Головна » Статті » додатки |
Навіть один квант світла — це здорово! (Павло Білецький-Носенко) 24 "Тут може бути натяк і вище комісара!" (Євген Гребінка) 29
Навіть один квант світла — це здорово! (Павло Білецький-Носенко) 24"Тут може бути натяк і вище комісара!" (Євген Гребінка) 29ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО( І774—1856) НАВІТЬ ОДИН КВАНТ СВІТЛА — ЦЕ ЗДОРОВО! Павло Білецький-Носенко не належав до тих творців, з чиїми іменами пов'язано становлення нової української літератури (насамперед Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко), але "оглядаючи літературний процес початку XIX ст., не можна оминути деяких маловідомих письменників, що відіграли певну позитивну роль у розвитку української літератури" — Б. Деркач. До таких маловідомих письменників, які своїм бодай і скромним таланом внесли свою частку в розвій нашої літератури, і належить Павло Білецький-Носенко, вчений, педагог, поет, автор балад, байок, історичний письменник. Народився П.П. Білецький-Носенко у 1774 році в м. Прилуках в дворянській сім’ї. Закінчив Шляхетський сухопутний кадетський корпус у Петербурзі, служив у війську (Катеринославський єгерський корпус), брав участь у воєнних операціях, за відвагу нагороджений золотим хрестом на георгіївській стрічці з написом "За труды й храбрость". В чині капітана пішов у відставку, його обирали підсудком повітового земського суду (1801), працював помічником попечителя Прилуцького "богоугодного закладу" (1807—1809). Тоді ж, розпочинає педагогічну діяльність. Як писатиме історик М. Маркевич, "зайнявся освітою шляхетських дітей у власному бупинку в передмісті Лапинцях під м. Прилукою". У 1847 році йде у відставку в чині колезького радника. Для свого часу був вельми освіченою людиною, досконало володів кількома мовами, добре знав стародавню, нову світову, а також вітчизняну історію. (Його бібліотека нараховувала кілька тисяч томів латинською, французькою, німецькою, польською, російською, українською мовами — її він передасть громадським організаціям). Займався науковою діяльністю, літературою, перекладав. Створив ряд балад — модних тоді в Європі, — писав інші поезії. Не маючи великого талану, не міг зрівнятися з класиками, але його ім'я було відомим у 20—30-х роках ХІХ ст. Крім усього, віддав щедру данину сатирі та гумору. Автор бурлескної "Горпиниди", що поряд із "Жабомишодраківкою? К. Думитрашка, "Вечорницями" П. Кореницького, "Вовкулаками'' С. Александрова, "Харьком" Я. Кухаренка та іншими бурлескно-травестійними творами, під впливом "Енеїди" І. Котляревського внесли, як зазначає критика, "певне значення в процесі становлення нової української літератури". (Хоча "Горпинида" з'явилася друком вже по смерті автора, була зустрінута критикою суворо — мала хиби, — і до рівня "Енеїди", ясно, що не піднялася). Писав також сатиричні казки. І все ж серед його сатирично-гумористичного доробку головне місце займають байки, що з'явилися у 1871 році — збірка "Приказки в чотирьох частях''. Скомпонував Павло Білецький-Косенко''. Збірка складається з шістнадцяти книг по чотири книги в кожній частині. 333 байки, вміщені тут, написані поетом в 10—20-х рр. позаминулого століття. Сам автор, зазначав, що ті 333 байки "переделаннне с лучших французских (почти весь Лафонтєн й Флориан), немецких и российских баснописцєв". Українською, звичайно, мовою, з українським колоритом, деталями українського побуту, з народними характерами, тож деякі з них стали наче новими (оригінальними) творами. Це ж треба! Павло Павлович, дворянин, все життя якого минуло в російськомовному оточенні — вдома, на навчанні в столиці імперії, у війську, на війні, на цивільній службі, де навіть заборонялося розмовляти "по-хохлацкому", а української мови не забув і писав байки тільки рідною мовою. Вже за одне це (що писав байки рідною мовою, не заявляючи, як сьогодні заявляють деякі зденаціоналізовані, що їм, мовляв, "по-руському какось зручнєй") заслуговує нашої поваги і шани. "У 70-ті роки вони, звичайно, не могли стати помітним явищем в українській літературі, — зазначає критик, — оскільки на той час уже були високохудожні зразки в жанрі байки, створені Є. Гребінкою і Л. Глібовим. Проте кращі байкарські твори Білецького-Косенка, як оригінальні, так і перекладні, завдяки наявності в них окремих реалістичних тенденцій, елементів демократизму й гуманізму, завдяки простоті й дохідливості, не втратили і сьогодні певного мистецького і пізнавального значення. У передмові до збірки "Приказки" Білецький-Носєнко говорить про те, що його байкарські твори адресовані насамперед широкому демократичному читачеві; він впевнений, що їх читатимуть. Од гір Хорватських до рівнин, Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручой Під кельями святих пливе де тихий Дін... Його байки переважно алегорично-повчально-дидактичного змісту, хоча деякі наповнені суспільним життям і його вадами, вони повинні йти у "великий світ, жартуючи "людей учить", "простецький глузд к добру хоч трохи возворушить". Закликав до добра, а це вже не мало. А ще байкар славив чесну працю — єдиний шлях до добра. Він висміював несправедливий суд, держустанови де грабують просту людину, де працює самодурство й принуки. Хоча б як це змальовано у байці "Тяжба" — а це й сьогодні актуально, і завтра-позавтра буде теж на черзі денній. Правда, критика, ні-ні та й "шпигає" байкаря. Мовляв, у нього є ряд творів, у яких виявилися консервативні (але ж не всім революціями займатися — В.Ч.), а часом і відкрито реакційні тенденції..." Автор, мовляв, у деяких своїх творах прославляє доброго монарха (ми таких ''добрих монархів" за есересерії 70 з гаком літ славили, і скільки надій на них покладали! — В.Ч.), говорить, що не можна "весь світ равенством наділить..."Гай, гай, історія нас вчить, що таки й справді не можна. Весь світ наділить рівністю. Свідчить пані історія, що рівність для всіх століттями й тисячоліттями залишається, на жаль, усього лише мрією людства. Хоча б і золотою, але вона все одно залишається примарною. Ось чому байки П. Білецького-Носенка і сьогодні являють певний інтерес і належать до нашого байкарського активу. Павло Павлович писав і російською мовою, в тім числі й байки. Хоча б "Сто басен в четверостишиях". Білецький-Носенко не лише переклав російською мовою деякі романи, а й також написав історичний роман в трьох частинах "Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов й обычаев ХVП века в Малороссии". Це одна з ранніх спроб (роман, ясна річне вільний від недоліків) у нашій літературі художнього опрацювання сюжету про історичні події 1648—1654 років, про Богдана Хмельницького та про його бойових побратимів... Жаль, але цей історичний роман Білецього-Носенка так досі й не видано. Чорновий автограф роману "Зиновий-Богдан Хмельницкий" зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук України. А щодо того, що талант його скромний, то... Квант — мінімальна кількість, яку поглинає або віддає фізична величина, коли вона перебуває у нестаціонарному стані. Тож і хочеться нагадати, що Сонце наше — основа життя на Землі, — теж складається з фотонів і квантів. Власне, його світло. Малесенькі кванти всі разом і створюють те світло, що ним сонце осяває нашу Землю. Отож, пишіть. Навіть і тоді, коли у вас талант та здібності виявляться скромними — не всім же класиками бути. (У кожному лісі є підлісок). Тож пишімо. Аби сонце нашого Сміху, завдяки й нашим квантам світла, ніколи не гасло, а гріло нас і бадьорило. ДВА ЗЛОДІЯ ДА КІНЬ Два Злодія украли десь Коня. До світа з ним велись да й завелись дорогой: Один хотів держать.другий казав: "Нічого! Сам, бач, із ним пеня, За його візьметься великая ціна, Ми мусимо продать". — " Не буде так, небого, Тобі кажу, брехня". Од сварки добрались до кия. Покіль латались два Злодія, Підкрався третій сват (він чув те з-за кушів), На здобчи худко сів Да й вдрав во всі лопатки Буває два панки так чубляться за спадки: Заки враг думає, ось хуторок дістав! А третій, гірш обох, суддя до них устряв Да хабара зідрав З обох, собі ні гадки, Обом вказавши фук, Худобку їх прибрав до рук. МУЖИК ДА ГАДЮКА Езоп розказує,що десь один Мужик, Хоч вельми сердобольний, Да трохи божевольний, Зимой пішов на тік; Аж бачить на снігу здубілую Гадюку. І збідкався над нею да й взяв як добру в руку; Забув, що гаспид змій І звіку злий-лихий, Що за добро і звик точити яд в одплату. Приніс його у хату Й до печі положив, Одігрівав з жалем да так і одігрів. Ледве в крові лихій душа заворушилась, Та враз і злість ізнов гадючка воротилась. Роззяяв писк, сичить, Клубиться, шелестить І жало точить враг за ласку щиру Да сичеться добродія вкусить. Мужик поостеріг да ухопив сокиру. "Згинь, лютий гад", — казав. І на шматочки невдячную розтяв. Од злого за добро жди певно віроломства. Отож услід йому за те готова й помста. СЕЛЯНИН ДА ЙОГО ДІТИ Працюй, небог, роби, не гайся — літо в полі, То матимеш всього доволі! Колись один заможній Селянин Почув смертельную хворобу. Кликнув своїх синів Без свідків, їм сказав: "Держіть свою худобу, Що довелась мені в наслідство од дідів! Бо на однім з ланів, не тямлю на которім, Захован сутий скарб. Всяк зна — робить не сором. Дак лихо! Щось не всяк буває праці рад, Не хоче рук додать. Кажу: би не губіть охоти: Всю землю зворушіть, То візьмете і клад, Кажу, працюйте в поті! Чи вітер вчав зривать листи з дерев'я жовті, Хапайтеся за плуг. Везді, во всіх кутках, Де є, переоріте, Нігде огріхів не пустіть. Кажу..." І згаснув дух. Сини, сховавши батька, Взялись копать, орать, Не жалуючи праць, ні статка. Що ж? Грошей не знайшли; зате ж на прийшле літо Таке родило жито, Що тісно на току скирти вставлять, Отець синам хотів у вічі доказать, Що праця — певний клад. ЄВГЕН ГРЕБІНКА (1812—1848) "ТУТ МОЖЕ БУТИ НАТЯК 1 ВИЩЕ КОМІСАРА!" Як мало він прожив — усього ляше 36 годочків. Хіба це вік — навіть для позаминулого століття! Доля щедро наділила його таким яскравим талантом, і так мало дала часу для його реалізації. Та й по смерті поета не нокявули нещастя — доля його рукописної спадщини трагічна. Вдова з другим чоловіком поневірялась чи не по чужих кутках, терпіла нестатки й розорення, пережила пожежу та інші негаразди — все це й стало причиною того, що багатющий архів її першого чоловіка визначного поета і прозаїка Євгена Гребінки майже весь загинув. До нас дійшли лише поодинокі автографи його творів та листів. І хто зна стільки щезнуло разом із його загиблим архівом не опублікованих речей — як поетичних так і прозових. Збереглося лише те, що за життя автора було надруковано в журналах, альманахах чи виходило окремими виданнями. Письменник був плідним і за свого короткого життя багато встиг видати — поезія, проза, в тім числі й роман "Чайковський", пісні, що й досі перебувають в активі відомих співаків. У 1862 році вийшло "Сочинение Е.П. Гребинки" в п'яти томах, повне зібрання у десяти томах (1902), двотомник наступного року. За радянських часів виходили твори в п'яти томах (1957) і в трьох (1980), вибране у 1990-му. Писати Євген Павлович почав рано — ще навчаючись в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька в 14-річному віці. (Рукописні журнали, як і виходили в гімназії — принаймні, один з них, — чи не повністю заповнювалися літературними спробами Гребінки — поетичними і прозовими). Писав син небагатого поміщика з Полтавщини переважно українською мовою (пізніше стане й російським поетом). Тяжів до байки, написавши їх — що вціліли й збереглися — числом 25. Коли автор у 1834 році переїде до Петербурга, то видасть їх під назвою "Малороссийские приказки'' з посвятою: "Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова”. І байки відразу ж принесуть йому довгу і немеркнучу славу — другим виданням вони вийдуть у І836 році. Іван Франко, стриманий взагалі на похвалу, назве Гребінку "автором пречудових українських байок". Таким він і залишиться назавжди — пречудовим українським байкарем, класиком нашого байкарства. Тоді байка була як ніколи популярною, (І в Ніжинській гімназії, де навчався Євген Павлович — теж). Коли панував псевдокласицизм, багато хто кинувся як за рятунком до байки, з неї риторики і піїтики брали зразки всіх стилів — від низького до середнього і високого. Все було в байці, а особливо у ній вільно почувалася народна стихія. В Росії байка запанувала з часів Крилова. Велика байкарська традиція і в той час, і століттями раніше, панувада і в Україні (віршовані гуморески в нашому розумінні почалися з часів С. Руданського, хоча гумористичні вірші були популярними задовго до автора "Співомовок"). Байки використовували і ритори і поетики, викладачі охоче оперували ними, вони звучали в проповідях як мудрість народна, вікова, уводилися до перекладних збірників — як і близькі до них притчі, апологи. Особливо І. Франко вирізняв байки Г. Сковороди — предтечі Крилова й Гребінки, — як такі, що написані "гарною, подекуди навіть граціозною прозою". На Україні, крім Є. Гребінки та Г. Сковороди стародавні байки досягли свого нового злету в творчості П Білецьного-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, з'явилася байка-казка, байка-приказка — нові її українські різновиди цього жанру. Байка завжди критична до зображуваного, дає йому свою оцінку із своїх позицій. "Байки Гребінки своїм корінням сягають насамперед у народну творчість, де животрепетно виражені одвічні думи, прагнення та сподівання трудового люду. Саме тому в них.... поставлені соціальні суперечності тогочасної дійсності, а оригінальний національний колорит посилював реалістичне звучання, робив їх зрозумілими для народного читача... ...Байкам Гребінки властива висока майстерність і розмаїття органічних художніх засобів... Пейзажна розмаїтість засвідчує гострий художній зір байкаря, реалістичне бачення й осмислення ними байкових обставин і образів, емоційне сприйняття навколишньої краси, уміння вдало поєднати їх із сюжетними можливостями..." — С. Зубков. Недарма ж І. Франко зазначав, що в байки Гребінка вклав "всю свою поетичну душу і любов до України". Писані 160 років тому, вони звучать як сьогоднішні твори і, здається, що й багата, щедра, вееело-поетична мова їхня не тодішня, а наша, теперішня. А відтак байки його народні, національні, суто українські. Були, є і будуть. Ще Бєлінськнй писав про те, що в байках Крилова "нема ні ведмедів, ні лисиць, хоч ці тварини, здається, і діють у них, але є люди і при тому російські люди". У байках Гребінки теж діють не ведмеді чи лисщі та інші звірі — хоч вони там і є, — а люди. І при тому українські. Правда, Є. Гребінці іноді докоряли критики, що він, мовляв, не досягнув сатиричної насиченості своїх байок. З цього приводу Максим Рильський так висловився: "Кажуть, що до сатири Гребінка рідко сягає. Так, але буває і гумор, що б'є досить сильно і влучно, і цей гумор має у Гребінки безперечно національний, не позбавлений мужності характер". І при тому все ж таки — в супереч твердженням деяких критиків, — глибоко сатиричні. Хай і не всі, то деякі з них. Ось хочби "Вовк і Огонь". З такою мораллю: Мій батько так казав: ''3 панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе, Із ними можна їсти й пить, А цілувати їх — крий нас боже!" Не забуваймо, що в становленні художнього реалізму Євген Гребінка був серед тих, хто торував шлях Великому Кобзареві. Як і те, що його байки стали класикою і разом з його ж ліричними піснями та іншою творчістю стали здобутками і —значними! — нашої української культури. І хоч запопадливі критики минулих часів, вислужуючись— за "традицією", а радше з принуки тодішньої ідеології, самодержавної червоної, — перед "старшим братом'' —виносили йому вердикт і що він, мовляв, не досяг сатиричної насиченості байок Крилова (ах, ці безконечні порівняння українських письменників з письменниками "старшого братнього народу" і шпильки, що українці, це всього лише старанні учні великоросійських митців!) сатиру його байки несуть ще і яку! Вони оригінальні і не є ремінісценціями Крилова чи ще когось там з великоросів. Вони самостійні, актуальні і сьогодні... сучасиі. Тобто мають не лише історичне значення, вони й нині у живому літературному процесі. А в часі їх написання — як і пізніше — й поготів! У 1894 році, через піввіку по смерті байкаря, один з цензорів Російської імперії, розглядаючи подані на перевидання байки Гребінки, зауважив, що в байці його "Будяк да Коноплиночка'', у якій змальований жорстокий комісар (як представник вищих верств суспільства) є образом узагальнюючим, і з цього приводу глибокодумно зауважив: "Тут може бути натяк і вище комісара!" Воістину! Як воістину був правий Іван Франко: "Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, — гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна". Байки Євгена Гребінки і сатиричні, і гумористичні, але в обох випадках дошкульні і несуть відкритий натяк справді "вище комісара"! У цьому, та ще в їх національності, народності, багатстві мови і літературних достоїнствах і криється їхня неперехідна цінність. Як і їхнього автора, такого своєрідного письменника, як би ми сьогодні сказали, діяча на ниві української культури (власне, орача і сівача). Він хоч і не довго жив, але багата утяв. Будучи високого злету сатириком-гумористом, в той же час був і прекрасним поетом-ліриком, піснярем (у двох культурах — українській і російській), прозаїком, організатором, ініціатором, робітником, зрештою. Які щемкі, глибоко ліричаі пісні писав цей від Бога сатирик-гуморист: "Ні, мамо, не можна нелюба любити", "Очи черные, очи страстные", "Молода еще я девица была".... Завершивши життя у 36 років (інші, буває, в цей час ще тільки-но починають розкручуватися), він встиг зробити ой багато! З 1834 року Євген Павлович жив у Петербурзі, холодній і туманній столиці імперії, викладав російську мову й літературу у військово-навчальних закладах. Знав її блискуче, як свою рідну, тож звинуватити його в пресловутому "українському буржуазному націоналізмові" (тоді — сепаратизмі, мазепинстві) ажніяк не можна було! Живучи й працюючи в Петербурзі, брав дієву участь в тогочасному літературному житті — як українському, так і в російському. Навіть створив гурток, який об'єднав — навколо нього, Гребінки! — українську мистецьку й літературну інтелігенцію на чужині, в діаспорі. У І836 році познайомився з молодим художником Тарасом Шевченком, кріпаком, який вже починав писати поезії. Сприяв викупленню його з кріпацтва і навіть допоміг йому видати "Кобзар'' (1840) — вже за одне це ми Євгену Павловичу маємо бути вдячні. А ще Гребінка в 1841 році підготував і видав один з перших українських альманахів "Ластівка'' ("Ластовка"), у якому опублікував твори українських письменників: уривки з п'єси Котляревського "Москаль-чарівник", повість Г. Квітки-Основяненка "Сердешна Оксана", байки Л. Боровиковського, ліричні вірші В. Забіли, Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетичні добірки народних пісень і приказок. У "Ластівці" Євгена Гребінки вперше з'явилися поезії Тараса Шевченка — і все це він, Євген Гребінка, невгамовний і дієвий! Він увійшов до "натуральної школі" російської літератури, у своїх творах відображував реальне життя, тож цілком справедливо визнано: творчість Гребінки сприяла становленню реалізму в українській та в росіїській літературах. Є на Полтавщині нашій славній симпатичне і мальовниче місто Гребінка. Засноване 1895 року під час будівництва залізниці Харків—Київ і назване... Так, так, на честь Євгена Гребінки, українського байкаря і поета, прозаїка й діяча, уродженця ближнього хутора Убіжище (нині с. Мар'янівка). Таким чивом Євген Гребінка належить до трьох — якщо мене не підводить пам'ять, — українських письменників, чиїм ім'ям названі міста (не села, є, напр. Шевченкове, (колишня Кирилівка) Сковородинівка, названа на честь Григорія Савича Сковороди, на честь Гоголя на Полтавщині є Гоголеве, селище міського тину тощо), не вулиці (останніх чимало), а — міста! Перші два письменники, які удостоїлись такої честі, це — Тарас Шевченко, чиїм іменем назване місто Шевченко на півострові Мангишлак, Казахської РСР (тоді РСР),порт на Каспійському морі, колишнє Актасу. Нині йому повернуто попередню назву — але чи хоч зберігся пам'ятник поету, у місті, що носило його ім'я? А другий — Іван Франко, який має "своє" місто Івано-Франківськ і однойменну область (навіть область!). І третій Євген Павлович. Місто його імені на Полтавщині. Він — єдиний український еатирик-гуморист (і поет, і прозаїк, теж), чиїм іменем названо не лише місто, а й цілий район — Гребінківський, північно-західна частина Полтавщини, 42 населених пункти, що підпорядковані міській та 11 сільським Радам народних депутатів. Лежить у межах Придніпровської низовини, чорноземні ґрунти, поклади торфу. Лісостепова зона. Колись район імені українського байкаря мав 10 колгоспів і один радгосп, 174 кілометри автошляхів, 31-ну загальноосвітню школу, 11 будинків культури, 17 клубів (цікаво, чи хоч вціліли вони нині?), біля трьох десятків бібліотек. Гребінківським районом протікають дві річки: Сліпорід та Оржиця, права притока Сули. Нині, на жаль, з додатком Гнила. Була, була Оржицею, а це вже стала Гнилою Оржицею. Заплава її вже заболочена, слабка протирічність (замуленієть, простіше, занехаяли річку), вода застоюється, де-де й загниває. Звідси й Гнила. (На Україні таких вже багато: Гнила Прип'ять, Гнилий Рів, Гнилиця, Гниловоди, Гнилоп'ятка, Гнилушка, І навіть Гниле море — Сиваш. А втім, це тема для нових байок!). А в часи Євгена Павловича, а колись… Бунтівнива була, чиста-пречиста і така бурхлива, що завдавала шкоди місцевому люду щовесни. З-за цього і в байку Євгена Гребінки потрапила. РИБАЛКА Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь! Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї! Вона в Сулу тече у нашій стороні. (Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь). На річці тій жили батьки мої І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола, Народ письменний страх, Бував у всяких школах, Один балакав на сотні язиках. Арабську цифиру, мовляв, закон турецький Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки. Подумаєш, чого-то чоловік не зна! Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму Рибалка ятером ловив в тій річці рибу; Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна, Пригріло сонечко і з поля сніг погнало; У річку сніг побіг, і Оржиця заграла, І ятір, граючи, водою занесла. «Уже ж вона мені отут сидить в печінках, Ся річка катержна! — Рибалка став казать.— Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,жінко: Піду я до Сули скажену позивать!» І розні деякі казав, сердега, речі, Із злості, як москаль, усячину гукав; А далі почепив собі сакви на плечі, У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв І річку позивать до річки почвалав. Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю; Про те ніколи сам Рибалка не казав; А тілько він дійшов, як слідує, до краю. Сула шумить, гуляє по степам. Рибалка дивиться і очі протирає: Не вірить сам своїм очам, Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір — Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам І бідного його ниряє ятір! Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь. А що, земляче, пожививсь? Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові! Еге, Охріменко дурний: Пішов прохать у повітовий, Що обідрав його наш писар волосний. ЯЧМІНЬ С и н Скажи мені, будь ласкав, тату, Чого ячмінь наш так поріс, Що колосків прямих я бачу тут багато, А деякі зовсім схилилися униз, Мов ми, неграмотні, перед великим паном, Мов перед судовим на стійці козаки? Б а т ь к о Оті прямії колоски Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром; Котрі ж поклякнули — то божа благодать: Іх гне зерно, вони нас мусять годувать. С и н Того ж то голову до неба зволить драть Наш писар волосний, Онисько Харчовитий! Аж він, бачу... Б а т ь к о Мовчи! почують — будеш битий. ВЕДМЕЖИЙ СУД Лисичка подала у суд таку бумагу: Що бачила вона, як попелястий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, Їв сіно, і овес, і сіль. Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки, Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки. «Як можна гріх такий зробить! Воно було б зовсім не диво, Коли б він їв собі м'ясиво»,— Ведмідь сердито став ревіть. «А то він сіно їв!» — Вовки завили. Віл щось почав був говорить, Да судді річ його спочинку перебили, Бо він ситенький був. І так опреділили І приказали записать: «Понеже Віл признався попеластий, Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м'ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать». ПШЕНИЦЯ Я бачив, як пшеницю мили: То щонайкращеє зерно У воду тільки плись, якраз пішло на дно, Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі. Привів мене господь побачить і панів: Мов простий чоловік, там інший нан сидів, Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили І здумав зараз я, як тільки погладів, Що бачив, як пшеницю мили. ЦАП «Мабуть, нема уже на світі правди! Мабуть, вона уже за море утекла! Чим я од Муцика поганший, справді? А пані те щеня учора привезла, Сьогодні вже йому і дзвоник почепили. Да як моторно він бряжчить, Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить Та гавкає на мир щосили!» — Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав. Хазяїн, річ таку почувши (А по-цапиному він дещо розмишляв), Йому дзвінок на шию намотав. Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав І гетъ-то честію такою запишнився, Да швидко став їй і не рад: Бо тілько Цап стрибне у панський сад, На шиї дзвін дзень-дзень! — народ заворушився, І гостя втришия в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать. Пройшло йому те врем'я, що, бувало, Майнув де здумавши, куди б то не попало, Поїв, пообгризав — і слід пропав, А вибіга і долинки, і гори, Де був — то пожививсь; ніхто того не знав. Еге, я правду вам казав: Нащо було Паньку прохаться в прокурори! УТЯТА ДА СТЕП Минулися гречанії жнива; Семен натяг кожух на плечі; Тепло пройшло, дітвора лізе к печі, Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава Сніжечком біленьким припала. Бідашний Степ став сумовать; Пташки, що влітку так співали, У ірій вже поодлітали, І тілько край ставка оставсь табун Утят. Чи крижні то були, чи то були чирята, Про те нам байдуже, а сила тілько в тім, Що Степ іще не був пустий зовсім; Дивлюсь, було, знялись з води Утята, Закахкають і ну Степом кружлять, І видно все-таки, що сеє не пустиня, Аж ось уже й вони летять. «Куди нас враг несе до гаспидського сина! — Почав Утятам Степ казать.— Хіба ви хочете мене покинуть? А я ж вас Літом годував, І просо, і овес, і гречку вистачав: Без вас хіба мені з нудьги сказиться?» «Улітку на тобі усякий хліб стояв; На себе глянь тепер, який ти сивий став: Останній колосок холодний сніг сховав, І нічим нам біля тебе живиться; А голод за,що нам терпіть?» — Сказали Утята і ну швидчій летіть. Чи знаєте ви сивого Кондрата? Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать, Що жінка щось його глядить не дуже хати. Мабуть, що упада їй діду одвічать, Як сивому Степу одрізали Утята. БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА «Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» На Коноплиночку в степу Будяк гукав. «Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш, Що землю у мене з-під корінця забрав». Бува, і чоловік сьому колючці пара: Людей товче та й жде, щоб хто його кохав. Я бачив сам таких і, може б, показав, Та цур йому! розсерджу комісара! | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 6404 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.8/4 | |
Всього коментарів: 0 | |