу таку фантастичну засмагу. І, здається, з’єднались в Лоліті граната іскрини, юний сік помаранчі та рідкісний гонор цитрини... Срібна сіль на устах, з кухля світиться піна солона, над причалом гойдається стриманий схлип саксофона. Та не джазові ритми роз’ятрюють душу відчайно, а гекзаметри хвиль та верлібри сполоханих чайок. І в цей мелос вплітається думка раптова, іскриста: хоч на мить затулитись дощами забутого міста від гріховної пристрасті хвилеподібної юнки, від блукаючих доторків, від божевільних цілунків... Запливаю подалі, печально гойдається берег крізь скафандри медуз, крізь рибинок здивованих мерехт. І палають, палають у темряві злякані щічки, Як пульсуючий вогник забутої там запальнички... * * * Нас розшукав цей дощ. В одвічному полоні його безжальних слів і невагомих сліз застигли ми на темному пероні, вростаючи у перестук коліс. Я знав, що він десь тут. Маскований під мавра, він викраде тебе в якийсь там зі світів, щоб я метався знов по всіх завулках марно, щоби на сходах всіх затято шепотів: “Останній гріш віддам, останній кусень хліба, аби жаждивих уст торкнулася рука, аби в обіймах ти пручалася, мов риба, й затьмарювала зір пульсуюча луска!..” Гойдає небеса дощу хмільне свавілля, і на межі повік раптово промайне маленька станція чи сяюча Севілья. Вогнями навздогін — розшукує мене. Серцебиття землі, лунке, мов кастаньєти, — в сплетінні трав нічних, загублених слідів. Вихоплює мій зір крапчасті силуети віконець золотих, сполоханих садів. Картавлячи, бреде якийсь картатий табір, пляшками із торбів розгойдує прохід. Хитляві пияки пливуть у тьмяний тамбур і кралечки такі, яких не бачив світ. Тут — горілчаний дух, лушпайки і шахрайки, що той останній гріш видурюють здаля. І легко, в напівсні, між реготу і лайки літає за плечем грайливе янголя. А в спогадах — човни, закинуті на берег, корида срібних риб, дельфіна пружний злет, морського вітру смак, піску відкритий шерех і поцілунок твій, разючий, мов стилет. І хвилювання хвиль, коли в обіймах всоте пручалась і горнулась, і пливла... Тисячоустий зойк забутого польоту, і тло небесне, спалене дотла... Розгублена стоїш, а вогник семафора розмазано по склу, мов крапельку вина... І поглинає знов невтомне спрагле море прощальний келих мій, не випитий до дна. * * * З порога махнула рукою схвильована жінка, неначе з пітьми задзвеніла струною сумною. Розгублена жінка, моя золота соломинка, летить через місто нічне невагомо за мною. Вона серед літа притишений подих зустріла, байдужа до всяких принад і до прикрощів світу... Летючий промінчик гнучкого мосяжного тіла я шалом раптовим в ту мить побоявся спалити. Хоч шепіт стікав на бруківку крізь вікна відкриті, я бачив лиш осінь, на поклик подався за нею. До ранку блукав, як Улісс, у солом’янім світі, і сни, мов холодні хорти, пробігали стернею. Я знав, що під брамою степу сторожа незрима вселенським вогнем навмання опромінює душу, щоб я не ззирнувся з її золотими очима і щоб випадково таємне табу не порушив. Навіщо ж із тьмяної скирди смикнув соломинку і так легковажно поніс по зрадливому місту?.. Заплакала жінка, її золотава сльозинка злилася миттєво з одвічним литвом падолисту. ДОЩ НАД МІСТОМ В небі нічному шукають дощі свою стежку, ходять до ранку по хмарах, мов зграйка гульвіс, та за садами, за нами, за ріками стежать, доки один з них ковзнуть не наважиться вниз. Блискавки мчать понад містом — стривожені коні, і починається дійство — вривається дощ, ніби танцюють, пустують і плещуть в долоні тисячі хлопчиків босих над сяєвом площ. Вкотре заходить над містом і вкотре зникає. Наче на сцені, вмирає багато разів. Вулик небесний, де музика зріє дзеркальна, мед первозданний, що прагне земних терезів. Це вже не той, що танцює на крильцях пташиних, що по коліна в чорнозем гарячий загруз, — дощик міський залишає на втомлених стінах тіні небачених досі рибин і медуз. Море приходить, будинок гойдає, мов човник, трепетний човник, що мчить поміж крапель і хмар, а по вологих дахах, по завулках мінорних креслить вигадливо кола самотній ліхтар. То зазирне у димар, то по ринві гримучій скотиться швидко, мов рибка сяйне золота, і над будинками встане, і очі розплющить, гляне на світ ренесансна його чистота. В шерехах, шепотах, зойках така загадковість, дивні слова просотались в повітря сире. Слухаю дощ — обережно читаю цю повість, пильно вдивляючись в крапки його і тире. Пахощі ходять навшпиньках — полин і шипшина, пахне з розкрилених вікон духмяним борщем... Струмінь веселий шляхами незнаними рине, плаче й сміється блукачка-душа під дощем. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1833 | Рейтинг: 5.0/4 | |
Всього коментарів: 0 | |