Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Валентина ЧОРНА
Валентина ЧОРНА Чорна Валентина Миколаївна народилася 1 липня 1924 р. в м.Дніпропетровську. Невинна жертва сталінських репресій. Реабілітована. Автор книг: “Гарна внучка”, “У зеленому садку”, “Люблю ще й досі”, “З облоги ночі” (збірник невільничої поезії, одна з авторів). НЕЗАБУТНЄ Поема 1 Ранок блукає від хати до хати. Я у цеху. Я давно за верстатом. Ранок. І сонце яскраве у вікна Дивиться весело, щиро, привітно. Я у цеху. Але думкою лину Аж за околицю, в рідну долину, Там, де сріблясті красуються роси, Річки широкої вранішня просинь... ...Пісня весняна і шелест верстату Думи збудили про юність крилату, Про ту, що хвилює розум і кров, — Першу мою, неповторну любов. Знову нестримно я думкою лину Аж за околицю, в рідну долину. Там, де стрічали ми зорі ранкові, Там же “кохаю” сказала Дмитрові, Там, де в холодну осінню годину Я в сорок першім лишила родину, І від фашистських розлючених зграй З любим пішли захищати наш край. ...Зникли за обрієм мазанки-хати І за ворітьми заплакана мати... Юність крилата лишилась на сходах, А бойова — зустрічала в походах!.. ...Пекли мозолі кров’яні, Боліли тіло, ноги... І безкінечними мені Здавалися дороги, Бо чулось кожен день і час, Як десь Дніпро в полоні Шумів, стогнав і кликав нас, Як плакала по доні Старенька мати на печі, Б’ючи низькі поклони, Бабуся сива уночі Молилася іконі: “Верни їх, Господи, назад...” 2 ..Спочивши на привалі, Лягала стежка для солдат Від дому далі й далі... “Ярино, Яро! Ширше крок! Здолай, зірчаста, муку!”. І хліба чорного шматок Поклав мені у руку; Звичайно, він — простий солдат, Змарнілий сам від втоми, Що у далекий Сталінград Ішов зі мною... Громом Лунали постріли гармат, Димілися дороги... І хліб, що дав Дмитро-солдат, Упав комусь під ноги... ...Заграли райдуги в очах, упала враз гвинтівка. Побігла із мого плеча Ясночервона цівка... ...”Ярино, дівчино, мужай! І не ходи від мене! Ти подивись — передній край Підняв свої знамена... Ми зараз підемо у бій — За наше щастя, Ярко!..” ...Кружляв шалений буревій, Ставало млосно, жарко... Була тяжкою голова... А далі що?.. Забула... Зате прості його слова Я дуже довго чула! ...На все життя залишив серцю слід І хто у це повірить, зрозуміє... Палку любов моїх юнацьких літ Ніхто вже повернути не зуміє... Любов і юність! Вони раз в житті. В найтяжчий нам судилися путі; Бо дні і ночі йшли: і я, і він Під кулями до Сталінградських стін.. 3 І ось на березі Волги Ми стали тоді надовго. Які бойові хрещення Приймали ми там щоденно!.. Бомбили нас “мессери” часто. Стогнало й каміння від болю... І земля там була вогняста, І не бачили хліба вволю... Снага там була неземною. І ми клятву дали з тобою, Що стоятимем до загину За Вітчизну, за Соколину! Там, де кулі гули, як бджоли, Де снаряди тяжкі лягали, Ми з тобою дві наших долі В нерозлучну навік з’єднали... Нас судити нема потреби! Бач живе, про живе і дбає. І любов не тікає в небо, Коли навіть війна спіткає... Що життя без кохання значить? Те, що жити — і світ не бачить, Все одно, що земля без сонця, Що в людини — душа без серця... От і наша любов з тобою Поміж нами росла, мужніла, Після самого лютого бою Нас ховала під теплі крила... ...Ми весілля своє не грали. Не до того було нам тоді. У військовий квиток вписали, Що дружиною стала тобі... Нам окоп тоді був замість хати, Нам планшетка служила столом, А промокла шинеля солдата Замість ліжка була нам обом... Гомоніли гарматні дула І точились шалені бої... ...Якось раз чітко, ясно відчула Я удари під серцем своїм... “...Бути матір’ю, правда, чудово?! Ну скажи мені, любий, хоч слово...” І скотились краплини з-під вій: “Їдь подалі від фронту мерщій! А народиш дочку або сина Я до тебе, Ярино, прилину Хоч на день, на часинку, на мить, Щоб народжене благословить...” 4 ...Пригадую осінь у сорок третім. Ти написав, що лежиш в лазареті. Ти написав, що це зовсім близько: “Може прийшла б,.. так дитя ж в колисці...” ...У мене тоді вже була дитина. Це наш маленький, худенький хлопчина. Сором було показати й людям, Бо молока бракувало в грудях. Але для тебе, я знала певно, — Він був твоя радість, цілюще зерно. Він був наша гордість, віра, надія. Тому й назвала його Гордієм... Ти написав, що це зовсім близько... ...Беру я Гордійка в той день із колиски. За плечі — торбинку, ще й вузлик в придачу, В який зрихтувала тобі передачу, І вирушаю ось так у путь... Рученьки мліють, а ноги — не йдуть. Осінь жбурляє у вічі дощем. Шум в голові, а у серці — щем... Ось яка доля була жіноча! Голод, скитання, холод, пожар... Плечі жіночі, руки робочі Мусили нести епохи тягар! ...Вили у небі “юнкерси”, вили... Десь недалеко гриміли танки, А я, що було в мене тільки сили, Плуганила степом всю ніч, до світанку. Били зенітки. Здавалось, неначе Небо і землю навпіл розколе... Притих мій Гордійко. Мовчить. Не плаче. А серце моє у нестерпнім болі... ...Коли ж на сході зоріти стало, Затихли мотори, пройшла стрілянина, Я торбу свою на землю поклала І сіла, щоб дати поїсти сину... О, війна!!! Будь навіки проклята! Хай не буде тобі вороття!!! Ти забрала в мойого дитяти Лиш почате, почате життя!!! ...Я сиділа, немов вкам’яніла, Чи годину, чи дві — не збагну. І дивилась то в личко зблідніле, А то просто — кудись вдалину... Було тихо і сумно у полі. Навіть вітер і той занімів... Підвелась. І пішла вже поволі До чужих, незнайомих дворів... 5 ...Ген від дороги, за густим кущем, Що вбрався кумачем осінньої калини, Під сірим небом і рясним дощем Захоронили люди, як належить, сина... ...Стояла я з похиленим чолом. Земля тобі, маленький мій, пером!.. І душу краяли на шмаття горе й сум... Як далі жити? Серце, надоум!.. ...І серце мені шепотіло: “Мерщій покидай могилу, Не плач, не сумуй, схаменись — В солдатську сім’ю повернись...” А серце мені казало, А серце мені кричало: “На світі дітей багато І всім треба мами й тата, Треба сонця твоїй країні. Ну, чого ж ти стоїш. Ярино?! Світ не хоче, не хоче війни! Треба мир! То ж іди! Борони!..” ...А далі що було? Ну, серце, сповідай, Що гнів на ворога лив просто через край. Повідай, серце, як знайшла однополчан І скільки у боях було у тебе ран... Згадай, як напилась води з свого Дніпра, Як у Австрійських Альпах ти знайшла Дмитра. 6 Ти, Дмитре, ти! І стало, як раніш: І легко йти, І серденьку тепліш. Розлукам край! В них лише гіркота. Зозуля хай Нам накує літа! Весна, весна! Чуть журавлиний крик. Уже війні Іде останній рік. Нехай чужа Земля гуділа щось, Але межа Війні була ось-ось. І снились сни В передчутті весни, І ждали всі Мир у своїй красі!.. 7 ...Мов із туману випливають дні... І ось Дмитро... у бойовій шинелі, У перехреУ клекоті снарядів і шрапнелі Зі мною поруч. Вірний, дорогий У ті страшні, немеркнучі хвилини. ...Кипить останній вирішальний бій На вулицях далекого Берліна; Гуде земля під колісьми гармат, Заграва ярко освітила місто, На вулиці скрегоче автомат — Розплату шле недолюдкам-фашистам. Гудуть та стогнуть небо і земля, І хижа смерть за нами всюди бродить. І раптом... Що це? Як і звідкіля? І нині біль у мою душу входить! — Свинцева куля, мов ота змія, Ужалила... Не встиг і застогнати. Упав мій любий, доленько моя, Упав... І більш не зміг уже устати. Рідів за містом сіро-чорний дим. Зоря на сході ясно просинала, І після бою ранком весняним Про Перемогу звістка пролунала... 8 Так мир прийшов. Вже не одна весна За вікнами моїми відбуяла... Є муж — мій друг. Та серцем я одна, Чого в житті, звичайно не бажала. Сини мужніють. Зморшки на чоло Життя щорік густіш мені наводить. З Дмитром би може менше їх було, Та зморшки серцю, вірите, не шкодять. Сади цвітуть. П’янить мене їх цвіт І невгамовне серце радості бажає... Ходжу я часто до старих воріт, Але ніхто мене не зустрічає... Лиш вікнами журними кожен раз У вічі дивиться знайома хата... І хочеться зайти, хоч на короткий час Відвідати Дмитрових матір, тата — Спитати щось... Та що це я? Ой, ні! І геть біжу, схвильована до краю. Скажіть, чому не віриться мені, Що він не прийде, що його немає?.. Нехай не сердиться мій чоловік. Не винна я, що досі ще кохаю. І на комоді, бач, який вже рік, Стареньке фото ревно зберігаю. Його не раз росила я слізьми, Не раз, не два устами доторкаю. І вечорами, сидячи з дітьми, Про тебе, мій солдат, розповідаю! Колише вітер пісню вдалині. І дні весни такі ясні, погожі. Ростуть онуки й хочеться мені — Нехай на нього серцем будуть схожі! І згодна я не покидать верстат, А день і ніч невтомно працювати — Лише б ніколи не пішов солдат В жаркі бої. Щоб наречена й мати Ніколи не зустріли на путі Пекучих сліз смертельної розлуки... За МИР і ЩАСТЯ в нашому житті Віддам свій розум і робочі руки! | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1350 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |