Головна » Статті » додатки |
Жив бай веселий на Русі 617 А нас усе ще посилають до чиєїсь матері (О.Ющенко) 620
Жив бай веселий на Русі 617А нас усе ще посилають до чиєїсь матері (О.Ющенко) 620Жив бай веселий на Русі — Тату, що таке байка? — питає син у батька. — Та це коли звірі, осли, наприклад, розмовляють, як от ми з тобою. З народної усмішки. "Якби нам хата тепла та люди добрі, казали б ми казку, баяли байку до самого світу". Леся Українка. З енциклопедії можна дізнатися, що байка — це невеликий алегоричний епічний твір, що має повчальну спрямованість, — за жанровими ознаками близька до притчі й аполога. Щоправда, є й інша думка, що саме аполог — невелика алегорична оповідь з життя тварин, як правило, повчального характеру, — поклала початок розвиткові байки. До глибокої давнини належать байки Езопа (VI ст. до н. е.) і тривалий час байки взагалі вважалися езопівськими — така була традиція, — а їх мову називали езопівською — утаємниченою, коли замасковано висловлювались думки за допомогою алегорій, іронії тощо з метою уникнути переслідувань та цензурних заборон. Це передбачав ще римський раб, потім вільновідпущеник імператора Августа байкар Федр: Раби, що не могли ніяк поважитись Відверто говорити те, що думають, Приховували власні почуття в байках, Висміюючи в них своїх гнобителів... Згадуємо й збірник індійських байок "Панчатантра" ("П'ятикнижжя", III ст.), далі йдуть Лафонтен, Флоріан і Лашабоді (Франція), Іріарте і Саманієго (Іспанія), Сумароков, Дмитрієв, Крилов (Росія), Рей, Папроцький, Шиманович, Потоцький, Нарушевич, Красицький (Польща). А світ ще ж знає Бабрія, Леонардо да Вінчі, Лессінга... В енциклопедіях можна прочитати, що у розвиток української байки значний вклад внесли... А втім, не будемо поспішати і тим паче обминати праматір нашу Русь, бо як на мене, все значно простіше — принаймні, для визначення родоводу української байки. Ні-ні, професійних байкарів, і, тим більше, членів Спілки письменників у Київській Русі мовби не було. І все ж, смію запевнити, жив бай веселий на Русі.Чому його так дивно прозивали — бай? А тому, що талант такий мав — теревені правив, баляндраси-баляси точив, нісенітниці (мовби) шив, а як по-тодішньому — баяв (баяти — говорити, розповідати, колоритне взагалі слівце давньоруське, хоч нині й із заувагою "фольклорне"), всілякі побрехеньки неначе б про звірів а насправді все ж таки про людей. А втім, бай про людей баяв то тільки заради власної безпеки звірами маскувався, щоб від сильних світу того бува йому не перепало. Так і виникла на Русі нашій байка (тому байка, що бай розповідав, баяв) — спершу як притча, прозовий твір, сценка, анекдот (на сьогоднішні мірки), а пізніше (поети підпряглися) й віршована. Має рацію перекладач творів Федра на українську мову В. Литвинов: "Сьогоднішній інтерес до байки, яка була однією з найцікавіших сторінок античної літератури, полягає в тому, що цей жанр відзначався високими художніми якостями і мав значну поетичну цінність". Цієї думки дотримувався й Федр: "Хоч нерідко й жартома тут мовиться,проте серйозна думка в жарті схована". А вже потім, після бая давньоруського, значний вклад у розвиток української байки внесли, починаючи з XVII — першої половини XVIII ст. такі діячі культури, як І. Галятовський, А. Радивиловський, Т. Олександрович, Ф. Прокопович, М. Довгаленський, І. Величковський, І. Кониський. Тоді ж набуває популярності езопівська байка. У XVIII ст. Нашу літературу збагатив Г. Сковорода (ЗО байок, що склали його книгу "Басни харковскія"), у XIX ст. - М. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський (єдиний, хто удостоївся титулу "український Езоп"), Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Олена Пчілка і, особливо, Л. Глібов. До речі, про Леоніда Івановича Глібова, чиї збірки байок (1863 і 1872 та 1882 року видані) і зробили його славетним байкарем України, її класиком. Один з діаспорних авторів, пишучи про цей жанр, мабуть, гаразд не подумавши (чи не був добре обізнаним) заявив, буцімто "байкарський жанр після Глібова в нашій літературі сливе не практикувався (мається на увазі, аж до 1953 року — В. Ч.), хоча й були такі геніальні винятки, як "Лис Микита" Івана Франка". Це не зовсім так (хоча "Лис Микита" таки й справді геніальний витвір І. Франка). Власне, це зовсім не так. Бо — практикувався і після Глібова. Згадаймо хоча б сатиричні твори В. Самійленка, знаменитий журнал "Шершень" — попередник теперішнього "Перця", — що виходив у 1905 році і вніс значний вклад в українську сатиру та гумор взагалі та байки зокрема. У XX ст. в українській байці засвітилися В. Блакитний (сатиричне псевдо Валер Проноза), С. Пилипенко. За ними вагомий внесок у наше байкарство зробив один з найвизначніших наших байкарів М. Годованець (у його доробку — тисяча творів). Про свою творчість, про байки він писав: Езоп їх вигадав і ввів у моду, А я їх вдруге народив І духом рідним збагатив, Подарував коханому народу, Щоб він у праці, в боротьбі За людське щастя, за свободу Мав на озброєнні собі. У повоєнні роки в українській байці посів чільне місце А. Косматенко (ото був — і є! — байкар!), за ним дружно йшли П. Ключина, В. Лагода, М. Білецький, Є. Бандуренко, І. Сварник, П. Сліпчук, І. Немирович, О. Крилов, Г. Бойко, Ю. Кругляк, О. Жолдак — в доробку цих авторів є по-справжньому класичні речі, що піднесли наше байкарство на ще вищий рівень. Як бачимо, після Л. Глібова ніякого занепаду в українській літературі не було, навпаки, були значні досягнення в цьому жанрі. Писали байки (і нині успішно їх пишуть) Д. Білоус, П. Ребро, А. Гарматюк, К. Дяченко, І. Науменко, П. Карась, А. Бортняк, А. Торлюн, Г. Бідняк, В. Бойко, П. Юрик, М. Білокопитов, П. Красюк, В. Юхимович, Б. Чамлай, Г. Гарченко, В. Чубенко, І. Лагоза, В. Кравчук, Л. Куліш-Зіньків, Б. Слюсар Полікарп Шабатин, який віддав байці майже півстоліття свого життя. А за ними з'явилася нова генерація — О. Лупул, І. Павліха, Є. Васильченко (лауреат премії ім. Л. Глібова), А. Фаріон та багато інших. А ще ж в українській літературі існує такий різновид, як байка у прозі (часто й мініатюрна, в один-два рядки) — Ф. Кривін, В. Чемерис, О. Вусик, М. Возіянов, О. Лук'яненко, О. Круковець. І все ж час від часу давній скепсис виринає знову: байка, мовляв, доживає свого віку. Але досить вийти вдалій збірці, як — зішлемося на іронічну заувагу В. Чапленка, — декому "доводиться оті думки про занепад та "здитинення" баєчного жанру ще раз "передумати". Зауважу, що в нас уже є такі байки — перечитаймо хоча б Л. Глібова, А. Косматенка, М. Годованця і самого О. Запорізького. І особливо П. Глазового, патріарха нашого гумору. Розмірковуючи, чи потрібна сьогодні байка, він вдався до такої сповіді: Росла кульбаба при дорозі, Звичайна квітка польова. Зоріла щастям золотистим Кругленька голова. Росла, росла вона, дозріла Та й побіліла, посивіла. Взяли вітри той скромний цвіт І понесли у білий світ. Отак і я прожив на світі, І побіліла голова, І полетіли в світ широкий Мій сміх, і думи, і слова. Нехай стебло моє затопчуть, Нехай мій корінь перетруть, Того, що в люди полетіло, Уже назад не заберуть. ... Ні, що не кажіть, а таки жив бай веселий на Русі, безіменний батько української байки. А втім, чому безіменний? Адже відомо, що він — бай, байкар і цього вже досить. І жив він... А втім, чому жив? Він і нині живе — див. вище наведений перелік прізвищ сучасних сміхотворців. Це ж все його прапра... внуки, його невмируще сім'я і плем'я його. І живуть вони по всій Солов'янії — Русі-Україні. Тож наша Україна байкарів — як на душу населення — має чи не більше, ніж корисних копалин. Принаймні, не менше. І їх — на відміну від природних скарбів — навіть розкопувати не треба. Лише б не закопували — скарби мудрості нашої — і на тім дяка. А втім, байка безсмертна, бо хто тільки вже її не закопував, починаючи з Езопа, а вона й сьогодні живе, вчора жила і завтра, дасть Бог, житиме! І кожний праправнук бая може без перебільшення повторити відомі слова Леоніда Глібова: "Моя байка, добрі люди, У пригоді може бути". Чи, скажімо, несхибну віру Павла Глазового: "Того, що в люди полетіло, Уже назад не заберуть!" А НАС УСЕ ЩЕ ПОСИЛАЮТЬ ДО "ЧИЄЇСЬ МАТЕРІ" Ну, що б, здавалося, мат? Ні, ні, не мат у значенні половик (мата), і не той мат, що настає в партії в шаховій грі, при якому король під ударом фігури супротивника не може захиститись, і партія вважається програною. Мовляв пардон, вам — мат! Це, як кажуть, культурний мат, хоч декому щось там і нагадує. І не той мат (матовість) маємо на увазі, про який писав ще Я. Щоголів: "Темні коси, сині очі, Мат любастрових плечей". А той мат, найуживаніша частина якого складається із сакраментальних трьох літер, на широко відому в народі адресу яких частіше всього й посилають. Чи як за словниками: матюкатися, лаяти когось матюками. А матюк (за все тими ж делікатними словниками) — вульгарна лайка (звичайно, з образливо вжитим словом мати). Пригадуєте, в М. Коцюбинського: "Скажу тільки, що лаялись страшенно... тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, богородицю, душу, ворота і навіть свічку..." Ось такий, значить, МАТріархат виникає при тому матіркуванні. Оскільки ж матріархат — це є форма первісного родового суспільства, то й матіркування справді первісне (майже печерне). Але — живуче. Тисячоліттями з наших ротів горобцями випурхує. Якось мати питає сина: — Що батько сказав, як упав з драбини? — Лайку пропустити? — питає син. — Звичайно. — Тоді нічого не сказав. І таких однобоких "мовознавців" у нас — ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву (для вживання ненормативної лексики) — гепнувся чоловік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш — не відомо на чию адресу, поминаючи "матір" — хіба що драбини? Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю — ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики? Чи коли із сусідом (сусідкою) за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить — ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звісно, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлеглими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. (Любив таким способом підкреслювати свій зв’язок з трудящим людом-пролетаріатом М.С. Хрущов, коли керував однією шостою земної кулі!) Пребагацько таких скарбів має "вєлікій і могучій" — усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші! Для іноземців, наприклад, такі "багатства" руського язика просто незбагненні. Ось приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно гарячої і архітемпераментної розмови двох руських. Послухавши, один з чужоземців і питає другого: — Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють? — Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, — відповів той. — Часто згадують чиюсь мать — через слово-друге. І до тієї...е-е... матінки один одного для чогось посилають. Так на Московській Русі ще з часів татарщини розмовляли і нині розмовляють, посилаючи один одного до "чиєїсь матері". (Варіант: на три букви). І спину тому немає. І — не передбачається. Більше того, із знищенням комуністичної цензури (а, ви знаєте, вона, драконівська, щось таки мала й позитивне!) матірщина вже перейшла і на сторінки художньої (якої, то — вже інша річ!) літератури. Більше того (хоча куди вже більше!), з'явилися письменники, герої і героїні у творах яких, крім нецензурщини, здається, і не знають іншого "вєлікого та могучего". Один з таких творців красного, даруйте, письменства, в чиїх писаннях всуціль і постійно посилають до "чиєїсь матері", в інтерв’ю вельми солідній і респектабельній московській газеті, котра старається і в Україні сіяти вічне, добре, заявив: —Використовував у своїх романах мат і буду його використовувати. Це теж — вєлікій і могучій руський язик! Літ через двадцять в Росії всі будуть тільки таким і розмовляти! Гм-гм... можливо. Принаймні, до того йдеться у нашої північної сусідки. Але Росія — суверенна держава і це її внутрішня справа яким вєлікім і могучим їй розмовляти — нормативним чи і ненормативним. Ми, боронь нас Боже, у її внутрішні справи не втручаємось. Гірше, що ця пошесть повзе й до нас і в нас успішно здобуває право вільного вживання-використання... Ні, ні, цитувати сьогоднішній розгул "вєлікого і могучего" — в тім числі і в Україні — у сфері вживання ненормативної лексики не буду. А тим часом наша респектабельна (мовби ж респектабельна!) преса ще й рада цьому. Представляючи одного московського кутюр’є, який виступав у Києві, вона захоплено писала: "... особенно потрясли собравшихся шокообразные изречения московського гостя, который явно балдеет от нецензурной лексики... В частности метр причесок и визажа вызвал бурю восторга (почему-то в основном среди женщин), несколько раз произнеся слово парикмаХЕР, смачно выделяя последний слог". Очевидно, любитель отих трьох літер в російському слові "парикмаХЕР" з насолодою повторюватиме назву одного південного українського міста, що починається на ці три сакраментальні літери. Звичайно, і в нас воно так, але, як казав незабутній Шельменко, так і трішечки не так. Ось про оце "трішечки" і слід пам’ятати. А полягає воно ось у чому: "Через мить вода вирвала у нього люльку із зубів і змила з голови бриля. "Переймай!" — загорлав він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби попритулювалися" (Г. Тютюнник. Вир). "Таким матюком"... Слава Богу, наші творці красного письменства хоч і згадують слово "матюк", самих матюків при цьому (вистачає такту. Чи цивілізованості, культури) не цитують. І на тім спасибі. А ось із "зореносної" експортують до нас і друковану нецензурщину — перш за все маємо на увазі словники мату, що їх білокам’яна охоче видає масовими тиражами — для всіх охочих посилати ближніх до "чиєїсь матері", і купують словники, аби користуватися невичерпним запасом "великого і могучего". Хоча б як "Блуд на Руси. Составитель А. Манаков". Хотілося б отут... гм-гм... пом’янути меткого "составителя" — якої вражої матері він лається та ще таким товстелезним томом і таким значним тиражем ?! Та, на жаль — чи на щастя — в українській мові нема свого рідного мату. З лайки наші "відсталі" предки (до того, як запізналися зі своїми північними сусідами) вживали хіба що "сучий ти сину!" та "біс тобі в ре-бро!" Пардон, іноді й матір згадували: "Трясця його матері!" А втім, ніде правди діти, маємо й патріархальний варіант матріархальної лайки: "Біс батька знає що...", "На бісового батька..." — Але хіба це мат? Хіба таким "матом" далеко й "смачно" пошлеш кого? Ні, це не мат. Бодай у порівнянні з виданим у Москві томищем "Русский мат. Толковый словарь". Уявляєте? Мало того, що нецензурний, так ще й, виявляється "ТОЛКОВИЙ" — а, бий тебе коцюба! (Теж одна з найвищих українських лайок!) Ось так і тлумачать те, що колись, ховаючись на парканах писали. А тепер вже пишуть і на папері, очевидно, діючи за все тим же відомим принципом, папір все стерпить! Невже ж таки все? І допоки ж він бідолашний, терпітиме таких, явно тенденційних "мовознавців", які все ще звично посилають нас (а буває, що й ми когось) до "чиєїсь матері". А вона ж у нас, якщо мене не зраджує пам'ять, у кожного лише одна. І — свята. Принаймні, такою має бути. Одне слово, як писав Олекса Ющенко: Цього разу "старший брат" Нам дарує "Руський мат", Порадій, дніпровський люд, Подарунку "Русский блуд"". "Ніжну" маючи натуру, Нам несе Москва культуру. "Бачите? Ми вас не нищим — Ділимось багатством вищим! Вчіться блуду! Вчіться мату! Нате МАТУ в кожну хату! Вчіться, мату, вчіться блуду — Буде жити вам не худо!" Воїстину! Олекса Якович Ющенко народився 2 серпня 1817 року в с. Хоружівці Недригайлівського району на Сумщині, автор близько 50 книг. Заслужений діяч України. Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Миколи Хвильового, Михайла Коцюбинського, Олександра Олеся, Остапа Вишні. Крім "чистої" лірики (О. Ю. — автор багатьох пісень) та прози, не цурається гумору. Друкувався у "Перці"; "Крокодилі", з епіграмами та гумористичними віршами обійшов чи не всі українські журнали тощо. Окремо побачили світ збірка "Дружнім пером", Підсумком став том "З моєї літератури" (2002). Свого часу брав участь у вечорах гумору разом з Остапом Вишнею, Олександром Ковінькою. На другому всеукраїнському фестивалі гумору та сатири 1993 року отримав диплом І ступеня. Помер року (власне на самому його початку) 2009-го у віці 92 років, ставши таким чином найстарішим українським сатириком та гумористом. Олекса ЮЩЕНКО ДО ДРУЗІВ-ПОЕТІВ Аби нашим читачам Час не гайнувати, Завжди, друзі, треба нам Коротко писати. Довгі дні в них трудові, Відпочинку ж мало, Хоч прийшли літа нові — Легше жить не стало. Час жеребчиком біжить, Пухнуть — ціни кляті, — Без роботи не прожить: Треба заробляти. Щоб читались залюбки Твори наші вічні, Укладаймо всі думки В коротесенькі рядки, Форми лаконічні! ІРОНІЯ ДОЛІ Мав колись високий чин, А тепер лишивсь ні з чим (Бо діставсь йому той чин Без причин!) ГАРНА ШАПКА В тебе шапка — що й казать: Є що людям показать, Особливо взимку, А як тую шапку знять — Ти вже невидимка. ГОСТИНА В САТИРИКА Спіткала доленька лукава: У нього з перцем навіть кава! ДРУГОВІ-ПІСНЯРЕВІ Для тих пісень, що пишеш ти, Чи вдень, чи уночі, Не музика потрібна — Потрібні тягачі! НАЙКОРОТШИЙ ВСТУП ДО ІСТОРІЇ З історії ми не простої: Війна, репресії, застої. НА ПЕРСОНАЛЬНІЙ ВИСТАВЦІ І мармур, і базальт, і граніт — Позаздрити може світ: Це ж вічні тверді матер’яли! Творіння ж — як листя зів’яле... М... БАЖАЄ СТАТИ ПОЕТОМ Бажання — законне, Писання — суконне.... ОДНОРЯДКОВА БАЙКА З ВЕЛИКОЮ МОРАЛЛЮ Мала Бджола, а жала дала! | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 1341 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |