Головна » Статті » додатки |
І успішливо, і усмішливо (Григорій Гарченко) 482 Він знайшов вічний спокій у дніпровській хвилі (Олесь Жолдак) 487
І успішливо, і усмішливо (Григорій Гарченко) 482Він знайшов вічний спокій у дніпровській хвилі (Олесь Жолдак) 487ГРИГОРІЙ ГАРЧЕНКО І УСПІШЛИВО, І УСМІШЛИВО Здається, в році 196... якомусь там — точної дати не пригадую, — ми, тоді молоді — ну, майже ще молоді, літератори Придніпров'я, виступали в селі з такою вельми промовистою, як для радянських часів, назвою — Багате (Новомосковський район, Дніпропетровщина). На тім літературнім вечорі і зазнайомилися із школярем (чи не випускником він уже був середньої школи) Григорієм Гарченком, який прочитав свої веселі мініатюри. З нами тоді був чудовий поет і людина, на жаль, вже давно в кращому, як прийнято казати, світі Михайло Чхан. Він чи не першим звернув увагу на місцевого школяра з такими дотепними мініатюрами. І — до мене: "Валентине, бери під свою опіку цього Гриця, добрий буде з нього гуморист". Михайло Чхан не помилився. Гуморист із сільського школяра з часом виклюнувся й справді чудовий. Пригадую, тоді перед нами дещо ніяково-розгублено стояв тихий, сором'язливий хлопчина невисокого зросту і — посміхався. Після школи в рідному селі Григорій закінчив Літературний інститут ім. О. Горького в Москві, працював і працює у видавництві, пише. Це його головне покликання. Сатирично-гумористичні вірші, мініатюри, афоризми, влучні й дотепно-свіжі. Розумні й багаті. Першу збірочку його (разом з іншим дніпропетровським гумористом Валерієм Тищенком) "Веселий дует" я готував до друку у видавництві "Промінь". Потім у Григорія з'явилися збірки "Сльоза бюрократа", "Його і смог", "Заходь у гості". Він — лауреат Всеукраїнських фестивалів-конкурсів сатири, журналу "Перець" та інших відзнак, друкується в газетах і журналах, колективних збірниках. Але зовні не змінився. Все такий же тихий, скромний, все так же доброзичливо посміхається. Зросту все такого ж, здається, не виріс угору. А ось як гуморист — ого-го як здійнявся! Одне із свідчень цього — остання за часом його збірка (з дещо складнуватою, правда, назвою) "Успіх усміху, усміх успіху", що вийшла в серії "Письменники Придніпров'я" — найповніше видання творів придніпровського сміхотворця. Як пише в передмові Володимир Луценко, знаний сатирик, "абсурдизм нашого життя і є предметом його уваги". А ще наш дотепник "володіє прийомами нагнітання від легкої іронії — до їдкого сарказму", його "справедливо називають представником інтелігентного напряму в гумористиці", що, врешті-решт, Гарченко — "на духовному злеті", він — "патріот і громадянин, непоступливий у своїх принципах і моральних критеріях. А отже, і тенденційний в кращому розумінні цього слова". З цим ми й вітаємо Григорія Гарченка, додаючи традиційне в таких випадках зичення: БУДЬМО! Щоб не остання! В тім числі й збірка. Не знаю, як із багатством у придніпровському селі Багате, але українську гумористику воно таки збагатило, подарувавши їй Григорія Гарченка. Чи не тому він і багатий — на сміх-іронію, на їдкий сарказм. Григорій Марченко ЧОРНИЙ ДОКТОР Доктор він. І досі у фаворі. Лекції з історії чита. Хоч не та погода в нас надворі, Та й, не ті у нього, бач, літа... Що вже попожив у ту епоху, Що уже він попораював! Цупив у Грушевського потроху Й за своє усе те видавав. І ніхто не міг спіймать на слові, Довести, що — крадені плоди, Бо Грушевський був тоді в спецсхові (Допускали доктора туди). Єзуїтам вищим на догоду, Він брехні в науку стільки пхав!.. Зболену історію народу Геть усю, як є, перебрехав. Добре, що настали переміни, А не то б учене те мурло Довело, що, власне, України Як такої зовсім не було. Він творець кліше, донині звичних, Вся його наука — мертвий звук. Доктор він, але не історичних, А — фальсифікаторських наук. СЕКСПЕРЕДОВИЦЯ (Ще тієї закваски) За непальським гороскопом, В секс ударимось ми скопом. Так судилось на роду — Пророкують з Катманду. До пустель, каналу й річки — Сексуальні п'ятирічки. Поміняєм комунізм На ексгибіціонізм. Гей, меншини сексуальні! Вам — умови ідеальні (Де таке ще в світі? Де?) В нашім славнім СНД. Мазохісти й гоміки — в русло економіки! Ворога народу — СНІД — Затавруємо, як слід. Щоб той гад на нашу владу Не напав зненацька ззаду. Хочуть сили деструктивні Сексідеї конструктивні Нині скомпрометувать. Але цьому — не бувать! Не допустять нації Вправ із мастурбації. То ж на старт! І без вагань — Всі до масових злягань! Хтивих мавок череду Хто веде попереду? Славні наші маяки — — Сексуальні маньяки. ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД Зітхав у непростому чині Потомствений тиранолюб: — Розперезались люди нині — Вождя он хто лише не скуб. А він же — батько сонцеликий — Умів добитися свого! "Людина-гвинтик" — це великий Моральний винахід його. І, може, сказано це гучно, Та бачив геній крізь віки: Коли всі гвинтики — так зручно Тоді закручувать гайки!.. ДИТЯ ЧАСУ Забувши материну мову, Як слід сусідську не осяг, Здобув освіту поверхову І був — ні дома, ні в гостях. Тож, мавши біцепси чудові І силу трепетну в руках, Те, що не міг сказати в слові, Він виражав у кулаках. АСТРОНОМІЧНО-МІФОЛОГІЧНЕ Мчить планета, мов кулька жонглера, По орбіті в космічній імлі. Марс по цей бік, по той бік — Венера, Два найближчі сусіди Землі. Причаїлися бомби у схові, Спрагло зерна жадає рілля... Бог війни і богиня любові, А між ними — планета Земля. НЕ ХВИЛЮЙМОСЯ — ХІМІЗУЙМОСЯ! Чого дарма панікувати, Чого підбурювать людей, Мовляв, у ґрунті — лиш нітрати, Повітря гидь, а води — ґлей?.. Це не така велика шкода, Як дехто в пресі нас ляка. Та ще до того і природа На вихід людству натяка. Узяти вовка: опинився В "Червоній книзі", в лісі — змовк Та ось натомість розплодився Й запанував собако-вовк. Вужі з гадюками схрестились, Коли дійшли уже межі. І зуби їхні пригодились — Отруйні нині і вужі. О мудра матінка-природа! Ми захотіли — не змогли б: У рибі бйорж (нова порода) Зійшлися три породи риб. Хоча і бйорж той, мов Горгона, На смак — неначе хімзавод, Але йому не перепона Хімічний склад річкових вод. ... Он пацюки, бач, розкошують: Чи радіація, чи газ — Байдуже, і не реагують, Бо є в них міцності запас. Не панікуйте ж ви надалі — Прогрес на місці не стоїть! Натиснем відомчі педалі, Щоб до кінця все отруїть. А вижить шанс нам завжди буде, Ще й царюватимем — віки!.. Щоправда, вже тоді не люди, Проте — Людино-пацюки. ОЛЕСЬ ЖОЛДАК (1918—2000) ВІН ЗНАЙШОВ ВІЧНИЙ СПОКІЙ У ДНІПРОВСЬКІЙ ХВИЛІ ... Це так, в роки Великої Вітчизняної війни він із своїми "катюшами" форсував Дніпро і він же — Дніпро, — через десятки літ по війні його й забере. Пам’ятаю його високим, дещо сухорлявим і, не зважаючи на вік, завжди рвійно-підтягненим, по-парубоцькому струнким. І швидким на ходу — теж не зважаючи на поважний вік. При зустрічах, вітаючись, він незмінно припіднімав капелюха і приязно посміхався. Тепла і щиро-дружня посмішка була як наче б його візитівкою, сутністю була його доброї душі. Похмуро-понурим чи й недоброзичливим він просто бути не міг — за своєю природою. Хоча, відстоюючи своє, бував дещо аж різкуватим. Принаймні, твердо стояв на своєму. І гумор його такий же як і він, усміхнено-дотепний, приязний. Хоч до всіляких негараздів — житейських чи літературних, — він був різким і звичайно ж непоступливим у своїй боротьбі зі злом. Він — це Олесь Жолдак. Він народився у вже далекому од нас (хоча й був нашим сучасником) 1918 році — як колись любили писати: буремному. Є у південно-східному куті Кіровоградщини Новгородківський район з тридцятьма населеними пунктами. Серед них і село Верблюдка. Як засвідчує УРЕ, у Верблюдці народився "укр. рад. Парт. і держ. діяч П. Л. Погребняк". (У 1971 — міністр с.г. УРСР, потім заступник Голови Ради Міністрів УРСР, член ЦК КПРС, член Політбюро ЦК КПУ, депутат). Про те, що там же народився й Олесь Іванович Жолдак — ані слівця, і дарма. Саме цією подією — що в ній народився весело-дотепно-в’їдливий поет-пересмішник Олесь Жолдак і буде колись пишатися Верблюдка, а втім, вона перейменована на честь колишнього "рад. парт. і держ. діяча" в Погребнякове. А мала б бути Жолдаківкою. (А раптом... Раптом колись нею і буде?) Отож... ...Закінчив Олесь Запорізький педагогічний технікум (1940). Працював у редакції газети "Комсомолець Запоріжжя". Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ст., Червоної Зірки (двома), медалями та Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. По війні працював у редакціях газет "Червоне Запоріжжя", "Радянська Україна", "Літературна Україна" та в журналі "Перець". Як поет почав з лірики — збірки "Орлята", "Перевесло" та ін. Слава Богу, швидко збагнув, що це — не його. Лірика з нього ні вийде —хоча в душі й був ліриком. А втім, всі справжні гумористи у душі завжди неперевершені лірики, але драми з цього — що не став ліриком, — не влаштовував і самоїдством не займався. Проспівавши на прощання "хвалу дрібнотемним поетам" — "У нього вірші, скажем так — Літературний порожняк: До стоверстової сторінки Тебе несе він без зупинки! — Олесь Іванович перейшов — назавжди! — до сатири та гумору. І це — пародії, шаржі, епіграми, гуморески, — виявилося його жанром, даним йому від Бога. Тут Олесь Жолдак і відбувся як творча особистість, ставши вельми дотепним і оригінальним сатириком-гумористом. З’явилися збірки: "Відколювання номерів", "Вибрики Пегаса", "Маститі мастаки"...» Написав він мало, але — на вагу золота. І саме у жанрі смішному став він тим Олесем Жолдаком, якого ми й знаємо і який буде завжди. Жаль, але писав він рідко, принаймні, не приковував себе до робочого столу (більше свого часу і снаги віддавав редакторській роботі). Людина вільна, розкута, жив вільно і ні від кого незалежним, гордим і у смішливим, насолоджуючись життям. Писав здебільшого під настрій, чи коли траплялися сюжети, зачіпки (для пародій), залишаючись веселим і наче безжурним поетом-пересмішником, добрим редактором, перекладачем і таким же добрим другом, колегою і побратимом... Тож творчий доробок його загалом невеликий — потенціал у ньому був закладений на значно більше. Але доробок хоч і невеликий, проте — ваговий. Як говорять: малий золотник та дорогий. Відзначався скромністю, завжди тримаючись наче в тіні. Ніколи не вип’ячував себе і своїх заслуг, а вони у нього були. І — значні та — заслужені. Він — перший із гвардійських офіцерів командував "катюшами", як прозвали гвардійські реактивні міномети, встановлені на автомашинах — і тут трудилися наші гумористи й сатирики! Особливо він прославився у битві під Москвою у 1942 році. Про це писала "Правда" під рубрикою "Навечно в памяти народной"... Він був героєм ще за часів Другої світової, але про те ніхто й не здогадувався. Для всіх, хто його знав, він залишався поетом-пересмішником, пародистом, сміхуном... В роки тяжкої війни він щасливо уникнув смерті (ба, ба, не однієї, а сто і більше смертей!), але коли йому стане зле — сам зробить мужній крок навстріч смерті. Це коли його вдень і вночі почнуть терзати нестерпні болі. Коли вже йому долею буде винесено вирок і попереду залишатиметься сама агонія, він не стане покірно чекати кінця. Тетяна Безсонова: — Останні роки — перед лихом, що й зведе його зі світу живих, він просто жив. У кращому значенні цього слова. Переймався життям, його маленькими радощами й утіхами, і радувався, що він живе. Вцілів на великій війні, тож радувався життю. А воно, як ви знаєте, варте радощів. Але вже почав відчувати те лихо, що насувалося на нього... Пригадую, у 1998 році ми святкували його вісімдесятиріччя... Як скінчилися урочистості, вийшли з приміщення — я, мій чоловік, письменник Анатолій Скрипник, ювіляр. Олесь взяв мене під руку. Був він бадьорий. Як завжди стрункий, підтягнений — красень! — Підемо, — кажу. І раптом він замислено, із зажуреною усмішкою мовив: — Ми підемо, як трави похилі... Маленький перефраз, але який у ньому ховався глибокий зміст! Передчуття лихого кінця, на жаль, швидко збулося... Загніздилися в Олеся негаразди — м’яко кажучи. До фронтових ран, які почали озиватися, додалася тяжка хвороба. Невиліковувана. Вона швидко прогресувала. Надії вже не було — та ще враховуючи його вік. Це й він сам розумів. Терпів. Але настава така мить, коли й терпець уривається... Пригадую, 9 травня ми з чоловіком подзвонили, щоб привітати його зі святом. — Божє мій! — вигукнув він, — Свято Перемоги, а я, фронтовик, не можу догукатися до лікарів... Йому тоді було дуже зле. Так зле, що й словами не передати. Микола Сом: —Олесь зі своїми "катюшами" пройшов всю Україну, Угорщину, Польщу... Уцілів. Але на початку третього тисячоліття почали відкриватися рани старі, фронтові. Біль був нестерпним. Вдень і вночі. Додалася хвороба. Почав сліпнути, вже майже нічого не бачив. Не міг спати. Медицина ні чим не могла йому зарадити, мучився, терпів. Терпів і мучився, а коли переконався, що це вже все, що попереду лише мученицький кінець, встав рано-вранці, зодягнув макінтоша і залишив рідний дім — навічно. І піде — як завжди швидко і рвійно, високий, по-парубоцькому підтягнений, —піде до Дніпра... До рідного Дніпра, який він так любив, піде просити у нього смерті, забрати його до себе. До того Дніпра, який він визволяв разом із своїми гвардійськими мінометами, ласкаво прозваними "катюшами", піде покінчити з болем, що його терзав. Кинеться у світлі води Славутича... На березі сиділи риболови. Раптом бачать: високий чоловік у макінтоші зайшов у Дніпро і зник у його глибині... Його потім водолази довго шукатимуть — течія затягла тіло на глибину... Там, у дніпрових хвилях і знайде він свій вічний спокій... Його поховають на Південному кладовищі Києва — це в напрямку Білої Церкви, чи не година туди їзди... Так завершить своє многотрудне і героїчне, і веселе життя фронтовика, командир легендарних «катюш», за мирного часу веселий поет-пересмішник. Олесь Жолдак ЛЮБОВ ЗА ТЕРИКОНАМИ Ходять парою дружною Мимо балок, шляхів, І вертаються кружно До шахтарських домів. ... Ген пішло собі двоє За крутий терикон... В. Ткаченко. Закохались обоє — Хто серця розведе? Тільки вийшов з забою, На побачення йде. Мов на скрипці, на дроті Вітер гра між стовпів. А кохана — навпроти... Глянув він — остовпів. Каже дівчина: "Друже, Наяву це чи сон? Я люблю тебе дуже, Як вантажний вагон". Він промовив: "Кохана, Честь тобі і хвала. Сто процентів до плану Ти сьогодні дала! Все ішло по порядку, раку зовсім нема. Сам начшахти відкатку Похвалив недарма. Наша техніка — сила, Не змовкає й на мить. Зобов’язуюсь, мила, Понад норму любить". ... В нього — постать героя, В неї — новий капрон... Ген пішло собі двоє За крутий терикон. ВАЖКИЙ НА РУКУ У вірші славився Дунай, І хоч була давно посуха, Та на вузесенький ручай Прикоротив його Присуха. А ще зробив би він ривок, Спіткало б нас великі горе: На скаламучений ставок Він обкарнає й Чорне море. А щоб довиконати план, — Підніме руку він байдужу, І навіть Тихий океан Заредагує на калюжу! Якби-то всю ліричну воду Із книг його після війни Для блага нашого народу Пустить, скажімо, на лани — То можна оросить для світу І дебрь-пустиню неполиту! МНОГОГЛАГОЛЬНИЙ АВТОРСЬКИЙ РОМАНС (За В. Івановичем) Як писалося — Ніч не спалося, Гуморескою Називалося. Проглядалося, Підправлялося І, нарешті, редагувалося. Як вчиталися, Здивувалися: Відхилялося, Бракувалося. Дороблялося, рецензувалося. Як вчиталися — Не сприймалося. І, нарешті, всі Реготалися! Хай тобі грець! Романсу — кінець. КОЛИСКОВА ТРУБОПРОКАТНА (П. Біба) Спи, дорогий нащадку, Слухай трубопрокатку. Сплять у цю ніч машиністи, Техніки, мотористи, Вчені і лікарі. Сниться їм славне місто Нікополь — на Дніпрі. Судна в морі ширяють. А діти про те і не знають, Що голкою проти хвороби Лікар уколи робить... Треба, дитино, знати: Теж із мого прокату! Слухай же, мій нащадку, Пісню-трубопрокатку. Читачам, слухачам і тобі — Буде всім по трубі! | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 1957 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |