Головна » Статті » додатки |
"...І готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду" (Юхим Гедзь) 166 Останній етап: біломорсько-балтійський табір
"...І готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду" (Юхим Гедзь) 166Останній етап: біломорсько-балтійський табір (К.Котко) 172ЮХИМ ГЕДЗЬ(1897—1937) "... І ГОТУЄ ЧЕРГОВІ ЗАМАХИ НА КЕРІВНИКІВ ВКП(б) І РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ" Савицький Олексій Васильович (літ. псевдонім Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) народився 2 березня 1896 року в м. Золотоноші на Полтавщині (тепер Черкаської області) в сім'ї теслі. Закінчив земську школу, два курси Київського музичного інституту ім. М.В. Лисенка. Працював земським писарем, після революції — службовцем у радянських установах, журналістом у редакціях газети "Комуніст" і журналу "Червоний перець". До жодної з політичних партій не належав. Був членом літературної організації "Плуг". Статті, нариси, оповідання, гуморески, фейлетони друкував у газетах "Комуніст", "Селянська правда", "Пролетар", "Культура і побут", журналах "Плуг", "Плужанин", "Сільськогосподарський пролетар", "Сільський театр", "Всесвіт", "Знання", "Нова громада", "Червоний перець" та ін. Видав друком такі збірки оповідань і гуморесок; "Антон Троянденко", "Буває й таке" (1927), "Принципіально", "Троглодити", "Завзятий середняк" (1929), "Конкурс на гопак", "Ті ж і Мирон Гречка", "Столичний гість" (1930), "Перший іспит" (1931), "Тихою сапою" (1933) та низку п’єс. Співробітник Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Замков, розглянувши матеріали, за якими Савицький О.В. ніби "був учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила за мету боротися з радянською владою", вирішив, що перебування його на волі може вплинути на хід слідства. Вчинили на квартирі трус і заарештували господаря 2 листопада 1936 року. До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому ж допиті, який вів слідчий Лисицький, письменник визнав себе винним. В обвинувальному висновку йому інкримінували "активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, зв'язаній з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, що вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство т. Кірова і готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду". На закритому засіданні 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Савицького-Гедзя О. В. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особистого майна. Вирок виконано 15 липня 1937 року в м. Києві. За протестом помічника Головного військового прокурора СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 22 березня 1958 року розглянула матеріали справи і дійшла висновку: "Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. щодо Савицького-Гедзя (він же Ясний) Олексія Васильовича за наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину". Юхим Ґедзь реабілітований посмертно. Посмертно йому повезло менше, як хоча б його побратиму, теж розстріляному Юрію Вухналю — після реабілітації Юхима Ґедзя так досі й не перевидали. З 1937 року і по сьогодні. По 2009-й рік. Себто 72 (сімдесят два!!!) роки він — талановитий наш сатирик-гуморист, — перебуває у забутті, іначе в негласній забороні. І це він — посмертно реабілітований, як невинно репресований. А це фактично другий розстріл — тільки вже без строку давності. І наче аж без права на реабілітацію. Навіть за хрущовської "відлиги", за горбачовської "перебудови" його так і не видали, Юхима Ґедзя, розстріляного 15 липня 1937 року у місті Києві. Того ж року і того ж дня та місяця, коли було розстріляно його колегу-одноперчанина Юрія Вухналя. Наче він і досі, як сказано у його вироку "готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду". Не видали його, не увели в літературний обіг за всі вісімнадцять років, що минули звідтоді, як у 1991 році було нарешті скинуто комуністичне ярмо й Україна стала вільною і незалежною. Коли настав час збирати її понищених дітей. Одинадцять веселих збірок Юхима Ґедзя, виданих у 1927— 1933 роках були після його арешту і розстрілу в потилицю вилучені з бібліотек і спалені (точнісінько як у Німеччині після приходу до влади біснуватого фюрера палили книги прогресивних письменників!) і де шукати бодай який уцілілий примірник бодай якої-небудь збірки Юхима Ґедзя (якщо де що й збереглося дивом-чудом, то лише в приватних бібліотеках). Розстріляний у 1937 році, реабілітований у І958 році, Савицький Олексій Васильович — він же Юхим Ґедзь, — все ще перебуває у вигнанні — чи то пак у забутті і все ще ніяк не може повернутися в рідну Україну. І все ще невідомо, де знайти його колись репресовані і знищені твори, які після 1933-го в Україні (та й будь-де, а будь-де це — ніде) не перевидавалися і теперішньому поколінню й геть невідомі (як і самі письменники) — хіба що історикам, літературознавцям що про нього відомо. Принаймні, спеціалісти зобов’язані і таких пам’ятати — фах до І раптом кілька речей знайшлося. Там, де їх і не сподівався знайти. Року 2005-го у Черкасах вийшов симпатичний — і змістом, і оформленням — томик "Перепустка в безсмертя". Антологія (перша) гумору Черкащини. (Упорядник Анатолій Горбівненко). Коли Пегас прогикує на Парнас, Коли підкови до копит протерті, Веселе слово маймо про запас, Бо то для нас — "перепустка в безсмертя"… Антологія увібрала в себе гумористично-сатиричні твори літераторів, чиє ім’я тісно пов’язане з цим благословенним краєм" — як здобутки класиків української літератури, так і гуморески, байки, усмішки, пересмішки наших сучасників, а також тих, хто певний час жив, творив на черкаській землі — як хоча б знаний Іван Крилов... Так, так, російський "дідусь Крилов", класик наших сусідів, який у роках І797—1801 жив у селі Козацькому, що на Звенигородщині (тепер Черкащина). Відомо навіть те, що мешкаючи в Козацькому, він створив двоактну жарто-трагедію "Підщипа" ("Тріумф") — злу сатиру на самодержавство... "Підщипа" вперше була поставлена в Козацькому, і сам автор Крилов грав у ній роль "Трумфа". В Козацькому була створена і комедія "Пиріг", яка мала щасливу сценічну долю (була поставлена у Москві). У дендропарку села Козацького на Звенигородщині — пам’ятці садово-паркового мистецтва ХVIII століття є велетень дуб, із яким пов’язують задум байки Івана Крилова "Свиня під дубом". Пізніше, в одному з листів Крилов назве Козацьке "чарівним селом". Всього ж в Антології вмішено твори (не рахуючи давньоукраїнської гумористики) 55 сміхотворців — включно із сатиричними творами Тараса Шевченка. І серед них 5 гуморесок Юхима Ґедзя. Мав рацію автор передмови доктор філософії, професор, член НСПУ Володимир Поліщук, що "черкаський сатирикон має своє вельми симпатичне обличчя в інтер’єрі сатирикону всеукраїнському". Він мав авторитет минулого, розмаїте сучасне й багатообіцяюче майбутнє. З вірою в це чому б і не сміятись? Чи хоча б усміхнутися. Юхим Ґедзь 8 БЕРЕЗНЯ 2028 РОКУ Ану, чоловіки, заплющуйте очі і думайте... Думайте, що ви живете не 1927 року, а так, сто років уперед — у 2027-му році. Замісили ви з вечора діжу, покачали білизну, заштопали жінці панчохи, приспали доньку Конюшину і полізли собі відпочивати під піч. Спочивали чи не спочивали — чуєте, Автономія ваша вже гримає. — Фордзоне, чуєш! Ану вставай! Встали. Затопили в печі, зварили обід, спекли хліб, посадили на лопату Конюшину. — Попелом притруси! — гукає жінка. Притрусили попільцем, винесли, куди слід (не подумайте тільки — доньку винесли), вертаєте. — Ану, — каже Автономія, — надівай мою стару спідницю, та пошукай отам на печі ще материн очіпок, підемо. А тим часом сама взяла спечену хлібину, повертіла її на всі боки, а тоді: — І щоб тебе й коло серця пекло, анахтему! Подивились на неї: — Хліб же гарний! А вона вас тим хлібом по тім'ї — так і сіли. Ну, нічого. Наділи ви спідницю, очіпок. — Бери Конюшину, вкутай гарненько, та ходімо, бо вже нерано. Приходите на майдан, а там же народу-у-у незлічимо: сват Борона, кум Рало, зовиця Семипілка, тітка Кукурудза, племінник Пропашний, дядько Трієр — і всі в таких пишних спідницях, а на сусідові очіпок так і виграє на сонці. Подивились ви на свою стару спідницю, потім на свою половину Автономію — і такий вас жаль за серце вхопив, що й не сказати. — Чи я тобі не годив, чи не гарну постіль тобі слав... Ех, де той 1927-й рік... Не встигли подумати, як почалося й саме свято. Жінок прийшло, так де вони тільки й зростали. А як почали говорити, а як почали доводити: — Несознательні жінки. Та до рад чоловіків не проводять, та до кооперації чоловіків не обирають, та просвітку їм, бідним, за пелюшками та за коритами немає. А одна так прямо каже: — Доки ми, жінки, не усвідомимо, що й мужчина — чоловік, доти не бачити їм, чоловікам, пресвітлої години. Довго говорили. У нас уже й руки помліли, Конюшину держачи. — Переміни мене, — просите в жінки. А вона: — Держи, коли виніс, а ні, то віднеси додому та приспи. Отака «сознательность». Держите вже до кінця. А вони говорять, а вони говорять, ну річка бурхлива, та й годі. Аж ось скінчили. Ідете ви зі своєю Автономією додому. Тільки-но порівнялись з сусідчиним двором, чуєте, а там аж хата ходором ходить: — Ой не буду ж, не буду, — проситься сусіда. А жінка: —Я тобі дам по зборах ходити, я тебе піду! — та по чім попало, по чім попало. — Дивись мені, — застерігає вас Автономія, а в самої так усмішка й заграла. Прийшли додому і тільки що, приспавши Конюшину, лягли й собі відпочивати — лізе до вас Автономія... Розплющуйте мерщій очі та гукайте голосніше: « Х а й ж и в е 8 б е р е з н я 1 9 2 8 р о к у ! » «ОХОТА ПУЩЕ НЕВОЛІ» Відчувайте: Сонце ще не сходило. Туман, наче молозиво, од землі аж під стріху, а вище... вище — аквамариновий прапор розгортається. — Василю, чуєш, Василю? Пора. — Пора... Ага... Пора, значить? — Сонце сходить — вставай. — Сходить... нехай... той... ну да... — Чи ти, може, не підеш, Василю, га? — У-у-у-у-у… — Та не потягайсь на мене... Не підеш? — Що таке? — Сонце сходить. — Га? — Пора. — Що пора, куди пора? — Та на полювання пора. От чудний! Ото, значить, така розмова натщесерце. Потім одна нога отак-отак-ота-а-к, потім друга нога отак-отак-ота-а-к, потім руки отак-отак-ота-а-к, потім у-у-у-у-у… — на полювання, кажеш? — і тоді вже встається, сідається, звішується ноги з ліжка і сидиться. — Ну, довго ти ще будеш? — Довго? Я зараз. Зараз — це так з півгодини… Вийшли. Ранок підкрався і, пам'ятаєте, ще в школі, підсилки і бр-рязь, отак ранок підсилки. Аквамариновий прапор розгорнувся і давить молозиво до землі. В чоботях тільки — чвях-чвях-чвях — це по росі. А мимо сояшники ридають — кап-кап-кап — сльози. Отут і перельот. Стоїмо. Куримо. ... Хрррр-ббах! ... Хрррр-ббах! — Впало? — Полетіло! — Ні, впало! — Ні, полетіло! Полетіло. Стоїмо. Куримо. ... Хрррр-ббах! ... Хрррр-ббах! — Впало? — Полетіло! — Ні, впало! — Ні, полетіло! Полетіло. А сонце п'є росу. — Побредемо на болото. — Побредемо. ... Ух... — це так у болото. Бредемо. Сонце вже випило росу і п'є болото. — Ва-си-лю-у-у-у!.. Бредемо. — Чи-ти-о-бі-дав? Чи-ти-о-бі-дав? — іволга так питає. Бредемо. Сонце вже напилося і таке по-о-вне суне на захід. Вибродимо. — Ти вбив? — А ти? — Сядьмо. Сіли. — Тась-тась-тась, тась-тась-тась. — пливуть понад бережком. — Тась-тась-тась — ббах!.. ббах!.. — Підемо? — Підемо… — Ну, що, Васю, приніс? — Зачини двері. — А я вже думала, що знову дурну проганяв. — Хто, ми? Дурну… Ого… Ми… ось! — Свійські… — Шша — дурна! Скуби! — І-і-і-і, та це ж селезень! — Наш? — Наш... Відчуваєте? КОСТЬ КОТКО (1896—1935) ОСТАННІЙ ЕТАП: БІЛОМОРСЬКО-БАЛТІЙСЬКИЙ ТАБІР Любченко Микола Петрович (літ. псевдонім — Кость Котко) народився 29 лютого 1896 р. у Києві в сім'ї поліцейського службовця. У 1914 р. закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився рік і декілька місяців. У кінці 1915 р. почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 р. переїхав у Бердичів, де паралельно з основною працею став співробітничати в місцевій газеті. У 1918 р. під час гетьманського владарювання вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований. У березні 1920 р. Любченка прийняли до Комуністичної партії більшовиків. Працював референтом у Народному комісаріаті закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшаві радником повпредства у Празі, редактором газети «Киевский пролетарий», членом редколегії газети «Комуніст». Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах. Видав 20 книжок гумору і сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933). Далі — традиційний — за біобібліографічним довідником "Письменники Радянської України", 1988. — рядок (але вже без дня і місяця): "Помер в 1933 р." Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв'язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціальне небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934 р. 14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред'явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил». Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна. Після суду в'язня відправили до Карагандинського табору — Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Біломоро-Балтійський табір — Білбалттаб. Це був мій останній етап. «Особлива трійка» У НКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила Миколу Любченка до розстрілу. Вирок виконано того ж дня. Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. той вирок скасувала і кримінальну справу припинила. Микола Любченко реабілітований посмертно. Поміж інших документів син письменника демонструє нам вельми показовий — «Творчу характеристику Правління Спілки радянських письменників на письменника Костя Котка (Любченка Миколу Петровича), видану 20 червня 1960 року», де є й такі рядки: «Кращі твори Костя Котка витримали випробування часом і належать — поруч з сатиричними оповіданнями Остапа Вишні, В. Чечвянського та ін. — до помітних досягнень української радянської сатири 20—30 років». А ось в якому контексті поціновував творчість Костя Котка академік О. Білецький: «...сатиричне, що іноді переходить в елегію зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку... Майстри сатири й гумору — В. Блакитний, С. Пилипенко, О. Вишня, Кость Котко, Пилип Капельгородський, Ю. Ґедзь, О. Ковінька... обстоювали право цього жанру на життя, на правду та художність». То гірка й переможна правда, що рукописи не горять. Однак торжествує вона тільки тоді, коли знаходяться дбайливці, які ті рукописи зберігають. За найтяжчих умов, нерідко з ризиком неабияким, жертовне і мужньо. Саме завдяки самовідданості Йолі Поліщук, дружини поета Валер'яна Поліщука, а потім його доньки Люцини Поліщук вдалося зберегти по московських кутках, де вони мешкали після втечі з Харкова, чимало з рукописної спадщини поета, яка частково опублікована в моїй книзі «Філософ з головою хлопчика». Подібної «одісеї» зазнав і архів Костя Котка. —Моя мати, яка змогла вивезти з Києва до Москви й безстрашно берегла родинні архіви, в яких було немало небезпечних як на ті часи документів, врятувала і деяку частину батькових листів з місць ув'язнення, а також його записник, — розповідає Олег Миколайович Любченко. ОБЛИЧЧЯМ ДО СПИНИ Було взимку. Іван Петрович їхав на з'їзд. Як спец з найвищою ставкою, Іван Петрович має право користуватися трастовою конякою — і хто ж у ожеледь відмовиться від такого права? Перехожі потроху падали на тротуари, потроху займаючись самочленопошкодженням. Тротуари, не було всипано піском, бо наказ про це затримався в друкарні, а столичні житлокоопи та коменданти радустанов звикли жити точно за наказом. Приємно в таку погоду проїхатись. І холодний вітер не торкався Івана Петровича — його обличчя було добре сховано за широкою спиною візничого. Їхав Іван Петрович на з'їзд, де мусили бути делегати від села, і цілком зрозуміло, що думки його було спрямовано до змички, до села, до ролі селянства, до керівництва пролетаріату. Зробивши коротку доповідь на з'їзді, Іван Петрович в перерві вийшов у кулуари. Прагнучи змички, він спробував балакати з делегатами, але говорити з сільським інтелігентом не хотілося. Інтелігенти й по газетах пишуть! Хотілось побалакати з звичайним селянином, з селюком від плуга. Нарешті десь у кутку Іван Петрович побачив дядюшку, що скромно притиснувся до стінки, дядюшку в кожусі та подертій шапці. Дядюшка дивився кудись розумними, але байдужими очима. —Ось! — тьохнуло серце Івана Петровича. — Справжній чорнозем! Він підбіг до делегата. —Здрастуйте! — широко подав він руку. —Здравія желаю, — з деяким здивованням, але й з величезною радістю відповів делегат, ледве доторкнувшись до руки Івана Петровича. — Ну, як живете? Як робота? —Та нічого. Робимо собі потихеньку. Самі знаєте, яка ж наша робота, Іване Петровичу. «Ого, — вразився Іван Петрович. — Знає мене на ім'я. Так, я популярний!» — Ну, — звернувся він до делегата, — а врожай у вас як? —Та нічого собі врожай. Дядьки приїздили, говорять — хороший врожай. От жалування мало, Іване Петровичу,— несподівано заключив він. Бюджетова політика була спеціальністю Івана Петровича, і він не міг відмовити собі в можливості перечитати делегатові півгодинну лекцію про суть найостанніх фінансових заходів радянського уряду. Делегат не переривав. Вислухавши Івана Петровича, він поштиво кахикнув і сказав: — Так, воно дійсно. — А в громадській роботі участь берете? — Де ж там, Іване Петровичу. Цілий день на роботі, де ж встигти? — Так, це спільне наше нещастя, — зітхнув Іван Петрович,— але вам-бо все ж таки легше. Ось ви по селу, ходите, з селянами розмовляєте. Що говорять тепер на селі? Що в їх болить? Делегат запнувся: —Та як вам сказати, Іване Петровичу, я ж год із шість як вдома не бував. Усе в Харкові. В столиці тобто. — Що-о-о-о! — застогнав Іван Петрович. — Ви не делегат! Та хто ж ви такий? Делегат почервонів: — Ви звиніть, Іване Петровичу, я думав, що ви мене пізнали. Кучер же я, кучер з нашого тресту Ось привіз вас сюди, тепер дожидаюся, коли назад поїду. Подавати прикажете? І візничий пішов до дверей. І, тільки йдучи за ним, Іван Петрович пізнав ту саму спину, обличчям до якої він сидів сьогодні і за якою було так тепло, навіть у морозяний вітер. А коли ця спина повернулася до його обличчям — Іван Петрович не пізнав її. Дорогі читачі! Любі читачі! Стережіться й ви повертатися обличчям до спини. Небезпечно-бо. 1926 р. ЗМАГАЧ — Ордена! Не інакше — ордена! — радісно хвилюється Шахтком.— За такі діла та щоб не дали? Обов'язково дадуть! Ти як думаєш? Технічний секретар цілком поділяє радісне захоплення голови шахткому; але йому хочеться піділляти трохи скептицизму, щоб, розбиваючи те невір'я, Шахтком ще хоч на хвилинку протяг солодкі мрії. — Досягнення — вони є, але хіба надто блискучі? — говорить він, — Можуть бути більші. — Як не блискучі? — хвилюється Шахтком. — Двадцять делегацій до нас їде? На сорок шахт виклики зроблено? З п'ятнадцятьма підприємствами договора уже підписано? Одних телеграм сорок сім штук одержано за два дні. Це тобі не досягнення? Чого ти хочеш більше? — Ну, сорок делегацій, вісімдесят шахт, тридцять договорів, сто тридцять телеграм! —А, так... Звичайно, познаходяться такі, що числом будуть баки забивати... Ну, а скажи, орден Трудового Прапора має степені? Пам'ятаєш, як колись було: георгій третьої степені. Не знаєш? Обидва замислюються. Потім Шахтком рішуче встає, застібується на всі ґудзики й, вождем дивлячись навкруги, говорить: —Товариші і громадяни! Третьої степені обов'язково мусять дати! А то й другої, як ніхто не згадає, що нас торік на чорну дошку було занесено. Секретар дивиться з надзвичайною пошаною, і губи йому тремтять, ніби він на майбутньому святі гукає: «Слава нашому Шахткомові, кавалерові ордена Трудового Прапора другої степені!»... А Шахтком на нього, секретаря, показує і говорить: «А все через Івана Карповича старання, так і знайте, хлопці!» Раювання серед мрій переривається цокотом двох пар чобіт. —Іване Карповичу, — каже шахтар Затика, — що це в газеті пишеться, немов наша шахта підписала з № 7 і № 3 договора про змагання? Де ж це було? — Як де? От тут, у шахткомі. — А ми де були? Втручається Шахтком: — Хто це ви, дозвольте взнати? — Та ми, шахтарі, підземні люди, а то хто ж ще? — А я знаю, де ви могли бути! Хто на роботі, а хто прогулював... Всякі підземні люди бувають. Один під землею, а другий під парканом. Затика сміється: — Та ти мені за прогули не натякай, я ніколи прогульником не був. А тільки як же без робітників можна було підписувати? —Чому ж не можна? Я хіба не обраний? Ви вже мені не довіряєте? Може, я не розумію, що таке соціалістичне змагання та як його проводити? Затика оглядається на другого шахтаря, і той підтримує: — А певне не розумієш, бо тих, хто має змагатися, не закликав. Так тільки бюрократи роблять… — Авжеж, бюрократи! — підтримує Затика. Шахтком обурюється. — Я — бюрократ? А двадцять делегацій, що до нас їдуть? А сорок викликів? А п'ятнадцять договорів на змагання підписано? Самих телеграм со... — Чекай, п'ятнадцять договорів підписано? На змагання? І всі без відома шахтарів? Ну, звичайно, бюрократ, ще і п'ятнадцятої степені! — Я? Самих телеграм сорок сім одерж... Я бюрократ? — Ти. —Бюрократ? А ти знаєш, що оцей бюрократ своєю власною бюрократичною рукою підписав договора на змагання з Петрівською шахтою! Іване Карповичу, який видобуток у Петрівцях? — Сто п'ятдесят тисяч... — Чуєте? Так я бюрократ? Шахтарі спочатку мовчки дивляться на професіоналістів, а потім вибухають веселим реготом, аж сльози починають прокладати струменькові доріжки по їхніх завуглених щоках. — Сто п'ятдесят тисяч!.. Таж наша тільки десять тисяч видобува. Як же це ми змагатимемося з такою шахтою? — Ну, договора підписано, тепер пізно базікати... —Та-ак? Ну, то буде змагання не між шахтами, а між вашими діловодами... Либонь, вихідними журналами будете змагатися. Шахта про ваші договори нічого не знає — і на неї не розраховуйте! Шахтарі сміючись виходять. Шахтком дзвонить телефоном до райкому. — Товаришу секретар? Слухай, ти б звернув увагу на Затику з нашої рудні. Старий шахтар, подав у партію, а профдисципліни не знає. Викликав би ти його до себе! Розумієш, мене прилюдно бюрократом назвав... За віщо? За віщо назвав, питаєш? Та що ми підписали договора на змагання з п'ятнадцятьма підприємствами, а робітників не встигли скликати. Який же я бюрократ, коли чесно виконував директиву... Самих телеграм одержано аж сорок сім штук... До нас двадцять делегацій їде... Що? Шахтком довгий час мовчить біля трубки, слухає, а потім тихо відходить од телефону. — Понімаєш, Іване Карповичу,— каже він зніяковіло до секретаря,— чи я там його не зрозумів, чи він пожартував, але теж говорить... — Що? — Бюрократ ти, каже... — Та це він жартома, Семен Семеничу! Який же ви бюрократ? Деякий час у шахткомі чути тільки, як скрипить перо у секретаря — він переписує чергового договора — та як крокує по хаті голова шахткому. —Який же я бюрократ? — шепоче він. — Двадцять делегацій, п'ятнадцять договорів, шістнадцятого складаємо, самих телеграм сорок сім штук... Що, директиви не виконано? Ні, це він пожартував! А до секретаря: — Іване Карповичу, а крім Трудового Прапора ще якісь нагороди існують? Га? 1928 р. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 1608 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||