Головна » Статті » додатки |
Герр Кайдашенко із Зоннеберга 90 І повернувся репатріант на батьківщину…(Володимир Самійленко) 94
Герр Кайдашенко із Зоннеберга 90І повернувся репатріант на батьківщину…(Володимир Самійленко) 94ГЕРР КАЙДАШЕНКО ІЗ ЗОННЕБЕРГАІз циклу "Цікаве літературознавство'' Як подумаєш іноді на дозвіллі про міжнародний імідж України, то аж сумно стає: відстали ми від Європи. Що не кажіть, а таки відстали! Навіть у розпилюванні хат. Могли б хоч тут перше місце в Європі відхопити (перемога вже з руках була), а відхопили, даруйте, облизня. Близько лікоть, а не вкусиш! Навіть хати не зуміли розпиляти, хоч і мали пречудову для такого діла колотнечу. Ось про це й спогад. У селі Семигори, то "недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось", і сталося сіє. Про це село — пригадуєте? — ще року 1878-го писав Іван Семенович Нечуй-Левицький у знаній повісті "Кайдашева сім'я". Так ось, у згадуваних Семигорах, які ледве-ледве не вийшли було на європейський рекорд у розпилюванні хати, "під однією горою, коло зеленої левади в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша" І було в нього два сини: Карпо (старший) та Лаврін (молодший) — два молоді на той час парубки. — На цьому світі, — хвасталась, бувало, Кайдашиха, їхня мати, — нема таких слухняних дітей, як мої сизопері орли. Ось ці сизопері орли й підвели нас перед усією Європою. А діло, якщо пригадуєте, було таке. Старший із сизоперих Карпо побрався з Довбишевою Мотрею і невдовзі в сім'ї Кайдашів почалися традиційні чвари-розбрати свекрухи з невісткою. Себто пречудова сімейно-побутова колотнеча. І таке тоді почалося в Кайдашів, таке, що, як кажуть, хоч святих з хати винось! Чвари між свекрухою, в'їдливою, ніде правди діти, і невісткою привели до того, що бідний Омелько змушений був прибудувати до старої хати ще й нову та й поселити у ній Карпа з Мотрею. Проте легше від того не стало. Все спалахнуло з новим запалом — особливо, як менший Лаврін та й собі одружився, привівши в батькову хату Балашову Мелашку. І знову в Кайдашів таке почалося, таке, хоч, як уже мовилося, святих з хати винось! "І знову у Кайдашевій хаті почалася колотнеча, — незворушливо констатує І. Нечуй-Левицький. — А все чому? Бо свекруха "нападала на Меланку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь". А ще далі почалася хатня війна між самими невістками та на додачу, ще й свекрухи з синовими дружинами, що врешті-решт і звело в ранню могилу Омелька Кайдаша. Три сім'ї в однім дворі аж ніяк не могли вжитися. Дійшло до того, що бойові невістки почали бити одна в одної горшки. Сварка швидко досягла апогею, коли одного разу "Кайдашиха ткнула Мотрі дулю" і, на жаль, "не потрапила в ніс", а втрапила невістці в око. У відповідь "Мотря вхопила деркача і сунула деркача Кайдашисі просто межи очі. — Ой, лишенько, виколола клята зміюка мені око! — заплакала Кайдашиха і вхопилася за праве око. В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувалися. Вони кинулися обороняти матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову..." Ось тоді й пролунав, можна б сказати, історично-істеричний крик-пропозиція ділити хату. Але як її поділити? — Одривай, Карпе, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір'ю. Сама полізу та буду зривати кулики, — внесла пропозицію Мотря. А тут Лаврін розлютувався."Він ухопив драбину, приставив до стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви і лати, наче сухі ребра..." А далі... Далі "Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду замазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там ґвалту. —Ой, боже мій, дзвоніть у всі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вірує! — кричала не своїм голосом Кайдашиха в волості. — Скликайте громаду та зараз, зараз!.. Волосний і писар побігли до Кайдашенків... За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгледіли живого Лавріна, котрий сидів на хаті і зривав кулики, —А ти що робиш на хаті ото? Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами! —Не злізу, доки не одірву Карпової хати! — сказав Лаврін і швиргонув куликом волосному на голову. — Якого ти нечистого кидаєшся куликами! Зараз мені злізь, а то я полізу та сам тебе стягну та всиплю тобі сотню різок! — кричав волосний. Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, зліз додолу..." Не вистачило, значить, у молодого Кайдашенка духу довести задумане до переможного фіналу і встановити перший у світі рекорд по розриванню хати внаслідок сімейної колотнечі! Жаль! Такі ми. А ще в Європу пхнемося. За що не беремося, а ніщо до пуття не доводимо, навіть хати вперше у світі не зуміли — хоча й могли — навпіл розірвати, уступивши першість іншим. А не послухай тоді Лаврін волосного, не зліз би з даху і мали б ми нині в Європі перше місце — по розриванню хати під час сімейних чварів. Повість І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" кінчається бадьоро-оптимістично: дві сім'ї помирилися, в обох садибах — "настала мирнота й тиша". А при чім тут Європа, запитаєте ви? А при тім, що саме в Європі недовершену Лавріном Кайдашенком акцію по розриванню хати навпіл, з успіхом, правда, через 130 років довершив його послідовник, німецький Кайдашенко з міста Зоннеберга. Показавши нам, як кажуть, дулю з маком. Ще й зайнявши перше місце, так нами необачно втрачене. А діло в німців було так. Почалася в того німецького послідовника нашого Кайдашенка колотнеча з власною дружиною. Побутові, м'яко кажучи, незгоди, що швидко переросли в словесну баталію ("А ти... ти сяка-така!.." "Від — сякого-такого чую!.."), а потім і в рукоприкладство. Щоправда, невідомо, чи тикала молода дружина мужу своєму дулю під ніс, а не потрапивши в ніс, втрапила в око. Як невідомо, чи у відповідь муж вхопив деркача чи сунув його половині своїй межи очі... Але все інше — і навіть більше, — було, як і колись у Кайдашів. Били вони, били сімейного глека, покіль його й не розгепали на черепки. І до того ті чвари-розбрати, колотнеча та довели бідолаху, що він, не чекаючи шлюборозвідного процесу, схопив якось пилку, поліз на дах їхнього спільного будинку та й заходився його... розпилювати. Навпіл. На дві рівні половини: тобі, жіночко, половина, і мені половина. Швидко чи ні, а літній їхній домик — у довжину 8 метрів, у ширину 6, — був акуратно розпиляний навпіл. Від даху до підлоги. Уявляєте? Поскандалив з дружиною чоловік, взяв пилку, поліз на дах і розпиляв — вжик-вжик — будинок до самої землі. Одну половину той колотник залишив на місці для вчора ще любої дружини, яку він бувало називав сонечком, ластівкою, зозулькою та іншими пернатими, а другу краном повантажив на автопричеп і відтарабанив її до брата, де й поставив, заживши в ній як нічого й не було. І живе він собі у відрізаній половині будинку, дружина його живе теж відрізаній половині, у тій, що лишилася на старому місці і обоє вони як наче б і задоволені. Що вдало розлучилися і чесно поділили майно навпіл. От і вийшло, що німецький послідовник нашого Кайдашенка, тамтешній герр Кайдашенко довершив з успіхом те, на що не стачило колись духу в Лавріна Кайдашенка з села Семигори. І мали б ми оце в Європі першість по розпилюванню хати навпіл після сімейних чварів, а так першість дісталася німцям — і тут нас обскакали. От і думаєш: Кайдашенки невмирущі, якщо аж у Німеччині у них з’явилися "спадкоємці", але... Але чому ми такі невезучі, що так і не зуміли завоювати першість у розпилюванні хати? Коли б про цей випадок з німецького міста Зоннеберг та раптом дізналися Кайдашенки — Омелько, стара Кайдашиха, Карпо з Мотрею та Лаврін з Мелашкою, то мабуть би попереверталися б на тому світі і хтось із сизоперих орлів сказав би винувато: — Дали маху! Не додумалися розпиляти хату, а розірвати... Хіба ж її розірвеш? І мали б оце першість у Європі, а так вона дісталася хитрому німцеві. Виходить, нам і справді ще далеко до тої Європи! Виходить... Р.S. Вважається,що в повісті "Кайдашева сім'я показана "безпросвітна темрява та забобонність" селян. Мабуть, воно й так. Але от думаєш: яка безпросвітна темрява, які забобони виявилися у того німця із Зоннеберга, який надиханий сімейною колотнечею таки розпиляв навпіл хату? Чи ми, люди, всі одинакові? Хоч в Україні, хоч у Німеччині чи деінде — у справі сімейних баталій та їх вирішенні? Жаль тільки, що в Німеччині й досі не знайшлося свого, вітчизняного Нечуя-Левицького і він не описав це дійство в новітній повісті Гансове сімейство" (чи якось по іншому назвавши її), як то блискуче " зробив наш, український Нечуй-Левицький Іван Семенович у своїй нев'янучій, воістину іскрометній, а місцями й сумній та гіркій повісті "Кайдашева сім'я". ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО (1864—1925) І ПОВЕРНУВСЯ РЕПАТРІАНТ НА БАТЬКІВШИНУ... У нас з тобою, пане-брате — Є добра нива — переліг, Давно пора її зорати Та й сіять, тільки б Бог поміг. Та не дають нам наше поле Орати й зерном засівать. В. Самійленко Навесні 1924 року Володимир Самійленко, діставши дозвіл на репатріацію, повернувся з безрадісної еміграції до Києва. "Репатріація... репатріація" — повторював він про себе і навіть звірився за словником, хоч і знав значення цього терміну: репатріація — повернення емігрантів на батьківщину з поновленням їх у правах громадянства... Отже, він — репатріант, який, згідно з репатріацією, повернувся на Батьківщину, отримавши при цьому права громадянства. Що ще треба бажати, для вчора ще безпритульного емігранта? Тільки жити. Вдома, Жити, бодай і за нової влади. Але ж вдома! На Батьківщині! В рідній Україні, яка чомусь раптом стала зватися червоною. Але — дарма. Треба жити. Хоча жити — він про те, звісно, й не підозрював, — йому залишилося щось трохи більше року. Всього нічого. В одній із статей про поета, де розповідалося про його повернення на Батьківщину, я прочитав таку фразу: "Сердечно і тепло зустріли тут (у Києві) старого поета". Гм-гм... Прочитав і запротестував: який він... старий? Та йому ж того року виповнилося лише шістдесят. Хіба це вік? І далі писалося в тій же статті, що "громадські організації (які В.Ч.) оточили його увагою й піклуванням, допомогли включитися у нове, на знане йому життя..." Гм-гм... Так уже й допомогли. Та і як йому, безпритульному і неприкаяному можна було допомогти — як він не мав ні житла, ні того, що зветься хатнім теплом. Навіть друзів, і тих у нього тоді не було — старих розгубив, а новими не встиг обзавестися. Вже прикутий до ліжка тяжкою недугою, зізнаватиметься своєму біографу О.Тулубу: "З дитинства я був великим мрійником, мабуть, через те, що ще дуже малим почав читати романи і плакав над ними, як дівчина. Таким мрійником я залишився й на все своє життя… Я неначе понад життям проходив і так "понад життям" і жив, більше всього кохаючись — читанні на різних мовах класиків, особливо на французькій... Через те, мабуть, у мене немає в творах реалістичної поезії, немає побутових подробиць, ні самого життя. Все мрії та мрії! Цим тільки й можна тепер з’ясувати те, що в буденному життя я ніколи не міг приладнатися ні до яких умов життя, бо все мене не вдовольняло, бо не міг я жити канцелярщиною більше двох років, яка мене сушила, а зараз же мріяв про одне: працювати в нашому письменстві. Але при наших буденних умовах життя та ще й з сім’єю, в боротьбі за шматок хліба, цього не можна було ніколи виконати. І от головна причина моїх вічних злиднів, вічного незадоволення обставинами життя, непристосованості моєї до життя, непрактичності..." Він помре в серпні 1925 року на дачі (не своїй, звісно) в Будаївці під Бояркою (а втім, тепер це Боярка-Будаївка,містечко Києво-Святошинського району Київської області), де й буде похований. ... І залишилася од нього літературна спадщина. Офіційна його біографія така (з письменницького довідника). Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 р. в с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області. Вчився на історико-філологічному факультеті Київського університету. Був дрібним чиновником у Києві, Чернігові, Миргороді. Емігрував в Галичину, 1924 року повернувся до Радянського Союзу. Жив у Києві, згодом переїхав до Боярки. Окремими виданнями вийшли збірки віршів "З поезій В. Самійленка" (1890), "Україні" (1909), Вибрані твори (1926), "Вибрані поезії" (1941, 1944, 1963), Твори в 2-х т. (1958) та ін. Помер 12 серпня 1925 р. Микола Зеров писатиме: "В особі покійного В. Самійленка ми втратили талановитого майстра, що посідав своє власне і своєрідне місце в нашій поезії..." І далі критик відзначав, що в Самійленка "своєрідний сатиричний хист. Що тут його справжній поетичний фах і найцінніші його здобутки... Тож він і лишиться в пам’яті як творець сатиричного куплету, досі неперевершений майстер віршованого фейлетону..." Отож, про Володимира Самійленка (до речі, він був сучасником Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського),як про сатирика-фейлетоніста. Літературна спадщина його порівняно невелика. В українській літературі він виступав, як поет-лірик, сатирик, фейлетоніст (пробував свої сили і в жанрі драматургії, багато перекладав, адже він — нешлюбний син кріпачки -покритки і поміщика — знав — досконало! — грецьку, латинську, італійську, іспанську, польську мови, не кажучи вже про французьку, якою володів, як рідною). За словами І.Франка, він "не декадент і не символіст, не модерніст і не консерватист, не революціонер і не реакціонер... Ніде він не стає на котурни, не вчить, не пророкує, не карає й не моралізує..." "Теми, мотиви Саміленкової лірики порівнюючи не широкі, наче свідомо звужені, не надто емоційні, стримані. Доля занедбаної й зневаженої маленької людини, її майже фаталістична приреченість і самотність, перед величчю прекрасної, але байдужої до людського горя природи. Людина — лиш непримітна порошина в океані буття. Всі мрії, поривання її — марні. Правда, добро, справедливість, любов, ненависть, дружба — чудесні фантоми, за якими весь час поривається душа без надії осягнути їх. Найбільша, може, навіть єдина поетова любов — це його Вітчизна, Україна. Їй віддається все багатство душі, вся щирість вразливого серця поета..." — Й. Куп’янський. Лірика В. Самійленка, як слушно зазначає критика, це поезія громадської скорботи, яка ріднить поета певною мірою то з Надсоном, то з Некрасовим, то з Старицьким, то з Франком... (Темі любові до Батьківщини в ліриці Самійленка приділено чи не найбільше уваги. Любов до України всепроймаюча тема Самійленкової лірики, тож не випадково, видаючи у Львові у 1906 році книгу, він назвав її "Україні"). А ще в нього було щось від веселого Беранже... Будучи тихим і скромним, наче тільки для лірики й створеним, він раптом заявляв про себе як про непримиренного і войовничого сатирика. Такі сатиричні твори його, як "Ельдорадо", "Горе поета", "Патріота Іван", "Ідеальний публіцист", "На печі", "Божий приклад", "Новий лад" (1886— 1906) та інші справді залишилися значним художніми пам’ятками "епохи і водночас творами, які й сучасному читачеві дають справжнє естетичне задоволення". Автор статті про В. Самійленка І. Куп’янський слушно зазначає, що "Самійленко глибоко ненавидів самодержавний лад і боляче переживав національне пригноблення свого народу. Ці два почуття — ненависть до самодержавства і любов до України — фактично становлять ідейно-естетичну і емоційну основу його лірики і сатири", І далі: "Значної популярності набули Самійлинкові сатири на українських псевдопатріотів. Найцікавіші з них — "Патріота Іван", "На печі" та "Патріоти". Фальшиве народолюбство і награний патріотизм, блюзнірське запобігання перед урядом, боягузтво — ось типові риси цих дволичних янусів, які говорять одне, а думають про щось зовсім інше... Як вказувалося раніше, вістря своєї сатири Самійленко головним чином скеровував проти національних утисків з боку царизму, проти його ... переслідування української культури, літератури, мови..." І критик завершує свою статтю рядками про те, що Самійленків "могутній талант дав значної мистецької ваги і пізнавально-естетичної її вартості твори, які ще довго знаходитимуть свого читача і які є цінним внеском у скарбницю національної культури українського народу". Не обминув Володимира Самійленка своєю увагою й Інтернет. Ось кілька уривків з цього видання (правда, чомусь російською мовою, але хай — перекладали не будемо): «Быть украинским писателем в те времена — это означало не мечтать, забыть о высоких (а по обыкновению, и просто о приличных) гонорарах и тиражах, об официальном признании и казенно-государственном «почете», о возможности — если говорить о надднепрянских украинцах — печатать свои произведения у себя дома (потому что только Галичина, юридически другое государство, давала хоть какое-то спасение от варварской цензуры). Но даже на этом фоне судьба Владимира Самойленко, без преувеличения, драматична. Человек выдающейся одаренности, который столько сделал для украинского национального возрождения, вынужден десятилетиями работать на убогих, малооплачиваемых чиновнических должностях, чтобы кормить семью (был Владимир Иванович и работником Киевского телеграфа, и канцеляристом Черниговской земской управы, служил в земских органах в Миргороде). Но не может просто не возмущать то, как обошлась с Самойленко, творцом, который давно уже был украшением нашей литературы, новая, «самостоятельная» и «революционная» украинская власть — правительство Центральной Рады и Гетманат. Его устроили в генеральный секретариат образования на должность делопроизводителя, назначив мизерную зарплату, — чтобы только не умер с голода. «Вид имел весьма нищенский, — вспоминала о Самойленко жена Бориса Гринченко, Мария, — одежда на нем была старая, был какой-то прибитый. Жил он тогда в Михайловском монастыре». Еще болеезатруднительным было материальное положение писателя во время эмиграции, в годы жизни на Галичине, когда только вмешательство общественности спасало его от голодной смерти... Чтобы дать читателю хотя бы частичное представление о гранях таланта Самойленко, рассмотрим некоторые образцы его гражданской лирики, в которых он достигает, без преувеличения, едва ли не величия шевченковского и силы. Вот стихотворение «Сон» (1893 г.), где, кстати, использован тот же творческий прием, на котором построена и знаменитая Шевченковская поэма. Итак, автор видит сон, как будто его соотечественники, украинцы, «зібралися гуртом», «щоб справити велике свято». Были на том празднике и гости («неначе не чужі»), которые, «як хижі ті вовки», «глитали нашу страву» («І як хто з них шпурне обгризений шматок. Ми кидались, як ті собаки», — с невыразимой болью пишет Самойленко). «Гості» все более наглеют, требуют уже от украинцев: «Так доведіть же нам, як любите ви нас, І покажіть на власній спині!» «Тоді на честь гостям звірями стали ми Й змішались в безладній січі: Ми бились, різались, топтались чобітьми, І брату брат плював у вічі». Не менее трагический, чем этот «сон страшний», является историософское стихотворение «Як ми ждали її, віковічні раби...», написанное в 1918 году, в драматический момент украинской истории. Мы ждали свободу, как любимую невесту, но что мы сделали с ней? — спрашивает тогдашних украинцев (и нас!) Самойленко. «О свободо! В ім'я найсвятіше твоє В серці вбили ми все, що найкращого є, І в нестямі звертаєм до тебе, богине, Тільки дике рикання звірине»... Іван Якович Франко як у душу поету заглянув і на всі часи прийдешні подав нам його живого і невмирущого: — Він українець, свідомий українець, всією душею відданий своїй країні і своєму народу — і це в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, майбутнього. Ось цим він і дорогий, і любий кожному українському серцю, такий самордний і національний — не штучний, а ніби таким готовим вже виріс із рідної землі. Він жваво відчуває всі приниження і всі — на жаль, — такі нечисленні, — радощі рідного народу". ЕЛЬДОРАДО Десь далеко єсть країна Пишна, вільна, щастям горда, Кожний там живе щасливо — Держиморда, держиморда. В тій країні люблять волю, Всяк її шука по змозі І про неї розмовляє — У острозі, у острозі. Там усяк говорить правду Непідкупними устами, Там за правду щира дяка — Батогами, батогами. Там неправді та злочинству Не вважають і на волос, Там злочинних зараз лають — Та не вголос, та не вголос. Там уряд «блюде» закони, Дба про всіх, немов про рідних, За провинності ж карає — Тільки бідних, тільки бідних. Суд там скорий: як ти винен, То зашлють «без проволочки», А не винен, то й відпустять — Без сорочки, без сорочки. В тій країні всякий може По заслузі шани ждати: Там на те хрести й медалі — Для багатих, для багатих. Там тверезість у повазі, Видно скрізь тверезу спілку, Всі там п'ють самую воду — Та горілку, та горілку. Там всі люди роботящі, Там нарівні з мужиками Всі пани працюють щиро — Язиками, язиками. Там велика воля слову: Кожний пише все, що знає, І цензура ліберальна — Все черкає, все черкає. Там письменникам за працю Сам уряд складає дяку І з тріумфом їх провадить — В Сибіряку, в Сибіряку. Там говорять по-французьки, Не то значні, а й лакеї, І пани всі мови знають,— Крім своєї, крім своєї. Там зібрались всі народи: Москалі, «хахли», поляки, І живуть вони так дружно — Як собаки, як собаки. Там живе племін усяких Престрашенна мішанина, І за те той край зоветься — Русь єдина, Русь єдина. НА ПЕЧІ (Українська патріотична дума) Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, Але завше я був патріотом — За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, Моє серце сповнялось клопотом. Бо та піч — не чужа, українська то піч, І думки надиха мені рідні; То мій Луг дорогий, Запорізька то Січ, Тільки в форми прибрались вигідні. Наші предки колись задля краю свого Труд важкий підіймали на плечі; Я ж умію тепер боронити його І служити, не злазячи з печі. Еволюція значна зайшла від часів, Як батьки боронились війною, — Замість куль і шабель, у нових діячів Стало слово гаряче за зброю. Може, зброя така оборонить наш край, Але й з нею прекепська робота: Ще підслухає слово якесь поліцай І в холодну завдасть патріота. Та мене почуття обов'язків своїх Потягає служити народу; Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх, Я знайшов собі добру методу. Так нехай же працюють словами й пером Ті, що мають дві шкури в запасі... І, розваживши так, я віддався цілком Праці тій, що єдине на часі. На таємних думках та на мріях палких Я роботу народну обмежу; Та зате ж для добра земляків дорогих Я без мрій і хвилини не влежу. І у мріях скликаю численні полки З тих, що стати за край свій охочі, Слово ж маю на те, щоб ховати думки, Якщо зраджують їх мої очі. До письменства я кличу, — звичайно, в думках, Щоб світило над нашою ніччю, Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках Я признав небезпечною річчю. О країно моя! Я зв'язав свій язик, Щоб кохати безпечно ідею; Але в грудях не можу я здержати крик У годину твого ювілею. «Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти». Слава ж нам! бо коли б дух народу погас, Не стерпівши свого лихоліття, То по йому хоч зо два примірники з нас Дочекають нового століття. Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись, Її слід буде легко шукати: А щоб краще навік ті сліди збереглись, Буде зроблено з нас препарати. 28 жовтня, 1898 р. СЛОВА І ДУМКИ Ми бажаєм волю дати Всім народам і народцям. (Краще б дулю, аніж волю Дати нашим інородцям). Отже, в нас усі народи Будуть рівними братами. (Можна легко їх і швидко Порівняти нагаями). Ми на лихо дуже добрі; Всіх ми любим на дурницю. (Українці, віддавайте ж За любов свою пшеницю). Інородці, ви нам любі, Наші вірні, наші друзі. (Щоб були вірніші, треба Вас держати на ланцюзі). Військо власне всім народам Даємо ми, демократи... (Як дамо, то вже зумієм Саме вчас і розігнати). Даємо ми всім народам Право власного уряду. (Зробим так, щоб і не чхнули Без дозволу з Петрограду). Словом, буде всім країнам Автономія найширша. (Добре, що не все те правда, Що говориться для вірша). 1917 ПАТРІОТА ІВАН Що за славний патріота Наш Іван, якби хто знав! Тільки що роззявить рота, Про народ уже й почав; А казать промову стане, То й не жди, щоб був кінець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! В його дух зовсім народний: Не пізніш як за сім рік Стане він (хоч благородний) Говорити, як мужик; Ще й книжки писати стане Про народ наш Іванець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Він читав книжок багато, Зможе дещо й цитувать; В голові його напхато Стільки, що й не розібрать. Стріне трудність — тільки гляне, Вже й знайшов їй рішенець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Убрання на ньому гарне. Він естетик. Ні одно Слово з уст його вульгарне Не злітало вже давно. А на балі... Серце в'яне, Як він піде у танець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! Працю він шанує дуже, «В праці все, мовляв, лежить». Тих, хто батьківщині служе, Радий скрізь він похвалить. Він і сам колись пристане До роботи... в гаманець. Патріоте наш Іване! Ти, їй-богу, молодець! 1888 | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 3169 | Рейтинг: 5.0/2 | |
Всього коментарів: 0 | |