Головна » Статті » додатки |
Браво, месьє Вольтер!.. (Микола Возіянов) 468 ... І заплакав од сміху (Гриць Гайовий) 473 Інженер та філолог за фахами, а за по
Браво, месьє Вольтер!.. (Микола Возіянов) 468... І заплакав од сміху (Гриць Гайовий) 473Інженер та філолог за фахами, а за покликанням байкар (Анатолій Гарматюк) 477Микола Возіянов ПЕРШИЙ МІЛЬЙОН —Іларіоне, — питаю знайомого мільйонера, — де ти взяв свій перший мільйон? — Воно тобі треба? — ледь не захлинувся Іларіон. — Раптом і я, — всміхаюся, — розбагатію. — Свій другий мільйон я заробив ось оцими руками і ось оцією головою! — патетично вигукує мільйонер. Потім довго розказує, як важко дістаються трудові гроші. — А перший мільйон, — кахикаю, — звідки взявся? Іларіон різко, як наляканий кінь, зупиняється. Питає: — Охоронців моїх бачиш? — Бачу. — Хочеш, щоб вони тобі пику набили? — За що? — дивуюся. — Просто так. — Не хочу. — Тоді слухай уважно: свій третій мільйон я заробив після реалізації мого першого блискучого проекту. Іларіон викликає по телефону свого головбуха. Той привозить оберемок фінансових звітів, показує мені і розказує, яким чином вони з двох мільйонів зробили три... — Утямив?! — сопе мільйонер. — Звичайно, — нахиляю голову. — Я ж не дурний. — Питання є? — Є. — ?! — Звідки у тебе перший мільйон? — У-у, — стогне Іларіон. — На неприємність нариваєшся? — Навіщо вона мені? — зіщулююся. — Тоді йди... — Куди? Йду. Розмірковую: «І чого це мільйонери нервують, коли їх питають про перший мільйон?..». Коли, скажімо, мене питають де взяв гроші на бутерброд, відповідаю: ходжу, мовляв, по дорозі, дивлюся під ноги... Глип — лежать... десять копійок... далі... п'ять копійок, двадцять п'ять... на бутерброд зібрав. І так — щодня. — А що, — думаю якось, — якщо не просто ходити, а конкретно за мільйонером?.. Сказав — зробив. — Чого ти за мною ходиш? — сердиться Іларіон. — Маю інтерес, — всміхаюся. — А в чому твій інтерес? — дивується. — Раптом, — пояснюю, — із твоєї кишені на дорогу мільйон випаде? — Не випаде, — регоче. — Я уже забув, коли гроші в руках тримав. Готівкою. Мені стало шкода мільйонера. Дав йому гривню. Бачили б ви, як він зрадів. Як зрадів! Мов дитина. Тепер не я, а мільйонер за мною ходить. —Гроші йому не давайте! — суворо попередили мене охоронці. — Так людину і зіпсувати можна. — А бутерброд?.. — питаю. Охоронці довго радились. Погодились: — Бутерброд... будь-ласка. Тепер мені доводиться більше ходити і пильніше дивитися собі під ноги, аби бодай зібрати гроші на два бутерброди. Собі та Іларіону. А мільйонер, нарешті-таки, згадав, що перший мільйон він заощадив на шкільних бутербродах. І йому вірять... Мільйонери. Я Б ТЕЖ ВИПИВ ЗА НАРОД Пан Данило на фуршетах (Належить по чину) Піднімає вище всіх За народ чарчину. П'є і їсть за трударів Міста і села. Йому місію таку Доля відвела. Вже й не хоче — треба пить: Столи накривають. Я б теж випив за народ! Та... не наливають. ЛЮБОВ Закохався Вірус Грипу в кишкову Інфекцію. Ладен був перенести будь-яку ін'єкцію. Наковтатися таблеток, не боятись жару, Не вилазити три роки із стаціонару. Тільки б бачити кохану, не мати відказу І кричати, щоб всі чули: —Я люблю заразу! ВОЛОДИМИРУ ВЕРХОВЕНЮ Який зізнався, що не дуже любить гумор. Хтось Володі Верховеню Сміху дав Велику жменю. Він довгенько Роздивлявся... Не утримавсь — Засміявся ЕМБЛЕМА МІСТА У Харкові відкрито скульптуру на честь панотця Федора Вострикова, священика церкви Фрола і Лавра — "героя" роману І. Ільфа та Є. Петрова "Дванадцять стільців". У столиці... Ото диво! Наче пан заморський, З бронзи вилитий стоїть Злодій Паніковський. У Харкові на пероні Здерся на підмурок З мідним чайником в руці Ще один придурок. Довго думали-гадали, Віднайшли "артиста" — Отця Федора зробили Емблемою міста. Полюбила постаменти Сумнівна еліта — Вже у черзі стоять "діти" Лейтенанта Шмідта. Скоро "шарикови" будуть Героями зватись. Чи нам очі засліпило, Чи ніким пишатись?!. Чи так треба воріженькам, Щоби смута сталась, Щоб над нами, козаками, Європа сміялась?!. Поміркуймо, люди добрі! Кому воно треба?! Тільки дурень прославляє Дурніших од себе? ГРИЦЬ ГАЙОВИЙ ... І ЗАПЛАКАВ ОД СМІХУ... — Грицю, скажи, дай відповідь — тільки чесно-пречесно! — ти щасливий? Від того, що тебе за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській діяльності схопили кадебісти і ти п’ять років провів у мордовських концентраційних таборах?? Щасливий??? Так, автор цих рядків якось хотів було запитати Гриця Гайового, колишнього політв'язня, поета, гумориста, журналіста? У його біографії є такий рядок: "Народився 1937 року під знаком Водолія в с. Степанівці Менського району на Чернігівщині, де провів своє не просто босоноге, а й голодне дитинство, до того ж затавроване ганебним ярликом "ворога народу", навішеним на сім’ю". Із книги Г. Гайового "Постамент", рік видання 2007: "На Задесенні, в долині невеличкої, досить замуленої болотистої поліської річечки Дягови між селами Степанівкою та Дяговою є не позначений здається, на кожній вітчизняній мапі хутір Гай, що адміністративно входить до "неперспективного" села Степанівки, а через неї—до Волоськівської сільряди (село Волосківці виявилося через те "перспективнішим", що розташоване якраз на автотрасі Чернігів—Новгород-Сіверський Менського району Чернігівської області). Хутір налічував близько двадцяти дворів, серед мешканців яких здавна домінували три родові прізвища — Сасики, Власенки та Гайові. Причому останні ділилися на два різновиди, що не мали між собою жодних родинних зв’язків, і це легко можна було визначити за кольором волосся — рудих, аж червоних, відселенців з Дягова та чорнявих відселенців зі Степанівки". До останніх і належав Тит Гнатович Гайовий, вихідець із збіднілого козацького роду, колишній чорноморський моряк, грамотний, який вважався в селі авторитетом. У його сім’ї і народився Гриць, нинішній поет, гуморист і журналіст. Через рік після його народження батька схопили енкаведисти (чи гепеушники), його засудили як "ворога народу" на чотири роки "далеких таборів". З тих далеких таборів" Тит Гнатович так і не повернувся — ні через чотири роки, ні будь-коли. Лише через 52 роки після арешту Т.Г. Гайового було реабілітовано "за відсутністю складу злочину"... Гриць десятирічку закінчив у Макіївці на Донбасі. Навчався на факультеті журналістики КДУ, працював в луганській молодіжній газеті. А далі отой вже вище цитований рядок: за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській діяльності п’ять років провів у мордовських концентраційних таборах, потому два десятки літ ніде не міг влаштуватися на роботу за фахом". І лише з 1990 року почав друкуватися в пресі й видаватися. Вийшли книги "Болячка", "Пересмішник на Парнасі", "Сурми бурлеску", "Мисливець і Шпак", "Постамент". Голова літературного об'єднання сатириків і гумористів Київської організації НСПУ. Отож, якось саме його, Гриця Гайового, сина "ворога народу", якого теж на п’ять років запроторили до Мордовії як "ворога народу" і забагалося запитати: чи щасливий він, мовляв, що п’ять років був в концентраційному таборі в якості політв'язня?.. А запитати я вирішив ось чому. Якось в одному з інтерв’ю Солженіцина автор прочитав такий рядок, від якого його ледь чи не кинуло в шок: "Это счастье, что меня посадили!" І колишній зек есересеріівського гулагу, так роз’яснив суть свого парадоксу : "Если бы этого не произошло, тогда, то для меня и для многих, кто там оказался, мы бы не стали тем, кем мы стали". Виходить, слава тодішньому комрежиму, вельми оперативно-швидкому на оте "щастя", з його каральними, сиріч "компетентними" органами — ВЧК, НКВС, КДБ... Справді-бо, не посадили б свого часу комуністи Солженіцина — того, який тоді був, себто невідомого нікому, — не мали б ми сьогодні й того Солженіцина, якого маємо — власне, мала Росія і який усім добре відомий. І ви після цього ще звинувачуєте колишній режим колишнього СРСР в зловживаннях та антизаконних репресіях? Мали б ми сьогодні Солженіцина з його "Архіпелагом ГУЛАГ", коли б не оті зловживання та антизаконні репресії тодішнього режиму! Був би просто письменник — без тюрми. А отже, й без біографії. Один із сонму невідомих. А посидів у тюрязі і став тим, ким він став. Виходить і письменника час од часу треба той... запроторювати за грати, аби він здобув змогу: а) спізнати, що це таке, врешті-решт, щастя; б) стати справжнім творцем. То виходить, тюрма — своєрідний інкубатор, де, даруйте, справжні вилуплюються творці красного — чи якого там? — письменства? Тільки чомусь самих творців не дуже тягне до такого "щастя", до такого престижного для біографії і корисного для творчості сидіння — наївні! Недалекоглядні! А тому, не посидівши в тюрмі, і ходять такі творці маловідомими. Тож виходить, щоб пересічний письменник та раптом став відомим і славетним, тюрма ой як необхідна. Особливо концентраційні табори! Бо куди ж іще садити письменників? Не до санаторіїв же, де творці красного — чи якого там? — письменства регулярно бувають, але чомусь знаменитими від того не стають. Інша річ тюрми, що їх Солженіцин, відомий "преобразователь России", називає щастям! Сьогодні до тюрем письменників не садовлять — нікудишній режим! А раніше... О-о! Самих лише українських письменників за роки комрежиму колишнього СРСР було репресовано 500. Але чомусь вони — переважна більшість так і не повернулася на волю, — так і не збагнула — яке ж це, виявляється, щастя для них, що їх запроторили до концентраційних таборів, а потім і постріляли в різних там сандоморах! Ось про це й хотілося б поговорити з Грицем Гайовим, одним з тих, хто за того режиму пізнав "щастя" (за Солженіциним). Та виявилося, що й питати Гриця Титовича про це "щастя" не варто — відповідь у нього вже готова. У поезії "Регіт сліз" (Із циклу "Мордовські мотиви" з поетичної збірки "Осінь моєї весни"): Не на зрілість екзамен, А прокляття від Бога: Реготати сльозами, Вилить піснею стогін... По тернистому полю Я пройшов у покуті Від пекучого болю До жорстокої люті. Та цього малувато — Щоб добитися зрушень, Треба в душі плювати І топтатись по душах... Хоч шляхи наші різні, Та однакове лихо: Простогнав свою пісню — і заплакав од сміху... Гриць Гайовий, як сатирик-гуморист. РЕЄСТРИ НЕДОТОРКАНИХ На одну верховну миску — сорок п’ять партійних списків. В списках: тих — одні і ті ж: хто проліз — спокійно їж, бо не в праві силі свіжій відірвать тебе од їжі, хоч ти й ніби для протесту, навіть випадеш з реєстру... І МОЖЕШ СКАЗАТИ: "ЗЛОЧИНЦІВ — ЗА ГРАТИ!" Зміг усіх програбувати — проберись у депутати. І тоді за твій грабіж всі платитимуть тобі ж. ПРО ІНТЕГРАЦІЮ "В єдиній масі, — Прес скрипів, — і тіла міць, і сила духу: з мільйона Макових Зернин спресуємо одну Макуху!" ПРО ГУМАНІТАРНУ ДОПОМОГУ Хоч скільки лий в суху яму водиці — ніколи із неї не вийде криниці... ПРО ВЕНЕРУ МІЛОСЬКУ ТА СУМКУ — "АВОСЬКУ" Обламалися руки грації від тягаря емансипації. ПРО ФАХОВІСТЬ Вклоняючись усім, такий собі Шлагбаум успішно років сім дорожнім рухом правив... ПРО ЛЮБОВ Ти ж моя кохана, ти ж моя єдина, я без тебе в’яну, а з тобою — гину... ПРО НАВЧАЛЬНУ ПРОГРАМУ Сухих сучків навчав Старий Пеньок якмога більше розпускать бруньок. ПРО ВДЯЧНІСТЬ Людина раз допомогла Біді — і відтоді ота Біда Людини вже не покида... ПРО СВІТОГЛЯД Відстоював Кажан таку світобудову, в якій би всюди ніч була цілодобово. АНАТОЛІЙ ГАРМАТЮК (1936—2006) ІНЖЕНЕР ТА ФІЛОЛОГ ЗА ФАХОМ І БАЙКАР ЗА ПОКЛИКАННЯМ Року 1969-го мені потрапила до рук крихітна збірочка "Інтелігентна Киця". Її автора — Анатолія Гарматюка — я вже знав. Заочно. Як молодого й перспективного сатирика. Байки його — компактні й дотепні, мудро-усміхнені, завжди з несподіваною кінцівкою, — мені сподобалися. Я написав до "Літературної України" відгук-усмішку. Коли газета її надрукувала, отримав від автора вдячного листа і збірку з автографом. Звідтоді за творчістю Анатолія Гарматюка я слідкував, відзначаючи, як творчо зростає молодий байкар. Родом з Вінниччини (с. Мигалівка, чомусь всі — чи майже всі, — веселі літератори України народжуються в селах), вчився в школах Хмельниччини, Закарпаття (Ужгород), Тернопільщини, потім навчання в інституті, університеті. Від збірки до збірки видно було як зростає молодий сатирик. По всьому ще видно було: в українську сатиру і гумор прийшов справжній сатирик, перш за все байкар, і байкар від Бога! Успіхи колеги радували. А якось — це було вже в сімдесятих, — в Будинку творчості "Ірпінь" (мала, мала колись наша Спілка і такий чудовий Будинок творчості під Києвом!), де я тоді мешкав в четвертому, здається, корпусі, хтось вранці заспівав у коридорі. Затягнув арію з якоїсь — вже й не пригадую — опери. Голос — баритон, молодий і сильний, так мене вразив, що я притьмом вискочив у коридор, дивуючись, хто ж це з письменників володів таким вокальним багатством? І побачив молодого, чорнявого, з елегантними вусиками... Ну, майже парубка. Виявилось, що той співак і є Анатолій Гарматюк, байкар з Вінниці. Так ми вперше познайомилися очно. Враження на мене він справив надзвичайно гарне, з ним було просто приємно спілкуватися. Голос в Анатолія і справді був рідкісної краси, який при відповідній вокальній обробці міг стати брильянтом. Анатолій навчався в Київському політехнічному інституті. До речі, разом із своїм тезкою Мокренком. Удвох вони виступали на студентських концертах, співали на "біс" арії з опер, українські народні пісні, романси. Тільки Анатолій Юрійович після Київського політеха закінчив Київську консерваторію, став солістом Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка (баритон), народним артистом СРСР, а Анатолій Панасович закінчив (після політехнічного інституту) Донецький університет (1969) і вирішив повністю віддатися літературі. Оскільки байки не могли (та й нині не можуть) прогодувати, а в молодого байкаря, інженера за першим фахом і філолога за другим, з’явилася сім’я, працював спершу інженером, потім журналістом, видавцем, а з 1975 року завідував Кабінетом молодого автора при Вінницькій організації СПУ. Заодно й керував заводською літстудією, був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Писав. Все кращі й кращі веселі твори, стислі, лаконічні, але оригінальні й дотепні. Істинно "гарматюківські". Виходили збірки: "Проти шерсті", "Лисяча наука", "Лев у Зайця", "Нетипові типи", "Вічний парубок", "Вундеркінь", "Веселий залп", "Дебати й результати", збірки віршів для дітей (1963— 1385). Потім побачили світ "Веселі паралелі", "Дотепні думки житимуть віки" /воістину!/, "Гумор різних народів" (переспіви), "Вибрані твори", "Чим вимірювати сміх?", прозові книги гуморесок, мініатюр та афоризмів "Чи є у вас почуття гумору?", "Привіт, сміхолюби", "І сміх, і сльози, і неврози", "Нескорений сміх" (1990—2003). До сімдесятиріччя від дня народження байкаря вийшов том "Вибрані сміхотвори" — 2006. Це вельми солідний, вагомий і веселий підсумок своєрідної творчості Анатолія Гарматюка, на той час почесного курінного отамана Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського (козацьке його прізвище — Пушкар), у якому зібрано справді все найкраще з написаного на той час Анатолієм Панасовичем: байки та баєчки, фейлетони, притчі, жарти, епіграми й пародії, гуморески, співомовки... Анатолій Гарматюк продовжує торувати свою дорогу, як пише в передмові до вибраного Віктор Косяченко, знаний дослідник нашого сміху: "І на відміну від сюжетно розгорнутих байок-новел М. Годованця, байок-притч А. Косматенка, байок-співомовок П. Глазового, що зазвичай приваблюють соковитою деталізацією — у змалюванні ситуацій чи характеру персонажів, він творить байку-п’єску, сценку, в якій поведінка образів-алегорій визначається не стільки деталізацією фабули, скільки більше чи не менше акцентованими в соціально-психологічному, локально-часовому плані ремарками. Тобто байкар виразно продовжив ту лінію в розвитку жанру, яку в часи Шевченка започаткував своїми "прибаютками" Левко Боровиковський, а згодом розвинув старший сучасник самого Гарматюка Павло Ключина". "Тож завершуючи вступне слово, — зазначає далі критик, — хочеться насамперед порадити — читачам активніше звертатися до гумору, шанобливо ставитися до тих, що поклали собі за мету, працювати, щоб людям весело було. А самому Анатолієві Панасовичу висловити щире товариське спасибі за самовіддану плідну працю на ниві сміхотворчості і побажати щасливого творчого довголіття". Як добре, що Анатолій Панасович хоч і наприкінці життя, а дочекався такої уваги й шани-подяки — іншим, буває, і тут не щастить. А ось побажання подальшого щасливого творчого довголіття, на жаль, не збулося: "Вибрані сміхотвори" виявилися останньою прижиттєвою збіркою Анатолія Гарматюка. Відзначивши своє сімдесятиліття, байкар невдовзі піде з цього світу (тяжка недуга), але веселе слово його завжди з нами. І з нині сущими, і буде воно, віримо, з тими, хто ще житиме у цьому світі. Буде, покіль буде жити наша незрівняна українська сатира і гумор, одним із творців якої віднині і назавжди є і він — Анатолій Гарматюк. Анатолій Гарматюк ЛИСЯЧА НАУКА Лис-батько в ліс приніс Курча І так дітей своїх навча: — З вас кожен мусить хитрим бути, Уміти інших обманути. На цей раз м’яса вам не дам — Хай всяк шукає їжу сам! — І тут озвалось Лисеня: — А знаєш, тату, бачив я, Як біля лісу недалеко Упав поранений Лелека. Струмком лилася з нього кров, Його б ти легко поборов, Ми всі були б по горло ситі... — А де Лелека? — Там, у житі... ... Ні з чим із жита Лис прийшов, Та вже й Курчати не знайшов — Поїли діточки кохані. Отак-то жити на обмані! РЯБКО І ХАРАКТЕРИСТИКИ Рябка на іншу службу взять хотіли, Прислали запит: чорний він чи білий? Рябку Дав Кінь характеристику таку: "Собака загалом він світлий і за натурою привітний. Біля майна і день, і ніч Він не змикає віч. Дисциплінований, Стійкий". Печатка й підпис: "Вороний". Дала характеристику й Свиня: "Рябко — особа темнувата, Всього від нього можна ждати. Немов скажений, гавкає щодня Та ще й ночами заважає спати. Немає в нього вміння І сумління. Характер — злий І — нестійкий". Ну, а Рябко насправді не такий: Не зовсім білий І не чорний. Він — рябий. ДЕМОКРАТИЧНИЙ ДИКТАТОР Приїхавши в країну, де Диктатор Своїх підлеглих в кулаці тримав, Диктатора сумлінно запитав: — Чому усюди так багато нині Портретів ваших і скульптур в країні? На те Диктатор відповів за мить: — Не я велів підлеглим це робить. — То ви могли б їм це заборонить. — Не можу, бо і прав на це не маю, І приневолювать підлеглих не бажаю. Диктатори не все забороняють. ЛЕВ І ВІЛ Якось вгодованого Буйвола-Вола Із грізним Левом доленька звела. Стоїть рогатий, злякано трясеться... Але йому на той раз повезло — У Лева апетиту не було. "Ну, що ж, пізніше з’їсти доведеться!" І щоб рогатий вільно не гуляв, То Лев йому роботу загадав — Од бурелому хащі розчищати. Ех, як упрігся ж у роботу Віл: Ні вдень, ані, вночі не знав спочинку він, — Бо Лев, бач, може кожну мить спитати За діло те, що він йому довірив!.. Віл скрізь встигав, за трьох трудився звірів, Зостались шкіра та кістки — так схуд. Аж тут Лев знов прибув у ті місця (Схотілося м’ясця). Але побачив схудлого Вола Й пошкріб за вухом шевелюру: — М-да-а, діла. Знайду жирнішу десь кандидатуру — І геть пішов, угамувавши злість. Працюй, як Віл, — ніхто тебе не з’їсть! СВОБОДА СЛОВА Брехню розносила Сорока, й її все більш проймала лють: — Мені у лісі затикають рота Свободи слова не дають! ВІЛ І ЯРМО Вівця спитала у Свині: — Ось розтлумач мені, Чому розумний, дужий, працьовитий Віл змушений в ярмі ходити, А не на волі? Хіба не гідний кращої він долі? — Свиня зарохкала: — Яка Ти нетямка! Так склалось історично: Волові без ярма незвично: Така вже він скотина, Котрій і радості нема, Коли у неї шия без ярма. І взагалі, Віл без ярма загине... Отак тлумачать проімперськії газети Про небезпечність... суверенітету. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 3698 | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 0 | |