| Головна » Статті » додатки |
Соловей на дроті (Анатолій Косматенко) 317
Соловей на дроті (Анатолій Косматенко) 317АНАТОЛІЙ КОСМАТЕНКО(1921—1975) СОЛОВЕЙ НА ДОТІ Соловей співає, поки дітей не виведе. Українське прислів’я Абревіатура дот розшифровується як довгочасна огнева точка (оборонна споруда для прикриття артилерійської зброї та її обслуги). Останні типові доти (принаймні, в Радянській Армії, система "Горчак") споруджувалися ще в 1962 році, але й досі несуть свою службу — не викидати ж добро! — на російсько-китайському кордоні. Вони повністю заглиблені в землю і накриті бетонною плитою товщиною в півтора метра, коли на поверхні виступає лише вершечок бойового каземата, з якого висовується турель із зброєю, нових дотів уже не споруджують, — за безперспективності їхнього застосування, — а ось старих на полях Європи з часів останньої світової війни, і зокрема в Україні, позоставалося ще чимало — нікому вже не потрібних, а колись таких потужних оборонних споруд. Я вже й не пригадую, коли ми з моїм старшим Другом їздили на Ірпень дивитися — на доти — напівзруйновані, а де ще цілі-цілісінькі, але густо зарослі кущами й розкішними приірпінськими травами, що вже нікого не цікавили і невідомо для чого бетонними монстрами стирчали з тіла землі. Вочевидь, то був 1962 рік. Здається, тоді вийшла його збірочка "Скіфська сережка" і він тихенько богував. Я теж за нього радувався (я завжди любив — і люблю — його поетичне слово). Але вже тоді у нього, такого обдарованого, почалися тяжкі непереливки, що невдовзі пришвидшать його кінець. Був кінець травня, початок червня. Принаймні, солов'ї, перед тим, як замовкнути аж до наступного літа, ще співали. Майже щодня на Київщині то там, то там громадилося хмаровиння, іноді аж чорне і тоді ненадовго, але рясно лилися дощі, про які, як ото в дитинстві хотілося безтурботно заспівати: "Дощику, дощику, припусти..." Ось тоді ми й поїхали "на доти". Обидва легкі на підйом, цікаві до незнаного нам: домовились — гайнули. В Приірпіння. Ініціатором поїздки "на доти" — та заодно й розвіятися від гармидеру міського життя, — був, звичайно ж, він. Чому саме на доти? У ті дні він багато думав про війну, вона зринала й зринала в його пам'яті, позбавляючи його спокою. Особливо під час літніх гроз, коли він схоплюючись, бурмотів спросонку: "Почалася артилерійська підготовка, зараз наші підуть..." Старший за мене на п'ятнадцять років (учасник війни, а я, як тепер прийнято казати, "дитя війни"), він ледве закінчив середню школу в 1939 році в рідному селі Времівка, що на Донеччині, як його відразу ж забрали до армії, з якої він повернувся — враховуючи війну — ах у 1947 році. Потім Київський університет, філологічний факультет (там, в університетській багатотиражці він уперше і надрукувався — лірика під псевдо Троян). Праця в редакціях літературних газет та журналів, у видавництві. Там, в редакції журналу "Дніпро", де він завідував одночасно двома відділами — публіцистики та гумору "Дніпровські усмішки", ми й познайомилися. Спершу заочно. Я надіслав до такого солідного видання свої гуморески і негадане отримав од нього — я, тоді ще нікому невідомий початківець, — теплого і пребадьорливого листа, з припискою, що надіслані мною речі будуть надруковані в такому-то номері "Дніпра". Чи треба пояснювати, що я до того таких листів з київських журналів ще не отримував (та й надрукувався я на той час лише один раз у газеті "Зірка") та ще з припискою надсилати нові речі, а будучи в Києві, заходити до редакції? На радощах я стрибав чи не до стелі. З його легкої руки я почав друкуватися у такому вельми престижному журналі, яким був і є "Дніпро". Потім заочне знайомство переросло в очне. Незважаючи на різницю у віці, ми з ним звідтоді і до його передчасної кончини гарно затоваришували. А коли в році 1962 вийшла моя перша збірка гуморесок (як я тепер розумію, не у всьому рівноцінна — вади початківства), він одним з перших відгукнувся на її вихід у газеті "Молодь України" 13 жовтня з таким промовистим заголовком: "Ось вам Валентин Чемерис". Його відгук — вже тоді метра! — мене окрилив. Я його просто боготворив і вважав за щастя називати його (хоча і звертався до нього лише на "ви" — різниця віку) просто Толя. Він відразу ж заявив про себе майстром байки. (Чому вчорашній фронтовик, молодий чоловік відразу ж подався в байку — хто його знає). Що нового можна було сказати в такому "старому" жанрі? А він сказав. І відразу ж зайняв належне йому місце ведучого. А пізніше й живого класика. Почали з'являтися збірочки: "Байки" (1953), "Нові байки" та "Кручені паничі" (1955), "Слово" (1959), "Яка ж мораль?" та "Сміх і гнів" (1965), "Запорожець і Чорт" (1967) і він одразу ж назавжди утвердився в званні кращого байкаря України, цілком заслужено. Аж до посмертної збірки "Жагуче кохання" (1977). А ще ж була (і залишилася) незавершена його, архівинахідлива й поетична "Повість про славного-преславного Стрибунця Горобця", що складається — принаймні, та частина, що її він устиг завершити, — з десятків пісень. Ось таким він — струнким та підтягненим, на вигляд парубком, — був, коли ми поїхали з ним "на доти". Сюжетів для своїх байок він не чекав, а шукав їх і знаходив часто в найнесподіваніших місцях. Так було й того разу, коли його раптом зацікавили довгочасні огневі точки на Приірпінні, часів Другої світової. Я приєднався до нього з простої цікавості. Взагалі, перший дот в натурі я побачив в Ірпені, по той бік однойменної річки, коли з'явився в тамтешньому Будинку творчості письменників (досі то — один з найкращих спогадів моєї літературної юності). Їх там було, здається, кілька. Але того разу ми поїхали дивитися доти в район села Рута Межигірська. Це колишній Київський укріплений район (КиУР). Простягнувся він майже на 85 кілометрів з півночі на південь і напівкільцем охоплював Київ уздовж правого берега Дніпра та його протоків. Там радянське командування збиралося в 41-у зупиняти німців. Збудували укріпрайон в 1929—1935 роках, був він поділений на 14 батальйонних районів з глибиною оборонної смуги в 5 км. На всьому протязі було споруджено (море бетону пішло, праці!) 217 довготривалих огневих точок (дотів). Всі вони були споруджені із залізобетону з товщиною стін і стель до 150 см. Більше всього було одноповерхових триамбразурних дотів типу "М" (малі). І лише один з них був зроблений з панцирної сталі, т.зв. "залізний дот", № 131 біля села Кремениця. Буцімто німці швидко заблокували його, взявши в кільце і запропонували гарнізону здатися. Гарнізон відмовився і німці спалили його живцем в панцирній коробці, що розігрілася до червоного жару — з вогнеметних танків. До речі, з радянських, трофейних Т-26. Їхнє призначення — вести фронтальний вогонь. Для зміцнення оборони через кожні 4—5 кулеметних дотів, зводився артилерійський — на дві гармати. В озброєнні перших були станкові кулемети "Максим" (зразка 1910 р.) на спецповоротних рамах та ручні "ДП" — Дегтярьов піхотний зразка 1927 року. В артилерійських дотах стояли 76-мм гармати на капонірному лафеті зразка 1927 року. Гарнізон таких дотів складався з 5—10 і навіть 16 чоловік на чолі з лейтенантом. Великі доти (В), а ми і їх оглянули, були двоповерховими, у них на нижньому підземному поверсі розміщувалися гарнізон, склад боєприпасів та харчів. (У кожного була автономна система подачі води — скважини), На верхньому — бойові каземати. Завдання таких гарнізонів: протриматися якийсь там тиждень, а там... Там, — так вважалося — або резерви надійдуть, або почнеться наступ, тож вони мали запаси на якийсь там тиждень. В реальності ж, ні резерви туди не надійшли, ні наступ не розпочався, гарнізони просто були понищені. Ми тоді чи не цілий день — в якості, звичайно, екскурсантів, — провели на лінії оборони Київського укріпрайону і все нам — при загальній тиші — вчувався гул, од якого аж у вухах закладало. Німий гул. Сумне то було видовисько — громіздкі, сіро-чорні похмурі громадини навіть через тридцять років після початку війну вражали своєю безпомічною жертовністю. Всі доти мали свої порядкові номери, нам найбільше запам'ятався дот №554 на річці Ірпінь — з-під бетонної плити, як з-під козирка насунутого на брови кашкета на нас дивилися німі провалі його мертвих очей-амбразур. Той артилерійський дот-громадина з двома амбразурами — готовий залізобетонний гроб на тисячоліття, чию роль він і зіграв. Аби трава не заважала вести прицільний вогонь, її викошували перед амбразурами, а це здалеку демаскувало всю споруду і, цілячись на ту скошену траву, вороги били прямою наводкою по амбразурах. А втім, як покажуть подальші події, не завжди ворог удостоював ті громадини своєю увагою. Здебільшого він їх, заритих у землю, а тому по суті безпомічних, просто ігнорував. Ефективність їхня лише тоді чогось була варта, якщо ворог — та ще його піхота, — йшов на них в лоб. Але ж не дурний він перти на рожен, коли той рожен можна просто обійти, а дот змінити свою бойову позицію аж ніяк не здатен. Тому й виходило, як у приказці: багато галасу даремно. Двадцать второго июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам обьявили, что началася война... Наземні бої докотилися до української столиці 11 липня 1941 року. Саме тут армія збиралася зупиняти німців — іншої думки просто не було, (інша думка вважалася "пораженчеською" і взагалі, ворожою). Тим більше, підступи до міста захищали більше 200 потужних дотів Київського укріпрайону, але... Але не так сталося, як гадалося. Бо одне — на штабних картах, інше в реальності. 70 днів оборонявся Київ, бої клекотіли жорстокі і декілька дотів було вщент розбито чи зірвано — разом з їхніми гарнізонами. А ще більше їх уціліло в тім пеклі. На свою неславу. Вони й нині стоять і стоятимуть ще віки та віки — як каліцтва многостраждальної землі. 217 дотів КиУР не змогли стримати натиск загарбників. Ворог просто обійшов укріпрайон з його безпомічними дотами (загалом же Київ захищало біля двох тисяч оборонних споруд) і вдарив з флангів і тилу. Тому з багатьох з них навіть жодного разу не вистрелили. Не було потреби. Дот з порядковим номером 554 місцеві жителі називали "дот-12" (за числом казематів). Ми довго стояли біля його амбразур, з яких колись на заплаву Ірпеня цілилися потужні і в той же час безпомічні гармати, з яких теж не стріляли, адже ворог з'явився з іншого боку, де в дота не було амбразур, а повернутися він не міг. Товстелезні дерев'яні двері оббиті металом, перехнябливі, скриплять. Протиснулись. Зовні великий, дот з середини був значно меншим. Під ногами сміття, багато землі, що її наносили дощові води. Стеля низька, давить — фізично відчуваєш, тож хочеться хутчій вибратися на вільний простір. Проходи вузькі, ледве протиснешся. Ось кімната гарнізону, командирський каземат. Тоді, коли будували ці міні-фортеці, були певні: взяти їх практично неможливо (Про те, що їх можна легко обійти чи й заблокувати — якось не зважили). Тут солдати жили у вогкій задушливій напівпітьмі, безпомічні і по-суті, приречені. Оглянули ми й кулеметний дот з трьома амбразурами. Деякі з них були поруйновані сатанинською силою вибухів, перетворені на нагромадження залізобетону та іржавої арматури, але більшість була ціла-цілісінька, хоч зараз веди з них вогонь. (Гармати і кулемети з них повитягували по війні і пустили їх на переплавку, адже у них не було коліс та броньових щитів)... Пригадую, ми тоді надибали заіржавілий багнет з трьохлінійки Мосіна та шмат кулеметної стрічки. Але... все то вже тоді було архаїкою — як свого часу з винайденням артилерії архаїкою стали фортеці, до того грізні та неприступні. Сьогодні доти — поза-позавчорашній день, їхній час безповоротно минув. (Правда, буцімто на складах ще й досі зберігаються так звані польові доти: бетонні коробки, які з допомогою техніки можна за світловий день зарити в землю і замаскувати — на шляху вірогідного наступу противника. Того, який не попре на амбразури в лоб). У колишньому укріпрайоні вони залишилися назавжди — десятки й десятки. Все ще потужні, більшість з яких так ніколи й не стріляла. І вже ніколи, на щастя, й не стрілятиме. То в театрі якщо в 1-й дії драматургічного твору висить рушниця, то в останній вона неодмінно має вистрелити. В житті свої закони — на те воно й життя. —Ну, ось... побували в гостях у війни, — зітхнув мій Друг, запалюючи цигарку і так смачно пахкаючи голубим димком. Над заплавою Ірпеня кружляли лелеки то опускаючись на зеленаві луки з синіми очками озерець, то знову здіймаючись на крило. Йшли риболови з вудочками на плечах, а нам здалеку здавалося, що то рушниці. Владарювала ополуднева тиша, а нам ні-ні та й вчувався віддалений десятиліттями артилерійський гул. А то всього лише Приірпінням ходили щедрі літні зливи-грози, спалахуючи, як бої місцевого значення. Як співалося в колись популярній пісні: як відлуння минулої війни... І Друг додав замислено: — Як добре, що ми побували лише в гостях... Присіли на зеленаву травицю, помережану куртинками польових квітів, іноді перемовлялися про се і те, а більше німували, кожен думаючи про своє. Друг, обхопивши коліна руками й поклавши на них голову, замислено давився на зарослі різнотрав'ям лихі амбразури доту, певно, пригадуючи своє фронтове життя, коли йому доводилося підніматися в атаку під кинджальний вогонь ось таких отворів, з яких висовувались кулеметні рила... Було напрочуд умиротворено в світі білому, тихо тріпотіли листячком на крутому березі Ірпеня три юні берізки — яким вітром їх туди занесло? Дружно цінькали якісь пташки, шуміли верховіттям дерева та десь за ними іноді несподівано темніло, наче хтось супився і тоді починали ліниво перекатуватися розкати грому. І нам здавалося, що то покинуті за непотрібністю доти все де тримають оборону... 1 раптом Друг легенько стис моє плече й очима показав на дах доту. Ще й пальця приклав до губ. Спершу я нічого там не побачив, лише придивившись, загледів якусь невиразну сіресеньку пташечку з рудуватим хвостиком, біленькими грудками, завбільшки з горобця. Соловей? Він сидів на карнизі даху вогневої точки і, здається, прихорошувався перед чимось відповідальним і значним у його житті. Та ось той горобчик тріпнув крильцями і заспівав. Ми подивовані, завмерли не дихаючи. Соловей на доті! І він співав! На все тій же огневій точці! Якось уже так утрадиційнилося серед орнітологів (і любителів трелей теж, що в Слов'янії найкращі солов'ї це — курські. Не знаю, так це насправді чи ні?). За ними йдуть (друге за вокальними даними місце чи що?) київські, одного з представників яких ми тоді слухали. А втім, мої другі земляки, придніпровці, — на всіх законних підставах певні, що найкращі солов'ї у Слов'янії, це безперечно, їхні. Як перші мої земляки, полтавці твердо стоять на своєму: найкращі солов'ї в усьому світі, це їхні — полтавські! Співати королі пташиного вокалу починають з кінця травня, днів через три-п'ять після повернення із зимівлі і виводять свої незбагненні трелі цілісінькі ночі, захоплюючи і світлий час доби. І так до середини червня, коли вони замовкають, а в кінці серпня вже й відлітають. У добрих співунів буває й по 40 колін — свистові звуки, рокочучі, ляскаючі, цмокаючі, цокаючі, тьохкаючі, що часом змінюються тихою печаллю, а печаль — бурхливою радістю... (Співаючи, вони забувають про небезпеку, хоча від природи обережні). Минали хвилини за хвилинами, а негаданий концерт на доті тривав. Ми позавмирали в незручних позах, поринувши в незвичне тьохкання — таке чарівне, що чарівнішого вже годі було і уявити. Та ось десь над заплавою Ірпеня гримнув грім і співунець- молодець наш миттєво зник. Тільки в повітрі все ще лунало його тьохкання з вилясками... — Ху-ух, — перевили ми стримувані подихи. — Повезло ж нам! Друг зробився замисленим, став якийсь аж урочистий, підтягнений та зібраний, і мені здалося, що в його багатій творчій уяві вже рояться якісь поетичні образи. Вочевидь, воно так і було. — Соловей на доті, — іноді забувшись, повторював він про себе. — Чесно кажучи, їхав я сюди в Приірпіння лише подивитися на доти, про які раніше стільки чув. Навіть дорогою майнула забаганка: написати про них байку. А чому б і ні? З літературного боку матеріал свіжий, не затяганий моїми колегами. Тема і сьогодні важлива — збереження пам'яток минулої зваги та мужності. Але як писати байку я не знав. Тепер же й сюжет є: соловей на доті! Ні, мені сьогодні здорово поталанило! До мене, прийшла байка. А таке не кожен день трапляється. І навіть не кожен місяць. Тож у мене сьогодні — свято. Не знаю вже стільки минуло часу після нашої тодішньої поїздки на доти до села Гута Межигірська, як у Друга мого й з'явилася байка "Соловей на доті". Вельми свіжа і оригінальна, адже подібний сюжет за сотні (ба, ба, за тисячі літ) ще не використовувався жодним байкарем. Над Ірпенем — на кручі, на узліссі. Де три берізки з-поміж трав. Немов медсестри, юно підвелися, — В руїні дот стояв. Колись над ним ревіли бомбовози. Колись вогнем він дихав, клекотав. Тепер — гули вітри, шуміли грози Та Соловей щовесно щебетав... До нього стежечка крута біліла. Хто йшов — спинявсь і голову схиляв... Потрісканий, в рубцях, весь обгорілий. Він край свій оглядав. Як воїн у бою вцілілий... Завершувався твір ударною кінцівкою, що й сьогодні — особливо сьогодні! — актуальна й на часі: А ти, ти дбай про внуків і синів: Пильнуй і пам'ятки, і пам'ятники слави Своїх дідів Своїх батьків... ... Гай-гай, коли ж то було? Здається, в іншому сторіччі. Але було за якихось троє літечок до такої передчасної, такої ранньої смерті мого Друга. Ніби ж учора те було — перед внутрішнім зором моїм все ще стоять ті вгрузлі в землю доти із сліпами амбразур, а вже минуло тридцять з гаком літ... А з початку війни і всі шістдесят... І сам Друг всі ці роки здається мені Солов'єм (з великої літери — Поет же). У його байках і сьогодні вирує-нуртує дух вашої доби, її невгамовний пульс. А все тому, що Друг мій був народжений для байки, яку він своїм таланом та горінням перетворив на факт високої літератури... У нього м'який, майже ліричний (і це при викривальному заряді, що його вимагає жанр) колорит і дух, надзвичайно милозвучна чи не пісенна образна і жива мова, рельєфні образи та засоби архітектоніки, коли здається, що з-під його пера виходять не авторські, а народні твори. (Досі чую, як він читає свої байки, не чітко вимовляючи — від того симпатично, — літеру "р"). Взагалі він був, як і кожен істинний талант — новатор. У звичайному явищі, що для нас вже примелькалося, бачив глибинне, те, що нам болить. А як він розширив сюжетні та ритміко-мелодійні засоби цього старовинного жанру! Яким новим змістом і духом його наповнив! Використовував історичні сюжети й персоналі! — незвично для байки, — і вони так лягали на сьогодення. Ще й сьогодні лягають. І завтра-позавтра лягатимуть. У нього свої, свіжі музикально-лірично і глибинні, життєстверджуючі образи — немов вималювані пензлем на полотні. Справді-бо, яка ритміка вірша, яка картина передгроззя: Гроза з-над овиду, як привид уставала. На синьооксамитнім тлі. Ізнагла стрімко Чайка виринала І сум несла на сизому крилі. Був зблиск. Був грім. Був смерк. І хмар навала. І пахло зливою... І це у байці, здавалося б уже мертвій від традиційних ходів. А він у всьому бачив значне, піднімаючи його до класичних взірців. А якого регістру в нього громадянське звучання, яка викривальна пристрасть, що її вимагає такий наступальний, — завжди наступальний жанр, як байка! Він стояв на сторожі Добра проти Зла, людської гідності й справедливості. Без його імені не уявити — від Езопа й до Сковороди-Глібова і до нього самого наше байкарство — вічно сиве і вічно молоде. Особисте життя його, в силу тих чи тих причин, об'єктивних і штучно створюваних тодішньою жорстокою ідеологією, на той час склалося не вельми. Щоб не сказати, загрозливо. Якоюсь причиною тому був і його характер — чесний, принциповий, відвертий. Він не вмів і не бажав кривити душею, гнутися перед всесильними світу цього, пристосовуватись. Він завжди говорив, що думав, не зраджуючи своїм принципам на догоду власть імущим. Завжди різав правду-матінку, а це не всім, ясна річ, подобалося. Особливо, ідеологічній владі, що виступала тоді в ролі багатоголового цербера. Чи й змія горинича. Другою причиною його переслідувань був його високий, кришталево-чесний національний патріотизм, любов до свого народу, краю. До України, а для неї і нею він жив, не уявляючи іншого життя. Досить швидко йому пришли націоналізм — за тодішніми ідеологічними постулатами найтяжчий гріх. І це за любов до своєї країни. Коли ж він на день народження Тараса Шевченка, з такими ж національно свідомими, як і сам, поніс квіти до пам'ятника Поетові, їх звинуватили в несанкціонованому мітингові. (Кладучи квіти, вони читали як Поетові рядки, так і свої власні, і звичайно ж, говорили про любов до України). Почалися репресії. Каятись ("Завіщо я маю гепати себе в груди? Що поклав квіти до пам'ятника Шевченкові?") він навідріз відмовився — його відразу ж було в втришия вигнано з роботи. З негласною вказівкою ніде більше до праці не брати. Йому заборонили видаватися і взагалі — друкуватися. Він обурився і щось там заявив, і тоді його виключили з членів Спілки радянських письменників України. Правда, без повідомлення в пресі — милість превелика! Якщо він, мовляв, погепає себе в груди його буде поновлено в лавах СПУ. Яких-небудь фінансових запасів він — в житті непрактичний, не мав, тож викинутий за борт, потерпав і голодував немилосердно. Як завжди в таких випадках почалися сімейні негаразди. Він розлучився з дружиною, віддав їй квартиру з усім начинням, а сам опинився в комуналці по вулиці Велика Підвальна. Пригадую, коли я вперше туди поткнувся — під час чергових відвідин столиці, — то довго не міг отямитись. В бараці, що вже давно дихав на ладан, на другому поверсі в темному коридорі було сім маленьких кімнаток. Під його стелею висіло сім слабеньких (по 60 ватт) жовтявих лампочок, кожна з персональним вмикачем, що належав тій чи тій кімнаті. Виходячи в коридор кожен мешканець — з тих, семи, — вмикав лише свою лампочку своїм персональним вмикачем. (Пригадую, вийшовши в коридор, я випадково увімкнув, не розібравшись в пітьмі, чужу лампочку і тут же був викритий препильними пожильцями, підданий остракізмові (у світлі чужої лампочки забаг пройтися коридором!) і тут же оштрафований на два рублі — на користь того, чию лампочку я необачно увімкнув. Самодіяльний штраф я відразу ж заплатив, чим і погасив конфлікт, що вже назрівав. В туалеті з одним унітазом на стінах висіло сім "сидінь" для нього (покришки з кругами) і кожне "сидіння" було прикуте до стіни персональним ланцюжком ще й заперте персональним замочком. Кожен мешканець, зайшовши в туалет, персональним ключиком відмикав на стіні своє "сидіння", користався ним, а виходячи, підвішував його на стіну на ланцюг і запирав — до чергового разу замочком. У кімнаті, в якій замешкав мій друг, були обдерті стіни з тріщинами. Від шпалер — одна згадка. Підлога побита, у вікна дуло. У ній знаходився старий витертий і розсохлий диван, підібраний чи не на звалищі, якийсь канцелярський в чорнилах стіл і... і все. З так званої "обстановки". (Для спання він мав єдине простирадло і єдину подушку з якоюсь ковдрою). Хочте вірте, хочте ні, а я тоді ніч перекантував — за відсутністю місця в готелях — на тому столі біля вікна, підклавши під голову два томи німецького зоолога Брема з його знаменитої серії "Життя тварин" та накрившись власним піджаком. Багата його бібліотека за відсутністю шафів чи полиць була складена паками попід стінами — від долівки й чи не до стелі. Коли я до нього негадане заявлявся, будучи в Києві, він незмінне сидів за своїми байками — за тим столом, на якому я нічку переночував, і, як завжди, голодний, днів зо два перед тим нічого — крім води з-під крану, — не вживавши, і я, схопивши за руку, мерщій вів його до ближньої їдальні. Уминаючи за обидві щоки наїдки, він хвастав, як йому здорово пишеться на порожній шлунок! Звідтоді, буваючи в Києві, я мчав до нього з харчами (особливо він любив молоко з бубликами і міг його споживати десятками склянок!) Додав лиха і алкоголь, до якого в подібних ситуаціях та з безвиході, загнані в глухий кут вдаються проскрибовані. Минув час. З рештою, його поновлять у лавах СПУ (він не покаявся, про це не могло бути й мови), якось ще з часом вирішилося — більш-менш вдало й питання житла, але... Але до всіх бід додалася ще одна — не вилікувана хвороба печінки. Спершу він ще ходив по лікарях та лікарнях, доки один безсердечний лікар не сказав кому, відверто і прямо, що він — приречений, питання лише часу... І в нього опустилися руки — жорстока відвертість жорстокого лікаря виявилася правдою. Помре він у лікарні. Розказуватимуть... Коли він, втрачаючи свідомість, провалювався в непам'ять, то дуже переймався якимось солов'єм. Друзі, які були біля нього в ті дні, не могли збагнути, що він має на увазі? Вирнувши з чорноти небуття, він бідкався, що пора вже, пора! — поставити в Україні пам'ятник... Так, так, йому, соловейкові — він те заслужив своїм талантом, своїм незрівнянним співом. Тож йому, малесенькому птахові, сірому, як горобчик, єдиному з усіх птахів України варто було б поставити пам'ятник: на постаменті, злегка розпростерши крильця (видно, як у відкритому дзьобикові тремтить крихітний язичок), співає він... СОЛОВІЙ УКРАЇНИ. То був мого Друга останній клопіт у цьому світі. З ним він, із згадкою про СОЛОВІЯ УКРАЇНИ і пішов у потойбіччя — за межу цього життя. Поховали байкаря в Берківцях, історичній місцевості в Шевченківському районі столиці, що з 1923 року увійшла в межі Києва, на тамтешньому міському кладовищі. На його могилі дякуючи однокурснику і побратимові байкаря, письменнику Юрію Мушкетику встановлена гранітна брила. Під нею він і спочиває. Шкода, що на ньому не викарбували, приміром, дот, а на доті, його — СОЛОВІЯ УКРАЇНИ. Звідтоді, коли, буває, почую спів соловейка, то здається, що то співає той, ірпінський соловій на доті № 554, званий ще як "дот-12" біля села Гута Межигірська колишнього Київського укріпрайону, що своїми 217 дотами, витягненими уздовж Дніпра на відстань у 85 км колись мав захищати столицю нашу. І слухаю його — соловія України, — разом з ним — з Анатолієм Косматенком, Другом моїм і нашим неперевершеним… Теж Солов'єм. І теж на доті. На довготривалій огневій точці де він всі ці роки веде все ту ж нескінченну боротьбу Добра зі Злом, без якої і життя на планеті Земля не життя, і запорукою цій боротьбі слугують його твори. ... А щодо соловейка, то він і справді співає, поки дітей не має… Анатолій Косматенко СЕРЦЕ І ПЕРЕЦЬ "Чого так приглядаєшся до перцю? Не бачив зроду чи й не їв?" "Мені нагадує він серце". "Ти ба! А я від декого із лікарів, Твоїх колег-братів, Чував, що саме перець серцю й робить шкоду". "То як сказати. Перець має тьму сортів, Буває різного заводу: Є — солодить, Є — так перчить, Що після п’ють і воду, і не воду! Але отим, хто мудро ужива, Кров розганяє, серце зігріва, Дає здоров’я і — повіриш? — вроду. Запам'ятай мій лаконізм! Хоч він простіш простого: Боїться перцю той, у кого Ляклива вдача й нездоровий організм!" А ти, сатирику, візьми собі в девіз: Де б і коли не довелось трусити перцем — Роби розумно те і з чистим серцем! ЧАПЛІНІАДА Так чи не так було — не будемо копатись: Не в достеменності в цій байці суть (Та й достеменність, як признатись, Усяко можна повернуть). Був, кажуть, конкурс... Конкурс — знаменитий: Хто краще Чарлі Чапліна зігра! Охочих назбиралось — не злічити... І всяк помірятись був рад, А щоб до кожного підхід був об'єктивний, Учасників не називали до пори: Ні прізвищ, ні імен — лиш номери. І стався, кажуть, казус там предивний! Коли настав кінець веселій грі, Й оголосило присуд свій жюрі, То Чарлі — сам великий Чарлі! — Четверте місце лиш зайняв! (Знайшлись в його ж манері спритники зугарні), Засумував митець, засумував... Та переможець, щиро й чесно, Маститого обнявши, так сказав: "Маестро! Хоч першим я в почесному реєстрі, Хоч став, сказать, героєм дня, Я все ж не тішуся в надії, Що притлумлю твоє ім’я. Я — ремісник. І знаю й розумію — Мій успіх відблиском сія: Удати Бога — ще зумію, Та Богом стать не зможу я". Яка самооцінка бездоганна! Прижитися б їй і в нас не зле. О, скільки б обняло, скажім Руданського Степана! Але... ЛЮБ’ЯЗНА БЕСІДА Колись — ця розповідь стосується села — Удома кожна жінка хліб пекла. Можливо, що деінде так воно й понині, Та, загалом, піч службу відбула: Купуєм хліб у магазині! Тоді ж, як часом стрілись господині, — Вже мова і зайшла: "Маринко, добрий день, оце я хліб спекла, Вдалась опара, добре й замісила — І вийшов... я тобі скажу, пухкий-пухкий... Повіриш — ну, як вата!" "Й не говори. У тебе завжди хліб такий, Із Ольжиним не порівняти: Оце вгощала... Коники ліпи — глевкий". "Е, то це що! Поїла б ти в Тетяни! Кислющий... Ні зжувать, ні проковтнуть. А бач, сім’я — як перед смертю труть. Ти кинь собаці — пес і нюхати не стане". "Тсс!.. Дивися, он чорти її сюди несуть... Добридень, кралечко, Тетянко дорогенька!" "Підходь, підходь, розваж нам бесіду, серденько!" Брати мої, пишучі молодці! Що вам нагадують розмови ці? БАТЬКО ТА ДОЧКА "Дивись, іще книжки у неї в сумці, А хлопці вже на думці?!." "А що, татуню, є новий закон? Щоб лиш тоді були на думці, Як пенсія лежатиме у сумці?!" Резон! ДУНЬКА Дотепну та веселу Сатирик-гуморист Утнув новелу (В цім ділі мав він справжній хист!) Та перш, аніж пустить її в міста і села, А тобто в друк, Сусідку-дівку кличе він дебелу: Як сприйме Дунька виплід творчих мук? (На слухачі це зветься, обкатати). Слухач прийшов. Опасистий, кирпатий. Наш автор почина читати. Читав, читав... Які вже не були місця — Такі, що й мертвий міг би реготати, А Дунька... Ані руш, ані слівця! Мовчить. І так до самого кінця. Замисливсь Гуморист. А був він молодця! Усяких витівок бувалий був бувалець. Раз! — перед Дунькою зненацька палець "Ги-ги!" — слухачка затряслась. "Ги-ги!" — аж за живіт взялась. Сміяться з Дуньки — зась. Що ж, Дунька Дунькою. Що з неї взять? Нічого. Та є — біда! — цінителі смішного, Яким натура Дуньчина передалась! | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 3165 | Рейтинг: 4.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |