Головна » Статті » додатки |
На "службі в сатани" (Ярослав Галан) 194.2
На "службі в сатани" (Ярослав Галан) 194.2До шельмування "українських буржуазних націоналістів" своєї снаги додали й навіть поети, а не тільки самі лише сатирики й гумористи. І вони, поети — заримовували лайку під виглядом… поезії. А в тім змушені були, адже й справді перебували тоді на "службі в сатани" (використаємо вислів Галана). Але в — червоного. І таких прикладів, таких переповнених примітивною лайкою "творів" про українських патріотів можна наводити ще і ще — чи не цілі томи. Адже рідко хто з сатириків старшого покоління, аби вижити і вціліти, не таврував т.зв. "українських буржуазних націоналістів". Лихі часи ми пережили, ой, лихі! Писали з примусу, і це всі розуміли. І тому простили сатирикам їхню заримовану лайку про "українських буржуазних націоналістів". І це на їхніх авторитетах навіть не відбилося. Вони — і Довженко, і Остап Вишня, і Степан Олійник, і Петро Сліпчук, і Дмитро Білоус нині шановані наші сатирики — так воно і має бути. Не поталанило лише Ярославові Галану, який теж "таврував" тих "українських буржуазних націоналістів". І хоч він був і залишився першорядним драматургом, але за памфлети проти націоналістів, його по-суті викреслили із активу української літератури. А жаль... Такими талантами, як у Галана, розкидатися не варто. Пробачили Остапові Вишні чи Степану Олійнику, треба пробачити і Ярославу Галану. А втім, почекаймо, історія — а вона мудра і справедлива, — все поставить з часом на свої місця. Ба, вже поставила! І все виявилося всує. Собі ж на ганьбу. Всі зусиллю сатириків-гумористів та поетів по викриттю "імперіалістичних наймитів" та "бандерівських зарізяк і союзників". Червоного сатани не стало, а незалежна Україна зовсім по-іншому оцінює (слава, слава Богу, нарешті відновлено історичну справедливість!) тих, хто жертвуючи своїм життям, боровся за волю України. Перед самим Новим 2009 роком Верховна Рада України прийняла постанову відсвяткувати у 2009 році на державному рівні 100-річчя лідера Організації українських націоналістів 1930—1950-х років Степана Бандери. З цієї нагоди будуть випущені спеціально підготовлені матеріали про його діяльність — особливо для населення Східної України. Також буде випущена книга про цього великого патріота і діяча України, поштова марка, конверт з його зображенням і викарбувана ювілейна монета... Ось так! А скільки чорнила та друкарської фарби й паперу, скільки нецивілізованої, просто непристойної лайки витратили наші сатирики (та й не тільки сатирики!), тавруючи "українських буржуазних націоналістів", які нині в Києві проводять свої конгреси, з’їзди тощо! То може й справді (зішлемося ще раз на Я. Галана) не варто йти на "службу до сатани"? Червоного, розуміється. А втім, до будь-якого сатани, незалежно під прапорами яких кольорів він виступає. Тим більше письменників, яких колись — може й не зовсім зграбно, — називали інженерами людських душ. Ще й сьогодні преса лівого спрямування пише про Я. Галана як про героя, все того ж "непримиренного борця з українським буржуазним націоналізмом". Особливо в Інтернеті: "Убийство писателя украинскими националистами Михаилом Стахуром и Иларием Лукачевичем, связавши с ОУН, было совершено вскоре после выхода в свет его антиклерикальной сатиры "Плюю на Папу!" ... Убийство Галана было использовано как повод для ужесточения мер против националистической Украинской повстанческой армии, продолжавшей вооруженную борьбу против Советской власти". Ще з Інтернет-видання. Року 2002-го в Ужгороді вийшла друком брошура професора кафедри кримінального права Національної академії СБУ Олександра Бантишева та декана юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки та права Арвена Ухаля "Убийство на заказ: кто же организовал убийство Ярослава Галана?" Автори оприлюднили важливі документи матеріалів слідства й судів над виконавцями замаху на Я. Галана, які ставлять під сумнів загальноприйняту версію його загибелі. Зрештою, автори брошури не впевнені, чи брали участь в убивстві М. Стахур та І.Лукашевич. Про особливу увагу, яку каральні органи приділяли саме Стахурові, свідчать також факти участі в процесі генерального прокурора УРСР і виконання вироку відразу ж після оголошення. Чи тільки через те, що його вважали безпосереднім виконавцем замаху? ...Чому радянська влада могла забагнути позбутися Я. Галана? Починаючи з 1940 р. він уперто домагався реабілітації своєї першої дружини Анни Геник, яку розстріляли 1937 року в Харкові. НКВС дав хід скарзі Я. Галана, проте відповіді той так і не отримав. І що, власне, могли йому відповісти? Що її, студентку Харківського медичного інституту, засудили до розстрілу за зв’язок з "иностранным подданым" Я. Галаном. Натомість цивільним органам радянської влади на Львівщині від Я. Галана діставалося за бруд на вулицях, збої в постачаннях води, хліба й руху трамваїв (на засіданні наради господарського активу Львова 27 лютого 1947 р. письменник вигукнув "Ганьба вам!.."), а особливо за політику зросійщення. Своєю чергою партійні функціонери оскаржували його "буржуазне" виховання. "Я знаю, — виправдовувався якось Я. Галан, — що справедливість вимагає звертатися до росіян по імені та по батькові. Але ось я живу в СРСР майже дев’ять років; пам’ять мене все ще підводить", а взагалі Я. Галан мав різку вдачу. Незадовго до загибелі його звільнили з посади кореспондента газети "Радянська Україна". Крім того, близько двох років він вів уперту боротьбу за свою п’єсу "Під Золоти орлом", яку заборонила цензура. (Я. Галан називав Головліт СРСР "тубільчим Комітетом розправи з мистецтвом"). Що більшовицькі агітатори були великим майстрами влаштування всіляких агітаційних шоу загальновідомо. "Особливо дискредитувати УПА могло вбивство знаного письменника та журналіста. Відомо, що 1945 р. НКВС заслав у підпільну мережу ОУН-УПА агента, який запропонував ліквідувати Максима Рильського... Ймовірно, такий сценарій міг повторитися і в 1949 році. Водночас відомо: вище керівництво УПА не було причетним до замаху на Я. Галана, а численні судово-слідчі суперечності дають підстави здогадуватися, що зовсім юні І. Лукашевич і Д.Стахур стали жертвами провокації, за якою проглядається похмура тінь молоха МДБ". Багато що сьогодні в творчості Я. Галана — попри, попри все знаного письменника — ми не сприймаємо (і сприйняти не можемо), але "Фронт в ефірі"... В роки війни Я. Галан, як уже вище писалося, працював коментатором на радіостанції імені Т.Г.Шевченка, на прифронтовій радіостанції "Дніпро", кореспондентом газети "Радянська Україна" і писав справді полум’яні, бойові і справедливі памфлети проти фашизму та його главарів. Не треба забувати і про плани нацистів щодо завойованих територій і, зокрема, щодо України. Здійснення "спеціальних завдань по організації політичного управління" було покладено у них на райхсфюрера СС Гіммлера. Під чиїм керівництвом і було розроблено "генеральний план "Ост". В СС було створено спеціальне "управління планування землями, включеними до німецької імперії". Фашистські маніяки аж до літа 1943 року продовжували розроблювати свої нелюдські плани. Так ось, згідно з "реконструкцією Сходу", 31 мільйон українців (і всіх, хто проживав на території України) впродовж 30 років мали бути виселеними десь за Урал. В Україні мали право залишатися лише особи, які будуть визнані расово придатними до понімечення. Сама ж Україна розглядалась в тих нелюдів виключно як сільськогосподарська колонія Німеччини (промисловість на її території не повинна була бути відновленою). Земля мала переходити у власність Райху, з тим, щоб передаватися в оренду чи у власність, але виключно німцям. Лише 15—20 відсотків господарств планувалося створити по 250 га, решта - по 40-100 га. Повертати землю її господарям-українцям категорично заборонялося. Власниками української землі мали стати лише німці. Села підлягали понімеченню, на це планувалося відвести 5—10 років. Всі будинки у спорожнілих українських містах мали віддаватися за так лише німецьким колоністам "Райхскомісаріаті "Україна" був спеціальний пункт, що забороняв діяльність будь-яких шкіл, навіть початкових, а також культурно-просвітницьких організацій, театрів тощо. Ті ж українці, яким буде дозволено стати рабами німецьких колоністів, мали право лише знати початки грамоти і зокрема арифметики... Цикл "Фронт в ефірі" ще й сьогодні не втратив актуальності, адже й сьогодні фашизм все ще не зданий в архів, а тому гостре слово Ярослава Галана, справді непримиренного борця з фашизмом і сьогодні потрібне людству. Ярослав Галан ФРОНТ В ЕФІРІ КАР'ЄРА НА ЕКРАНІ Треба сказати, що Геббельс і його поплічники чимало попрацювали, щоб постачити Міжнародному військовому трибуналові достатню кількість доказового матеріалу проти нацизму і нацистів. Один з таких документів мимовільного самообвинувачення ми дивилися сьогодні впродовж цілих чотирьох годин. Це був монтаж з уривків гітлерівської кінохроніки, що змальовує народження, роки «розквіту» і місяці загибелі німецького фашизму. Звичайно, автори фільму, серед яких була одна з полюбовниць Гітлера, Лені Ріфенсталь, не думали й не гадали, що їх дітище свідчитиме згодом проти своїх батьків, як не підозрював і Розенберг, що редагований ним «Фолькішер беобахтер» стане одним з головних свідків обвинувачення на Нюрнберзькому процесі. Перші кроки Гітлера, мюнхенський путч. Люди в паніці біжать вулицями, падають на брук, вбиті фашистськими кулями або поранені. Це перші з майбутніх мільйонів жертв найкривавішої реакції в історії людства. Після водевільного ув'язнення в тюрмі горластий Адольф Гітлер з вусиками шотландського тер'єра знову на волі. Крупи фон Болен не дає і не дасть йому пропасти: і ми знову бачимо Гітлера на трибуні, знову чуємо його істеричне гавкання. Перед нами щораз частіше миготять фігури його паладинів, їх щораз більше порівняно з невеличкою мюнхенською зграєю. Мрії фашистських авантюристів перестають бути мріями. Гітлер виходить з палацу президента Гінденбурга з призначенням на пост рейхсканцлера в кишені. Герінг розвалився на кріслі голови рейхстагу. Мюнхенське зборище бандитів прийшло в Німеччині до влади. Вулицями Берліна шугають автомашини з штурмовиками. З ранку до вечора не стихає виття розперезаних погромників. У центрі Берліна горять книжки, горять рештки розуму і совісті Німеччини. На екрані пересуваються довжелезні колони нацистських головорізів. На кожному кадрі фільму настирливо ріже очі свастика. Безконечні марші й демонстрації фашистських бандитів під різними приводами, в тисячах варіантів. Головним місцем цих театралізованих видовищ стає Нюрнберг, мури якого, вкриті середньовічною цвіллю, здавалися гітлерівцям найкращим інкубатором «нового порядку» в Європі. На величезному стадіоні Гітлер щороку приймає парад своєї орди. Поступово штурмовики і .лопатники з «організації Тодта» перетворюються на прусських гренадерів, а перше місце, поряд з трибуною фюрера, займають генерали. Ораторські корчі Гітлера щораз більше й більше нагадують військовий танець червоношкірих. Тепер уже ні в кого не може бути сумніву, що цей блазень лагодиться до світової війни. Починається гра з відкритими картами. Німецькі війська входять у Рейнську область, їх гусячим кроком милуються розгітлеризовані жителі Дюссельдорфа. На наступних кадрах вусаті фельдфебелі ламають шлагбаум на австрійському кордоні. Гітлерівські літаки гудуть над мереживом віденської ратуші. Мюнхен. Гітлер рішучим рухом перекреслює карту Чехословаччини, а Герінг радісно потирає руки. Березень 1938 року. Через кілька годин після німецькі танки тарахкотять на вулицях онімілої від розпачу Праги. Тепер черга за Клайпедою. Ще один прикордонний шлагбаум тріщить у руках обмундированих ковбасників. На порядку денному Польща. Тепер уже мають слово німецькі гармати. Ескадрильї бомбардувальників Герінга збирають багате жниво смерті й руїн. Адольф Гітлер приймає парад німецьких «добровольців», що повернулись з Іспанії; це яскравий документ гітлерівської «нейтральності» в іспанському питанні. Ці засновники франкістської Іспанії стануть йому незабаром у пригоді. Весна 1940 року. Війська Гітлера несподівано вдираються в Норвегію і Данію. Через два місяці після цього від граду гітлерівських бомб горить мирний Роттердам. Капітуляція петенівської Франції в Комп'єнському лісі. Гітлер трохи не танцює на радощах. Дальше розгортання програми «завоювання світу». Німецькі війська вдерлися до Югославії і Греції. В перервах між однією і другою перемогою — Берлін до хрипоти кричить: «Хайль, зіг!» Нарешті остання фаза кривавої забави. «Народ панів» марширує на Схід. До мікрофона берлінської радіостанції відходить Геббельс. За хвилину його крикливий голос піднімає німців з ліжок. «Фюрер раз віддав долю Німеччини в руки німецького солдата»,— кричить Геббельс. В цю хвилину німецький солдат підпалював уже перші радянські села, а повітряні пірати Герінга поверталися вже на свої бази після перших нальотів на наші міста. Нові кадри. Гіммлер у понівеченій, зруйнованій столиці Радянської Білорусії. Він самовдоволено, з садистською посмішкою проходить вздовж колючого дроту, за яким конають від голоду й спраги радянські військовополонені. Швидкими кроками наближається остання година гітлерівської Німеччини. Стихли крики: «Хайль, зіг!» Забулися галасливі нацистські з'їзди в Нюрнберзі. Гітлер корчить ще перед об'єктивом веселі гримаси, але причин для доброго настрою у нього щораз менше. Минули часи, коли він музикою і парадами вітав свого італійського спільника Беніто Муссоліні. Тепер ми бачимо цілком іншу картину зустрічі цих друзів по розбою: визволений есесівцями з ув'язнення Муссоліні скромно, мов побитий собака, кланяється на берлінському аеродромі своєму визволителеві, який на цей раз не спромігся навіть виставити на честь дуче почесну варту... Зграя гангстерів, що сидять тепер на лаві підсудних перед трибуналом народів, разом з усіма присутніми в залі дивилися на фільм, який так широко розповідає про їх мальовничу «кар'єру». Проте сумніваємось, чи від цього покращає настрій підсудних. Хто ж бо з них ще вірить сьогодні, що він матиме фізичну можливість бачити на екрані кінець своєї кар’єри? Мабуть, ніхто. Нюрнберг, 11 грудня 1945. ОСТАННІ ДНІ ОДНІЄЇ АФЕРИ Нема більш жалюгідного видовища, як кінець кар'єри нацистських вершителів долі Німеччини. В роді людському було чимало узурпаторів, більш або менш жорстоких, більш або менш розумних, але жоден з них не дав світові картини такого ганебного занепаду, як це робили творці третього рейху в годину, коли історія показала їм двері. Кожний новий день приносить нам нові документи, нових свідків. В хаосі суперечних звісток, чуток і звичайних пліток-небилиць виринає поступово картина останніх днів гітлерівських Содома і Гоморри . Ось якою змальовується ця картина. 24 квітня 1945 року. Гітлер не виходить ні па п'ять хвилин з надійного бомбосховища райхсканцелярії. Напівбожевільний від розпачу і звичайного страху, він нагадує звіра, що несподівано опинився в клітці. З ним Єва Браун, Мартін Борман, шваґер Єви есесівський офіцер Фегеляйн і Геббельс з дружиною, єдині люди, що їх вдалося йому змусити залишитись у Берліні. Навіщо? Це питання він міг прочитати і в заплаканих очах Єви, і на тремтячих губах Геббельса. Він тепер іще декламував їм про вірність, про честь, він іще тепер повторював їм плакатні гасла на зразок того, що не повториться 1918 рік, але вони відчували фальш у вигуках фюрера, вони знали, що його загнав у цей підвал тільки страх та свідомість того, що ніде і ні в кого не знайде він рятунку. Були хвилини, коли Гітлера зогрівала надія. Він, кажуть, називав тоді імена Гімлера і Герінга. Він чекав якоїсь фантастичної допомоги, якоїсь фантастичної армії, яка зробить чудо і прорве залізне кільце радянських військ, що з години на годину звужувалось навколо центра Берліна. Рапорти командуючих, зрідка отримувані Гітлером по радіо, говорили вже не про окремі поразки, а про цілковитий розгром, та він все ще не міг вийти з ролі: писав нікому не потрібні накази і годинами лежав животом на карті, пересуваючи з місця на місце шпильки з прапорцями. На другий день Гітлер діждався нарешті звістки від Герінга. Вона була недвозначна... З потопаючого піратського корабля втікав ще один щур, старий, найжирніший з жирних. Гітлер скаженів. Вимахуючи наказами про арешт Герінга, він бігав від стіни до стіни, кидаючи базарні прокльони на голову невірного паладина. Гітлер викликав по радіотелеграфу генерала авіації фон Грайма і через кілька годин дістав повідомлення, що фон Грайм вилетів у Берлін в супроводі сорока винищувачів. Однак нерви Гітлера від цього не заспокоюються. Мури бомбосховища дрижать від детонації, радянські снаряди вибухають уже на подвір'ї рейхсканцелярії. Гітлер дає присутнім в руки ампули з ціаністим калієм. Фюрерові не хочеться одинцем вмирати, йому страшно самому відійти туди, куди він з таким легким серцем відправляв мільйони людських істот. Ні, майстер убивства не перестане бути вбивцею до останньої хвилини свого життя! 26 квітня він приймає генерала фон Грайма і його пілота Анну Райч. Уже перший рапорт генерала звучав лиховісно: майже всі крилаті конвоїри фон Грайма були збиті по дорозі в Берлін радянськими винищувачами. Сам фон Грайм майже чудом уникнув смерті, його рука спливала кров'ю. «Герінг — зрадник, я видав наказ про його арешт. Головнокомандуючим німецькою авіацією призначаю вас, генерале. А тепер ви повертайтесь і киньте мені на допомогу всі наявні сили німецької авіації». Після того Гітлер тягне напівживого генерала до карти і з'ясовує йому ситуацію. Вона, на його думку, не цілком безнадійна, адже на допомогу Берлінові поспішає армія генерала Венкса. Генерал мовчки хилить голову, він терпляче слухає маячіння фюрера, хоч знає, що все це вигадане, що ніякий Венкс і ніяка сила не зможе вже врятувати нацистську Німеччину та її фюрера. На другий день дізнається, що швагер Єви Фегеляйн дістав десь цивільний костюм. Доказ зради — наявний. Фегеляйн хоче жити, Фегеляйн не хоче вмирати разом з своїм фюрером. Гітлер тут же оголошує вирок. За п'ять хвилин, незважаючи на благання Єви, Фегеляйна розстрілюють на подвір'ї канцелярії... Тепер Гітлер підходить до Анни Райч: «Ви належите до тих, які вмруть зі мною». Він вручає ампулу з отрутою Анні і... генералові фон Грайму, після чого цинічно додає: «Вибирайте самі собі шлях на той світ». 29 квітня надійшла звістка про Гіммлера. його найближчий співробітник повідомляв про те, що Гіммлер нібито вирішив взяти на себе обов'язки фюрера і звернувся до союзників з просьбою про перемир'я. В особі Гіммлера з корабля втікав останній щур. Сховище канцелярії нагадувало тепер божевільню. Посинілий від безсилого гніву Гітлер про щось кричав, комусь погрожував кулаками. Очевидець цієї несамовитої сцени Анна Райч розповідає: «Чоловіки й жінки кричали від обурення, розпачу і страху. Гітлер напівзбожеволів від скаженини. Риси його побагрянілого обличчя годі було впізнати. В сховищі панували тільки божевілля, розпач і жах». Хтось вийшов з підвалу та зараз же повернувся: до подвір'я рейхсканцелярії докотився вже гомін радянських кулеметів. Гітлер, напівживий від страху, скликає присутніх на... воєнну нараду. Вона триває недовго, генерал фон Грайм був єдиною, крім Бормана, особою, якій можна ще було видавати накази. «Наша остання надія, — стогнав постарілий раптом фюрер, — це Венкс. Летіть і підтримайте авіацію Венкса. А Гіммлера знайдіть під землею і під арешт, під суд!» Генерал зітхає з полегшенням, в Анни Райч заблищали від радості очі: вони за годину-дві вилетять з цього пекла, у них є ще шанси на рятунок. Єва Браун хотіла б також покинути той страшний підвал... Мюнхенська міщанка, одна з тих молодих актрис, що збирають аплодисменти не за гру, а за красу, мріє про велику кар'єру. Роль звідника бере на себе фотограф Гітлера Гофман. Кіноактриса Лені Ріфенсталь дістає відставку, її місце займає Єва. Минають роки. Майже нікому не відома раніше Єва Браун стає найбагатшою жінкою Німеччини. Та кривава зоря її протектора починає меркнути, наближається кінець. Розсудлива Єва задоволена, що вже довгий час не бачила його, вона сподівається, що про неї забули. Даремно! Коли передмістя Берліна почули музику «катюш», старий кат шле по Єву. Смертельно наполохану жінку привозять до палаючого міста і ховають у підвал разом з цією людською руїною, яка з впертістю кретина суне їй в рот ампулу з смертоносною рідиною. Єва не хоче вмирати, вона борсається в припадках істерії. Однак фюрер не випускає її ні на хвилину з уваги. Раптом мозок кривавого комедіанта осінила ідея: він обвінчається з Євою. Уцілілі есесівці витягають з якогось підвалу магістратського чиновника, і той тремтячою рукою пише шлюбний акт. Геббельс підписує його як свідок. Тепер час іще раз сісти за державні справи. Гітлер пише два заповіти, що, як йому здається, стануть надбанням історії. Один з них називає «політичним», другий — «приватним». У першому він урочисто іменує себе миролюбцем, призначає кабінет, який «повинен продовжувати війну всіма засобами...». У приватному заповіті він мріє про бажання Єви Браун умерти разом з ним. Усі ці папери Борман передає своєму ад’ютантові, а через вісім місяців пізніше вони потрапляють до рук американської розвідки. На цьому обривається історія злочину, що йому було ім'я третій рейх. Яка дальша доля головного героя цієї брудної історії, і досі ще остаточно не з'ясовано, невідомо також, що сталося з Борманом. Хай цим епілогом найбільшої в історії людства кримінальної афери займаються і надалі слідчі органи. Завдання людства — зробити висновки. І ці висновки будуть нищівними для ладу, що породив таку гниль. А це найголовніше, і саме в цьому полягає історичне значення Нюрнберзького процесу. Нюрнберг, 7 січня 1946 ОБВИНУВАЧУЄМО МИ! Вже давно, дуже давно на лавах кореспондентів не було так тісно, як сьогодні,, в день виступу представника радянського обвинувачення генерала Руденка. Таку величезну кількість працівників преси можна було тут бачити тільки в перші дні процесу. Члени трибуналу займають свої місця, сер Лоуренс відкриває чергове засідання суду. Перед пультом обвинувачення стоїть генерал Руденко. Вперше за все існування Нюрнберзького «юстіцпаласту» звучить така рідна всім нам, слов'янам, і така горда й крилата російська мова. І вона не тільки мелодикою своєю звучить тут інакше, ніж звучали інші мови. В ній звучить не тільки пафос гніву великого радянського народу, але й те, чого так чекали всі присутні на процесі: залізна логіка, послідовність і політична цілеспрямованість, що б'є ворога, як то кажуть росіяни, «не в бровь, а в глаз». Зацікавлення величезне. Присутні на процесі представники незліченних газет і агентств не можуть приховати враження, яке на них справили перші виступи Руденка і Покровського. їх загальну думку можна змалювати словами: «Саме так повинен говорити великий народ». Чи всі вони напишуть те саме, що говорять, в цьому можна сумніватися. Преса Херстаі і газети на зразок «Дейлі мейл» 2 мають свої закони і свою «мораль»... Особливо схвильовані представники слов'янських народів.Чехи поляки, югослави довго, сердечно потискають наші руки. Вони знайшли в радянському народі не тільки захисника їх права на визволення і життя, але й того, хто на повний голос заговорив про їх страшну, непоправну кривду. Варшава, Лідіце, Новий Сад — це три потрясаючі документи їх мучеництва, яке не може більше повторитися, бо це вже була б смерть цих народів. Сьогодні радянський обвинувач говорить від їх імені, він говорить про їхню славу і про їхню муку, про їхнє священне право на справедливий і суворий суд над винуватцями великої трагедії. Він говорить про це не сухою мово професіонала-юриста, а словами, в яких є і біль скривдженого людства, і щира скорбота сина сплюндрованої й залитої кров'ю Радянської України, і ненависть радянського народу, який найбільше страждав і, страждаючи, найзапекліше боровся. Тим-то легко зрозуміти в цей історичний день сльози на очах наших слов'янських братів, І цим сльозам Москва — нова Москва — вірить... Для підсудних нацистів, як і можна було сподіватися, це був чорний день. Вже сама поява представника радянського обвинувачення за таким ненависним для них пультом викликала у колишніх зірок третього рейху щось на зразок жовтої лихоманки. Але температура на лавах підсудних дійшла до стану кипіння тільки після того, як у залі засідання залунали слова полум'яного обвинувачення. Призвичаєні до трохи монотонного і сухого стилю виступів дотеперішніх обвинувачів, підсудні захвилювалися; вони то червоніли, то полотніли, то кривили роти, імітуючи саркастичну посмішку. Герінг і Гесс демонстративно зняли навушники. Франк взявся нібито читати книжку, Розенберг взагалі не надягав навушників. Він знає російську мову... Коли генерал Руденко дійшов до двадцятої сторінки обвинувачення, Гесс пожовк, як цитрина, і схилив голову так низько, що здавалося — вона ось-ось зникне з нашого поля зору. Його довелося вивести з залу. Недовго витримував свою лінію і Герінг: раптом він приріс головою до навушників... Вийшов також із своєї ролі завжди такий зовні холоднокровний Кейтель. Це сталося з ним тут уперше. Спровокував його Ріббентроп. Почувши, що архів німецького міністерства закордонних справ потрапив у руки Червоної Армії, цей гітлерівський Талейран посірів на обличчі, як попіл. Він раптовим рухом обернувся у бік Кейтеля, з обуренням спитав: «Як! Ви допустили це?» Треба було бачити, що тоді трапилося з колишнім фельдмаршалом. Він посинів, затрусився і замахав руками як ошпарений: «Відчепіться, відчепіться від мене, забирайтесь до бісової матері!» Стан нервів Кейтеля не важко зрозуміти. А це тільки перший день... Нюрнберг, 7 лютого 1946 СТАЛОСЯ Нюрнберзькі шибениці зробили свою справу. Солідні ліверпульські зашморги остаточно знешкодили 10 головних розбійників. Одинадцятого — Германа Герінга — врятував від шибениці ціаністий калій. Прийняли заслужену смерть ті, що готували кремаційні печі для доброї половини людства. Прийняли її так, як звикли приймати масові вбивці: з тремтячими колінами, з обличчям, перекривленим гримасою жаху. Вийшов із своєї ролі й найбільший комедіант з цієї череди кривавих комедіантів—Герман Герінг. Вже на п'ятий день після оголошення вироку перо випало з його роздриготілих рук, і щедрий роздатник смертей заліз у найтемніший кут тюремної камери в тваринному остраху перед кінцем. Убивця-цинік Ганс Франк не відривав носа від молитовника і бив себе в груди так міцно, щоб це каяття новоспеченого католика почув не тільки Ватикан, але й Міжсоюзна контрольна комісія, в руках якої була тепер остаточна доля Ганса Франка. Розенберг і Заукель, з легкої руки яких гинули мільйони людських істот, вдень і вночі набридали вартовим запитанням, чи не надійшло для них з Берліна помилування... Навіть Кейтель і Йодль, що так добре почували себе досі в ролях «сірих солдатів», а почувши вирок, просили тільки кулі замість зашморгу, нагадували перед стратою позбавлені решток гідності людські ганчірки. Так ото в смороді страху, в стані цілковитого морального захиріння відійшли в морок небуття недавні тирани і кати Європи. Декого може здивувати різкий контраст між маневрами нюрнберзьких підсудних під час процесу та їх поведінкою перед лицем близької смерті. Герінг за пультом свідка нічим не нагадував Герінга напередодні страти. Виступаючи перед трибуналом, він поводився іноді так, начебто перед ним сиділи не судді, а «депутати» гітлерівського рейхстагу. Не виявляли також особливого збентеження ні Ріббентроп, ні Кейтель. Хвилинами здавалося, що це не зал засідань Міжнародного трибуналу, а дискусійний клуб, в якому нацистські ватажки з більшим або меншим запалом обґрунтовують свою точку зору. Нікуди правди діти: вони поводилися там аж надто невимушено. Це мало свої причини. Коли Герінг підвівся з лави підсудних, щоб зайняти місце перед мікрофоном, до кінця, процесу було ще дуже далеко. Щоденні порції газет, захланне читаних підсудними через плечі їх оборонців, будили в герінгів надії, що час працюватиме в їх користь. Після фултонської промови Черчілль виріс в їх очах на казкового рицаря, який одного прекрасного ранку розчинить перед ними ворота на свободу і, пригадавши їх нахили та здібності, дозволить їм бігти поряд із своєю колісницею. Вони, як і всі їх однодумці на волі, будували свої плани на вірі в третю війну. Примара третьої війни була для них доброю феєю, що мала повернути в їхні руки і багатство, і владу, і можливість здійснення планів третього рейху в рамках четвертого... Вони та їх оборонці з першого дня процесу, затамувавши подих, чекали незгод між членами трибуналу і зі свого боку робили все можливе, щоб ці незгоди викликати. До цих прагнень вони пристосували й свою тактику: підлесливі усмішки й підтакуючі рухи голови були призначені для британських обвинувачів, а саркастичні гримаси й удавана неуважливість — для радянських. Вони вдавалися й до провокацій. Маленька вертка фігура адвоката Зайделя з'являлася за пультом оборонця щоразу, коли становище підсудних нацистів вимагало чергової допомоги у вигляді отруйних стріл. Зайдель тижнями носився з «радянсько-німецьким таємним договором 1939 року», натякаючи на щось, нашіптуючи, оповиваючи свої недомовки серпанком нездорової таємниці. Коли ж трибунал дозволив йому зачитати «таємний договір», виявилось, що жодного таємного договору не було, бо оголошений Зайделем текст нічим не відрізнявся від офіціального... Але отруйна стріла була випущена з лука, а саме цього й хотів адвокат диявола. Ще в когось шукали нюрнберзькі підсудні допомоги. В німців, в тих самих німців, голови яких вони вкрили незмиваною ганьбою, державу яких вони піддали катаклізмові нечуваного розгрому. Коли під час допиту Герінга йшла мова про відповідальність німецького народу за війну, «товстий Герман» великодушно заперечив: «Німецький народ не мав з цим нічого спільного...» Та це була тільки пробна куля. Вважаючи живі ще пронацистські симпатії закоренілого бюргера за голос німецького народу, Герінг, а з ним і інші підсудні зверталися тепер не так уже до трибуналу, як до німецької «вулиці». Саме в тому й треба шукати основної причини самовпевненості підсудних нацистів у дні пронесу, самовпевненості, яка нічим не відрізнялася від звичайнісінького нахабства. Сьогодні від неї не лишилося й сліду. Розрахунки на рятівний для Герінга і компанії глибокий конфлікт між союзними державами зіткнулися з прикрою для підсудних дійсністю. Підвели їх також сподівання на різницю думок поміж членами Міжнародного трибуналу, бо коли вона й була, то це не врятувало нацистських душогубів від мільйоннократно заслуженої кари. Всупереч сокровенним сподіванням герінгів, сумління народів виявилося сильнішим, ніж усі позакулісні махінації профашистських комбінаторів з породи мюнхенців. Останнє слово на цьому процесі мали 26 мільйонів замучених, і це слово вирішило долю нацистських злочинців. Не стали герінгам у пригоді й їхні залицяння до німців. За годину після оголошення вироку вулиці, що ведуть до нюрнберзького суду, заповнились багатотисячним натовпом німецьких робітників. Правда, ці німці прийшли протестувати проти вироку, але тільки проти тієї його частини, де йшлося про виправдання Шахта, Папена і Фріче... Такі самі, тільки більш масові демонстрації відбулися в Берліні, Лейпцігу, Гамбургу та інших промислових містах Німеччини. Саме під натиском цих німців баварська поліція була змушена посадовити Шахта за грати через кілька годин після звільнення його з нюрнберзької тюрми. Остання карта герінгів була бита: німецька вулиця, довгі роки обдурювана герінгами, німецька вулиця заговорила, нарешті, також мовою справедливого судді. На полях доповідної записки адмірала Канаріса, в якій мова йшла про винищування гітлерівцями радянських військовополонених, Кейтель у свій час написав: «Тут мовиться про знищення цілого світогляду, тим-то я схвалюю ці заходи й покриваю їх». Згодом, коли за «схвалення й покривання» цих злочинів Кейтеля засудили до повішення, цей убивця згадав раптом про «честь мундира» і, замість зашморгу, вимагав для себе «почесної» кулі... Така є подвійна мораль кейтелів, такий є їх «світогляд». Просьбу Кейтеля не задоволене: він повис поруч Ріббентропа, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейс-інкварта. Епілогом їх ганебного життя могла бути лише ганебна смерть. І вона їх спіткала. Так і тільки так могли загинути автори й головні здійснювачі нацистського «світогляду», світогляду узаконеного канібальства й неперевершеного варварства. Разом з ними, на одинадцятій невидимій шибениці повисла примара тричі проклятого людством фашизму. І хоч посіяні нею зуби дракона все ще сходять отруйним бур'яном на полях обох континентів, ми знаємо: не топтати вже світу гітлерам, як не піднятися більше з могили герінгам. Далекий і тернистий був шлях волелюбних народів до перемоги над чорними силами нацистського варварства. І якщо сьогодні ми зітхнули з полегшенням, почувши про страту головних винуватців великої світової трагедії, не забудьмо віддати честь і земний уклін подяки бійцям і офіцерам Червоної Армії, що в страшній, нерівній боротьбі вистояли, перемогли і привели головних фашистських злочинців на суд народів. Це було щось більше, ніж подвиг. Це було здійснення споконвічної мрії людства про перемогу доброго генія силами зла. Львів, 16 жовтня 1946 | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 922 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |