Головна » Статті » додатки |
Дзвенить бандура, лунає сміх... (Іван Немирович) 344 Що не кажіть, а я народився (Борис Поліщук) 351
Дзвенить бандура, лунає сміх... (Іван Немирович) 344Що не кажіть, а я народився (Борис Поліщук) 351ІВАН НЕМИРОВИЧ(1928—1986) ДЗВЕНИТЬ БАНДУРА, ЛУНАЄ СМІХ... "Взяв би я бандуру, Та й заграв, що знав..." Залишив бандуру — Гумористом став... А. Костовецький У пам’яті тих, хто його знав, він залишився рвійно-емоційним, завжди веселим (сказано ж бо — гуморист, хоч професійні гумористи здебільшого ніколи не посміхаються), аж дещо піднесеним, добрим і завжди справедливим (він був із розряду правдоборців, для яких істина — над усе!), з незмінним звертанням "Шановний", тож його поза очі так і прозивали: "Шановний". З жінками він був — сама вишукана елегантність, саме лицарство... (Жінок, між іншим, він любив і мав у них... гм-гм... успіх). А починав Іван Немирович як поет-лірик. І його перша збірка "По шляхах-дорогах" (1956) теж була ліричною. І таким, ліриком — у душі він таки й був ліриком! — і залишався сім років, аж до 1963 року, коли видав першу збірку сатири та гумору "Дзвени, бандуро!" та "Від щирого серця" — звідтоді Іван Олексійович назавжди гуморист. Таким він і увійде в українську літературу. А ось бандуру він згадує недарма. Спершу Іван Немирович став бандуристом — високо професійним. А це теж творчість. Але якщо вже бути послідовним, то спершу Іван народився. Сталося це 1928 року в місті Дніпропетровську. Як конкретно — в лівобережному його передмісті, неподалік Дніпра, що звалося Нижньодніпровськ. Там сімейство Номировичів — таке їхнє родове прізвище, — користувалося не просто відомістю, а —популярністю і було там добре знане і шановане. (Батько, правда, помре невдовзі по війні). Коли десь у сімдесятих помре його мати, — вся вулиця, — а вона довжелезна! — прийде на похорони, і труну з тілом старої жінки чоловіки нестимуть на руках кілька кілометрів. Потім з кладовища на поминальний обід прийде чи не кілька сот чоловік (у Номировичів була своя хата, свій двір, сад-виноград, і всім вистачить по мисці борщу і чарці). У Нижньодніпровську міста Дніпропетровська і розпочав Іван свою трудову, як прийнято казати, біографію. Працював робітником. А ще раніше опанував бандуру (в Івана Олексійовича змалку виявився хист до гри на бандурі, коли ще він, за власним зізнанням, був менший зростом за сей музичний інструмент). Після шкільних уроків він, ледве несучи, нелегку бандуру, (все ж такий важкуватий і дещо громіздкий інструмент для маленького-хлопчика!) ходив до заводського Палацу культури в гурток бандуристів. І швидко там став одним з кращих. І таким був кращим, що його запросили солістом (він і співав пречудово!)-бандуристом до обласної філармонії. Потім — служба. Випав йому флот — про це він згодом розповість в дотепній книжці "Як Комар морякував". Після служби — артист Державної капели бандуристів України. Звідтоді він живе й працює у Києві. Бандуристом він був від Бога — незрівнянний, незвичайний!.. Провідний соліст-бандурист Державної капели бандуристів України. Його цінували в музичному світі і покладали на нього (він ще й був зело ерудованим) великі надії — віртуоз! У нього відкривалися чудові перспективи, але... Перемогла література, що нею він чи не з дитячих літ захоплювався і писав вірші вельми вправні ще школярем. Проте і з бандурою він не розлучатиметься до останніх днів життя — це була його перша і вірна любов, якій він зрадити не міг. Бандура буде постійно з ним, і він щодня братиме її до рук — відводитиме душу, ще і ще удосконалюючи свою і так неперевершену майстерність. Грав він неймовірно прекрасно і так віртуозно, що це буде вище терміну "майстерно". Плюс такий же незрівнянний слух, добра музично-вокальна підготовка, ерудиція! Часто під настрій він тішитиме друзів-письменників своїм співом і своєю грою. Особливо, в письменницькому Будинку творчості "Ірпінь", де він часто працював, його віртуозно-неймовірна гра, його попурі і досі бринять у душах тих, хто його слухав. Таких бандуристів, як він, я більше не зустрічав. Та, мабуть, і не зустріну. Але... Все-таки перемогла література. І зокрема — гумор та сатира. А розриватися між капелою і літературою він не міг, тож вибрав словесну творчість. Працював директором республіканського Будинку літераторів (які вечори він тоді організовував, які вечори!), редактором у видавництві "Радянський письменник", кореспондентом, а згодом завідувачем відділу журналу "Перець", закінчив факультет журналістики Київського університету (1965). Виходили збірки, спершу поетичні, дотепні, іскрометні: "Справжня посада", "Коза на шлагбаумі", "Вагомі аргументи", "Ось у чому річ", "Карапет під бубон", "Невдале залицяння", "Каліфи на годину" (1964—1984) — він заслужено став визнаним, одним з ведучих поетів гумористично-сатиричного спрямування. А тоді пішли веселі книги прози: "Агент № 796456", "Заочний жених", "А все через неї...", "Жовті черевики", "На круги своя", "Любов із дзенькотом" (1967-1986). Своє звання одного з кращих гумористів він тільки утвердив. Назавжди! Але й у прозовому жанрі йому було — мається на увазі, гумористичному — мабуть дещо тіснувато. З’явився роман "На білому коні", книги повістей та оповідань "Березневе моє свято", біографічно-документальна книга "О. Білаш", книга про сучасних кобзарів "Взяв би я бандуру", а заодно й поетичні збірки, але — для дітей. Зрештою, він написав і видав пречудову історичну повість "Син раба" (1986). Йому було лише 58. І він був на творчому злеті. Блискуче на той час оволодів — як колись бандурою, — пером письменника — поета, гумориста, повістяра, романіста. Скільки б він ще написав — поетичних та прозових творів в жанрі і лірики, і гумору, романістики й повістряства! А які в нього буди задумки щодо історичних творів! Енергія, як завше, хлюпала з нього, він залишався як завжди емоціно-невгамовний, з незмінним звертанням "Шановний", але... іноді під час розмови він раптом брався за груди — все частіше й частіше — серце каверзувало. В червні 1986 йому зробили операцію, складну, на серці, звісно. Коли їхав на операцію в кардіологічну клініку Прибалтики, куди не кожен сердечник міг і потрапити (черги, черги!), яка була знаменита на весь тодішній СРСР, то був сповнений віри, що все добре скінчиться, і він знову буде на білому коні, як називається його роман, але... З операційної його перевезуть в реанімації в тяжкому стані, там він, не приходячи в себе, і завершить свої земні дні — так і не знаючи, що після операції, він не опам’ятався, не вийшов із наркозу... Поховають його на Байковому кладовищі Києва. На гранітній стелі він веселий, у своїй незмінній беретці (любив цей головний убір), а поруч зображена бандура... Як над кладовищем війне вітерець, то здається, що її струни тихо-жалібно забринять, шкодуючи, що працьовито-золоті руки його більше до них не доторкнуться... Він любив виступати і завжди робив це блискуче — в будь-якій аудиторії. А ще коли брав до рук бандуру, то... То всі були ним покорені і назавжди залишалися симпатиками його незрівняної гри, його дотепного гумору і його непересічної особистості... А книги його веселі й нині виходять. І нині він — незаперечний авторитет у нашій веселій літературі. Іван Немирович "ВІДСТАЛИЙ" Байка Казав у лузі Кінь якось Ослу, Що він усім і скрізь потрібен здавна: Дає людині користь чималу, І що минуле в нього вельми славне. — Ми людям помагали, як могли, Здоров’я не жаліючи і сили, Скакали в битву, плуг та віз тягли, Хоч нас, бувало, й нагаями били. Щасливі ми й тому, що не без нас Міста квітучі й села виростали. Осел ревнув і відповів ураз: — Ех, Коню, ну який же ти відсталий! Ме-ха-ні-за-ція! Та це ж не новина, Що скоро вже про коней всі забудуть — Їх техніка повсюдно докона. А от Осли завжди були і будуть! СОКРАТ І ГЕТЕРА Старий Сократ поволі дибав містом, Сандалями Афін бруківку тер... Аж раптом зупиня його Каліста — Найкраща, найпідступніша з гетер. І мудреця, якого зна всяк сущий, Штрика: — Ти розумніший од усіх... Але, Сократе, я за тебе дужча: Ти жодного з прихильників моїх Не переманиш. Я ж кивну бровою — І всі: Платон, Крітон, Алківіад, Мов ті овечки, кинуться за мною, Й залишиться без учнів сам Сократ!.. — Можливо, і відіб’єш ти котрого, — Сказав філософ, чухаючи ніс, — Адже наука — це крута дорога, А любощі — крива безпутна вниз... Та все одно, кого б ти не відбила, Він після втіхи вернеться назад... — Ах, так?! — Каліста усмішку скривила, — Побачим... Ось іде Алківіад — Твій кращий учень. З нього і почнемо: Красунчику, коханий, глянь сюди — Нащо тобі мудрець отой нікчемний: Бери мене навіки, назавжди, Ходім до мене, в ложе пелюсткове, Удвох ми вип’єм любощів нектар!,. І затремтіло серце юнакове І пристрасть спалахнула, мов пожар, І він пішов... Але —через рамено — Устиг шепнуть Сократу на ходу: — Почніть заняття, вчителю, без мене, Я за годину вправлюсь — і — прийду. ШОКОЛАДКА ДЛЯ СІЛЬВІЇ В останній тиждень свого перебування на курорті Василь Іванович закохався. І закохався тоді, коли всі приховані од жінки фінансові ресурси були використані на шашлики, коньяки і т. д., коли залишилося рівно дванадцять карбованців на квиток і "резервна" троячка. А красуню звали Сільвія, і приїхала вона на карпатський курорт із сонячної Молдавії. Василь Іванович розумів, що знайомство в цій ситуації не знайомство, якщо нікуди даму не поведеш. З троячкою (а точніше, з двома карбованцями, бо один же треба на постіль у вагоні) до ресторану не попрешся, то й вирішив він запросити молдаванку у кіно. Саме арабський фільм крутили, про любов. Квитки взяв у останньому ряду, по сорок копійок. У фойє Сільвія заходилася струшувати сніжинки з чорного пасма, що вибилося їй з-під блакитної шалі, і кавалер, позирнувши на супутницю, не тільки дужче закохався в неї, а ще й розщедрився. —Які ви шоколадки любите? — запитав молдаванку, прямуючи з нею до буфету. —Мені однаково, — чарівно сяйнула та карими очима й усмішкою. «Коли однаково, — зразу ж угамував свій рокфеллерський порив кавалер, — то візьму їй батончик за тридцять три копійки». На те б воно й вийшло, якби не буфетник. Чи йому Сільвія сподобалася, чи навпаки — не сподобався її миршавий, худорлявий супутник, тільки він, той буфетник, візьми та й бевкни: —Батончики несвіжі. А ванільні шоколадки вчора привезли. Якщо ви, папашо, маєте бажання зіпсувати шлунок своїй дамі, то, звичайно, платіть тридцять три копійки, а якщо ні — карбованець сімнадцять... Василь Іванович, певна річ, не захотів «псувати шлунок» кароокій молдаванці й виклав карбованець двадцять копійок, великодушно невзявши в буфетника три копійки здачі. Шоколадку сховав до бокової кишені з тим, щоб пригостити даму під час сеансу. Щойно почався фільм, як Сільвія скинула пальто й поклала його собі на коліна. Те ж саме вдіяв і Василь Іванович зі своїм пальтом. І саме тоді, коли вмощував його собі на коліна, раптом почув, як щось стукнуло. Відразу ж збагнув, що випала з кишені шоколадка. Ота ванільна, за карбованець сімнадцять куплена. Василь Іванович від роду не був скупим, але шоколадки, купленої на останні гроші, стало йому жаль. Тим більше, що спереду у пітьмі хтось зашурхотів обгортками від цукерки, і Сільвія чомусь зітхнула, її зітхання можна було зрозуміти і як наслідок дії любовної сцени в фільмі, і як бажання поласувати шоколадкою. Василь Іванович обережно почав мацати ногою по підлозі. Нічого схожого на плитку шоколаду носок його імпортного черевика не надибав, а тільки глядачка з попереднього ряду — огрядна дама, ота, що їла цукерки, — невдоволено озирнулася: — Чого ви на п'ятки наступаєте? Ноги нікуди примостити, чи що? Василь Іванович прибрав ноги й завмер. На екрані смагляволиця красуня зваблювала посмішкою чорновусого молодика, що хвацько сидів за кермом спортивної машини, а Василь Іванович думав про шоколадку: «Ну, куди вона в біса поділася?» Зрештою він поклав на бильце стільця своє пальто і, косуючи поглядом у бік Сільвії, котра захопилася фільмом і нічого довкіл не помічала, потихеньку опустився-пірнув униз. Слава богу, комплекцію він мав не надто глобального розміру, тому й протиснувся між своїм сидінням і спинкою крісла переднього ряду. —Хто там хуліганить?! — верескнула дама, яку Василь Іванович помацав у пітьмі за ногу. Глядачі заворушилися-загомоніли. Хтось сказав, що тут водяться пацюки, хтось висловив думку, ніби це бігає собака-дворняжка, яку господар привів із собою в кіно... Василь Іванович перечекав, поки глядачі втихомиряться, й намацав у кишені коробку сірників. Чиркнув, освітивши цілий ряд чобітків та черевиків. Дама знову скрикнула й засовала ногами: — Де адміністрація? Тут п'яний повзає. Та ще й підпалити нас хоче! Наведіть порядок! — Не п'яний, — огризнувся у неї з-під крісла Василь Іванович, — а шоколадку шукаю. Ванільну, між іншим... Ось у цей момент і загледів Василь Іванович шоколадку. Зовсім поруч, під черевиком. Вірніше, під товстелезною «платформою». — Підніміть ногу, чуєте? Але володарка ноги, очевидно, захопилася фільмом і не звертала ніякісінької уваги на слова шукача шоколадки. Василю Івановичу все це набридло, й він зі злості тигипнув кулаком по черевику: — Підніми ногу! Оглухла, чи що?! Вгорі перелякано зойкнуло, «платформа» з розкльошеною штаниною підстрибнула, і щасливий Василь Іванович ухопив шоколадку... Коли вибрався з-під стільців, місце Сільвії було порожнім. А наступного дня він побачив її в парку. — О Сільвіє! — закохано вигукнув Василь Іванович і рвонувся до неї. Але молдаванка перелякано зойкнула і, сильно накульгуючи, побігла вздовж алеї... БОРИС ПОЛІЩУК ЩО НЕ КАЖІТЬ, А Я НАРОДИВСЯ Хоч і морочили мені голову, що знайшли мене в капусті, але я не повірив. Бо скажіть, будь ласка, яка може бути капуста 11 лютого та ще й 1939 року? То тепер пори року переплуталися і взимку в полі зеленіють буряки, стоять кукурудза та соняшники, а тоді з цим ділом було суворо. Вусатий батько народів пильно стежив за порядком, щоб, скажімо, жовтень не забіг у лютий. Отож, що не кажіть, а я народився. Сталося це у Великій Чернявці Попільнянського району Житомирської області. Можна сказати, з'явився на світ позапланове, бо в моїх батьків — Миколи Ничипоровича та Оляни Прокопівни — вже відцвіла молодість, і мої брати — Василь, Петро та Станіслав — на той час погладжували під носами пушок і підбивали клиння до дівчат. У трудову інтелігенцію почав я милитися рано. В якомусь там восьмому чи дев'ятому класі. Це тоді, як ходив уже в Романівську середню школу. Мій двоюрідний племінник Микола знайшов у шафі два зашмульгані галстуки дуже древнього походження. Заходилися доводити їх до пуття, щоб підрости в очах дівчат. Випрали галстуки. Я повісив сушитися на груші, а Микола — на тину. Настав час лаштуватися в клуб, а галстука мов лизень злизав. Перерив мишачі нори — немає. «Що ти шукаєш?» — запитала мати. «Та галстука, — кажу. — Ось тут повісив сушитись». «То, мабуть, оце він, — каже мати. — Дивлюся, висить довга барвиста шматинка, то я нею підперезалася». У Миколи — теж катавасія, галстука пожувала коза. На цьому наш вихід у трудову інтелігенцію закінчився. Пролягла дорога в трудове селянство. Заклик тоді такий був: після школи — в колгосп. Багато молоді залишилося у Великій Чернявці. Ввечері — там дівчата співають, там гармошка грає. Місяць на небі. Зіроньки сяють. Серце мліє і розривається: куди ж його йти? Найчастіше йшов на баштан по кавуни. Після колгоспу була армія. Були Кара-Куми зі своїм гумором. Був у підрозділі добродушний велетень Камалетдінов, у якого груди величезними літерами гласили: «Не забуду свой брат Альберт, он погиб за один баб». Був мацюпусінький Толик Тарасов, який щоразу вихідного дня казав: «Ребята, пойдем к бабам». А довкруж, хоч до чорта лаштуйся, на сотні кілометрів пустеля — жодної живої душі. Після армії була редакція районної газети в Попільні, де я за вісім років обходив усі поля, ферми, тракторні табори. Де я пройшов велику школу журналістики. Сватання моє в «Сільські вісті» відбулося по-діловому. Приїхали з газети в Попільню. Мовляв, так і так, забираємо Бориса. А їм у тодішньому райкомі партії відповідають: він і нам потрібен, але якщо вже дуже запримітився, то в обмін на нього допоможіть придбати насіння миронівської пшениці та зо два десятки нетелей чорно-рябої породи. Допомогли. Забрали. Хоч і довірили мені агропромисловий відділ, а потім посаду заступника головного редактора, але толку з мене мало. Фіглі-міглі в голові. Скажіть, будь ласка, хіба серйозна людина напише, що в якомусь там міністерстві завелася нечиста сила, чи скаже «Стрижуть нам, куме, хвости» або «Спишеться на бугая»? Що ще? Закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут. Віджнивував збірками гумору «Крах Гната Сливки», «Тестева стратегія», «Пришийкобиліхвіст», «Петя на лотерею», «Метрика для груші», «Яшка з претензією», «Марципани по-одеськи», «Перина для бичка», «Бляшаний брехун, або Куме, стій на шухері», «На цаповому весіллі», «Сто грам для зайця», повістю для дітей «Сумка командира» та повістю «Поріг рідної хати». Досміявся до лауреата премії імені Остапа Вишні. І ще. В дитинстві сталася зі мною придибенція. Батьківський город хилився горбком до берега. З нього часто ми спускалися взимку на санчатах та лижах. При березі була криниця з металевою корбою. Старші хлопці якогось дня почали мене діймати: «От ти не лизнеш корбу, бо ти боягуз». Я рішуче відповів: «Самі ви боягузи». Підійшов до корби, лизнув, рвонув і чимало шкіри з язика залишив на металі. Уявляєте, який був би з мене брехун, якби при мені залишився весь язик. ХОДИВ КУМ ДО КАТЬКИ Пішов кум до Катьки. Вона не гребує кавалерами, то й кум Яків вирішив згадати молодість. Катька швиденько нафуфирилась, поставила на стіл чарочку і защебетала біля Якова: — Он позавчора до комірнички Таньки приходив Михайло Супрун, то додому пішов аж після перших півнів. Танька така ходить весела, що куди там. —А я до тебе, Катько, хотів ще зранку прийти, дак кудись запропастилися зуби, — забідкався кум. — Добре пам'ятаю, що звечора поклав їх у пластмасову баночку з-під сметани, а проснувся, наче їх корова язиком злизала. Перерив мишачі нори, а зубів немає. Наче хто напустив ману на мою хату. Аж оце наткнувся на них у коробці з-під оселедців. І чого вони там опинилися? —Еге, так я кажу, що Танька вже тиждень потайки пускає в хату Супруна, — ніби ненароком тернулася Катька об кума. — Як тільки стемніє, так і прокрадається він до неї з кукурудзи, що за Таньчиним городом. А лаписька ж у нього отакеленні, гупає ними, наче ведмідь, думає, що ніхто не чує... —Твоя правда, Катько. Михайло вже чимало перетолочив гречки, — погодився кум Яків. — Дак про що ж це я тобі розказував? Ага, згадав. Оце погиркався з сусідкою Фроською за півня. Така була в мене славна цибуля, дак він, окаянний, внадився на грядки і геть усю повигрібав. Я на нього кишнув, дак він, як рекетир, налетів на мене, вдарив крилами і клюнув у тім'я. Дак я сказав Фросьці, що напишу кой-куда і вона разом зі своїм півнем буде кукурікати у міліції. — Не побивайся, Якове, за тією цибулею, — підсмикнула вище колін спідницю Катька. — Я тобі вділю її аж три вінки. Подивися краще, як он на дротах горобець тулиться до горобчихи. Та й Супрун, мабуть, сьогодні знову прийде до Таньки... —А то такий, що не проґавить, — скоса глянув кум на Катьчині коліна. — Дак про що ж це я тобі розказував? Ага, згадав. Про козу. Приходжу оце від ставка — думав, може, підсічу на вудку якогось карасика, й очам своїм не вірю. Чиясь коза геть пообгризала в садку щепи, ще й біля дверей наклала бібків. Дак я пожбурив на рогату чортиху макогоном, вона перестрибнула через тин, а макогон посклив усі шибки у спальні. — Тільки б того й горя, Якове, — погладила Катька кумову лисину. — Якщо в твоїй спальні холодно, то можеш заночувать у мене. Он там лежить перина, як пушинка. Враз у ній нагрієшся... — Дак про що ж це я тобі розказував? — почухав Яків потилицю. — Ага, згадав. Погода тепер нікудишня. Геть перемінили її ракети й космоси. Колись, бувало, заночуєш після получки за магазином і хоча б тобі кашлянув. А тепер навіть на теплій лежанці приключається грип. Не туди воно верне. Ой не туди... —Ти, Якове, раніше був розбитніший, а тепер все балакаєш, балакаєш, — щільненько підсунулася до кума Катька. —Я й зараз ще ого-го! Моцак! — нахорохорився кум. — Дак що ж це я тобі, Катько, хотів сказать? Чогось же приходив до тебе. Хоч убий, не згадаю. Голова стала, як мерзлий гарбуз, зовсім не варить. От що роблять з людиною антициклони. Почвалаю, мабуть, додому. Може, згадаю, тоді прийду. Ходив кум Яків до Катьки. ПИРІГ Викохав Роман у полі пшеничку, спік чималого пирога та й став міркувати, кого б йому пригостити. Звичку таку мав, що сам не сідав до столу. Не встиг він ще й матір-батька згадати, як звідкілясь вихопився проворний чоловік, кинувся до пирога, відбатував шматок і заходився вминати за обидві щоки. У Романа від здивування аж ноги заклякли: що ж це за гість такий з'явився? Наче ж раніше не помічав його серед своїх родичів та помічників. Ще й не оговтався Роман, як біля пирога опинився ще один чоловік. — Ти бач, — здивувався він, — таки випередили мене. — Ви звідки? — Із постачу, — відповів той, що вже пригощався пирогом. —А я із заготівель, — відламав і собі чоловік добрячий шматок. — Але ж і смакота. Недаремно в нашій конторі кажуть: хто не зіває, той і має... І цього чоловіка раніше Роман не бачив ні в полі, ні в черзі за пальним та запчастинами. А він, бач, наче до свого пирога допався. Ледве подумав отак Роман, як таке біля столу скопошилося, що й страшно сказати. З усіх усюд збіглося ще більше людей, як на Сорочинський ярмарок. Один з-перед одного рвуться до пирога. Зчинились крик, гам, шарварок. — Одпихають! — заволав хтось у відчаї. — Ганьба! — Треба ділить пирога по списку! — зарепетували крайні. Десь узявся папір. Знайшовся й писар. — Мені вже поодтоптували ноги! Пишіть мене першого! — потряс над головою двома порожніми авоськами басовитий чоловік. — З якої ви контори? — запитав його писар. — З інспекції! — Мене пишіть! Моя черга! Я з правління! — А тепер мене! Я з управління! — З енерго запишіть! — З об'єднання! — З товариства! — Та не одпихайте ж! Я ж свій — із контори! Ґвалт! Затискують! — Із прому я! Із прому! Куди ж ви дивитесь?! — Ну що за народ! Ніяк не можна перекричати! Вже аж захрип! Хімію запишіть! — Не пропустіть водгосп! — Ви чуєте, чи ви не чуєте?! Тара в списку є?! — Немає! — То внесіть! Скільки ж можна нагадувати! — А ділери?! — Пишу: «ді-ле-ри»! — Ганьба! Ігноруються шкідники! — Хто?! Та тихіше, бо нічого не чутно! — Шкід-ни-ки!!! Натовп підпирали новоприбулі. Список довшав. Пиріг катастрофічно меншав. — Хлопці! Що ж ви робите?! — з жахом схопився Роман. — Ви ж мені залишіть хоч шматочок! — А ти хто такий будеш? — запитали його. — 3 якої організації? — Це ж мій пиріг! Я його спік! — Ну й що? — Хлібороб я, розумієте?! —Хлібороб, кажеш? Зараз перевіримо по списку. Значить, так. Земконтора є... Бартер є... Інспекція є... Комерція є... Переробка й управління є... Всі є, а от такої контори чи організації, як хлібороб, немає. Не числиться. Так що не мороч, чоловіче, голову, бо ми дуже зайняті... Вештаються тут всякі самозванці... «ПАРТІЄВОДСТВО» І треба ж на старість пережити такий жах! Ніби ж із сватом удень не дуже розговілися, ніби ж і жінка недовго сповідала, а приверзлося таке, що нехай Господь милує. Ледве не потрощив тарілки з переляку. Приснилося мені, що складаю екзамен з «Партієводства». Буцімто я студент і ввели таку нову дисципліну. Витягнув білета, а там написано, що я маю все чисто розказати про Партію найсердечніших, Ангельську партію та Партію ультрафіолетових. Про їхні з'їзди, програми, керівництво. А я ж — ні в зуб ногою. У голові порожньо, як у переформованому колгоспному корівнику. Геть і даху немає. Я з переляку туди круть, сюди круть, аж дивлюся, за сусіднім столиком сидить Катя Бублик. Теж складає «Партієводство». Ось хто, думаю, виручить мене. Тож і моргаю Каті, мовляв, підкинь мені шпаргалку про Партію найсердечніших. А щоб Катя краще зрозуміла, притулив руку до серця. Катя кивнула головою, зітхнула і замість того, щоб пошукати шпаргалку по всяких там своїх закапелках, підсунула мені папірця. Розгорнув його і ледве не вдавився своїм же язиком. «Пізно. Дуже довго ти нюнявся, мене вже засватали», — кольнула. Ще й гарбуза намалювала. Яке сватання, у мене вже троє онуків! Мені треба скласти «Партієводство», а їй викрутаси в голові... Дивлюся, а за столиком по праву руку Микола Крашанка з нашого гуртожитку. Торкнув його ногою, мовляв, рятуй. Напиши хоч кілька слів про Ангельську партію. А щоб Микола швидше докумекав, що воно й до чого, я одвів руки за спину і помахав ними, мов крильцями. Микола глянув на мене скоса і щось нашкрябав на папірці. Розгортаю, а там під отакецьким кулаком написано: «Ти з себе ангела не корч. Однак начищу пику, якщо до суботи не віддаси гроші». «Які гроші?! — зашкварчала піді мною парта. — Я ж давним-давно віддав Миколі троячку. При свідках. Ще тоді, як купували йому на іменини ліверну ковбасу...» А тут професор Дудочка накрив мене мокрим рядном. Пора, мовляв, відповідати. Я й сам знаю, що пора, але що ти йому скажеш, якщо в голові таке робиться, наче в лотерейному барабані: кульки то в один бік крутяться й перемішуються, то в інший. Тих же партій більше, ніж на собачому хвості бліх. Хіба не заплутаєшся? — Партія найсердечніших, — кажу, — це партія найсердечніших. — Усі вони найсердечніші, — буркнув Дудочка. — Ви конкретніше. — У неї найсердечніші в світі наміри. — У всіх найсердечніші. — Вона бореться за щастя народу, — кажу. — Усі вони за щастя. — Ця особливо. — Усі вони особливо. — Заснована Партія найсердечніших на з'їзді, — блукаю, немов баран в очереті. — Не тоді, як ота партія проводила його, а пізніше. Аж після теї... — Якої? — Ну, отієї, котора... Правильна, — вихопилося в мене. —Щось не чув про таку, — засумнівався професор і заходився гортати свої талмуди. —Не шукайте, — кажу, — бо Правильних не внесли до списків. Не встигли, записали ту, що поперед них... — Яку? — Та ви чули про неї. Називається... Як же це його? Ага... «Сяйво для трудящих». — Не чув, — знітився професор. —У Сяйва програма точнісінько така, як в Ультрафіолетових. Тільки в Ультрафіолетових усе ультрафіолетове, — розтолковую професорові, — а в Сяйва все сяюче, бо без Сяйва в трудящих буде валитись робота з рук. Навіть коняка в борозну не піде... Навіть курка не знесеться... —І що? —Що «що»? —Під яким номером те Сяйво записали? —Воно, — кажу, — провело з'їзд, а записали іншу партію, оскільки та була першою. —Котра? —Та, що ота... Котора і туди хвостом, і сюди хвостом... —А та, що ота, — під яким номером? —Та, що роз'єдналася, чи та, що об'єдналася? —Та, що ти казав... Не та, а ота... Котора, — зійшлися професорові очі рогаткою. —Записали її разом із тею, що потім без неї... Після того... —Після чого? —Після того як та, що насправді виявилась не та, об'єднавшись, приєдналася до теї, котора... —До якої із которих? —До теї, у которої которий... —Хіба ж у которої не котора, а которий? —Котора у теї, що ото... А которий — в теї, що та. —А хіба то не та, котора, що та? —Ні. У теї, що та, гімн «Ти сказала під комору, не сказала, під котору». А та, що котора, співає «За туманом нічого не видно». —А який же тоді гімн у того? — потер професор лоба. — Ти ж його знаєш... —У того було спочатку «... та й лягайте спочивать», а потім він смикнув навпаки — «вставайте». Але то не той, що ви думаєте... —А той? —Той має сьогодні приїхати до нас з аргентинської столиці... З Бердичева. —Той, которого кокнули? —Той... —О котрій годині? —Пів на сімнадцяту. —То чого ж ми сидимо?! — глянув професор на годинника і заметушився, мов ужалений. — Побігли на вокзал зустрічати його. —А оцінку по «Партієводству»? —Потім... На вокзалі... Професор схопився і побіг. Схопився і я. На ходу натягую штани. Заплутався в холошах і погуркотів на мисник. Жінка витріщилася на мене: «Це куди серед ночі? Вчора кишку із сватом не доклав?» —Яка там кишка? — розплутую холоші. — Он треба зустрічати Троцького з бердичівської електрички... —Лю-ю-у-ди! — заголосила жінка і ввімкнула світло... Велике діло — «Партієводство». | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 2301 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 4.0/2 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||