Головна » Статті » додатки |
Наш Великий Сміхотворець (Остап Вишня) 128 Що трапилось на вулиці Шевченка? 139
Наш Великий Сміхотворець (Остап Вишня) 128Що трапилось на вулиці Шевченка? 139ОСТАП ВИШНЯ(1889—1956) НАШ ВЕЛИКИЙ СМІХОТВОРЕЦЬ Грунь — це річечка така невеличка, але симпатична, права притока Псла (басейн Дніпра). Назва походить від старослов’янського грунь — "вкрита лісом невелика гора". У нашому випадку — "річка, яка стікає із залісненої гори", (Є ще Грунь-Ташань, ліва притока Псла, утворюється злиттям двох річок — Груні і Ташань (тюрк. "камінь"). А ще є Грунь-Черкес, ліва притока Груні-Ташані. Назва (друга) походить від черкесів, які в V ст. переселилися сюди з Кавказу). На березі першої Груні і розташоване мальовниче село Грунь — це його батьківщина. Та й відоме воно головно тим, що саме там у листопаді 1889 року народився хлопчик Павло Губенко, якому в майбутньому судилося стати найвизначнішим, найпопулярнішим і найулюбленішим сатириком і гумористом ХХ століття. І хоч всі офіційні довідники пишуть, що Остап Вишня народився в с. Груні, насправді ж він народився на хуторі Чечва... А втім, про місце його народження вперто існують дві версії: одна — народився в Груні, друга — на хуторі Чечва. Але, за однією з версій, Чечва згодом стала селом Грунь — як про те пишеться в енциклопедичному довіднику "Полтавщина" (1992 р.), за другою — батьки маленького Павлусі через рік після його народження на хуторі Ще за однією версією, Павло Губенко таки народився в селі Грунь — біобібліографічний довідник "Письменники Радянської України", Автор цих рядків дотримується версії, що маленький Павло Губенко все ж таки народився на хуторі Чечва — про це і його повістинка "Павлусь із хутора Чечва" (авторова збірка "Операція "Як і всі тодішні хутори, Чечва теж був маленьким: мав у вишневих садках щось з десяток селянських хаток, критих соломою, а навколо гомоніли зеленаві ліси з ялинами, кленами та велетнями-дубами в три обхвати, з горіхами, горлицями і дикими голубами-припутнями, про яких ото завзято виспівувалося: Ой, полола горлиця Лободу, лободу Та й послала припутня По воду, по воду… "А ліщини тої, ліщини! — захоплено вигукує письменник. — Як пішла густими зеленими кущами понад хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася... А як уродить, було, горіхів, щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було, приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі..." Про ту ліщину хутірські дівчата, коли сумно ставало, жалісливо виводили: Зашуміла ліщинонька, Заплакала дівчинонька, Заплакала, затужила — Нема того, що любила… На тому хуторі Чечві і оселився колись після довгої та важкої служби в царській армії відставний тридцятичотирилітній солдат-унтер Михайло Кіндратович Губенко, родом з міста Лебедина. "... А пише Вам Ігор Корж, небіж Остапа Вишні — син його рідної сестри Ганни Михайлівни Губенко-Корж. Остап Вишня, як ви знаєте, народився 13 листопада 1889 року в хуторі Чечва біля містечка Грунь бувшого Зіньківського повіту Полтавської губернії (тепер Охтирський район Сумської області). В тому ж або 1890 року батьки Павла Михайловича купили в Груні хату, в котрій народилося аж п'ятнадцятеро дітей (моя мама була десятою). В тій же оселі, в 1928 році з’явився на світ і я. Наша сім’я виїхала з Груні 1946 року. В даний час я зі своєю сім’єю постійно проживаю в У 1991 році ми з дружиною придбали стару хатинку в Груні, куди щорічно разом з лелеками прилітаємо і відлітаємо. Після смерті 14 серпня 1984 року моєї мами, в її квартирі зберігався журнал "Прапор" № 10 за 1967 рік з Вашою повістю "Коли голуб любить..." (первісна назва повісті "Павлусь із хутора Чечва" — В.Ч.)… Названий часопис я переплів і він тепер є експонатом Груницького народного літературно-меморіального музею Остапа Вишні, Із України в Мінськ мені надіслали "Літературну Україну" від 30 січня 2003 року з вашою статтею "Козака несуть і коня ведуть, кінь головоньку клонить..." Вона мені сподобалася. Напевне у Вас не було знімка похорону Остапа Вишні, а тому і не помістили. У мене збереглася газета з таким фото. Не збираюся Вас повчати, хочу роз’яснити, як юрист, що під статтею помилково надруковано: "На знімку: Остап Вишня (праворуч) з товаришем по засланню". На засланні були декабристи, Т. Шевченко та ін. Заслання — це принципове видалення затриманого з даної місцевості з обов’язковим оселенням його у визначеній іншій місцевості: на визначений вироком строк. Заслання - судово-виправний захід соціального захисту, який передбачався п. "1" ст.21, 33 і 34 КК УРСР (1927 р.). Вирок Остапові Вишні від 3 березня 1934 року колегії ДПУ гласить: "Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправительном лагере сроком на десять лет". Таким чином, Павло Михайлович був в’язнем концентраційного табору. На знімку Остап Вишня з Федором Зубовим — злочинцем-рецидивістом, якого Павло Михайлович взяв під свою опіку й перевиховував. Той же захищав письменника від можливих нападів і знущань карних злочинців. Варвара Михайлівна надсилала Ф. Губову книги. Поміщене Вами фото від 15 липня 1937 року. В той день у Києві був розстріляний брат Остапа Вишні — Василь Чечв’янський”. - З листа Ігоря Тимофійовича Коржа до автора цих рядків: "У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, з десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку" — Остап Вишня. ...А ще є Вишня — річка у Львівській області, права притока Сану (басейн Вісли). На ній — місто Судова Вишня. Вишня — рід родини розових. Поширено 150 видів, в Україні — чотири види. (Така багата вишнева країна і раптом — усього чотири види вишень! Із 150 її видів. Найпоширеніша — петриківка, вишня звичайна, родич більшості культурних сортів і вишня степова. До роду вишень також належить черешня). Найпоширеніші в Україні сорти: Гріот український, Гріот Лігеля, Любська, Шпанка рання, Українка, Канівчанка, Мелітопольська десертна, Уманська скороспіла та інші. Вишня Остап (літ. псевдонім Павла Михайловича Губенка) народився 31. X (11. XI) 1889 р. с. Грунь (ні, таки хутір Чечва) тепер Охтирського району Сумської області. Помер 28. ІХ. 1956 року. Почав друкуватися з 1919 року, а з 1921 року так і сипонули фейлетони, усмішки, памфлети, гумористичні оповідання Прожив 67 років. До 115-річчя від дня народження Остапа Вишні, одна з газет ("Урядовий кур’єр") свій матеріал вмістила під "шапкою" "Наш великий сміхотворець". І це — істина! Була, є і буде завжди, покіль лунатиме неповторний український сміх. А він — тут я абсолютно впевнений! — лунатиме завжди. Поки на планеті Земля залишатиметься бодай один українець, нащадок великого Остапа. З Павла Михайловича Губенка міг би вийти добрий лікар (він закінчив військово-фельдшерську школу, працював у лікарнях, ще вчився), але він, як і Антон Чехов, віддав перевагу не медицині, а літературі. І прийшов у літературу вже зрілим, цілком сформованою людиною тридцяти літ від роду. Переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, — почав друкуватися в газеті "Вісті ВУЦВК", у "Селянській правді", в "Червоному перці", "Літературному ярмарку" та в інших виданнях, і вже наприкінці 20-х років Остап Вишня стає автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, усмішок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки! Загальний тираж — зашкалював за мільйон примірників! На той час фантастика! Тільки "Кобзар" Т. Шевченка перевищував за кількість виданих примірників усмішки Остапа Вишні! Зрештою, у 1928 році вийшло чотиритомне видання знаменитих усмішок Остапа Вишні. його твори були чи не в кожній селянській оселі — поряд із творами Тараса Шевченка. І разом з Кобзарем він був найпопулярнішим на той час письменником, воістину народним! Федір Маківчук, багатолітній редактор "Перця", гуморист-сатирик: "Величезна популярність і живучість творчості Вишні зумовлюється, насамперед, могутнім і рідкісним талантом письменника; по-друге, глибоким і тонким знанням народного життя. Вишня знав його не по книжках і переказах, ні — він був сам живою і дуже чутливою частиною цього життя, він сам вийшов з його глибин. По-третє, на мій погляд, це пояснюється ще й тим, що письменник сам дуже тонко відчував гумор, блискуче знав його природу і його закони. Павло Михайлович не раз говорив своїм молодим собраттям по жанру: література, а передовсім гумор, це дуже делікатна наука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше. Треба щоб було "саме враз", цього неписаного закону Вишня скурпульозно дотримувався у своїй творчості завжди". Максим Рильський МИСЛИВСЬКА УСМІШКА Остапові Вишні в день його 60-річчя Вітаю Вас, Остапе милий, В миру наречений Павлом! Я тисну руку Вам щосили І перед Вами б'ю чолом. Ви на вечірнім перельоті — Гроза чирків і крижаків, Ви — приклад всім нам у роботі, Ви — друг усіх нас — юнаків. Всміхаючися тихо-мирно, Кашкет насунувши на лоб, На мушку Ви берете вірно Головотяпів і нероб. Старого світу мертві душі, Що залишились де-не-де, Немов зайці, ховають уші: Остап з рушницею іде! Сухий в порохівниці порох, Не похитнути сталь руки, — І бракороби в темних норах Ховаються, як борсуки. Забувши марні теревені І прикусивши язика, Від Вас, бистріше за оленя, Окозамилювач тіка. Ви бистрим оком соколиним Щораз вимірюєте вмить, Де слід ударить бекасиним, Де треба і картечі вжить. А як брехать почне злостиво На нас заокеанський пан, — Міркуєте Ви справедливо, Що не завадить і жакан. Ви неквапливі. Ви спокійні, Ви тільки глянули згори — І враз у «дірці самостійній» Мерзенні трусяться тхори. Зате як ніжно і ласкаво, Любовним поглядом яким Ви дивитесь на ниви й трави, Трудом овіяні людським, На наші села і міста, Як серце Ваше звеселяє Радянська дійсність золота! Полохаючи темну зграю, Живіть для людського добра! Від серця щирого бажаю Я Вам ні пуху ні пера! По полях ми з Вишнею бродили Восени, шукаючи зайців, І бур'ян пожовклий, посивілий Під ногами срібно хрупостів. Скільки доброти було в обличчі, Скільки мудрості в очах було, Як дивився приятелеві в вічі Любий наш Михайлович Павло! Ну, а вмів же бути і суворим, І безжальним бути Вишня міг, Як назустріч чорним поговорам Підіймав свій праведний батіг! Без гучних прожив він декламацій, — А в душі поезія цвіла! Друг людини, друг природи й праці. Грізний ворог нечисті і зла. "7 червня, 50. Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму! 20 жовтня, 50. Я — письменник. Прожив я шістдесят з гаком літ. Трудне було моє життя. Підходжу до фінішу. Хто ж я, зрештою, такий? Я — Остап Вишня. Народ мене знає, народ мене любить. Не для хвастощів і не для самозаспокоєння це я говорю... Колись — я говорю правду — в години роздум’я я вирішив: житиму так, щоб нікому не зробити зла, прикрості..." — Остап Вишня, із щоденника "Думи мої, думи мої..." Остап Вишня ЯК Я РИБУ ЛОВИВ РА-А-НОК! Не ранок, а вірші! Угорі — небо. Внизу — земля. А передо мною ставок... Ви знаєте, що таке ставок? Це така велика-велика глибока в землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода. А у воді — риба, раки. Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака. Це одно. Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби. Для того я з собою взяв: а) Обов'язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу), б) сантиметр, в) циркуль, г) парасолю (сонце!), д) кошика, де вмістилося півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін., е) посвідчення особисте, є) учотну картку, ж) удку, з) жінку. Все, значить, що полагається. Закинув... — Клюйоть, дядя? — Проходь! Проходь! Свого часу клюніть! Пішов... І вже здалеку на голос «Гречаників»: Удіть, дядя, удіть, А вечерять чтось-то будіть. «Смійся, — думаю, — смійся!» Перші дві з половиною години стоїчно дививсь у ставок і думав: «Отже, дивись: кисень з воднем, яке-небудь Н2О, а скільки риби має...» А я, можна сказати, людина, hоmо, а хоч би тобі паршивенька тулька!.. Коли це: плиг-плиг-плиг! Поплавок! Сіп! — Є!! Ага! Лови, жінко, лови-лови-лови! Держи! Впіймала? — Є! —Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль! Давай обов'язкову постанову губвиконкому. Як там сказано? «Карась не менш як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око! — Є! — Шукай середину ока! Найшла? Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник! — Я не знаю де! — Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить, ззаду! У проході! Найшла?! — Та нема! — Зоологію забула? Чого вас по тих гімназіях учили? Давай сюди! — Ой! Уже! — Що вже?! — Виплигнув! У воду! Он-он-он! По-о-о-плив! — От іще! А ще й на курсах була! І в Укоопспілці служила! Паршивої риби не вдержиш!.. ... Плиг-плиг-плиг! Поплавок. — «Прочая риба»?! Скільки там для «прочої» одміряно? — Три вершки! — Давай сантиметр! Око є! Перевертайсь, «прочая». Де тут у тебе той «плавник задньопрохідний»?.. Нема! Дивись: плавника нема! Щука од'їла! Як же тепер? — А я не знаю! — Викину! Іди назад у став! Плавають тут без «задньопрохідних»! А потім відповідай! — О-о-о! Рачок! Іди, йди, йди! Ну, дивись, як там раки? Де їх вимірять? — Два вершки! Від кінця голови до кінця хвоста! — Давай сантиметр! Почнемо від голови. — Та то ти з хвоста починаєш! — Як із хвоста?! Це ж «шийка»! А на шиї й голова! — Та то хвіст, а не шия! Сам нічого не знаєш, а лаєшся! — Не все тобі дно, чи од хвоста до голови мірятиму, чи від голови до хвоста? — Ну?! — Вершок і сім восьмих! Іди к чорту! Пливи! Не міг на паршиву восьмушку вирости?! А теж лізе! ...Ходімо додому! Вечеряв «дядя» не «чтось-то», а тараню. ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ М. Т. Рильському БУВ такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще по лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої Радянської... Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса... Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече... Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці. У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте: —Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли? —Взяв! —Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, доведеться з «горлушка»! «Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля». Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це — ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись. Звуться ці часи у мисливців «зорьками» — вечірньою й ранковою. В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум — свист качиних крил. Ви і сюди — бах! І туди — бах! І отуди — бах! Ах, незабутні хвилини! На вечірню зорьку ви спізнились. Це — обов'язково. Запізнення на вечірню зорьку це — мисливський закон. Виходячи ще з дому,— та що там виходячи! — ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од'їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал чи до машини, на запитання знайомих: «Куди?» — кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» — і галопом далі. Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать. Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте. Ну, думайте собі на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися. — Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях! Де ж це... стопка? Прохав же покласти! — Що, нема? — Нема! — А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив'язую, щоб не забути! По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш! — Доведеться й собі прив'язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка». Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка»... Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя. Спільна для всіх мисливських оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що: «розкажу, то не повірите, але це факт!» Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань. І вільно дихається, і легко дихається... Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає... Сусіда тяжко якось зітхає... — Про що думаєте, Іване Івановичу? — Про Америку! Яка все-таки техніка! — А що таке? — Кажуть, двоствольну стопку видумали! І тихо... Поснули... «Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік: — Вставайте, вставайте! Час уже! — Г-г-г! М-м-м! — Вставайте! — М-м-м! — Б-б-бах! З криком: «Бомбьожка!» — ви зриваєтесь і мчите. — Куди?! Куди?! — В бомбосховище! — Тю на вас! То я в крижня гахнув! — І промазав! — Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув! Почалася ранкова зорька... Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики. Качка, як відомо, птах. Вона — літає. Як її стріляти? Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте. — Бах! — і в торбу! Бах! — і в торбу. А коли не повезе, тобто коли бах-бах! — і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в когось із мисливців кілька качок, киньте: — Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука. Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посімейства спитають вас: — Дорогі, мабуть, тепер качки? Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки. Найперше й найголовніше — обскубти качку. Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискублене пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопив, і пір'я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет — перина... Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатий: — Уже обскуб! Мамо, зваріть супу! Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: — Та це ж курка, а не качка! Ви авторитетно заявіть: — Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані... — А чому в неї горло перерізане? — Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась. Що ж тут дивного?.. Варіть уже, прошу вас! Залишається, отже, останнє — їсти суп. Як його їсти? Ложкою! Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва. Прекрасна книжка! ЩО Ж ТРАПИЛОСЬ НА ВУЛИЦІ ШЕВЧЕНКА?.. ... А трапилось це у 1952 році. Я тоді тільки-но починав писати. Байки, ясна річ. Кілька вже видрукував у місцевій газеті. А одна баєчка потрапила в Київ (хтось із друзів передав). І, навіть, була надрукована в "Перці". Я тоді ходив аж хмільний од щастя! Подумати тільки, у "Перці" — у самому "Перці!" — друкуюся! І ось одного дня чую: до Дніпропетровська приїздить редакція "Перця". І приїздить на чолі з головним редактором Федором Маківчуком!.. А в складі делегації — Остап Вишня! Я прямо місця собі не знаходжу: як з перчанами, як з Остапом Вишнею зустрітися?.. Ну, хай не зустрітися, а хоч би здалеку на них поглянути... І раптом — о, диво! — приносять мені записку. Такого змісту: "Шановний Олексію Гавриловичу! Запрошуємо Вас на вечір гумору і сатири, котрий відбудеться сьогодні о 18 год. в приміщенні університету. Павло Михайлович просив, щоб Ви прибули: Федір Маківчук". Мчу із запискою на вулицю Шевченка, до старого корпусу університету. Мчу і ніг під собою не відчуваю: головний редактор "Перця" записку прислав! Сам Остап Вишня мене — початківця — хоче бачити. Запрошує!.. За квартал до університету бачу натовп. "Що трапилося?" — думаю стривожено. І відчуваю: не проб'юся до університету, бо чим ближче до нього, тим щільніша юрба. Вся вулиця запруджена, навіть трамвай не ходить. З трудом протискуюсь ще на десяток метрів вперед і бачу міліцію... "Ясно, — думаю, — когось тут задавили, або ж-зарізали". Питаю одного: що, мовляв, трапилось?.. А він до мене з подивом: ти що з неба впав? Остап Вишня приїхав, от що трапилося!.. Ніколи б я не пробився у такому натовпі, якби не міліція... Показав я одному міліціонерові записку Федора Маківчука, він мене й провів. Власне, протягнув через натовп, а далі — в залу.. Сяк-так протиснувся я, став під стіною в проході, на сцену дивлюся. А на сцені гумористи сидять... "Котрий же із них Остап Вишня?" — думаю... Упізнаю Федора Маківчука. Він мене теж побачив, привітно кивнув, а далі щось написав і комусь записку передав... Стою. Щоб де-небудь сісти, годі й думати. У залі — грудці ніде впасти. Спасибі міліціонеру, що хоч сюди мене затягнув... Коли це протискується до мене дівчина. "Ви такий-то?" — питає. "Я такий-то", — одказую. А вона: "Товариш Маківчук просив передати: Павло Михайлович вас запрошує..." "Куди?" — аж оторопів я. "На сцену", — посміхається дівчина. "Та ви що... — шепчу їй. — Та я зроду на сцені ще не був". "Ось і побудете, — одказує. — А мені велено вас провести на сцену, я і проведу". І справді мене провела. Аж на сцену. Всадовила за стіл президії. Хоч Маківчук мені й посміхнувся підбадьорливо, та все одно я так розхвилювався, що світу білого не бачу. Отака зала повна-повнісінька, за столом відомі гумористи і раптом — я серед них! Дива-а!.. Трохи оговтався, осмілів... Вже навіть озираюся. Роздивляюся. Праворуч сидить симпатичний, сивуватий чоловік. Мовби на художника-перчанина Козюренка похожий. Я до нього шепотом: будь ласка, скажіть, де Павло Михайлович?... І він посміхнувся куточками уст і шепотом мені: "Скажу. Я і є Павло Михайлович. А ви будете, як мені казали. Олексій Гаврилович, байкар?" Я так розгубився, що й слова вимовити не міг... Павло Михайлович приязно стиснув мою руку і я трохи заспокоївся... Аж по якомусь часі чую — Остап Вишня оголошує: — А зараз ми надаємо слово вашому, дніпропетровському байкареві. Молодий байкар, але вже — зубатий! Байку він написав цікаву, глибоко-соціальну... І — називає моє прізвище. Не пам'ятаю, як я на трибуну вийшов, як вперше у житті з трибуни байку прочитав, як сів на своє місце... А коли сів, Павло Михайлович підбадьорливо шепнув мені: — Ну ось, бачите, і живий зосталися. І — дебютували вдало. Продовжуйте і далі в такому ж дусі. Я звідтоді й продовжую... Навіть тепер, коли схиляюся над байкою, то відчуваю добру, щиру та ясну усмішку Павла Михайловича, чую його теплий голос... І думаю: був я тоді зеленим початківцем, надрукував лише одну байку, а бач, Остап Вишня прочитав її, примітив мене, добром своїм підтримав мене... — А що ж, питаєте, трапилося на вулиці Шевченка? — і відомий байкар, автор популярного серед дітей "Кота Василія" Олексій Гаврилович Крилов радо посміхається. — А трапилася велика подія у моєму житті. Я тоді вперше побачив самого Остапа Вишню!.. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 3668 | Рейтинг: 5.0/4 | |
Всього коментарів: 0 | |