Головна » Статті » додатки |
Третій із першої трійці (Грицько Бойко) 436 ЗАМІСТЬ ДОДАТКУ ДО ТРЕТЬОЇ КНИГИ. "А то я тобі одірву голову, а тоді скажу, що так і було!"
Третій із першої трійці (Грицько Бойко) 436ЗАМІСТЬ ДОДАТКУ ДО ТРЕТЬОЇ КНИГИ. "А то я тобі одірву голову, а тоді скажу, що так і було!" 440ГРИЦЬКО БОЙКО(1923—1978) ТРЕТІЙ ІЗ ПЕРШОЇ ТРІЙЦІ ОБІЦЯЛЬНИК Митрофанка в школі й дома Обіцяльником звемо ми. Та і як його не звать? — Любить хлопець обіцять. Тільки те, що обіцяє, Він одразу ж забуває... Всі сміються з Митрофанка: — На наступних зборах ланки, Коли будеш виступать, Обіцяй... Не обіцять! І ось диво. Вірш написано бозна й коли і лише про дітей і для дітей, а співзвучний він і сьогоднішній нашій добі. Ба, ба, особливо нинішнім нашим політикам (заодно й відомій дамі з політичного Олімпу), які тільки те й роблять, що обіцяють, обіцяють, обіцяють... Звичайно ж нам. І звичайно ж, забувають про свої щедрі і багатокілометрові обіцянки. (Нині це модно називати безневинним мовби ж терміном: популізм). Тож нам вже давно пора таким обіцяльникам-популістам сказати рядками з дитячої усмішки Грицька Бойка: Коли будеш виступать, Обіцяй... Не обіцять! Грицько Бойко... Народився 1923 року в с. Оленівка на Донеччині. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив літературний факультет Донецького педінституту (1949). Працював в обласній газеті "Радянська Донеччина" та літконсультантом Донецької організації СПУ. Друкуватися почав 1950 року, коли вийшла його перша збірка для дітей "Моя Донеччина". Його відразу ж примітили, і він стрімко увійшов в літературу для наших маленьких читачів. Увійшов як увірвався — легко, весело, з усміхненою лірикою, дотепний і рвійний... Звідтоді й по той трагічний 1978 рік (він ще й багато перекладав з російської) видав... А втім у нас і місця не вистачить перераховувати його збірочки для дітей — загалом їх вийшло чи не п’ятдесят. Вкупі з двотомником вибраних творів (правда, вже посмертно, 1983). У передмові до цього видання Олександр Пархоменко справедливо зазначає, що "не кожному дано такий дар порозуміння з дітьми. Грицько Бойко — поет саме дитячий, всією творчістю відданий громадянам дошкільного й молодшого віку — найвдячнішим і найвимогливішим читачам". І далі: "Визначальною особливістю всієї поезії Грицька Бойка є насамперед тонкий ліризм в органічнім поєднанні з таким же тонким гумором, — риси вельми привабливі в поезії взагалі, а в дитячій — просто неоцінимі. Вийшов синочок Сам в дитсадочок. Вчить його мама: — Йди собі прямо, Йди та дивися — Не загубися! — Добре, мамусю, На загублюся. Я ж вам не голка, Я ж вам Миколка! Справді, як зазначає критик, мовби нічого особливого. Просто, безхитрісно, безпретензійно й лаконічно, але який гарний вірш! Коли говорять про український національний характерно чи не спершу підкреслюють як одну з характерних його рис почуття гумору. У Грицька Бойка — людини взагалі доброї, щирої, привітно-сердечної, особливо було розшивне це почуття — почуття гумору, тож його твори переповнені сміхом, чим і ваблять малих читачів. Та й дорослих теж. Недарма критика ще за життя Грицька Пилиповича зараховувала його до першої трійці майстрів нашого сміху: у прозі — Остап Вишня, у поезії — Степан Олійник, а в дитячій поетичній гумористиці — він, Грицько Бойко. Він був як ніхто з його колег успішним поетом-гумористом. Його знали й любили, він користувався — заслужено! — всезагальною читацькою увагою і популярністю, його збірки для дітей виходили стотисячними й більшими тиражами. Його охоче друкували і видавали, в житті він теж був успішним. Мав добрі гонорари, квартиру, дачу. Навіть мав чорний "ЗІС" — на той час машина міністрів. (Лише кілька письменників, живих класиків мали такі "членовози", і серед них Андрії Малишко). Все в нього було добре, його шанувала критика, про нього писали дослідження... Жити б, творити далі й радуватися заслуженому визнанню і доброму натхненню, що ніколи його не полишало, популярності, що росла й росла, а він... Невже його за якийсь там час залишило рятівне почуття гумору, що він 25 вересня 1973 року наклав на себе руки? І пішов добровільно в інший світ на злеті свого успіху. Який жаль! Досі жаль. Яка втрата! Досі втрата. І завжди буде втрата! Грицько Бойко ПІДСЛУХАНА РОЗМОВА — Ти промокатки не даси? — Не дам — проси, хоч не проси! — Ну, коли так, — трусись над нею! Я промокну тоді своєю! ШВИДКО ВІДПОВІВ Коли прийшов зі школи внук, Дідусь щоденник взяв до рук. — За віщо двійку ти схопив? — За те, що швидко відповів... — За те, що швидко? — гримнув дід, — За це ж п’ятірки ставить слід! — Та що ви, діду, кричите? Сказав я швидко, та не те... МІЦНА ПІДЛОГА Сину в клубі виступати, І його повчає тато: — Ну, збирайся, та дивись Ти вже там не провались. — І чого б я провалився? Марна то тривога, Я всю сцену обдивився: Там міцна підлога! ТАТОВІ НА ЗЛО — Чому погано вчишся, Гнате? — Це я на зло своєму тату... — Ну, а «на зло» чого буває? — Того, що тато мене лає. — За віщо ж лає твій татусь? — За те, що я погано вчусь... НЕ ЗНАЛА Пита бабуся у онуки: — Чи ти помила добре руки? — А як же, — Милочка в одвіт, — Помила з милом, так, як слід. — А де? — бабуся знов питає, — Води ж у хаті в нас немає... — Немає? — здивувалась Мила, — А я не знала і помила. ВИСТУПАЙЧЕНКО Виступайченко Панас Завжди виступає. А для чого? В котрий раз? Сам того не знає. А рука його, рука — Мов крило у вітряка. А язик — ой леле! — Лопотить та меле! Захлинається, кричить І веде до того, Як в порожнє перелить Воду із пустого. Може, є і серед вас Виступайченко Панас? Ви йому, братове, Не давайте слова! Для дітей усмішка? Так. Але я б не сказав, що тільки для дітей. Про дітей усмішка? Так, але я б не сказав, що тільки про дітей. Особливо у нашій, у демократичній Україні, де всі тільки те й роблять нині, що виступають, виступають, виступають. І з обіцянками-цяцянками. Пардон, як по-модньому, займаються популізмом. Замість додатку до третьої книги "А ТО Я ТОБІ ОДІРВУ ГОЛОВУ, А ТОДІ СКАЖУ, ЩО ТАК І БУЛО" Це він так багатьом охоче й щедро обіцяв (майстер, як кажуть, на всі руки): я тобі, мовляв, голову одірву, а потім скажу, що так і було... Взагалі, дивно. Чоловік написав з десяток чи й більше книг (оповідання, повісті, комедії, навіть роман; з десятками персонажів, які переважно на ті часи були архіправильними, ідейними, зображеними чи не методом іконопису, сиріч соціалістичного реалізму, і всі вони забулися одразу ж по смерті свого творця (більшість ще й за його життя), і лише один з них — якийсь комічно — пришелепкуватий дивак з когорти швейків (власне, бандит за тодішньою термінологією) — не просто вцілів у пам'яті читачів та в історії літератури, а й навіть став зразковим сатиричним типажем. Принаймні, його ім'я стало прозивним, як у Гашека Швейк, хоч персонажі ці за масштабом і талантом їхніх авторів не порівняти. І завдяки цьому бандитові письменник уцілів в Історії літератури, залишившись автором одного — єдиного образу (навіть не твору), на який він, мабуть, і надій не покладав... Мова про Леоніда Юхвіда, харківського письменника, сьогодні добряче забутого творця красного (без іронії) письменства. Народився він 1909 року в с. Гуляйполі на Запоріжжі, помер у Харкові в 1968-му. Український радянський письменник (тоді неодмінно з таким майже сакральним доважком), член КПРС, учасник Другої світової, нагороджений орденом. Літературну творчість розпочав у 1927 році. Автор збірок оповідань "На життя" (1931), повістей "Мишко Конюшенко" (1946), "Вояка" (1953), "Оля" (1967), роману "Вибух" (1932), збірок п'єс "Комедії" (1954) та "Маленькі комедії". (Як розповідав авторові цих рядків один із старійшин нашої поезії (і гумору теж) Олекса —Ющенко, був Юхвід товариським, вдатним до гумору, тож і сипав у компанії серіями анекдотів, з ним завжди було весело й просто — душа компанії, природжений гуморист). Ще видав у 1964 році книжечку "До побачення в травні". Оце, здається, й усе. Хоча й немало. За кількістю... З усіх комедій Юхвіда випробування часом витримала лише одна. Та й то завдяки лише одному її персонажеві. Отож мова йде про "Весілля в Малинівці", героїчну, як визначено жанр, комедію. Є на Харківщині селище міського типу з поетичним найменням Малинівка. Не відаю, чи вона стала прообразом Юхвідової Малинівки (мабуть, просто збіг у назвах), але сьогодні друга Малинівка — комедійна — відоміша за першу, реальну. Та Малинівка (Юхвідова), у якій влаштував останнє своє весілля отаман Гриціан Тавричеський. "Отаман, як ідіот, кожної суботи жениться і п'є спиртноє, а я повинен тут стояти, як на виставці животних", — це із скарги його ад'ютанта. Отого, що: "А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було...", або "Стій, стріляти будемо!.." Але жодної голови він не відірвав (принаймні, в комедії) і ні в кого так жодного разу й не вистрілив, та й сам не любив, щоб і в нього стріляли ("Для чого стріляти? Ще в око попадеш. Краще розійдемося красиво..."). Це він, Попандопуло, ад'ютант отамана Гриціана Тавричеського, чий загін захопив Малинівку. Відомо, що він з Одеси, із знаменитої Молдаванки, хизувався червоним галіфе. В Червоній Армії такими штанами особливого крою, саме червоного, ідейного кольору, нагороджували найкращих командирів (революційна, так би мовити, відзнака), а він їх виміняв за один із семи кулеметів отамана Грицька, чи то пак, Гриціана Тавричеського, чиє воїнство, за словами всезнаючого ад'ютанта, складається "з абсолютно мирових хлопців — це факт. Щоб я пропав! Коні, правда, трохи гірші, а хлопці — форменні звірі, вроді мене". А загалом вояків "морд півтораста набереться". Але у зв'язку з тим, що "зараз у отамана нема золотого запасу, то деякі розбігаються. І правильно! Якщо так далі буде, я й сам розбіжуся в різні сторони. Хай Гриша сам жениться і сам весілля справляє." У минулому Попандопуло "служив на губернській виставці животних", а тепер не просто ад'ютант отамана, а й навіть його касир у ранзі міністра фінансів. "Плачу контрибуцію. Ось на. Що ти, що ти, справжні гроші, асигнації, сам робив. Ось підпис: ад'ютант і головний касир з фінансових справ". Героїчна комедія (до неї краще підійшло б визначення: бутафорська) "Весілля в Малинівці" має аж 14 дійових осіб, але тільки він один, Попандопуло з Одеси, вийшов з — під пера автора не просто живим, колоритним — справжнім сатиричним образом. Решта героїв — ходульно — плакатні, мертвонароджені. Це просто маски, носії певних ідей, бліді тіні реальних людей. "Весілля..." написане в жахливому 37-му — пік кривавих репресій, коли переможці бандитів Гриціана Тавричеського залили кров'ю захоплену країну, але бандитами чомусь не вважалися, навпаки — народною владою. Тож писати в той час комедію було нонсенсом, таким собі банкетом під час чуми. Друге її народження, цього разу успішніше, відбудеться через 30 літ, за рік до смерті автора, коли Москва екранізує "героїчну комедію", і вона почне тріумфальну ходу на кіно — й телеекранах. Дивляться її із задоволенням і сьогодні. Весела. А втім, стрижнем її все одно лишається він, Попандопуло з Одеси, що його так блискуче зіграв знаменитий Михайло Водяний — теж з Одеси, комік, народний артист СРСР, з 1954 року — актор одеського театру музичної комедії. В його доробку і Мишко Япончик ("На світанку" О. Сандлера), і Галушка ("Кому посміхаються зорі" Б. Александрова), і Яша Буксир ("Біла акація" І. Дунаєвського), і... І чимало інших, не менш блискучих ролей. Але вершиною в його доробку все-таки став Попандопуло з музичної комедії "Весілля в Малинівці" концертмейстера, диригента і композитора Олексія Рябова, який ще року 1938-го створив веселу однойменну оперету, яка потім і лягла в основу московської екранізації, Попандопуло Михайла Водяного став еталонним, хоч бурлеск в екранній версії "Весілля в Малинівці" (як і в однойменній опереті) доведено до крайнощів. І не вина актора, який блискуче впорався зі своєю роллю, що загалом стрічка далека від досконалості. Це, власне, лубок, у якому плакатні персонажі діляться на два протилежні табори: праведників і грішників, чистих і нечистих, янголів та бісів, іконописних героїв і покидьків. Перші — це ті, хто, звичайно ж, за радянську владу (янголи), другі — ті, хто проти неї (негативи). Перші вийшли схематичними у своїй архіправильності, ходячими проповідниками прописних істин і чеснот, другі — живіші, цікавіші, але й вони шаржовані до невпізнанності. Загальна біда тодішньої літератури в тому й полягала, що "свої" — золото (такі собі ісусики), супротивники — паскуди з паскуд. Перші — вмістилища всіх чеснот, другі — карикатурні дурні; свої, зрештою, святі герої, другі — традиційні бандити. (Словникова цитата: "Бандит: про того, хто належить до контрреволюційної банди, ворожого війська, або про шпигуна, диверсанта і т. ін."). Цікаво, що свої шпигуни та диверсанти такими не є, вони — благородні розвідники, ну ще — народні месники. Першими в комедії (також в опереті та екранній комедії) виступають котовці. Це тепер ми знаємо, що червоні — та ще в роки розбурханої ними громадянської війни — були далеко не святими, не такими янголами, як їх заведено було зображувати в підцензурній радянській літературі. Це Попандопуло — бандит за тодішнім табелем про героїв — який тільки що, так і вигукує: "Стій! Стріляти будемо!", але ніколи не стріляє (взагалі, невідомо, чи він хоч тямив стріляти? Мабуть, таки ні, а червоні стріляли своїх (своїх чи не в першу чергу), хіба ж так — в ім'я революційної законності! Їхній ватаг Котовський, по суті, теж отаман з великої дороги, той же Гриціан Тавричеський, тільки по другий бік барикад. До сімнадцятого Гришка Котовський — розбійник, бандит, грабував (даруйте, реквізував) і вбивав не гірше за Грицька Тавричеського. В його офіційній біографії це соромливо прикривається рядком "підтримував боротьбу бессарабських наймитів", але, вчасно перекинувшись на бік червоних, з бандита й розбійника (недавно його син засвідчив у пресі: "Отец грабил исключительно по идейным соображениям". Але — грабував) став героєм громадянської війни, "видатним полководцем". На чолі 17-ї кавдивізії боровся з махновцями в Україні, з антоновцями в Росії, там і там жорстоко придушував селянські виступи, заливаючи кров'ю все на своєму шляху та устеляючи його трупами хліборобів — так він і долав кар'єрні висоти. У 1925 році в місті Бірзулі (Молдова, нині Котовськ) був, зрештою, вбитий своїми. Ото був бандит і розбійник — чи то пак, експропріатор, борець за світле царство соціалізму, за правду і народу владу. Куди тому Гриціану Тавричеському з його наївними придурками (принаймні, так вони в тодішній літературі зображувалися), не кажучи вже про Попандопула. Останній порівняно з червоними героями — янгол. Ну, може, трохи пришелепуватий. Безпритульна взагалі людина. Займався здебільшого дрібними крадіжками. Та й то не завжди вдало. Якщо червоні ешелонами забирали в селян хліб, худобу, коней, а їх самих у кращому разі викидали з хат на мороз (з малими дітьми), а в гіршому — заганяли все тими ж ешелонами в "Сибір неісходиму" і ще далі, то Попандопуло зробив спробу в одного селянина стягнути чоботи ("Скидай!.. Скидай — раз, скидай — два. А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було"), але голови не одірвав і чоботи так і не зумів стягнути, себто експропріювати. Та ще з другого спробував стягнути "пинджак": "Сам поносив — дай поносить другому", бо ж босий був та без піджака. Але й тут його чекало фіаско, тож бандитування його насправді виявилося геть дилетантським. У Малинівці, де мало відбутися чергове весілля Гриціана Тавричеського (бутафорське), Попандопуло похизувався кольтом і навіть трохи пофілософствував: "Поспішайте жити, дорогий хлопчику. Ловіть момент! Як казав один мій знайомий король — апре ну хоть потоп!" Він і поспішав жити, хоч у нього — як той поспіх, так і саме життя — виходило комічно, карикатурно. Як точно визначилася одна героїня комедії, селянка Комариха, коли котовець Яшка вчив її якомусь несусвітному танцю ("Сільвупляйте, місьє і мадам..."): "Хіба ж це танець? Це ж просто страм!.." Ось таким танцем було й саме життя Попандопула. Але в його стилі і дусі — по-іншому він жити не вмів і не міг. Був ніби бандитом, але нікого не зачепив, сам усіх боявся. Хоча й невтомно радив: "Хапайте щастя в обидві жмені!" Проте сам, як кажуть, ухопив шилом патоки, спіймавши, звичайно ж, облизня. Коли запахло смаленим ("Мені щось не подобається тутешній режим" — а кому він і коли подобався?), спробував було взяти ноги в руки, та потрапив у полон до котовців і був ними поставлений до стінки. Але, розстріляний, він ожив назавжди на сторінках Юхвідової комедії, щоб уже більше ніколи не вмирати. Сам жив і свого не вельми відомого (пізніше й просто забутого) творця оживив. Бо коли б не він, безпритульний бомж, невдаха Попандопуло — тепер один з найкращих сатиричних образів української комедії — хто нині пам'ятав би, що був такий письменник Леонід Юхвід? Виходить, що й один-єдиний персонаж, вдало створений, може порятувати свого творця, бодай і середніх здібностей, від забуття | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 5393 | Рейтинг: 4.2/8 | |
Всього коментарів: 0 | |