Головна » Статті » додатки |
У "Вишняка" урвався терпець (Омелян Лупул) 532 Володимир Луценко про... Володимира Луценка 537
У "Вишняка" урвався терпець (Омелян Лупул) 532Володимир Луценко про... Володимира Луценка 537ОМЕЛЯН ЛУПУЛ У „ВИШНЯКА" УРВАВСЯ ТЕРПЕЦЬ... Живе собі в місті Чернівці добрий чоловік на ймення Омелян Лупул. Ну, живе та й живе. Пише собі та й пише. А вже написане надсилає... в тім числі й до „Вишняка", а „Вишняк" по-братньому друкує. Правда, не так часто, як варто було б. А тим часом чоловік той добрий, Омелян Лупул, ще й збірки байок видає. Після лірики. (Чи лірику після байок). Та „Вишняку" одну за одною презентує з теплими дарчими написами. Зрештою, вельмишанована у народі Адміністрація Вишняка" якось одного чудового дня відчула, що в неї вже уривається терпець. І тоді вирішила вона нарешті розібратися: а хто ж такий цей добродій, Омелян Лупул? Байкарів у нас нині р-розвелося! І вони нам з усіх трибун хіба ж такі байки бають! Так, так, про те, що вони завтра нам хіба ж таке райське життя влаштують — якщо оберемо їх депутатами, міністрами чи ще кимось відповідного рівня. Такі „байкарі" були, є і будуть, а ось таких, як О. Лупул, у нас не густо. Раз-два. Тож і вирішили в „Літературній Україні" з ним розібратися, адже вийшло, що ми про його байки знаємо майже все, а про самого автора — анічичирк. І ось що з цього вийшло. Омелян Лупул (щиро, цілком добровільно, як на духу): народився я у 1950 році у селі під Чернівцями. У ранньому дитинстві втратив батьків. Виховувався у родичів. По закінченні середньої школи став студентом Чернівецького медінституту, що його через рік і залишив. Потім став ще й студентом Чернівецького університету (філологічний факультет). Якийсь час вчителював у школах Миколаєва та на Вінниччині. З 1980 року на видавничій роботі в Чернівецькому університеті. „Вишняк": Але, пане-добродію, ближче до того, що вам найближче. О.Л.: У творчому доробку маю 20 поетичних збірок, серед яких... „Вишняк": Лірика — шість збірок, байки — вісім збірок та чотири збірочки для дітей. Дипломант XXIV і XXX міжнародних поетичних конкурсів у Мілані. Похвально, що пан-добродій так старається. Тепер доведеться відповідати як на духу: давно пишеш байки? О.Л.: Якось у 1993 році я видав збірку „Скрижалі", що цілком складалася з рубаїв. А в них спостерігається одна з провідних рис байки — іносказання. Зрозуміло, що написання тих 200 рубаїв, що складають вищезгадану збірку — процес не одномоментний, а тривалий. Виходить, я з байкою і народився, а перші збірки цього жанру видав у 1995 році — „Щучині сини" та „Нота кві". „Вишняк": Чому саме байки привернули увагу пана-добродія? Він їх вибирав, чи вони його? О.Л.: Для мене байка — це насамперед іронія, гумор, сатира-сарказм і т. ін. А точніше, засіб вираження всього цього. У школі захоплювався С. Олійником, П. Глазовим, Остапом Вишнею, особливо „Перцем", ну і — звичайно, — Степаном Руданським. Це щодо гумору. А тепер про байку. Байка, це таке дзеркало — чи не чарівне! — у якому кожен може побачити себе. Але ніхто в цьому ніколи не зізнається. „Вишняк": Пане-добродію Омеляне, у тебе кожна байка — лупулівська. Не глібовська, не криловська, не лафонтенівська і навіть не езопівська, а саме — лупулівська. Як це у тебе вийшло, пане-добродію Лупуле? О.Л.: Не винуватий. Під кого б не писав, а все одно виходять... „Вишняк": ...тільки під Омеляна Лупула: лише дві строфи у кожній байці. Лише вісім рядків і ні рядком більше! Чому така сувора регламентація? О.Л.: Читаючи й перечитуючи наших попередників і сучасників, дійшов висновку: саме у двострофовому творі слово набуває найбільшої напруженості. Пригадаймо у Б. Лепського „Не прошу любові, ані ласки...", чи в Д. Павличка з „Єврейських мелодій": „Народе мій, дитино ясночола..." Зрозуміло, це вершини творчості, це довершеність. Чого, на жаль (мушу признатися до гріха), мені не завжди вдається досягти. „Вишняк": Був би гріх, а позбутися його завжди можна. О.Л.: Надіюся, мені цей гріх читачі пробачать. Та 8 рядків і дві строфи — це не тільки зовнішня форма моїх творінь (як у байці, так і в ліриці), це невід'ємна риса мого стилю, моє творче обличчя. Саме це і забезпечує мені, як ви кажете, лупулівську байку. „Вишняк": Он як? То пан-добродій і свій стиль має. Непогано влаштувався в нашому гуморі. Інші про таке й не мріють. О.Л.: Саме для байки найбільше підходять дві строфи: перша — засновок (сюжет), друга — висновок (мораль). Хоча я здебільшого не формулюю мораль (через що жартома називаю свої байки аморальними). Свідомо залишаю сіє на роздуми читача. Це найбільша виграшна позиція: скільки читачів, стільки й висновків. Правда, це іноді приводить і до комічних ситуацій — кожен сприймає прочитане по-своєму, навіть пов'язуючи зі своїми знайомими (тільки не з собою, звичайно). Пишеться по-різному. Іноді за добу натворю 5—10 байок, а часом і за місяць-два — одну. Але той час, коли я в „незгоді" з байкою, віддаю ліриці. Чи просто спілкуюся з добрими людьми. Бо звідки ж брати теми для байок? „Вишняк": І скільки пан-добродій вже має байок? О.Л. (щось там підрахувавши): 784 твори! „Вишняк": Так, чого доброго, пан-добродій і до тисячі дійте! О.Л.: Постараюся. Зрозуміло, що з сьогоднішнього погляду хотілося би бачити їх трохи не такими. Але що написано пером... „Вишняк": Колись писали: сатира допомагає... викорінює... і т.д. Ти віриш у ці міфи? О.Л.: Боюсь, що сьогодні, щоб „допомогти...", „викорінити..." потрібні куди радикальніші засоби, ніж мої байки. Пишу, щоб висміяти. Бо ми (народ) опинилися у такій ситуації, як герої Шолом-Алейхема у „Тев'є-молочнику", коли одна героїня запитує: „Чого вони сміються?", а їй відповідають: „А що їм залишається робити?.." І „Вишняку" теж нічого не залишається, як побажати панові-добродію Лупулу з Чернівців і далі вірно служити її величності байці. Отій байці, що обезсмертила Езопа, Лафонтена, Крилова, Глібова, Годованця, Косматенка, Ключину і... і багатьох інших. (Кожен може в цей ряд вписати й своє прізвище). Сподіваємось, що сіє чекає і наших нинішніх байкарів (в їх числі й О. Лупула), які пишуть нетлінні твори. Не забуваймо: ще Леонід Глібов застерігав: „Моя байка, добрі люди, У пригоді може бути". Не знаємо, чи Леонід Глібов мав на увазі й Омеляна Лупула, але в одному певні: його байки вже стали нам у пригоді. Від імені і за дорученням вельмишанованої в народі Адміністрації „Вишняка" розмову провели Панько ПЕЧЕРЯНИН та Валентин ЧЕМЕРИС. В ролі ж Омеляна Лупула виступав сам Омелян ЛУПУЛ. Щодень в трудящих на виду Купались Мухи у меду. Усім на заздрість хлюпались розкішно, А кінчилася купіль та невтішно, Хоч і була на вигляд благородна, — Не вибралася Муха з неї жодна. Чи чули всі? Тож знайте наперед: Кого купає, тих і топить мед. *** На трибуні Хорти-зодчі: — Ми всі пам'ятки праотчі Збережемо від руйнації. Не для себе, ні — для нації!.. Лиш не кажуть про причину Отого свого почину: Згодні вік галасувати, Тільки щоб не працювати. Ледь повичісувавши пархи, В науках осягнувши «Бе», Вже Барани в нас — олігархи! Сердючку люблять і «Любэ». Попідростали й Бараненки, Як бугаї — не як воли! — Але ж були у нас Шевченки, Довженки й Стельмахи були!.. *** Вік лежав собі у звичній позі Камінь Спотикання на дорозі. Всяк вози ламав об нього, ноги, Та ніхто не брав його з дороги. Аж ішов тим шляхом раз Простак — Пожбурнув той Камінь геть. Відтак Гомонів простий люд і вельможний: — В добрій справі, бач, мастак — не кожний. *** Запитало в мами Совеня: — Чому Вовк — безкрилий, а багач, Ми ж — крилаті! — у нужді щодня? Сова-мама відказала: — Бач, Хоч і хата наша не з колонами, Без граніту-мармуру, зате Не живем за вовчими законами — Знаємо, де грішне, де — святе. *** Зігріти всіх один Вогонь хотів І вмить спалахкотів. А інший не спішить, ледь-ледве тліє — Прожити якнайдовше він воліє, Дими лиш розпускає, як мару, Підтверджуючи істину стару: Чомусь Добро вмирає швидко, А Погані — кінця не видко. *** Залишивши хату й шопу, Кіт подався у Європу. Грає там на чембаліно, Став з Івана Іваніно. Зрідка пише, що скучає, Як нам жити тут, повчає ... Чомусь, порвавши з рідним лоном, Всі патріоти — за кордоном. *** — Хто якнайширше розкриває рот, Ото і є найбільший патріот! — Затяжно позіхнувши, із трибуни Промовив до народу Бегемот. Почутому повірила спільнота — Обрали патріотом Бегемота. Тепер всі сушать голови щодня: — І чим того нагодувати рота?.. * * * Бігла Радість із ясним чолом, А назустріч Злість їй напролом: — Чом це всі веселі, ходять в гості, Мов нема мене на світі, Злості?!. Кожен собі робить, що кому... Я тебе питаюся: Чому?! Засміялась Радість ув одвіт — Почорнів для Злості білий світ. ВОЛОДИМИР ЛУЦЕНКО ПРО… ВОЛОДИМИРА ЛУЦЕНКА — ПОВІРИМО ЙОМУ... (Чистосердечне і цілком добровільне зізнання) Здавалося б, нічого немає простішого, як написати про самого себе. Персона начебто знайома. Між тим, увесь час надибуєш на шпичаки. Тільки розженешся в славній оповідці про ті чи інші життєві перипетії, в яких ти непогано виглядаєш, і одразу виникає безліч запитань: навіщо отаке вчинив, твоя доля могла б повернутися інакше? Правий був Оскар Уайльд, коли говорив про себе: "Я — єдина в світі людина, яку хотів би пізнати краще". А взагалі, багато хто з нас має слабкість гіпертрофувати свою значимість уже самим фактом появи на світ. Ну й що з того, що народився я 28 квітня 41-го року, а не в якийсь інший день? На Далекому Сході в закомсомольченому Комсомольську-на-Амурі, а не в Нью-Йорку чи в комишах Міссісіпі? Кажуть, мають значення знаки Зодіаку, котрі узурпували певний період часу і ведуть нас по життю. Тоді чому обійшла мене слава таких вельмишановних Тельців, як Ленін, Карл Маркс, Робесп'єр або Катерина II? Хоча ну їх к бісу, оту розпусницю Катерину разом із класиками нетлінного вчення, Я — Тілець, який несе тіло сам по собі і самотужки тягне свою лямку. Дехто подейкує, що у моїх писаннях багато трутизни. Але чому їй не бути, якщо за Китайським гороскопом я — Змія? До речі, в рік повзучого Гада чомусь народжуються люди, схильні до письменництва і гумору. І не моя в тім вина, що слово, часом дошкульне, стало моєю професією. Правда, для цього довелося закінчити філологічний факультет Дніпропетровського університету, відточувати перо в газетах "Дзержинець", "Днепровская правда", Дніпропетровській обласній державній телерадіокомпанії. А ще багато важив у моєму житті часопис сатири та гумору "Носоріг", який я породив і редагував, аж поки він остаточно не захляв од фінансової голодовки. Зате журнал устиг стати двічі переможцем Всеукраїнських фестивалів гумору і сатири. Усі мої книжки — "Фейлетонна епоха", "Товариші-хапуни", "Дохлін та Пройдохін", "Синдром Носорога", "О, яка це екзотика — політична еротика", "Поцілунок сатани", "Рафаель і юшкоїди" — з'явилися уже після розвалу Радянської Імперії. І не тому, що письменницький дар раптом прокинувся. Просто за тоталітарного режиму соціально-політична сатира, вістря якої спрямоване на внутрішні пороки країни, не могла існувати. Якщо вона і жевріла, то глибоко у шухляді, подалі від пильного ока ідеологічних оборонців. Фейлетони ж про жеківських сантехніків, п'яничок і нечистих на руку торгашів, що дозволялися, ніяк не хотіли склепатися в окрему збірку. Втім, жанр соціально-політичної сатири мені особливо близький. Бо — завжди вважав, що навіть найгіркіший сміх є одним із найпотужніших прискорювачів суспільного прогресу. Сатира діє без наркозу, від неї боляче, зате ж і ефект має цілющий. Тут, очевидно, зіграли і лікарські гени мого батька, який все своє життя віддав медицині. Він оздоровлював тіло пацієнтів, мені ж дісталось у спадок хоч трохи припікати соціальні виразки. Не раз доводилось чути, що поезія — від Бога, сатира — від нечистої сили, ба, навіть від самого Люцифера або Луципера (в українській транскрипції). Не випадково, мовляв, і моє прізвище співзвучне з іменем Сатани. Я категорично з цим не згоден. Позаяк Луципер, цей падший ангел, заради верховенства на небі пішов супроти Бога. Я ж нікого у житті не підсиджував і до влади не рвався. Мені більш до вподоби переклад з латині слова lucifer — світлоносний, тут і справді є співзвуччя з моїм прізвищем. Як я ставлюсь до своїх творів? По-різному. Але завдяки їм став членом Національної Спілки письменників України. Як ставляться до моїх творів інші? Мабуть, теж по-різному. Хоча критики в своїх рецензіях на мої книжки стараються мене не гудити. Найбільш запам'яталася фундаментальна праця на мою першу збірку фейлетонів Григорія Гарченка, яку наводжу повністю: "Луценко слів дарма не ронить, Таких замало — бачить Бог, Хто б міг ще так розфейлетонить "Найфейлетоннішу" з епох". Хотів би йому не повірити, але ж Григорій Гарченко один із найталановитіших українських поетів-гумористів і дуже правдива людина. І я скоряюсь його думці. Володимир Луценко ГРИМАСИ РИНКОВОГО МОНСТРА ЖЕРТОВНІСТЬ Я прагну злягання з Тобою, немов божевільна і хтива корова, що хоче осягти негайно і зараз суть Корану, Вед, Лао-цзи, Конфуція. Леся СТЕПОВИЧКА, Галатея. — Дніпропетровськ: Січ, 1998. Не потрібні сьогодні злягання мені, Хай втішаються сексом корови дурні. І єдина тепер моя функція: Осягнути Коран і Конфуція. Хіть вгамую і плоть свою грішну, Щоб осмислити Будду і Крішну. Лише секса відчую загрозу, Прочитаю я Фройда й Спінозу. Ну й навіщо ці мудрі писання, Коли нутрощі просять злягання. ПЕРЕТВОРЕННЯ Скажу відверто я не поет не оздоблювач рим не пастух слів я — чорний лелека в кухвайці землі очі мої дивляться плугом. Анатолій КРАВЧЕНКО-РУСІВ Меч солов'я — Дніпропетровськ: Пороги, 1994 Пнусь життям недолугим, Що ж це сталось зі мною? Очі дивляться плугом, А бува й бороною. Вуха слухають дишлом, З носа тхне перегній, Все лихе з мене вийшло Чиряком на стегні. Але зрю я у корінь У кухвайці земній, Без отих перетворень Було б сумно мені. На болоті далекім Закатаю бенкет. Бо я — чорний Лелека, А вже потім поет. БАЛАДА ПРО КВАСОЛЮ Я теребив квасолю на вершечку літа, думки повільно десь за хмарками пливли. Земля, мов кіт дрімала, сонечком пригріта, Лиш павуки принаду знай плели. Ось так би все життя. Дмитро ПІЧКУР Журавлиний берег. — Вінниця: ВАТ "Віннодрукарня", 1997. Він видерся аж на вершечок літа, Змастивши п'яти густо каніфоллю, Усе текло й мінялось в Геракліта, А він спокійно теребив квасолю. Десь поруч павуки плели принаду, Гасали стрімкі по полю, Світ вирував і спереду і ззаду. А він, як завжди, теребив квасолю. Ось так би все життя! Однак неждано Попав Пегас до нього у неволю. Тепер віршує, добре чи погано, Та краще теребив би вже квасолю. БЛАГАННЯ ЗЛИДЕННОГО ПОЕТА Якби ожив ти, любий мій Тараску, То я б тобі любов подарувала... І народила б не одну дитину - Тарасика, Оксанку і Марію... І не ходив би в латаній свитині, Бо я б для тебе усього надбала. Поезії читала б вечорами, Я твій "Кобзар", а ти мої книжчини, В житті ніколи б ми не знали драми, Бо для страждання не було б причини... Дора КАЛИНОВА Золотий гомін. — Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2001. На жаль, "Тараско" не воскресне, Доро, І не народиш з ним дітей, повір. А я живий і ніби не потвора — Чому ж на мене свій не звернеш зір! Бо я бомжую і ходжу в лахмітті, Ти ж усього збираєшся надбать. Як чарку піднесеш, тієї ж миті Відчую чоловічу свою стать. І для страждань не буде вже причини, Любовний шал у серці запече. Лише благаю, щоб свої "книжчини" Ти заховала геть з моїх очей. НЕ ДО ВИБОРУ ... Обличчя мавок річкою обмиті Шепочуть ніжно: "Що ж ти? Вибирай". Але біля узлісся, біля броду, Де човен чийсь лататтям оброста. Мене весни перестрічає врода І б'ють в литаври стишені літа. Юрій КІБЕЦЬ, Лірика різних років. — Дніпропетровськ: ТОВ "МОУЕК", 2003. Ой, б'ють в литаври стишені літа Й весна оголює принади. Душа його співає і літа, А він чомусь тому не радий. Чи, може, не з тієї встав ноги, Або втрачає силу прутень. Та мавки розкошують навкруги І манить їх єство розкуте. Куди зовуть — у пекло, а чи в рай Його лукаві ті блудниці? Як розуміти звабне "Вибирай", Якщо поет в критичнім віці? НЕПІДКУПНИЙ Я не знаю поезії, гіршої за українську, Що наповнена стадністю селюків, Де немає поезії, а є лише вірші Що написані в обмін на хліб... Олександр ГОРДОН Латентний Львів. — Львів: Видавничий дім "Панорама", 2003. Моя поезія теж українська, Та я не бидло, а важна особа. Тем селюків не торкаюсь і близько. Я — урбаніст. Ним залишусь до гроба. Вірші свої я на хліб не міняю. Навіть селюк в них вбача словеса. Як зголоднію, тоді попрохаю В бідного вуйка хоч жменьку вівса. ПАРТІЇ НОВОГО ТИПУ Ледь видихали керівну, спрямовуючу. Аж тут нові партії, немов лопухи на курячому посліді, з'являтися стали. Правда, без офісних приміщень. Партія любителів пива, приміром, збирається у пивнушці, селянська — у кукурудзі, комуністична, як при молодому Леніну, — на квартирі. Ну й хай собі бавляться, аби пики не били. Бо з кривим оком світле майбутнє не в тому ракурсі бачиться. У мирному співіснуванні до виборів підійшли. Час голоси відбирати, хоча й консенсус. На одне підприємство аж троє генеральних секретарів завітало, з масами поспілкуватися. — Народ буде, — каже директор.— Він у нас дисциплінований. Півроку зарплату не видаємо, а на роботу все одно приходить. — А ви плату за вхід не пробували брати?.. — Пробували... Тепер всі тут ночують. І справді, людей зійшлося, ніби вранці за хлібом. Не кожного дня генеральних слухаєш. А ті поміж собою штовханину вчинили: кому першому на трибуну вилазити. —За партією донжуанів — пріоритет, — рветься наперед рожевощокий добродій. — У нашій партії найбільш витривалі й стійкі члени... —Тільки давайте без членів, — прискає слиною другий. — Майбутнє — за партією імпотентів. Рано чи пізно всі там будемо. —Хи-хи, — глузує перший. — Теж мені партія... для старих шкарбанів. — Не скажіть, — парирує імпотентний лідер. — Після Чорнобиля контингент наш значно помолодшав. Третій генсек з підфарбованими віями і собі товчеться: — Перше слово тим, хто постраждав від режиму. Ні — тоталітаризму, свободу — сексменшинам!.. Зрештою, золотий фонд підприємства, колишні суперники по соцзмаганню Іван Іванович та Іван Никифорович розвели генсеків у різні кінці президії і з пролетарською рішучістю гримнули: — Викладайте програми або "квітневі тези". (За вікнами вже буяла весна). І ті виклали. ПРОГРАМА ПАРТІЇ ДОНЖУАНІВ (Подається за стенограмою) Ми — партія нового типу. В основу покладені діяння Дон-Жуана, Казанови та Карла Маркса. Разом з більшовиками глибоко переконані: релігія — опіум для народу. Тому вважаєм непридатними для користування такі постулати християнської моралі як "Не чини перелюбу", "Не бажай жінки ближнього твого". Це опортунізм, що протирічить полігамній сутності мужчини. Все на відродження нації. Краще померти від СНІДу, аніж дати загинути Україні. Геть протизаплідні засоби! Збільшити випуск збуджуючих препаратів, аби всі члени партії могли піднятися... на патріотичну битву за приріст народонаселення. Ні хвилини холостого простою! Хай козацькому роду не буде переводу. Ніякої приватної власності на окрему жінку. Продовжимо кращі традиції КПРС. Будемо так же розумно, чесно і совісно входити в райські врата суспільного благоденства. Кожний партієць — під невтомним контролем відновленого комітету державної безпеки: хто вночі не працює, той не їстиме вдень. Наші члени — в надійних руках! (Промова часто переривалася бурхливими, нестихаючими оплесками, вставанням з місць і на місцях, криками "Браво!" "Будьмо!"') ПРОГРАМА ПАРТІЇ ІМПОТЕНТІВ (Продовження стенограми) Ми — на єдино правильному шляху. В умовах економічної нестабільності, ринкового хаосу розумно, чесно і совісно не плодити нові голодні роти. Теоретичним обґрунтуванням для нас стало святе письмо. Зокрема, ті місця, в яких говориться: "Не чини перелюбу", "Не побажай жінки ближнього твого". (Своя вже змирилася). Це буде наш благородний внесок у всесвітню боротьбу зі СНІДом. Всіляко підтримувати практику обрізання тих сороміцьких органів, що провокують статевий потяг. Використати для цього досвід китайських товаришів і колгоспних ветеринарів. Наша мета — демократизація плюс стерилізація всієї країни. У нас немає розходжень з колишньою КПРС. Верхні ешелони влади повинні посідати тільки імпотенти, що внесе м'якість і гнучкість у державну політику. Від імпотенції фізичної — до імпотенції розумової — запорука швидкого входження в ринкові відносини. Члени нашої партії тримаються однієї лінії і не реагують на грубі провокаційні гасла типу: "Вставай, проклятьем заклейменный". (Промова також неодноразово переривалась через бійки прихильників та опозиціонерів). ПРОГРАМА ПАРТІЇ СЕКСМЕНШИН (Продовження стенограми) Наша партія принципово нова, хоча спирається на досвід великих мужоложців елліністичної епохи. Жінка — це Сатана. Від неї — лише троянські війни та незварення шлунку. Є дані, що сам імператор Калігула надавав перевагу в ліжку чоловічій статі: від хлопчика-пажа — до красеня-воїна. Керівництвом для дії партія сексменшин взяла настанови з Біблії. Зокрема, ті місця, де говориться: "Не побажай жінки ближнього твого", "Люби свого ближнього". Особливо дорогі повчання святого апостола Івана: "А хто любить брата свого, той пробуває у світлі". Отож всі ми осяйні світлом, і орієнтир у нас один: активно-пасивний. Краще померти від СНІДу, ніж дозволити жінці сісти на голову або туди, куди їй заманеться. Завдяки демократизації та суспільній сексуалізації, чим нині забиті друковані видання, ми нарешті вийшли із підпілля. Хай голубіє суверенна Україна. А колишня керуюча — червоніє. За те, що притискувала нас. Хоч наші життєві принципи однотипні. На парткомах, партійних зборах завжди знали, кого, в яку позу поставити і скільки сприскувань зробити, аби Моральний кодекс комунізму не зневажався членами, особливо рядовими. (Ця промова тонула в нестихаючих оплесках, переривалася то свистом, то посиланням туди, куди генсек з радістю і подався.) Але здійснити цей намір йому не вдалося. Бо всі проходи були загачені. Аудиторія вирувала, осмислювала почуте. Десь уже стали формуватися фракції, групи, ініціативні комітети по прийому в партії. Генсеки через відсутність броньовика здиралися на підвіконня, розгойдувалися на люстрах і закликали маси зробити єдино правильний вибір. Незабаром вже і до мордобою дійшло. Іван Іванович з Іваном Никифоровичем — гордість промислової галузі — намагаючись припинити кровопролиття, незчулися, як і втягнулися у загальний ажіотаж. — То куди пристанемо Никифоровичу? — Може, в донжуани... — Ні, кандидатський стаж не витримаємо. — Тоді — в імпотенти? — Жінки з дому виженуть... —Виходить... — заїкнувся було Іван Никифорович і тут же стрімголов кинувся геть від Івана Івановича. Подалі від лиха. Невідомо, скільки б іще тривало безчинство, якби до залу не увірвалися жінки з швабрами і мітлами і не загамселили ними по головах та спинах очманілих чоловіків. Як з'ясувалося, жодна програма їм не припала до душі: не був врахований жіночий інтерес. За хвилину сильну стать мов корова язиком злизала. А до прохідної, забувши про передвиборчі чвари, політичні розбіжності, галопувала трійка генсеків. — Ху-у, — переможно зітхнули заводські амазонки і тут же заснували партію по рятуванню чоловіків. Реєстрація пройшла успішно. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 1681 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |