Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Петро Шаповал
Петро Шаповал Шаповал Петро Зіновійович народився 29 грудня 1919 р. в с.Гаражівка Близнюківського району на Харківщині. Після закінчення Дніпропетров- ського індустріального робітфаку у 1939 р. був призваний до армії. Демобілізований у 1944 р. у зв’язку з тяжким пораненням. Закінчив Дніпропетровський університет. Автор книг: “Вулиця миру”, “Яблуні білі, обрії милі”, “Обеліски і колоски”, “Лети, вітрило”, “Щедрий світ”. Помер 1985 року. * * * Я б упав і не встав край дороги, Я б зів’яв, як стебло, молодим Без дихання твого весняного І без сонця у небі твоїм. Я б ізсохнув від спраги в двобої, Де осколки косили луги, Без твоєї водиці живої, Життєдайної сили-снаги. Дай же ношу мені, яку хочеш, — Не схилюся в біді і в журбі, Пронесу крізь огонь і крізь ночі... Моє серце, Вітчизно, — тобі! * * * Пахне вітерець зеленим житом І солодким хлібом. І теплом... І дитинство, росами умите, Ожива, мов пісня за селом. Світлооке, в латаних штанчатах! Чи тобі наснилось хоч на мить, Що твоєї юності початок Будуть громом і вогнем палить? А палили ж. До кісток! До крові! І пекли залізом — злим, чужим. Корчились від мук дуби в діброві, Небо стліло на полинний дим. Та хіба ж хто в змозі спопелити Те, що змалку згаснуть не могло: Запах вітру, молодого жита, І землі, мов матері тепло? ПАДАЮТЬ ЯБЛУКА Гупають яблука, Гупають яблука, Падають важко в саду. Йду заклопотано, — Гупають яблука, А чи відлуння Далекого грому? Стишую думно ходу. Пам’ять забути б хотіла, Тільки не може, не може Чорну забути біду. Гупають яблука, Гупають яблука. І насторожена Тиша в саду. СИНІВСЬКИЙ МОНОЛОГ Умираючи, батько сказав: “Сину, люби свою землю” Орле мій сизий наморений, Серцем приємлю леліяне: Все, що тобою наорано, Все, що тобою насіяно. Мудрість сократівську ратая В теплих очах нелукавих, Щедрість твою, неоплатную Навіть відзнаками слави. Пісню, що в душу проситься, Клопоти і вболівання, — Все, що під сонцем колоситься, Стиглою нивою зрання. Стану при спадку на чати я, Ти — невідступне зі мною. Йтиму, тобою початою, Чесно, як ти, борозною. Винянчу землю красивою, Вмию промінням слухняну. Треба — проллюся я зливою, Треба — веселкою встану. Стану твоєю совістю Перед людьми, не завадою. Буду твоєю святковістю, Роду людського ратаю. МАТЕРИНКА В полі, де колись мене стежинка Кликала в замрію степову, На межі зустрів я материнку, Мов своє дитинство наяву. Все така ж у молодій обнові, В майві днів, під зорями ночей, — На листочках промінці лілові, Як навколо неньчиних очей. Отакою взимку, а чи влітку Із дитинства срібної межі Ти вночі приходила, лелітко, У мої тривожні бліндажі. Хочеш, біля тебе на сторожі Стану, щоб не скривдив буревій? Ти ж бо, рідна, на матусю схожа У безсмертній ніжності своїй. У ЛІСІ Ліс мовчить, Плекає вічну думу, Бродять в хащах таємничі звуки: Щось мугичуть віти ясенові, Тихо шепче клен, Бринить сосна, Простягає кетяги калина, Припада вітрець до них губами. Десь постукав дятел В серце дуба — Болем відгукнувся кожен лист. Ліс мовчить? Омана. Він жадає Виплеснуть акордами всю душу. А вона ж така багатострунна. І несила Їй, дзвінкій, мовчать. Лісе, Ти — великий як Бетховен, Днини геніальний композитор. Дай напитись музики твоєї, Мов з криниці чистої води. * * * Сниться мені за долиною хата, Ґанок зарошений хміль обвива, І на порозі замислена мати — Чайка моя степова. Яблуньку вітер хитне ненароком, Поїзда шум принесе з далини — Все їй вчуваються синові кроки, Стукають в серце вони. Бачу я руки її постарілі, Ті, що мене колисали у сні, Хлібом духмяним і хмелем дозрілим Пахнуть і досі мені. НІЖНІСТЬ Пам’яті В. Сосюри Не заснула в очах Кароока замрія, Вже й немає тебе, А вона Зоріє. То вогнем жоржин, То сумною калиною, То душею твоєю Тополиною. І сьогодні ти йдеш Садами Вітчизни. Молодий, весняний, Сонцебризний. Навіть яблуні, Милі білосніжністю, Б’ють поклони твоїй Голубиній ніжності. І пливуть вони в літо, Білопіняться, Волошковим тобою Проміняться. * * * Вже не снишся мені жар-птицею, День прийдешній, давним-давно, Уявляю тебе світлицею І робітнею заодно. То ж для тебе вже нині викохую Найдорожче в душі моїй, — Що посіяно рясно епохою, По зернині, по краплі малій. Хай з щедроти людської і щирості Та ще з мудрості джерела Для майбутнього садом виросте Буйна парость, що в серці зросла. Ані втоми не знати, ні спокою, Перейшовши новий перевал, Тільки б сад наш красою високою, Мов веселка, світи чарував. І долаючи шлях недоміряний Отими, хто впав горілиць, Як на подвиг з солдатською вірою Йду на поклик твоїх зірниць. ПРИ СХОДІ СОНЦЯ Біля крутого отчого порога Візьму в калини цвіту вогняного, У солов’я при сході сонця — співу, Та й понесу між люди те огниво. Чи дощ, чи хуга — не зіб’юсь з дороги, І згадок скарб не розгублю потроху, Його для друзів ревно берегтиму, Аби долати гони несходимі. А в скруті сам у них тепла позичу, Біля багать, де іволга все кличе, Де Нароч сизий пахне рідним хмелем, Де кожна сакля гостю килим стеле. При сході сонця, вгамувавши втому, З надбанком щедрим повернусь додому. І спалахне новим вогнем калина, Хлюпне у небо пісня солов’їна. БАЛАДА ПРО ПОХОРОНКУ Маленький аркуш, вицвілий, аж сірий, Рука до нього тягнеться сама. Згадав: під Могильовом бій. Зима... Читаю і очам своїм не вірю — Мене на світі вже давно нема. Не всі ще й досі рани заніміли, Вже скронь торкнулась сивина, Всміхаються мені черешні білі, — Мене ж давно поглинула війна. Радію злетам віку — космос кличе, Врунистим сходам — пророста зерно, Вона ж незмигно дивиться у вічі і твердить, що мене нема давно, Що я похований під Могильовом Й мені в могилі братській вікувать, Де з побратимами в бою громовім Ми виривали в смерті кожну п’ядь. У бліндажах ми отчим домом снили, А вранці брали висоту в снігу. Небагатьох нас кулі пощадили, Та скільки ж покосили на бігу! Чатують сон їх сосни та берізки, Недремне їм сурмить зелений бір... Я знаю — мають серце обеліски Усім смертям наперекір. ЗЕЛЕНІ ВІТРИЛА Згортає осінь жовті паруси. І вже зима нові ладнає — білі. А там весна, як вісників краси, Свої пошле, зелені, легкокрилі. Верстає путь до звабної яси В погоду і в сльоту туге вітрило. Спочиву не шукай і не проси — Вогнем-снагою наливає жили. Супроти вітру й штормової хвилі Лети, вітрило, в юну голубінь, Минай причалів затишок дрімливий, Бо тільки в леті не старіють крила І не міліє серця глибочінь. Лети, вітрило, в юну голубінь! | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1170 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |