| Головна » Статті » додатки |
Інтелектуальний,а тому –небезпечний. В.Голобородько 399
Інтелектуальний,а тому –небезпечний. В.Голобородько 399 ВОЛОДИМИР ГОЛОБОРОДЬКО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ, А ТОМУ — НЕБЕЗПЕЧНИЙ "Шановний читачу! Ти щойно взяв до рук збірник "Веселий вітряк" і... І спершу послухай, що сказало колись ТОВАРИСТВО КУМІВ-МІРОШНИКІВ, — скорочено Товариство Кумір, — котре обслуговує "Веселий вітряк": "Пора вже по-серйозному братися за гумор!", і процитувало при цьому М. Гоголя: що сміху боїться кожен, навіть той, хто вже нічого не боїться. Звичайно, Товариство Кумір нікого не хоче лякати, але все ж застерігає, що "уколи сатириків, — як сказала одна мудра людина, — слід терпіти, як уколи медиків". І Кумір вирішив узятися за гумор Придніпров'я обома руками. Кумір також сподівається, що читачі, котрі читатимуть "Веселий вітряк", як і годиться при читанні гумору, будуть дружно і весело сміятися. Це із передмови до збірника "Веселий вітряк", 1973 рік. Тільки редактор-упорядник навіть не підозрював, що в першу чергу доведеться сміятися йому, але — на кутні. Ось про це й мова. У 1973 році, працюючи редактором зонального республіканського видавництва "Промінь" (пізніше — "СІЧ", м. Дніпропетровськ), я впорядкував, відредагував і здав до набору збірник гумору та сатири Придніпров'я "Веселий вітряк". Серед тридцяти з чимось його авторів (професіоналів і молодих сміхотворців трьох областей — Запорізької, Дніпропетровської, Кіровоградської та міст Кривого Рогу, Павлограда, Дніпродзержинська і Новомосковська, що завершувався ґрунтовною післямовою про гумор Придніпров'я нині покійного Фелікса Білецького, тоді доцента Дніпропетровського університету) мав бути і запорізький, а згодом київський (він тоді саме влаштувався на роботу до редакції "Літературної України") гуморист-мініатюрист Володимир Голобородько — у ті часи досить-таки відомий своїми афоризмами, що частенько друкувалися в тодішній союзній пресі і, зокрема, в клубі "12 стільців" "Литературной газеты". До "Веселого вітряка" сатирик дав низку нових парадоксів, з яких до рукопису збірника потрапили не всі. Але і за них ми побоювалися, "рідна" цензура могла накласти табу — такі речі іноді проходили лише в Москві. (Недарма ж тоді казали: якщо в Москві зрізають нігті, то в Україні рубають пальці). Тому й вирішено було прикритися "загниваючим капіталізмом" — хай дарує він нам! — як то часто робили сатирики, коли та чи та річ не могла пройти радянську цензурну Сціллу і Харибду. Тож у підготовленої добірки з'явився рятувальний підзаголовок: "Такий їхній світ". Мовляв, автор критикує не нашу щасливу, заможну й квітучу радянську дійсність, а тих, за горбом... Подібне затуляння "тим світом" здебільшого рятувало сатириків (читачі ж прекрасно розуміли, що крилося під завісою "того світу"), але тільки не того разу... Щоправда, тираж "Веселого вітряка" вже було віддруковано (тобто цензуру він благополучно пройшов, вціліли й афоризми під рятівним підзаголовком "Такий їхній світ", — ще жодний радянський цензор не міг заборонити критики капіталізму) і навіть відправлено збірник на книжкову базу. Ще день-два, максимум тиждень, і він надійшов би до книгарень. Оформлення видання було гарне. Як редактор-упорядник і один з авторів видання, я покладав на нього великі надії. Та раптом громом серед ясного неба прогримів наказ (грюкнуло із ЦК КПУ, точніше, з його ідеологічного відділу в Комвидав, що був некоронованим повелителем усіх тодішніх видавництв, а з Комвидаву — директорові видавництва "Промінь"): "мудрствування" В. Голобородька негайно зняти із збірника, винних у тому, що воно туди потрапило, належно покарати! На розпачливий вигук, що, мовляв, тираж віддруковано і він уже на книжковій базі, грюкнуло ще грізніше: тираж збірника заарештувати і знищити, себто пустити під ніж, таким чином значно поповнити план виконання робіт Вторсировини. Що це значні збитки (15 тисяч примірників дуже гарно оформленої і виданої книжки з таким само гарним змістом, дібраним зі смаком і вигадкою), тодішні повелителі — цековські й комвидавські — навіть уваги на те не звернули. Бо ж не вперше їм було калічити, знищувати книжки. Та й ідеологічна "диверсія" мала бути ліквідована за будь-яких витрат. Як ми згодом дізналися, автор афоризмів, будучи у відрядженні на півдні України, здибався там з одним відомим на той час московським письменником, ортодоксом партійно-ідеологічного рівня, і затіяв з ним небезпечну дискусію. Зокрема назвав Павлика Морозова, тодішнього кумира радянської дітвори — донощиком, який доніс на рідного батька, і за це виставлявся як приклад. І т. д., і т. п. в тому ж дусі (це ж треба було в ті часи затіяти подібну дискусію! На це був здатний тільки він, Володимир Голобородько!) А той письменник, як на біду, був ще й автором якогось опусу про малолітнього стукача. Тож бігом і настукав. І в ЦК КПУ, і в "компетентні органи", застерігаючи їх, що В. Голобородько "очень интелектуален, а посему — опасен". І каральна машина імперії закрутилася на повних обертах. Через роки, вже в незалежній Україні, генерал-майор КДБ О. І. Нездоля, який займався тоді справою В. Голобородька, так про те розповість у своїй книзі "Досьє генерала госбезопасности Александра Нездоли" (Б. Церква: ООО "Червона Рута-Турс", ЧП "Дельта", 2003) (цитую в перекладі): "СПРАВА ЗБІГЛОГО "АФОРИСТА" Є такий український літератор — Володимир Голобородько, він спеціалізується на афоризмах. А в 1974-му він працював у газеті "Літературна Україна". І ось ми як звичайно отримали "сигнал". На нього "настукали доброзичливці" із ближнього оточення: створює афоризми тенденційного змісту. На кшталт таких: "Черги зникнуть тоді, коли зникнуть черги до Мавзолею" і "Соціалізм — це електрифікація плюс русифікація всієї країни". При цьому він був членом КПРС. Але як тільки поет дізнався, що Комітет виявляє до нього цікавість, він тут же зник — виїхав у невідомому напрямку. Потрібно було його шукати, а навіть фотографії його не було — треба було брати її з особистої справи члена КПРС. Як не дивно це звучить, але це було зробити непросто навіть для КДБ. Тому що існувала досить жорстка вказівка — Комітет не мав права розглядати справу члена партії без санкції партійних органів. Я... пішов до секретаря Ленінського райкому КПУ Давидової. Змалював їй ситуацію, сказав, що потрібна фотографія із особистої справи. Вона говорить — зараз, почекайте секундочку. А сама вийшла і подзвонила секретарю міськкому Ботвину. А той прямо Федорчуку. Той у свою чергу своєму заступнику, той начальнику управління, який в свою чергу набрав номер начальника відділу... Мене негайно викликало "на килим" начальство і обурено питає: як ви посміли вимагати особисту справу комуніста? Я відповідаю — ось дані, що він збирався тікати за кордон, ось ваші резолюції про необхідність отримати справу і так далі. Загалом мені вдалося їх переконати, я знову пішов у райком, взяв-таки цю справу, фото перезняли і відправили орієнтировку в оперативні відділи прикордонних загонів..." Поки генерал держбезпеки ганявся за збіглим українським гумористом, події у Дніпропетровську розвивалися так. Команда була: трупом лягти, а не допустити крамольний збірник в торгову книжкову мережу. Тим більше й у самих афоризмах неблагонадійного автора тепер уже було виявлено крамолу — за такої ситуації їх не порятував навіть фіговий листок "Такий їхній світ". Видавництво було в траурі, адже гарна фінансова картина, що нарешті вимальовувалася на кінець року, ось-ось мала розтанути, як вранішній туман. І взагалі, на кого і на які статті списати збитки — знищення готової книжки? (Що перепало редакторові та упоряднику, себто авторові цього спогаду, котрий втиснув неблагонадійного автора до збірника, скільки його поштрафували — плюс зняли квартальну премію — скільки він пописав пояснювальних записок, ходячи під дамоклевим мечем — то окрема тема! Як я тоді викрутився і вцілів — досі не збагну!) Трохи вгамувавшись, видавництво (а люди там працювали хороші й чесні, тільки безправні) заходилося гадати: як і збірник врятувати, і неугодного власть імущим автора з неї вилучити — чимось чи кимось все ж таки треба було жертвувати. Зрештою вирішили: тираж повернути з бази до друкарні, вирізати із збірника сторінки з афоризмами В. Голобородька (на тираж це становило ЗО тисяч сторінок плюс 15 тисяч сторінок на тираж із змістом, який доведеться міняти). Набрати дві сторінки з новим, зрозуміло, текстом (тоді пощастило гумористу В. Тищенку, який негадано і з'явився у "Веселому вітряку" замість В. Голобородька) і повклеювати їх у всі п'ятнадцять тисяч примірників тиражу. Плюс іще 15 тисяч нових сторінок із новим текстом змісту — навзагал — 45 тисяч сторінок вирізати і заново вклеїти, але так, щоб і комар носа не підточив! Довелося найманим за окрему плату друкарям (а це ж непередбачувані витрати для видавництва!) вручну вирізати з тиражу ті сторінки у вільний від основної роботи час (вночі) протягом цілого року. І вклеювати нові (вклеїли так майстерно, що навіть я нічого не міг загледіти). Така підпільна робота з відтворенням ідеологічної невинності збірника обійшлася "Променю" в добру копієчку, але слава Богу, що хоч ніхто не постраждав, хоча й попохвилювалися! І лише 1974 року на книжкових полицях нарешті з'явився "кастрований" і многостраждальний "Веселий вітряк", виданий ще року 1973-го. З книгарень він зник блискавично, читацькі відгуки були хороші, і це трохи підсолодило мою редакторську гіркоту. Але з'явився він, звісно, без афоризмів В. Голобородька (попри все, авторові гонорар заплатили, здається, 21 крб.), вони вціліли лише в одному-єдиному примірнику, що й нині зберігається в мене. (У ті часи за зберігання цього примірника можна було погоріти!) У решті ж примірників тиражу — 14999 — їх немає. Але про той один-єдиний уцілілий примірник з його афоризмами сам їхній автор роками нічого не знав. Він був у бігах, рятуючись від недремного ока державної безпеки... А втім, надамо далі слово генералові КДБ О. Нездолі із згадуваної його книжки: "...І раптом через деякий час ми отримуємо дані, що наш Голобородько спокійненько живе в Калузі і працює в обласній комсомольській газеті. І мені доручають негайно туди відправитись, щоб оголосити йому офіційне застереження — згідно з Указом Президії ВР СРСР від 1972 року. В Калузі мене вразили магазинні прилавки: навіть за радянськими часами дивовижно бідні: вареної ковбаси — і тієї не було! На щастя, я привіз колегам традиційний презент з України — шмат сала і пляшку горілки з перцем. Відмітився в начальника місцевого управління — генерал прийняв мене шанобливо, передав привіт Федорчуку, з яким він раніше служив. Виділив машину, і місцеві колеги повезли мене в музей Ціолковського. А на зворотному шляху таємничо так кажуть — зараз заскочимо в один магазин, у нас там завмаг знайомий і хвилин через десять виносить... шматок вареної ковбаси! Причому в їхніх очах стільки було захоплення! Загалом, в Калузі і для КДБ життя було не мед. Пішли ми до мене в готель, випили по наркомівській нормі і — відпочивати. А вранці запросили Голобородька в обласне управління. Я починаю з ним розмову, а він мені каже: "Так, я пишу афоризми, але українською мовою, а ви всі тут кацапи, що з вами розмовляти — адже все одно нічого не тямите. Ось якби з Києва приїхав співробітник, я б з ним побесідував". Але коли я заговорив українською, просто розгубився — цього він ніяк не чекав. Ну, ми його присоромили, покартали, він розписався в документі, що офіційно застережений. На тому й закінчили. Відверто кажучи, від проведення подібних бесід задоволення я не отримував. Марудна це справа для оперативного працівника. Але в той час я свято вірив в ідею комунізму і вважав: якщо Політбюро вирішило, що такі бесіди необхідні — виходить, так воно і є. При цьому я старався проводити такі бесіди коректно, без жорсткого натискування, стараючись бачити у співбесіднику перш за все талановиту людину, яка помиляється, а не порушника закону. Сьогодні я часто згадую Володю Голобородька, особливо його афоризм "черги зникнуть..." Він справді виявився пророчим — черги в магазинах давно зникли, нинішня молодь не поривається поступити в інститут торгівлі, а ми не шукаємо знайомих, щоб купити що-небудь "з-під прилавка". Магазини переповнені товарами як вітчизняного, так і імпортного виробництва. Правда, я більше ніж впевнений, що Голобородько, не дивлячись на своє пророцтво, що збулося, як і я, до кінця не задоволений так званими реформами. Так, магазинні полиці аж гнуться від товарів, але чи всім вони доступні? Чи може проста людина купити все це? І про це, я думаю, ще з'являться не менш гострі афоризми Володі. Під час президентської кампанії 1999-го я працював у передвиборному штабі Євгена Марчука. Працювали ми, що називається, по 25 годин на добу, вільного часу — ані секунди. І мені дуже жаль, що я не міг зустрітися з Голобородьком, який, випадково узнавши адресу мого офісу, приїхав, щоб зустрітися зі мною і подарувати збірник своїх афоризмів "Тези і антитези" з дарчим написом "Олександру Івановичу Нездолі. Хай вам щастить. Автор В. Голобородько". Не дочекавшись, поки я звільнюся, він поїхав, залишивши книгу у секретаря. Дізнавшись про це, я дуже жалкував, хотілося поговорити, дізнатися про його літературну діяльність". І генерала можна зрозуміти: з Володимиром Голобородьком таки варто познайомитись (навіть генералам!), адже гуморист він — чесне слово — від Бога. До всього ж, він і справді інтелектуальний, а тому й залишається небезпечним. Як і всі, взагалі, справжні гумористи. Володимир Голобородько ТЕЗИ І АНТИТЕЗИ Щоб були нові Гоголі і Щедріни, потрібні нові недоліки. Не пиши геніально! Що ти, кращий за інших? Редактор визнавав гумор і заперечував сатиру. Йому було притаманне лише почуття гумору. Сатирик-демократ: критикував лише простих людей. У вогнищі культури теж можна згоріти. Невеликий талант немає сенсу глибоко закопувати. Без гумору обходять дурні, без сатири — ідіоти. Мистецтво мільйонів: усі співають лебедину пісню. У письменників, які пішли від нас раніше, велике майбутнє. Сатирі далі нікуди відступати, її і так друкують на останніх сторінках! Афоризм має перевагу над романом: його завжди дочитують до кінця. Українці добре співають, бо їм довго заборонялося розмовляти рідною мовою Я — невіглас. І цього я сам досяг. Буття все визначає, якщо бракує свідомості. Самозаглиблюватися — означає копати собі яму. У кожній бочці вина своя істина. Коли гріх великий, зникає потреба в покутті. Перелюбців багато, але далеко не всі стають святими. Треба боротися зі старими забобонами, щоб перемагали нові. Всі ми атеїсти щодо чужих богів. Бережи чуже серце, його можуть віддати тобі. У лазні всі рівні. Начальство миється в сауні. Скромність прикрашає, але погано вдягає. Надійний друг той, у кого немає змоги покинути тебе. Незлопам’ятний: зробить гидоту й забуде про неї. Люди! Будьте взаємно ввічливі до останньої краплі крові. Не кажіть людям про темпи життя, коли вони стоять у черзі. Я не прагну до різності. Я й так кращий за інших. Розумно критикуй ворога, інакше він позбудеться своїх недоліків. Найважче боротися з окремими недоліками. Їх так багато! Людство покращало: перестало полювати на мамонтів. "Національність і релігія для мене не мають значення", — казав людожер. Ще ніхто не жив у тісноті без образи. Ніщо так часто не досягає майбутнього, як пережитки минулого. Добре сміється той, хто сміється за власним бажанням. Оптимізм: знаєш, що всі вмруть, але віриш у життя. Черга тим добра, що штовхає тебе вперед. У жодній революції молодь не бере такої активної участі, як у сексуальній. Дитина стає кращою, якщо її лупцює благородна людина. Демосфен, щоб навчитися говорити, користувався свободою слова. У старій суперечці перемагає той, хто живе довше. Хто рано встає, той сидить у громадському транспорті. Йому так мало платили, що він мусив бути свідомим. Чим менше робиш сьогодні, тим дужче віриш, що все зробиш завтра. Якщо у тебе є совість, то й сто способів не допоможуть тобі розбагатіти. За доброго батога і пряники не потрібні. Не муч інших своїми успіхами. Доки будуть гроші, вони будуть не у всіх. Поступ: спочатку був звичайний стілець, потім — електричний. Не заривай свого таланту. Це зроблять інші. Світ влаштований розумно. Чим більше ми піклуємось про тварин, тим вони смачніші. Якщо спіймана риба мовчить, це ще не значить, що їй нічого сказати. Не стріляй у зайця, що втікає від вовка. Наживеш ворога. Другом всіх людей може бути тільки бездомний собака. Світ прекрасний, але далеко не всюди впорядковані дороги до щастя. Не мрій про краще життя, коли переходиш вулицю. Коли Рим не мав можливості воювати, він щиро боровся за мир. Кожен має право на свободу, як і кожен тюремщик право- на працю. Тюрма не стане демократичнішою, якщо населити її демократами. Там, де насаджують одну мову, народи не розуміють один одного. Якщо ніде жити, живи в серцях людей. Коли грішать обоє, це не гріх, а кохання. Якщо на дружину дивитися як на друга, то звідки візьмуться діти? | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 1239 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |